| Головна » Українська література |
Мета. Ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом В. Симоненка, створити умови на уроці для самовираження і розуміння учнями характерів героїв в поезій В. Симоненка; у процесі співробітництва на уроці підвести учнів до морально-етичних критеріїв добра, духовного багатства, безкористя; вдосконалювати уміння учнів зв’язно й грамотно висловлювати свої думки; виховувати в них потребу вдосконалювати свій духовний розвиток, любов до батьківщини, повагу й синівську вдячність матері. Тип уроку. Урок засвоєння нових знань і формування опорних компетентностей. Обладнання. Робоче місце поета (письмовий стіл), виставка творів В. Симоненка, портрет поета, газета «Непогасна зоря В. Симоненка». Хід уроку І. Організаційний момент. ІІ. Мотивація навчальної діяльності. ІІІ. Вивчення нового матеріалу. Я не останній з могікан, Я – син великого народу. В. Діденко 1. Звучить пісня на вірш В. Симоненка «Виростеш ти, сину…». 2. Вступне слово вчителя. Кожний твір мистецтва, як і його автор, має свою долю. Сьогодні можна сказати, що у пісні «Виростеш ти, сину…» щаслива доля. На відміну, на жаль, від долі автора слів В. Симоненка, який рано пішов із життя. А пісня продовжує жити, і разом із нею живе в людській пам’яті й ім’я її автора, що написав багато прекрасних віршів, відомого українського поета В. Симоненка, якому присвячений наш урок, урок-пам’ять.
«У всякого своя доля» - як тут не згадати пророчі слова Т. Шевченка. Про долю поета і людини В. Симоненка розповість творча група, до складу якої ввійшли бібліографи, літературознавці, читці. - Відкрийте зошити й запишіть тему уроку, епіграф (Слайд 1). Під час уроку записати тему і основну думку поезій, які будуть звучати. Урок допомагають проводити: А) за круглим столом спогадів у ролі матері поета – учениця; Б) у ролі Миколи Сома – поета, товариша, однокурсника В. Симоненка – учень; В) у ролі поета – учень; Г) у ролі ведучих (1,2) – учні. (Учні займають свої робочі місця. Наперед виходять ведучі.) 3. Виступи учнів на фоні музики: Ведучий І: Не шукаю до тебе ні стежки,ні броду - ти у грудях моїх, у чолі і в руках. Упаду я зорею, мій вічний народе, на трагічний і довгий чумацький твій шлях. Ведучий ІІ: Я живу з тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Ведучий І: Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ. Пощезнуть всі перевертні й приблуди І орди завойовників – заброд! Ведучий ІІ: Кораблі! Шикуйтесь до походу! Мрійництво! Жаго моя! Живи. В океані рідного народу Відкривай духовні острови! Ведучий І: Здрастуй,сонце,і здрастуй,вітре, Здрастуй,свіжосте нив! Я воскрес,щоб із вами жити! Під шаленством весняних злив. Ведучий ІІ: Так писав В.А.Симоненко – великий син України,її геніальний поет. Ведучий І: Його світлій пам’яті,його палкому і ніжному слову присвячується наш урок-пам’ять. ( Запалює свічку на столі поета.) За столом спогадів: М. Сом: Шановна Ганно Федорівно! Ваш син, а мій добрий товариш В.Симоненко прожив дуже мало - неповних 29 років. Але він залишив славний слід в історії української літератури, в допитливій душі свого народу. Недарма ж академік О.Гончар назвав його «витязем молодої української поезії». Мати: Материнське спасибі О.Т.Гончару,що так високо оцінив літературну роботу мого сина. Дякую також усім хорошим людям за добру пам’ять про Василя. То розрада і втіха мені на старість. Бо серце моє і досі болить за єдиним сином. Мені зозуля накувала 80 років. А Василеві оце було б за 60.Тільки я ніяк не уявляю його 60-тирічним,бо він таким ніколи не буде… М.Сом: На літературних зустрічах читачі часто мене запитують: «А звідки взявся В.Симоненко?Де він звівся та розповився?» Адже інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. І читачів цікавлять усі подробиці із життя улюблених письменників. Мати: Мене теж питають…Серед них бувають і письменники, і читачі… М.Сом: Я хочу, аби люди,вивчаючи творчість В.Симоненка,усвідомили,що справжній талант міцно стоїть на живій народній основі. І скільки б ми, письменники,не говорили про народ, від того ми не станемо по-справжньому народними, доки не відчуємо свого родового єднання з людьми. Бібліограф. Повідомлення про життя В.Симоненка. Мати: Оце ніби бачу сина з перших його днів. У школі він учився тільки на «відмінно».Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому було ой нелегко!П’ять класів закінчив у Біївцях, а решту – в сусідніх селах: Єнківцях і Тарандинцях. А це…9 кілометрів лише в один кінець…Весною чи восени – то це нічого, а взимку – суща біда. Повоєнні зими були люті і сніжні. А пальто у Васі пошарпане, чоботи – діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було питаю його: «Важко тобі, Васю?» А він весело відказує: Поет: Та чого ж важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюсь, то всі пісні переспіваю. Ведучий І:Із спогадів учительки математики Тарандинцівської школи Уляни Миколаївни Демченко. Учителька:…Якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихала,бо підвозу ж тоді не було…І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба. Це з усіх чужосільців прийшов до школи лише Василь. На уроках він був серйозний – аж занадто. У класі виділявся, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень. Ведучий ІІ. Із спогадів директора Тарандинцівської школи Федора Барабаша. Директор: Я пригадую 1949 рік, коли Василь вступив до восьмого класу нашої школи. Скоро він стає членом двох гуртків – літературного і фізичного. Він любив математику й розв’язував складні задачі…Впадали в око його старанність, наполегливість. Він перечитав усі книжки зі шкільної бібліотеки (особливо любив твори на історичні теми). Якось був вечір зустрічі з нашими колишніми випускниками. Василь прочитав там власний вірш виходять.) М. Сом: Життя Василеве із самого малечку не завжди було радісним…Досі ми жодним словом не згадали Василевого батька. Пробачте мені за це болюче питання… Мати: То не батько, а вітер, прилетів – і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю і клопоти. Чи не тому в одному із віршів Вася писав: Поет: В мене була лише мати, Та ще був сивий дід, – Нікому не мовив «тату» І вірив, що так і слід. Був певен, що батько лишній, Крикливий, немов сусід, Коли заставав на вишні, На мене кричав, аж блід. Бібліограф: Та все ж таки Василькові дуже хотілося мати батька, і він усе своє дитинство його виглядав. Як згадка про цю його найзаповітнішу мрію з’явився вірш «Кривда» (Слайд 2. Портрет поета в дитинстві). М.Сом: Гіркі слова Василь розповідав мені, що через багато років, коли він став В.Симоненком, до нього в Черкаси заявився батько. Василь прийняв його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці нібито сказав так: Поет: А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини… М.Сом: Чи правда це? Мати: Як би там не було, а Вася виростав напівсиротою. Це знають усі Біївцях. Вася пішов у діда…Федір Трохимович був першим Василевим другом і наставником. Мій батько був дуже розумний, самотужки вивчив грамоту, багато читав…А малому Васі, умостившись на печі, дід розповідав нашу давню-предавню історію. Бібліограф: продовжує розповідати про життя поета. Літератор: повідомлення «шістдесятники в українській літературі» (Слайд 3. портрети письменників). Читець: декламує поезію « Де зараз ви, кати мого народу?» (Слайд 4) М.Сом: А поміж нами, студентами, Василь був неперевершеним жартуном – дотепником. На відміну від мене та інших наших однокурсників, він багато читав і знав. Учився старанно і завзято. Анатомію Шевченко (однокурсник): Уже на І курсі серед нас були «поети», «драматурги», «критики» - «майстри з усіх жанрів». Тільки Василь залишався «ніким». «Він інколи читав свої вірші. Вони справляли враження. Але все це робилося якось непомітно, без шуму і самореклами. Здається, за весь час навчання В.Симоненко так і не виступив у жодному республіканському періодичному виданні. Тим-то для багатьох, навіть для тих, хто близько знав Василя, був несподіванкою його поетичний «вибух». Але це тільки на перший погляд. Читець декламує поезію «Земле рідна…» (Слайд 5. Портрети борців за свободу України). Літературознавець: наш земляк, харківський поет Р. Левін, в ті 60-ті роки теж був у колі київських студентів. Був особисто знайомий з поетами Читець: «Мы были молодыми и горячими, Нетерпеливо время торопя, В ночных застольях, сочиненных в складчину, Понять старались время и себя. Шла ценностей былых переоценка В сплоченном разнобое голосов: Немногословный Вася Симоненко И говорун известный Коля Сом…» Мати: Чи говорив він тобі про свою хворобу? Чи жалівся на якісь болі? М.Сом: Жалівся. Казав, що дуже спина болить. А я відповідав, що в нас обох – задавнений радикуліт, бо ми змалечку виростали на холодній селянській долівці. Мати: Лікарі встановили, що у мого Васі був рак нирок…Тяжка, невиліковна хвороба… М.Сом: Він багато ховав за своїми постійними, неперевершеними жартами – навіть хворобу свою тяжку, яку відчував лише він один. Іще в 1955 р. – у день свого двадцятиліття Василь написав такого печального, пригніченого вірша: Поет: Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в. двадцять – смерті в очі подивлюсь. Моє життя – розтрощене корито, І світ для мене – каторга і кліть… Та краще в тридцять повністю згоріти, Ніж до півсотні помаленьку тліть. Мати: Страшний вірш…Він не вгадав своєї смерті більше, ніж на один рік… М.Сом: Я ніколи не забуду вашу гостинну селянську хату і теплу піч…Ті кавуни, вами дбайливо збережені, коли ми з Василем приїздили провідувати вас у Біївцях. Василь дуже любив вас і пишався вами: Поет: В хаті сонячний промінь косо На домівку ляга з вікна… Твої чорні шовкові коси Припорошила вже сивина. Легкі зморшки обличчя вирили – Це життя трудового плід. Але в кожному русі – сила. В очах юності видно слід. Я таку тебе завжди бачу, Образ в серці такий несу – Материнську любов чарівну І твоєї душі красу. Я хотів би, як ти, прожити, Щоб не тліти, а завжди горіть Щоб уміти, як ти, уміть. Бібліограф: продовження бібліографії поета про черкаський період його життя. Працівники газети «Молодь Черкащини» Микола Дашківський: «Я завжди бачу Василя прозорим і ніжним, з лагідною посмішкою на худорлявому обличчі. Коли ж він про когось недоброзичливо відгукувався, то говорив лише одне слово «пігмей»…Ставши відомим поетом, Василь залишився таким же простим і звичайним хлопцем, якого ми знали з перших днів роботи в молодіжці. В його поведінці не було ані тіні якоїсь зверхності над своїми колегами по перу, зазнайства і самозакоханості. Він був дотепним жартівником, веселим хлопцем і чудовою людиною, до безтями закоханою в життя і поезію. Ведучий І: Як би там не було, а юність бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає в скронях, ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п’янке незбагненно солодке почуття переливається в чарівну поезію! Читець: декламує вірш «Вона прийшла…» (Слайд 6. Розквіт природи на весні). Ведучий ІІ: Там, на черкаській землі, В Симоненко знайшов своє сімейне щастя, там пустив коріння. У 1957 р. він одружився. Дружина Людмила – кур’єр обласної друкарні. Згодом у них народжується син. Поет: Для кохання в нас часу мало, Для мовчання у нас – віки. Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки. Влийся сонцем у щиру мову, У думок моїх течію – Я люблю твої губи і брови І поставу, і вроду твою. Ображайся на мене, як хочеш, І презирством убий мене – Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. Літературознавець: повідомлення про початок друкування віршів. Читець: поезія «Ти знаєш, що ти – людина?» (Слайд 7. Фото людини, що показують її зв'язок із землею). Ведучий І: Так трапилося: лише сьогодні доповнює творчість В.Симоненка його щоденник, який нарешті став здобутком усієї нашої поза цензурної літератури. Ведучий ІІ: Запис від 27 липня 1962 р.: (Слайд 8). Поет: «Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей – розумних і талановитих рятували своє життя, поступаючись гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше…» Ведучий ІІ: Щоденниковий запис від 3 вересня 1963 р.: Поет: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить що йому заманеться… До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни» (Слайд 9). Ведучий І: Щоденниковий запис від 22 липня 1963 р.: Поет: Мабуть, почалося моє згасання. Фізично Я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: Я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років – для мене більше ніж достатньо» (Слайд 10). Ведучий ІІ: Так думав у той день поет, так розраховував. Але доля розпорядилася інакше. Пошкодувала навіть тих 10 літ – менше як через 5 місяців, об 11 годині вечора 13 грудня 1963 р. у лікарняному ліжку в Черкасах навіки зупинилося Симоненкове серце. М.Сом: Я Симоненка Переріс літами – Яка несправедливість На землі: Пересічні Миколи – Разом з нами, А помирають Віщі Василі. (М.Побелян) Мати: Уже чверть віку, як немає сина. Тепер про нього всі говорять. І безліч друзів об’явилось… А як йому було під небом синім У ті глухі, холодні роки?.. – Нікому серце не відкрилось Й ніхто із вас, ніхто не відав, Як тяжко жити довелося. М.Сом: Про популярність В.Симоненка сьогодні нагадують нам і масові тиражі його віршів. Такими великими тиражами у нас видається тільки класика. Літературознавець: Перша книжка поезій В.Симоненка «Тиша і грім» побачила світ у 1962 р., другу книгу «Земне тяжіння» опубліковано в 1964 р., вже після смерті поета. У наступні роки опубліковано книжки: збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985) (Слайд 11). В.Симоненко продовжує іти до нас. Мати: Може, ще й те, що дві області – Черкаська і Полтавська – сперечаються між собою: кому із них більше належить безсмертний поет В.Симоненко. М.Сом: А ви що скажете? Мати: А я так скажу: на Полтавщині він народився та розповився, а на Черкащині знайшов собі вічний притулок. Як був малим – то звався тільки сином своєї матері. А тепер його називають рідним сином усієї України. І не треба сперечатись… М.Сом: Любов до Батьківщини – наскрізна тема всієї творчості В.Симоненка. Ця священна любов озвучена його довічним заповітом: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Мати: Саме ці слова золотими буквами сяють на тому прекрасному пам’ятнику, що стоїть на могилі мого сина (Слайд 12. Фото пам’ятника В.Симоненка). Читець: (на фоні музики) декламує поезію «Лебеді материнства» (Слайд 13). 6. Учитель. В.Симоненко помер зовсім молодим, йому було тільки 28 років, але він залишив помітний слід у нашій літературі. За повернення його творів із забуття боролися визначні майстри слова. Серед них був і О.Гончар. Із його статтею «Витязь молодої української поезії» ознайомить ви зараз ознайомитесь. 7. Самостійна робота. Написати тези до статті О. Гончара «Витязь молодої української поезії». 8. Питання до «круглого столу»: - Яким постає перед нами В.Симоненко як людина і поет? - Яку рису стиля В.Симоненка автор вважає найсуттєвішою? - У чому О.Гончар вбачає безсмертя події В.Симоненка? - У чому, на вашу думку, полягає безсмертя людини й народу? 9. «Мікрофон». До життя, до поезії В.Симоненка не можна бути байдужим. Як ви сприймаєте його творчість? 10. Творча лабораторія. Учениці зачитають свої поезії, присвячені В.Симоненку. IV. Підсумок уроку. V. Домашнє завдання: Прочитати поезії В.Симоненка, зробити їх аналіз; «Лебеді материнства» вивчити напам’ять.
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |