| Головна » Українська література |
Мета повторити вивчене про шістдесятництво як соціокультурний рух опору 60-х років XX століття, вивчити відомості про В.Симоненка в контексті українського шістдесятництва; розвивати критичне мислення, навички виразного читання, ідейно-художнього аналізу тексту, вміння працювати в групі; виховувати гуманізм, лібералізм, духовний демократизм. Тип уроку урок засвоєння нових знань Матеріали до уроку: Збірки творів В.Симоненка, підручники української літератури для 11 класу під редакцією Р.Мовчан та Г.Семенюка, фото В.Симоненка у вигляді презентації, запис пісні «Синові» на слова В.Симоненка, картки із завданнями для груп, фрагменти літературно-критичних статей про поета. Форми роботи: групова робота « Один залишається- троє йдуть», парна робота «М’яке опитування», індивідуальна робота- виразне читання поезій, фронтальна робота- заповнення таблиці «Знаємо- хочемо дізнатися- дізналися». Зміст уроку Підготовка до сприймання У виконанні учнів звучать поезії В.Симоненка «Перехожий», «Торжествують…», «Поет». Учитель ставить запитання: «Пригадавши етичні полюси шістдесятництва, скажіть словесний портрет яких особистостей подано в цих віршах? Кому вони присвячені?Які рядки не стосуються названих людей?» Передбачувана відповідь: Вірш «Перехожий», можливо, є словесним портретом відвертої опозиції(дисидентів),. У поезії «Торжествують», очевидно, йдеться про конформістів. А вірш «Поет» може стосуватися як відвертої опозиції, так і « внутрішньої еміграції. Пригадаймо, якими були світоглядні засади шістдесятників? Один учень на дошці запише відповіді однокласників: лібералізм, гуманізм, духовний демократизм, аристократизм, моралізм, активний патріотизм, космізм, культурництво. Актуалізація Оголошення теми та мети уроку. Сьогоднішній урок ми присвятимо вивченню життя і творчості одного із найяскравіших представників шістдесятництва Василя Симоненка. Це ім’я вже знайоме вам. Складання таблиці
Отже, завдання на урок у нас є. Попрацюймо. Усвідомлення знань « Один залишається - троє йдуть» Завдання: на основі почутого від своїх однокласників вивести життєве та творче кредо В.Симоненка, використовуючи слова із творів поета. Учні працюють в групах, одержавши від учителя завдання та літературно-критичні матеріали (Додаток 1).
Кожна з п’яти «домашніх» груп отримує своє завдання (Додаток 2). Через 10 хвилин учні переходять в «експертні» групи й працюють в них ще 10 хвилин. Запитання для цих груп однакові( Додаток 3). Учасники груп повертаються в «домашні» групи, обмінюються здобутою інформацією. Запитання, за якими проводиться узагальнення, ті, що в додатку 3. Перевіряємо здобуті знання. Проводимо « М’яке опитування» Запитання для «М’якого опитування» й передбачувані відповіді –у додатку 4. Критерії оцінювання відповідей однокласників – додаток 5 Життя будь-якого митця неможливо вивчити без ознайомлення з його творами. Ми прослухаємо вірші В.Симоненка спробуємо відповісти на питання, чи співзвучне життєве й творче кредо В.Симоненка зі світоглядними засадами шістдесятників, записаними на дошці. Учні читають поезії «Мій родовід», « Перший», «Можна», « Люди прекрасні…», « Світ який - мереживо казкове…» та ін.. Одночасно на моніторі комп’ютера змінюються слайди зі світлинами В.Симоненка (Додаток 6). Діти можуть виділити такі риси світогляду й продемонструвати їх словами із творів поета: Лібералізм - «Можна»; Гуманізм - «Ти знаєш, що ти людина…»; демократизм – «Баба Онися», «Дід умер», «Перший», «Мій родовід» тощо. Рефлексія Заповнюємо третій стовпчик таблиці на фоні пісні «Синові» Якою темою об’єднані поезії, які щойно прозвучали? На наступному уроці ми продовжимо знайомство із творчістю В.Симоненка й розглянемо вірші на інші теми.
Домашнє завдання за підручником познайомитися з біографією В.Симоненка, аналізом його творчості, ст..387-297, виразно прочитати вірші, зробити їх ідейно-художній аналіз, виписати слова, що містять ідею.
Невеликий аналіз роботи учнів на уроці. Повідомлення якого із ваших однокласників справило на вас враження й допомогло вдало відповісти на запитання «М’якого опитування»? Виразне читання якого учня видалося вам найкращим? Який етап уроку не викликав у вас зацікавлення?
Додаток 1 Додаткові матеріали для груп Для першої групи
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївцях Лубенського району Полтавської області в селянській родині. Жорстокі часи сталінських репресій і нужденного колгоспного життя... Саме тоді й побачив світ Василь, талантові якого так і не судилося розкритися повною мірою. Біївці 30-х років. Почорнілі очеретяні стріхи, маленька мазанка на одну кімнатку і лозова колиска, в якій мати гойдала свого Василика, співаючи пісень. А бувало, ще й очі не зімкнула, як вдосвіта вже стукає у віконце ланкова, загадуючи йти на колгоспне поле. Що там тобі кріпацтво! Рабство, де людська особистість розчиняється, як гній під дощами. І нікого не обходить, що немовля буде плакати на чужих руках. Та й добре, якщо такі руки є. Пізніше, згадуючи ті часи, поет напише: 0 земле з переораним чолом, З губами, пересохлими від сміху! Тебе вінчали з кривдою і злом, Байстрятам шматували на утіху. Вкраїнонько! Гуде твоє багаття, Убогість корчиться і дотліває в нім. Кричиш ти мені в розум, мов прокляття 1 зайдам, і запроданцям своїм. "О земле з переораним чолом..." У 1942 році Симоненко поступив до Бієвецької початкової школи, в 1946 навчається у п'ятому класі Єньківської семирічної, а з 1947 до 1952 року — у Тарандинцівській середній школі, яку й закінчив з відзнакою. Того ж літа поступив на перший курс факуль тету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. (В.Гончаренко. Закоханий палко у рідний край.) АВТОБІОГРАФІЯ Я, Симоненко Василь Андрійович, народився 8 січня в с.Бієвці Лубенського району Полтавської області в сім’ї колгоспника. Мати — Щербань Ганна Федорівна — працювала в колгоспі з дня його заснування до осені 1957 р. Нині вона на моєму утриманні. Батько — Симоненко Андрій Леонтович — залишив сім'ю, коли мені не було ще й року. З того часу наші шляхи не сходилися. В роки тимчасової окупації разом з матір'ю жив на окупованій території. Було мені тоді 6-7 років. Ніхто з рідних перед окупантами не вислужувався. В 1942 р. поступив у перший клас Бієвської початкової школи. Після закінчення 4 класів рік навчався в Єнківській семирічці, а потім перейшов у Тарандинцівську СШ, де й закінчив десять класів влітку 1952 р. В цьому ж році поступив на факультет журналістики Київського державного університету, який закінчив у липні 1957року. 3 1957 р. працюю в редакції газети «Черкаська правда» на посаді Одружився весною 1957 року. Нині наша сім'я складається з 4 осіб: я, дружина — Людмила Павлівна, син — Олесь і мати Щербань Ганна Федорівна. Дружина працює контролером на заводі хімреактивів, мати — домогосподарка. З травня 1959 р. Кандидат у члени КПРС. 26. VIII. 59 р В. Симоненко Цю біографію Василь Симоненко написав, подавши заяву про перехід на роботу в редакцію газети «Молодь Черкащини». Нині рукопис зберігається в обласному державному архіві. Копію його можна побачити в музеї Василя Симоненка в Черкасах і приміщення редакції газети «Черкаський край»). В жодному книжковому виданні «Автобіографія» не була надрукована. Вперше вміщена в газеті «Село і люди», № 49 в грудні 1993 року. ДО СИМОНЕНКОВОГО РОДОВОДУ Мати Василя Симоненка — Ганна Федорівна Щербань народилася у бідній селянській сім'ї 16 вересня 1908 року. В колі Василевих друзів її ласкаво називали ще тіткою Ганною. Проста селянська трудівниця, Ганна Федорівна, живучи у традиційному мудрому оточенні своїх односельців, засвоїла і їхню кмітливість, і велику любов до рідної мови, яку щедро дарувала си нові, аби потім він, помноживши її своїм талантом, передавав людям у чистих гранях поезії. З раннього дитинства Василько лишився батьківської турботи:батько пішов із сім'ї. Весь життєвий тягар ліг на плечі мамі, бабусі, дідусеві. Ганна Федорівна згадувала, що її Василькові було 7—8 років, коли він почав віршувати. Ішла війна. І малому хлопцеві, як і багатьом його ровесникам, дуже хотілося, щоб вона швидше закінчилася, щоб до домівок повернулися їхні батьки й діди. Ой, як бажалося Василькові стати льотчиком. Тільки почує тріскотіння мотора літака, швидко вискакує з хати і біжить дивитися, як летить його мрія у синьому шовку неба. 1948 року народився в дитячій голові вірш, названий матір'ю « Я маленький льотчик". Пригадують, що в п'ятому класі на вечорі в Єньківській і Василь читав вірш, присвячений матері. Він був активним учасником літературного гуртка, а в старших клас вже в Тарандинцях, входив до редколегії шкільної "літературної" газети. Всі помічали його літературні здібності. Можливо, саме це й наштовхнуло хлопця поступати до Київського державного університету на факультет журналістики. Гостюючи в Біївцях, а також проживаючи в Черкасах, і малописьменна, але спостережлива Ганна Федорівна зібрала чимало прислів'їв, приказок та примовок і записала їх в окремий зошит під назвою "Перлини поміж людей". Свої записи вона спорядила словами: "Люди народжуються і вмирають, а прислів'я летять через цілі століття. Ніхто не знає, хто перший випустив цю пташку, що має такі міцні крила". Померла Ганна Федорівна 29 беоезня 1998 року.
Дід (по матері) — Щербань Федір Трохимович (1876— 1949) був першим Василевим другом і наставником. Це ж про нього Василь написав згодом вражаючого вірша "Дід умер". У новелі "Дума про діда" є такі слова; "Безсмертячко ти моє кирпате", — шепотів дід, коли я засипав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені". Дід Щербань був мудрою, начитаною людиною. Закінчив парафіяльну школу. Працював волосним писарем тарандинцівської волості. Малому Васі, умостившись на печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію, що знайшло своє відображення у одному з перших віршів Симоненка: Мелькають червоні жупани, Вирує, кипить Дніпро, І Байда стріляє в султана, Підвішений за ребро. Несуться зі свистом-гуком Богунці у всі кінці... І я затискую руку, Мов шабля у тій руці. І плачу, було, й сміюся, Як слухаю ті пісні... Спасибі ж тобі, дідусю, За те, що ти дав мені. З дитинства (В.Гончаренко. Закоханий палко у рідний край.) Як і його попередник Т. Шевченко, В. Симоненко палає синівними почуттями до свого народу. Найбільше приваблюють поета трудівники-земляки, на плечах яких тримаються: прогрес, космос, наука, відкриття, влада: "Геніїї Безсмертні! На коліна Станьте перед смертними людьми". Чому ж тоді смертні — "одурені", "розтерзані", "зацьковані, "убиті"? У цих означеннях уся історія радянської України, з голодоморами і розстрілами. Ніхто до В. Симоненка так правдиво не говорив про підневільне існування одурених. Поет у своїй творчості відштовхувався од реального життя: од босоногого дитинства, напівсирітства, недоїдання, від жорен і кукурудзяного качана, од виснажливої праці матері, діда, баби Онисі. Порівнюєш образ народу у Т. Шевченка з образом народу у В. Симоненка — ну начебто й не було між цими поетами часового проміжку у сто років. Чи бачив поет якусь позитивну перспективу розвитку України? Бачив. Вона в ідеї національної незалежності. Особливу надію покладав на своїх друзів-однодумців — І. Світличного, І. Дзюбу, чиї громадянські зусилля несли оновлення суспільству. В листі до Світличного В. Симоненко пише: "...твій оптимізм стосовно пагінців не здається мені реалістичним. Літо аж надто вже примхливе~та холодне, хмари бігають по небу, мов дикі коні". Лист написано влітку 1963 року. Поет вгадав: заморозки ті пагінці прибили. Усе густішала пелена недовіри до В. Симоненка, все частіше з редакцій повертають йому твори. Та воля поета, віра в своє покликання були незламними: В мене погорда єсть, Бо за ваші дешеві лаври Не продам я совість і честь. Ідейна палітра його поезій широка. ( В.Костюченко Тяжіння правди.)
Хтось сказав, що є люди, які геніально пам'ятають своє дитинство. Василь Симоненко належав саме до таких людей. Він часто згадував дитинство, хоч воно було у нього нелегким. І часто писав про нього, хоч, здавалося б, ця тема в літературі давно вже вичерпана. Бо дитинство для нього - це не сентиментальні спогади, не милування собою. Дитинство - це чистота душі, чистота мрій, чистота поривань і діянь. Цьому дитинству він був відданий до кінця свого короткого життя. Бо тільки людина, яка носила в своїй душі нерозтрушений цвіт дитячих років, могла написати такі чудові казки, як "Цар Плаксій і Лоскотон" чи "Подорож у країну Навпаки". Тільки ця людина могла створити таку чудову поезію, я не боюся навіть сказати - шедевр, як "Лебеді материнства". Переказувати "Лебедів" своїми словами неможливо - треба читати. Слухати -душею, серцем. Скільки поезії - справжньої, високої - у цих ось кількох рядках: Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Чи в оцьому зверненні матері до сина: За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. ...Залишившись у ранньому віці без батька, вирісши турботами матері, діда й отих баб Онись і тіток Варок, яких він так натхненно потім оспівав, Василь глибоко, до болю в серці відчув зміст слова "Батьківщина". Тема Батьківщини, рідної землі була в його творчості постійною, з нею він був нерозлучний. (А.Шевченко.ВасильСимоненко вчора й сьогодні // Дивослово.)
Для другої групи Перші серйозні літературні спроби Василя Симоненка припадають на студентські роки (1952—57). Стажуючись в університетській багатотиражці "За радянські кадри", він вів рубрику"На літературному Парнасі". Збереглась вирізка з цієї газети від 16 грудня 1955 року з такими шаржами, написаними поетом: В. СИМОНЕНКУ У мене в грудях серце, а не крига, І я могутньо розправляю крила. Для мене світ — велика мудра книга, Яку читать лише мені під силу. В. Д1ДЕНКОВІ То для мене зовсім не морока, Що цвіте у віршах синь та синь Я — гібрид Єсеніна і Блока І Сосюри незаконний син.
1956 року. Василь Симоненко — на переддипломній практиці в редакції газети "Черкаська правда". Пізніше,уже після захисту диплома (1957), літ працівник"Черкаської правди» підтримує тісні контакти з талановитою літературною молоддю. Поет вимогливо ставиться до своєї творчості. У цейперіод він пробує сили в прозі: готує збірку новел, яка посмертно вийде у львівському видавництві "Каменяр" під назвою«Вино з троянд". Роки творчої роботи поета повністю вкладаються в межі того часу, який називаємо "хрущовською відлигою" (1953 - 1964), що хоч трішки послабила ідеологічний зашморг, накинутий на шию українському суспільству. Зацькована й кастрована наша література, в якій верховодили Корнійчуки, почала оклигувати й подавати голос. Тоді й вийшли на літературну арену молоді письменники, яких пізніше нарекли шістдесятниками. Серед поетів яскраво заявили про себе Микола Вінграновський, Іван Драч, Борис Олійник, Ірина Жиленко, Микола Сом, Роман Кудлик, Василь Голобородько, Борис Мамайсур, Леонід Талапай та інші. Ще трохи раніше - Ліна Костенко, Дмитро Павличко. Був з-поміж них і Василь Симоненко. Не такий, сказати б, метафорично-несподіваний, як Драч чи Вінграновський, але за щирістю поетичної мови, громадянським (не партійним!) пафосом, перейнятим болем за людину й рідний народ (наука від Тараса Шевченка), з ним мало хто міг зрівнятися. Певно, через це він і був зарахований до традиційників. Першою своєю книжкою ("Тиша і грім", 1962 р.) Василь Симоненко був незадоволений. Хоч її схвально зустріли і читачі, і критика. Вже тоді було ясно, що в літературу прийшов самобутній талант з великою потенційною силою. Але він був би незадоволений і другою книжкою, і третьою, і четвертою... Бо він стрімко йшов уперед, щоразу обганяючи самого себе. Його ходою - його зростанням як поета й громадянина - справді можна було замилуватися. Подібно до того, як він сам милувався отим своїм перехожим, що "натхненно і мудро творив ходу". У якого "не просто ступали - співали ноги". ...Уже на першому курсі університету серед нас були "поети", "драматурги", "критики" - "майстри" з усіх жанрів. Тільки Василь залишався "ніким". Відвідуючи літературну студію, він інколи читав свої вірші. Вони справляли враження. Але все це робилося якось непомітно, без галасу й самореклами. Здається, за весь час навчання Василь Симоненко так і не виступив у жодному республіканському періодичному виданні. Тим-то для багатьох, навіть для тих, хто близько знав Василя, був несподіванкою його поетичний "вибух". Але це тільки на перший погляд. Як вулкан, що зовні тихий і сумирний, в той час як усередині все клекоче розпеченою масою, так і Симоненко до часу нічим не виявляв свого поетичного вулканізму, хоч внутрішньо вже ладний був вибухнути першої-ліпшої хвилини. Як поет і громадянин Василь сформувався у другій половині п'ятдесятих років. Скільки в нас було тоді палких розмов, суперечок - наш гуртожиток ходором ходив од невгамовного "обміну думок". Василь здебільшого мовчав. Багато хто з нас виговорився тоді до щирця, а Симоненко заговорив пізніше. Заговорив од імені своїх ровесників, свого покоління. Такий поет не міг не з'явитися - його покликав час. (А.Шевченко.ВасильСимоненко вчора й сьогодні //Дивослово.)
Для третьої групи Восени 1962 р. відома українська художниця Алла Горська, поет Василь Симоненко і автор передмови до книжки, нині народний депутат України, голова комітету ВР України з питань культури і духовності Лесь Танюк приїхали в Биківню, щоб дізнатися про події, що тут відбувалися в 30-х рр., і чутки, які ходили між мешканцями міста. Дідусь із місцевих, озираючись і бентежачись, розповів про те, що коїлось за зеленим парканом. Вислухавши старенького, Василь Симоненко торкнув за плече Танюка і показав на дітей, котрі поблизу грали на вогкій траві у футбол. - Подивись, чим вони грають, - мовив Василь. Ми підійшли ближче. Діти грали у футбол дитячим черепом, набитим сіном. Дитячим черепом, простреленим ззаду кулею. Ще два черепи лежали поблизу, діти позначили ними ворота... Алла не витримала і розридалася. Василь довго мовчав, і лише коли йшли трасою додому, прочитав такі рядки: Ми топчемо і ворогів, і друзів. О бідні Йорики, всі на один копил; На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил*. Знадобилося майже 50 років, аби про те, що сталося в Биківні у 30-х роках XX ст., дізнався світ. ( Гудзенко Л. Свідчать сосни Биківні.// Дивослово.- 2005.- №3)
У 60-ті роки в пресі з'являються поодинокі статті, що доводять — В. Симоненко був комуністом. А отже, те, що ходить по руках, публікується за кордоном (вид-во "Сучасність", Мюнхен, ч. 1, 1965),— то вилазки недоброзичливців, ворожих сил, які тлумачать В. Симоненка не так, бо в нього, мовляв, були й суперечливі речі. Тоді ж до матері поета зачастили чорні круки, які вимагали від неї листа в ЦК КП України з проханням захистити її сина від підлих ворогів. Лист був написаний, вірніше — організований, вкладений у руки згорьованій матері й надрукований. Зацікавлення творчістю поета зростало. Цьому сприяли й поширення між людьми драматичних епізодів із життя поета: сутички з партійною бюрократією, зв'язки з І. Дзюбою, І. Світличним, хвороба. Виходить "перевіяна" збірка "Поезії'", проза "Вино з троянд" та дві казки для дітей. Настали 70-ті роки, і прийшло певне забуття В. Симоненка. Жодної книжки. Щоправда, в періодиці з'являються добірки з відомих і невідомих віршів. Не до Симоненка тоді було. Влада зводила рахунки з живими шістдесятниками, кількість яких росла, множилася, незважаючи на тюрми і заслання. ( В.Костюченко Тяжіння правди)
Для четвертої групи Його творчість засяяла на небосхилі української літератури яскравим сонцем, яке висвітлило вартісні скарби незборимого духу нашого народу. Твори Василя Симоненка сприяли піднесенню нашої літератури на широкій ниві загальнолюдського гуманістичного буйноцвіття, поряд з творами кращих поетів сучасності заявили про Україну як про державу з великим людським потенціалом, з незмірними інтелектуальними можливостями. Окремими виданнями вийшли книги поезій Василя Симоненка "Тиша і грім" (1962), "Земне тяжіння" (1964), "Поезії" (1966), "Избранная лирика" (1968), "Лебеді материнства" (1981), "Поезії" (1984), "Народ мій завжди буде" (1990), "У твоєму імені живу" (1994); казки "Цар Плаксій та Лоскотон" (1968), "Подорож у країну Навпаки" (1964); збірки новел « Вино з троянд" (1965), "Півні на рушниках" (1992). ( В.Гончаренко. Закоханий палко у рідний край)
І коли вийшла в світ друга книжка Василя - "Земне тяжіння", - усі переконалися, що вона краща за попередню. Як і обіцяв поет. Але не в цьому її значення. Вона стала подією у нашому тодішньому культурному житті. Я кажу "культурному", маючи на увазі, що слово це об'єднує в собі багато понять, які характеризують духовне життя людини. Василь Симоненко ніколи не давав себе зачарувати пустопорожнім базіканням, хвальковитістю і самомилуванням. Він зважував кожне слово, кожний рядок своїх поезій, звіряючи свій настрій, свої думи з настроєм і думами рідного народу: Навіщо бундючитися пихато, Гріться в похвалах? Слава не ртуть: Мало великим себе уявляти, Треба великим буть. Він не хапався за скороминущі теми, не складав од на честь тої чи тої зернової культури - він писав про народ і для народу. Прочитавши його твори, люди замислювалися і над власною долею і над долею країни. Діапазон громадських інтересів Симоненка надзвичайно великий. (А.Шевченко.ВасильСимоненко вчора й сьогодні // Дивослово.)
Друга збірка "Земне тяжіння" вийшла після смерті. Реквізит (єдине в книзі, що не підлягає ні владі, ні цензурі) свідчить, що рукопис здали на виробництво 8 червня, а підписано верстку до друку 7 серпня 1964 року. На організацію книги, її випуск у світ автор ніяк не міг впливати. Отож твердження в деяких публікаціях, що автор "тримав у руках верстку", помилкове. Єдине, що він добре знав за життя, це те, як "прочитувались" його твори. "Літературна Україна" каструє мою статтю,— читаємо у "Щоденнику" від 03. 09. 1963 року — "Україна" знущається над віршами... До цього можна ще додати, що у квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані у "Жовтні", погім надійшли гарбузи з "Дніпра" і "Вітчизни". Богдан Горинь у статті "Спогад про Василя Симоненка" ("Кафедра", № 1, 1988) наводить факт, як після читання журналу "Зміна" у ЦК ЛКСМУ (очевидно, верстки — В. К.) червоним олівцем навхрест було перекреслено Василеві вірші "Україні", "Злодій", "Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті", і яке вбивче враження справив інквізиторський вчинок на автора, що тримав у руках покалічених дітей. ( В.Костюченко Тяжіння правди)
Для п’ятої групи Настали 70-ті роки, і прийшло певне забуття В. Симоненка. Жодної книжки. Щоправда, в періодиці з'являються добірки з відомих і невідомих віршів. Не до Симоненка тоді було. Влада зводила рахунки з живими шістдесятниками, кількість яких росла, множилася, незважаючи на тюрми і заслання. Повернулися до Симоненка аж у 80-ті. Він стає посмертним лауреатом комсомольської премії ім. М. Островського. Ним, нарешті, зацікавилася наука. Його творчість вивчають В. Моренець, В. Брюховецький, М Ільницький, М. Жулинський, В, Яременко. Про нього сказали слово О. Гончар, Д. Павличко. І лише в 1995 р. поета удостоєно Національної премії України імені Тараса Шевченка. І теж посмертно. Сталося те, що мало статися куди раніше. За цей час популярність В. Симоненка небувало зросла. Кожний новий читач України знаходив у його магічному слові й заклик, і обов'язок, і синівську любов до Вітчизни... Та в матеріалах про нього постає поет не в Шевченковім образі й подобі, а найчастіше в ризах ангелочка, який любив матір, діда, любив рідний край та ще простих людей. І якось соромимося сказати, що В. Симоненко — великий поет. Що він — філософ... Що В. Симоненко — один із тих, хто послідовно відстоював правду. За неї йшов на барикади. (В.Костюченко Тяжіння правди)
Він любив життя. Був жадібний до життя. Поспішав жити й любити, немов прочуваючи свою скоролетну долю: Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять - смерті в очі подивлюсь. "Не докорю ніколи і нікому..." Він передбачав свою смерть, і від того ще жагучіше прагнув - жити!!! "А жити... хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий, і дещо... зробив би ще, аби тільки хоч трохи сил вернулося", - писав Симоненко в листі до двоюрідного брата Олексія Щербаня 22 листопада 1963 року. Що я можу сказати про себе? - оповідав кореспондентові радіо після виходу дебютної збірки "Тиша і грім" (1962). Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Земля - мов казка. Кращого сонця ніде нема. Загруз я по серце У землю в'язко. Вона мене цупко трима. І хочеться Бути дужим, І хочеться так любить, Щоб навіть каміння байдуже Захотіло ожити І жить!.. (Б.Тихолоз. Метеор щирості.// Дивослово)
Восени 1962 р. відома українська художниця Алла Горська, поет
-Їх на землі не було. Він був на землі недовго, але пам'ятатимуть його завжди. Адже "життя - немов п'єса в театрі: не те важливо, як довго вона триває, а те, наскільки добре зіграна", - сказав римський філософ-стоїк, драматург і поет Луцій Анней Сенека. У листах до київських побратимів В. Симоненко скаржився, що живе в Черкасах, наче на острові, ні з ким перемовитися словом. І друзі переманювали його у столицю, підшуковували роботу. Та невідомо, чи було б йому тут затишніше і чи не потрапив би він під копита "диких коней". Хоча незабаром ці копита наздогнали його і в Черкасах, То були міліціонери, які причепилися до В. Симоненка, завезли у відділення і побили. Кваліфіковано били, щоб не видно було слідів на тілі. Він став гаснути, ліг у лікарню. 12. 11. 1963 року пише звідти свого останнього трагічного листа до Президії Спілки письменників із проханням подбати про матір: "Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння". Так передчасно догоріла свічка В. Симоненка... У 60-ті роки в пресі з'являються поодинокі статті, що доводять — В. Симоненко був комуністом. А отже, те, що ходить по руках, публікується за кордоном (вид-во "Сучасність", Мюнхен, ч. 1, 1965),— то вилазки недоброзичливців, ворожих сил, які тлумачать В. Симоненка не так, бо в нього, мовляв, були й суперечливі речі. Тоді ж до матері поета зачастили чорні круки, які вимагали від неї листа в ЦК КП України з проханням захистити її сина від підлих ворогів. Лист був написаний, вірніше — організований, вкладений у руки згорьованій матері й надрукований. (В.Костюченко Тяжіння правди.)
Дружина Василя Симоненка — Людмила Павлівна (дівоче прізвище Півторадня) народилася 1937 року в Черкасах. Вперше зустрілася з Василем під час проходження ним переддипломної практики восени 1956 року в газеті "Черкаська правда", де Люся працювала кур'єром (з часом — робітницею черкаського заводу "Хімреактивів"). Одружилися вони 27 квітня 1957 року. Збереглася велика епістолярна спадщина, у тому числі й листи, що засвідчують щирість почуттів Василя Симоненка до Люсі-малюсі, як він ласкаво називав свою дружину. Крізь ці листи відкривається потаємна завіса сімейних взаємин, ті умови й обставини, в яких проростав і мужнів талант українського поета з когорти шістдесятників. Листи Василя Симоненка до Люсі-малюсі (їх збереглося більше 20) — це щира сповідь поета перед коханою людиною, перед світом, що зрештою переливається у поетичні рядка: "Ти і я — це вічне, як і небо". Палке кохання створювало той душевний настрій, яким переймається і ліричний герой його віршів "Закохана", "Одинока матір", "Дума про щастя", "Там у степу схрестилися дороги" та багатьох інших чудових поезій. Померла Людмила Павлівна 29 грудня 1996 р.
(В.Гончаренко. Закоханий палко у рідний край.)
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |