Головна » Зарубіжна література

„Срібне століття” російської поезії

Мета уроку: 1) дати учням уяву про особливості розвитку російської поезії на межі ХІХ-ХХ століття;познайомити їх з основними рисами символізму, акмеїзму та футуризму; 2)розвивати навички зіставлення різних естетичних позицій, навички самостійної підготовки до уроків cвітової літератури; 3)виховувати  в учнів любов до краси Слова.

Епіграф: Меч зникне,а зірки залишуться…

Обладнання: виставка книг з поезіями, портрети поетів.

Тип уроку: літературно – теоретична композиція.

                                          Хід уроку

І. Організаційний момент. Запис теми, епіграфу. В зошит записувати прізвища представників різних літературних груп.

ІІ. Вступне слово вчителя.

     Роздуми про власне життя,долю людей, сенс існування людини на землі хоч раз, але турбували кожного з нас. Особливо ж такі роздуми властиві натурам поетичним, людям,які тонко відчувають зв'язок «природа – людина», «людина – всесвіт». Саме поетам часто дано передбачити зміни, що чекають на суспільство.

    У самому кінці ХІХ століття і перші два  десятиліття ХХ століття російська література, як і інші літератури світу,переживала період незвичайного злету. Саме цього часу ніби воскресли традиції «золотої доби» і почалась нова ера поетичного злету, яку влучно назвав Лев Гумільов (син М. Гумільова та            А. Ахматової) «срібною добою».

     Кінець ХІХ століття сприймався сучасниками як період, що вичерпав себе повністю, відчувалося наближення неминучої катастрофи. Здавалося, людина стоїть на краю урвища і наступний крок – це політ у страхітливі обійми смерті. Передчуття небезпеки, страху, невизначеність у прийдешньому сприяли тому, що почалося звернення до містики, окультних наук, напруженим був пульс філософської думки. Найвищим критерієм художності стала оригінальність поетичного стилю. З'явились  нові літературні течії. Але що ж це я? Адже я вас всіх запрошую до літературної гостиної , щоб відчути смак поезії «срібного століття».

     Петербург… холодно, вогко, невпевнено, в природі і на душі.

     Моя душа, как лотос чистый,  

     В томленье водной тишины,

     Вскрывает венчик серебристый

     При кротком таинстве луны.

ІІІ. Повідомлення учнів.

1-й учень. Я – Петро Бутурлін – граф, роки життя – 1859-1895, поет, писав вірші англійською та російською мовами.

                 Мать Сыра Земля

Я – Мать Сыра Земля! Я – гроб и колыбель!

 Поют мне песнь любви все голоса творенья –

Гроза, и соловей, и море,и метель,

Сливаясь в вечный хор, во славу возрожденья,-

Живит меня Перун, меня ласкает Лель;

Из недр моих к лучам и радости цветенья

Стремился тонкий знак и царственная ель

И мне, о человек, неведомы мученья.

Неутомимая, всех любящая мать,

Могла б я всем равно в довольстве счастья дать…

И зло не я, не я, благая, породила,

Незыблемый покой усталому суля,

Для бодрого всегда надежда я и сила!

Я – гроб и колыбель! Я – Мать Сыра Земля!

2-й учень. Я – Дмитро Сергійович Мережковський. Моя творчість завжди була об’єктом  пожвавлених дискусій як в нашій країні, так і за її межами. Я бажав своєю поезією проникнути в самі найтаємніші глибини людського буття.

       Дома и призраки людей –

       Все в дымку ревную сливалось, -

       И даже  пламя  фонарей

       В тумане мёртвом задыхалось.

       И мимо каменных громад

       Куда–то люди торопливо,

       Как тени бледные скользят,

       И сам иду я молчаливо,

       Куда – не знаю, как во сне,

       Иду, иду и мнится мне,

       Что вот сейчас я, утомлённый,

       Умру, как пламя фонарей,

       Как бледный призрак, порождённый

       Туманом северных ночей.

3-й учень (учениця).

    Я – Зінаїда Миколаївна Гіппіус. Народилась в Росії, навчалась у Київському жіночому інституті. Мій літературний портрет багатогранний. Мої твори не легкого розважального характеру. Їхня тема – глибокий конфлікт в душі людини, яка втратила віру в себе, в сенс життя.

       Не ведаю, восстать иль покориться,

       Нет смелости ни умереть, ни жить.

Я знаю, що спустошеність, роздрібленість та роз’єднаність людей – головний гріх мого покоління. Духовність, культура, краса спасуть світ від жорстокості та розрухи.

      Не знаю я, где святость, где порок,

      И никого я не сужу, не меряю.

      Я лишь дрожу пред вечною потерею.

      Кем не владеет Бог – владеет Рок.

      Ты был на перекрёстке трёх дорог,-

      И ты не стал лицом к Его предверию…

      Он удивился твоему неверию

      И чуда над тобой свершить не мог.

      Он отошёл в соседние селения

      Но поздно, близок он, бежим,бежим!

      И, если хочешь,- первый перед Ним

      С безумной верою склоню колени я…

      Не он один – все вместе совершим,

      По вере, - чудо нашего спасения…

4-й учень ( встає і з листком підходить до кого – небудь із гостей. Читає).

                         Женщине

Ты – женщина, ты книга между книг,

Ты – свернутый, запечатленный свиток;

В его строках и дум, и слов избыток,

В его листах безумен каждый миг!

Ты – женщина, ты – ведьмовский напиток!

Он жжет огнем, едва в уста проник;

Но пьющий пламя подавляет крик

И славословит бешено средь пыток.

Ты – женщина, и этим ты права

От века убрана короной звездной,

Ты в наших безднах образ божества!

Мы для тебя влечем ярем железный,

Тебе мы служим, тверди гор дробя

И молимся – от века – на тебя!

(Все аплодируют.  Лист вручается избраннице).

- Так, це я – Валерій Брюсов – поет,прозаїк,публіцист,літературній критик, перекладач, теоретик вірша. Я - вождь символістів, книгопрохідник. Це я здійснив велику роботу для збереження російської культури у такий важкий час.

5-й учень. Я – Костянтин Бальмонт. Не люблю про себе розповідати. Але приєднуюсь до своїх друзів – символістів і пропоную вам свій вірш.

         Колокольный звон.

Как нежный звук любовных слов

На языке полупонятном,

Твердит о счастье необъятном

Далекий звон колоколов.

В прозрачный час вечерних снов

В саду густом и ароматном

Я полон дум о невозвратном,

О светлых днях иных годов.

Не меркнет вечер, дорогая,

Теснится тьма со всех сторон;

И я напрасно возмущён

Мечтой утраченого рая;

И в отдаленье замирая,

Смолкает колокола звон.

Вчитель. Рух символістів виник як протест проти обіднення поезії, бажання заявити про себе, сказати нове слово на поетичному грунті, повернути втрачену красу і велич слова.

     «Символисты  не хотели отделять писателя от человека… Символизм не хотел быть только литературным течением, он порывался стать жизненно творческим методом. Это был ряд попыток найти сплав жизни и творчества…философский камень искусства, но формула не была открыта» (В. Ходасевич).

 

      6-й учень. Група петербурзьких поетів оголошує нову течію – акмеїзм. З’являється мій манефіст та Сергія Городецького. Я – Микола Гумільов. У нас у всіх дуже різні долі. Мене розстріляють. Моя дружина Анна Ахматова перенесе важкі випробування, Михайло Кузін помре на батьківщині, забутий всіма, Осип Мандельштам загине у круговерті сталінських репресій. Але це буде потім.

     Нас было пять.. Мы были капитаны,

     Водители безумных кораблей,

     И мы переплывали океаны,

     Позор для Бога, ужас для людей.

     Далекие загадочные страны

     Нас не пленяли чарою своей,

     Нам нравились зияющие раны,

     И зарева, и жалкий треск снастей.

     Наш взор являл туманное ненастье,

     Что можно видеть, но понять нельзя.

     И после смерти наши приведенья

     Поднялись, как подводные каменья,

     Как прежде, чёрной гибелью грозя

     Искателям неведомого счастья.

           - Звучит песня о поручике Голицыне.

7-й  учень.  Сергій Городецький.

                   Мудрость.

Я должен всё уразуметь,

Всё распознать и всё разведать,

Зачем нам мёд, зачем нам медь,

Где пораженье, где победа.

Не подгоняет смерти плеть,

Но любопытство мучит деда.

Необходимо мне успеть

Потомкам опыт свой поведать.

Ведь умудрили тем, кто стар,

Трёх войн губительный пожар,

Трёх революций дерзновенье.

Мы мёртвой и живой воды

Испили в годах молодых,

Чтоб знать, которая вкуснее.

 

8-й учень (учениця) Анна Ахматова.

   Постучись кулачком – я открою,

Я тебе открывала всегда,

Я теперь за высокой горою,

За пустыней, за ветром и зноем,

Но тебя не предам никогда…

Твоего я не слышала стона,

Хлеба ты у меня не просил.

Принеси же мне ветку клёна

Или просто травинок зелёных,

Как ты прошлой весной приносил.

Принеси же мне горсточку чистой

Нашей невской студёной воды,

И с головы твоей золотистой

Я кровавые смою следы.

А если когда – нибудь в этой стране

Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,

Но только с условием – не ставить его

Ни около моря, где я родилась,-

Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,

Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов,

И где для меня не открыли засов,

И пусть с неподвижных и бронзовых век

Как слёзы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,

И тихо идут по Неве корабли.

 

Вчитель. Ось такі вони, поети – акмеїсти. Хоча й були наступниками символістів, але вважали головним не символ, а зображення точних образів у поезії.

  1910 рік. Невпевнений час. Загадковий, тривожний. З’являються нові вірші, вони подібні до заклинань – це ніби перелом традиційної форми і змісту мови.

 

9й учень. Справжнє моє ім’я – Ігор Володимирович Лотарьов. В поетичних колах я «король поетів» Ігор Северянін.

                   Поэза оттенков.

Есть в белых ночах лиловость,

Лиловость в белых ночах.

В нежных очах – суровость,

Суровость в твоих очах…

В фиалке бывает бледность,

Бледность в лиловом цветке,

В златопричёске – медность,

Медь в золотом волоске.

Есть что – то в весне старушье,

Как вешнее есть в былом,

В душе у тебя бездушье,

Душа – в бездушье твоём!

10-й учень. Я не «король поетів»,але на святі поетів 14 лютого 1918року у Москві в Політехнічному музеї я – Велімір Хлєбніков – зайняв третє місце.

                      Собор грачей осенний

Осенняя душа грачей.

Плетня звено плетений,

Сквозь ветер сон лучей,

Бросают в воздух стоны

Разумные уста.

Речной воды затоны

И снежный путь холста.

Три девушки пытали:

Чи парень я, чи нет?

А голуби летали,

Ведь им немного лет.

И всюду меркнет тень,

Ползёт ко мне плетень

Нет!

 

11-й учень. Я – Володимир Маяковський.  Не можу залишатись осторонь. Що поробиш? У мене, як і у моїх товаришів по групі, підвищене почуття особистості:

         От усталости. Земля!

Дай исцелую твою лысеющую голову

Лохмотьями губ моих в пятнах чужих позолот.

Дымом волос над пожарами глаз из олова

Дай обовью я впалые груди боют,(болот)

Ты! Нас – двое,

Ораненных, загнанных ланями,

Вздыбилось ржанье оседланных смертью коней,

Дым из –за дома догонит нас длинными дланями,

Мутью озлобив глаза догнивающих в ливнях огней.

Сестра моя!

В богадельных идущих веков,

Может быть, мать мне сыщется;

Бросил я ей окровавленный песнями рог.

Конная скачет по полю

Канава зелёная сыщица

Нас заневолить

Верёвками грязных дорог.

 

Вчитель. Стрімко увірвалася в хід подій після врівноважених інтелігентних акмеїстів почута і побачена вами нова літературна група футуристів.

ІV. Робота в зошитах. Записати визначення символізму, акмеїзму, футуризму та їхні ознаки.

V. Заключне слово вчителя.

     «Срібне століття» не можна уявити без Єсеніна, Цвєтаєвої, Осипа Мандельштама, Андрія Білого, Саши Чорного, Владислава Ходасевича та багатьох інших. Їх багато, вони прекрасні, як зірки на небі у серпневу ніч.

       Їх немає серед нас, але світло їхньої поезії йде до наших сердець, і ми стаємо добрішими. І тоді « меч зникає, а зірки залишаються…»

       Поезія «срібної доби» - унікальне явище у світотовій літературі, російські поети підтвердили невичерпні можливості утворення нових поетичних перлин, кожна з яких має свою неперевершену цінність.

Звучить музика.

Ось і закінчилась наша зустріч в літературній гостиній. Гаснуть свічки. Звучить музика. Ми прощаємось.

VІ. Підсумки уроку.

VІІ. Д/з: опрацювати тему уроку; підготувати монологічне повідомлення «Мій улюблений поет».


Теги: Бринза Я.К., срібна доба
Навчальний предмет: Зарубіжна література
Переглядів/завантажень: 150/10


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar