| Головна » Українська література |
Мета: ознайомити учнів із окремими фактами творчого та життєвого шляху Марка Вовчка; сприяти створенню образу письменниці – талановитої виразниці трагічної долі українського народу, «кроткого пророка і обличителя жестоких людей неситих» (Т.Шевченко); розвивати навички активного слухання, виразного та художнього читання, акторську майстерність; виховувати інтерес до творчості Марка Вовчка, читацьку культуру школярів. Епіграф. Так треба оповідати про народ! Так треба співчувати народу. П.Куліш Обладнання: комп’ютер, мультимедійний проектор, комп’ютерна презентація, музичне оформлення, виставка творів Марка Вовчка, портрет письменниці. Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу Вид уроку: урок-портрет
Хід уроку І. Мотивація навчальної діяльності Учитель. "Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Це золоте дно для прийдешніх письменників українських. Так треба оповідати про народ! Так треба співчувати народу", – говорив Пантелеймон Куліш про молоду письменницю з чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. А ось перші відгуки про Марка Вовчка Івана Франка:«Ясна зоря нашого українського письменства, що запалила серце українського та неукраїнського читача своїми гуманними, проймаючими до мозку кісток оповіданнями з кріпацького життя України». Такі вищою мірою прихильні й захопливі відгуки критики, та ще й в особі найвидатніших її представників, не здобував жоден із тогочасних письменників. ІІ. Оголошення теми уроку Знайомству з життєвим та творчим шляхом відомої української письменниці Марка Вовчка ми присвячуємо наш урок. ІІІ. Вивчення нового матеріалу І біограф. Орловський край подарував світу найбільших художників слова. Видатні російські письменники Тургенєв і Лєсков, Тютчев і Фет народилися в цих місцях. Тут пройшло дитинство і Марії Вілінської – в майбутньому відомої української і російської письменниці Марка Вовчка. 2 біограф. Вона народилася 10 грудня 1833 року в сім'ї збіднілих дворян Вілінських, дитинство провела в маєтку діда в селі Єкатеринінському. Коли Марії було 7 років, помер батько, відставний полковник. Не пройшло і двох років після його смерті, як матір, яка залишилася з трьома дітьми, вдруге вийшла заміж і стала іменуватися в офіційних документах «московською міщанкою Дмитрієвою». 3 біограф. Цим необачним заміжжям вона накликала на свою сім'ю немало бід. Вторгнення Дмитрієва в Єкатеринінське внесло розбрід і сум'яття в звичний життєвий устрій. Він уводив свої порядки, давав щоденні уроки дворовим і строго стягав за щонайменшу помилку, перемежаючи «господарську діяльність» дикою гульнею і пиятиками. За короткий час Дмитрієв розорив маєток, який і до нього був далеко не в квітучому стані. Лайка, прочуханки, грубі знущання з людей стали при ньому звичайним явищем. З дитячих років Маша Вілінська зіткнулася з неприкритими жахами кріпацтва. 4 біограф. У 12 років Марія остаточно втратила рідний дім. Зібравши останні гроші, мати відвезла її до Харкова і віддала в приватний пансіон. Як не важко було звикати до пансіонних порядків – постійно перебувати під наглядом, робити все по дзвінку і не належати самій собі, – все ж таки Маші Вілінській було легше, ніж іншим. Її блискучі здібності до мов і гостра пам'ять позбавляли від безглуздого зубріння. Подруг у неї не було. Ровесниці вважали Машу гордячкою, хоча вона була з «бідних» і обходилася без власної покоївки. 5 біограф. З пансіону Машу забрали п'ятнадцятирічною дівчиною і відвезли в Орел, до тітки і хрещеної матері Катерини Петрівни Мардовінової. Якою була в ті роки Маша, видно з опису, зробленого в майбутньому її сином Богданом: «Висока, статна, з прекрасною каштановою косою і ще прекраснішими сірими очима незвичайної глибини, вона відразу виділилася серед міських дівчат і, незважаючи на те, що у неї не було ніякого приданого і вона жила в будинку свого дядька як «бідна родичка», у неї не було недоліку в женихах». Їй минуло шістнадцять років. На початку 1850 року Маша відповіла рішучою відмовою багатому орловському жениху і оголосила про свої заручини з Опанасом Васильовичем Марковичем. 1 біограф. Опанас Маркович був старший за Марію майже на 12 років. Він народився в Полтаві в сім'ї багатого поміщика. Його батько був великим шанувальником українських пісень і музики, проте поводився як типовий український пан, – мало не щодня справляв бенкети і веселився, поки не збіднів. Після його смерті синам залишилися лише жалюгідні крихти. Опанас виїхав учитися до Києва, і цих скромних засобів якраз вистачило йому до закінчення університету. З рідної домівки він виніс прихильність до старих поетичних переказів і огиду до панського свавілля. 2 біограф. Як збирач і дослідник народної творчості, Маркович залишив помітний слід в історії української етнографії. Дійсне народолюбство Марковича позначалося в усьому: і в захопливому ставленні до народної мови, поезії, і в гарячому співчутті українському трудовому люду, і в готовності самовіддано служити його інтересам. За участь у таємному Кирило-Мефодієвському товаристві Опанас Маркович у 1847 році був засланий до Орла, де і відбулася через три роки його зустріч з Марією Вілінською. 3 біограф. Опанас Маркович захопив Марію Вілінську етнографією, залучив до української культури. Але найбільша його заслуга в тому, що він підтримав і заохотив перші літературні спроби талановитої російської жінки. Хто знає, як склалася б літературна доля письменниці, та і взагалі чи стала б вона письменницею, якби обставини не привели її разом з Марковичем до України. 4 біограф. Вони одружилися в середині січня 1850 року і відразу виїхали на батьківщину Опанаса Васильовича. Марковичі роз'їжджали українськими містами і селами, від родичів до знайомих, зупинялися на хуторах, розмовляли із старими і молодими, записували пісні і прислів'я. І всюди вони бачили безсоромне панство і безмежне горе кріпосних селян. За час цієї першої мандрівки Україною Марія Олександрівна полюбила на все життя українську природу, познайомилася з народним побутом, відчула красу української народної поезії, запам'ятала багато пісень, ще більше захопилася етнографічними інтересами чоловіка, які тепер стали по-справжньому і її власними інтересами. 5 біограф. У жовтні 1853 року у Марковичів народився син Богдан – майбутній математик, революціонер, журналіст, улюбленець Марії Олександрівни, її радість і гордість, найближча і найдорожча істота до останньої хвилини життя. Вони жили на Курінівці – передмісті Києва, яка нічим не відрізнялася тоді від звичайного українського села. Жили в простій хатині, серед халупок селян. Саме тут Марія Олександрівна досконало оволоділа народною українською мовою. Допомогли їй у цьому не лише дивовижні здібності до засвоєння живої мови, але й уміння зближуватися з простими людьми. Де б вона не була, сільські дівчата і жінки приходили до неї за порадами, виливали душу, запрошували на весілля і хрестини. 1 біограф. Київський період мав вирішальне значення в підготовці молоденької «пані Марковичевої» до літературної діяльності. В ті роки вона почала складати словник живої української мови, над яким працювала все життя, поповнюючи його все новими і новими записами. Зошити 1855-1857 років заповнені записами ліричних, козацьких, чумацьких і рекрутських пісень, прислів’їв і приказок. Тут ми знаходимо і перші нариси оригінальних художніх творів українською мовою. 2 біограф. Коли роздивляєшся ці саморобні зошити, немов проникаєш у лабораторію письменниці, стежиш за тим, як вона жадібно вбирала в себе багатства народної лексики, промивала розсипи дорогоцінного словесного матеріалу, який ліг в основу її творчої роботи. У серпні 1855 року Опанас Васильович отримав призначення на посаду «молодшого вчителя географії в Немирівськую гімназію з окладом триста рублів сріблом у рік». Сім’я переїхала до Немирова. 3 біограф. Початок літературної діяльності Марка Вовчка припадає на середину 50-х років, коли вона жила в Немирові. Перебування в навколишніх селах з метою запису народних пісень, приказок, легенд не тільки відкрило очі молодій дослідниці на багатство поетичного генія українського народу, а й допомогло їй глибоко відчути всю несправедливість феодально-кріпосницької системи. Марія Маркович скрізь і всюди натрапляла на страхітливі картини поміщицької сваволі, нелюдських знущань панів над кріпаками. Бачила вона також і те, що селяни не тільки тяжко страждають, а й виявляють протест проти гніту, розуміла, що здорового, творчого духу народу не задушити, що у волелюбних серцях зріє палке прагнення жити по-людському. 4 біограф. Безпосередні враження від життя закріпаченого селянства, прагнення розповісти про трагедію уярмлених панщиною людей, висловити гнівний протест проти кріпосницької неволі — ось ті головні стимули, які змусили Марію Маркович взятися за перо. Протягом 1856-1857 pp. вона написала одинадцять оповідань із життя українського селянства і за порадою О. В. Марковича надіслала їх у Петербург П. Кулішеві, який саме збирав матеріали для третього тому «Заміток про Південну Русь» і готувався відкрити українську друкарню. 5 біограф. Хоча до першої збірки «Народних оповідань» увійшло лише одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп», «Горпина»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку реалістичним зображенням трагічної долі кріпаків. Російський революціонер П. Кропоткін пізніше згадував, що «в ті роки вся освічена Росія упивалася повістями Марка Вовчка й ридала над долею її героїнь-селянок». Оповідання, написані в Немирові, винесли 24-річну письменницю на гребінь суспільної хвилі. Мовчазна, скромна, соромлива дружина молодшого вчителя географії раптом опинилася, за висловлюванням Івана Франка, «у рядах борців за свободу і людські права поневолених народних мас». 1 біограф. На титульному листку книги значилося: «Народні оповідання Марка Вовчка. Видав П.А.Куліш. Санкт-Петербург, 1858». Існує декілька версій щодо походження псевдоніма Марко Вовчок. Більшість літераторів сходяться на тому, що він заснований на грі звуків: Марко-вичка, Марко Вовчок. Чоловічий псевдонім має і певне смислове значення, натякаючи на твердість характеру, силу волі, непримиренність, що відповідало особистим якостям Марії Олександрівни Маркович. У часи її дебюту вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею. 2 біограф. У Немирові письменниця прочитала перші критичні відгуки на свої українські оповідання. Куліш писав: «Здавалося, після Шевченка нічого було вимагати більше від української мови, але Марко Вовчок розсипав у своїх оповіданнях такі багатства рідного слова, що, я упевнений, сам Шевченко здивується». А Шевченко у цей час чекав у Нижньому Новгороді «високого дозволу» проживати в Петербурзі під наглядом поліції. «Народні оповідання» Марка Вовчка ще не вийшли з друку, коли Куліш у листі підбурив його цікавість: «Побачиш, які дива у нас творяться! Від такого і камені закричать! Хіба це не диво, щоб росіянка перетворилася в українку та такі повісті видала, що і тобі, мій друже, довелося б у пору!» 3 біограф. У відповідь Шевченко писав: «Надсилай мені скоріше свого Вовчка!» Отримавши і прочитавши оповідання Марка Вовчка, він записав у своєму щоденнику: «Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка! Необхідно буде їй написати листа і дякувати за доставлену радість читанням її натхненної книги». 4 біограф. У березні 1858 року великий поет після десятирічної солдатчини повернувся до Петербурга. Поява в Україні молодої талановитої письменниці, близької йому по духу і напряму, вселяла в поета нові надії. Шевченко був зачарований її оповіданнями, в яких бачив непідроблену народність, і не переставав захоплюватися її мовою. 5 біограф. А Марко Вовчок у цей час перебувала з сім’єю в глухому провінційному Немирові, де їй було тісно й задушливо. Із Петербурга вона отримувала листи від своїх шанувальників із запрошеннями переїхати до Петербурга. Найбільший поціновувач її таланту Т.Г. Шевченко влаштував складщину і надіслав їй «від усієї громади» дорогий подарунок – золотий браслет. Та найдорожчим дарунком для неї став вірш «Сон», який великий поет написав під враженням «Народних оповідань» і присвятив їй – своїй названій доньці. Учениця На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога, Проснулася — нема нічого... На сина глянула, взяла, Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла. 1 біограф. Марко Вовчок вже зайняла своє місце на літературному Олімпі. Її життєве покликання остаточно визначилося. Неможливість підтримувати зв'язки з редакціями, відсутність інтелектуального середовища – все це примушувало поспішати з від'їздом. Марко Вовчок їхала назустріч своїй славі. Та чи думала вона, яке її чекає многотрудне, сумне життя? 2 біограф. І ось Марко Вовчок у Петербурзі! Тут її оповідання виходять окремою збіркою в російському перекладі І.Тургенєва під назвою "Украинские народные рассказы". Тоді ж з'являються "Рассказы из народного русского быта" (1859) та перша повість "Інститутка" (1860; присвячена Т.Г.Шевченку). 3 біограф. З листа Тургенєва: «Пані Маркович вельми чудова, оригінальна і самородна натура (їй років 25); днями мені прочитали її досить велику повість під назвою «Інститутка», від якої я прийшов у повний захват: такої свіжості і сили ще, здається, не було! І все це росте саме із землі, як дерево!» 4 біограф. Другого дня після приїзду відбулася довгоочікувана зустріч з Шевченком. Історія не зберегла свідчень про цю першу зустріч Тараса Григоровича з молодою письменницею. Відомо тільки, що дата першої зустрічі так запала поету в душу, що вона позначена в присвяченні «Кобзаря»: «Марку Вовчкові на пам'ять 24 січня 1859 року». А на подарунковому екземплярі того ж видання поет написав: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». 5 біограф. Такі були вищі знаки любові і уваги автора «Кобзаря» до автора «Народних оповідань». Вона пережила свого великого друга майже на півстоліття, але в історії української літератури їхні імена стоять поряд. Учитель. Услід за великим Кобзарем Марко Вовчок стала в українській літературі виразником інтересів і сподівань поневоленого селянства. Попри чоловічий псевдонім разом із Марком Вовчком в українській літературі вперше залунав жіночий голос. І оповідачки, і героїні її, за невеликим винятком, – селянки, які переповідають історії свого життя, кріпаччини і свого, як правило, нещасного кохання та материнства. Оповідання ці – зворушливі, часом сентиментальні; утім, сюжети їх без винятку – трагічні. Великою трагедією обернулося материнське щастя героїні оповідання «Горпина». Молода, гарна і весела, працьовита і завзята, народила вона таку бажану, таку довгоочікувану донечку. Не натішиться нею, не нарадується. І на панщину бере з собою. «Сама робить, а око бiжить до дитинки». Читець (на фоні сумної мелодії) «…помер наш пан; почав молодий господарювати. I старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить!.. Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшиться малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки – нема дома, та навiть i з молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли: - Чому не йдеш? - В мене дитина нездужає, – каже вона плачучи. - Пановi треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла дитину, обгорнула та й пiшла. А воно, бiднесеньке, кричить та кричить. Дойшли, пан стрiчає сам, такий гнiвний, крий мати божа! Почав її словами картати, а дитиночка на руках так i пручається – кричить. Пан iще гiрш розгнiвався: - Геть ту дитину! - гукнув, - геть! Треба менi робити, а не з дитиною панькатись! Звелiв десятнику додому однести. - Ой, паночку, голубчику! – благає його Горпина плачуча. – Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мiй! Будьте милостивi! Се моя дитинка єдина! - Неси, неси, - каже десятнику, - а ти роби дiло, коли не хочеш кари здобути. Понесли дитинку полем. Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болiсний; далi все тихш, а там i зовсiм затихло. Як уже вона там робила сей день, – увечерi прибiгла додому, аж дух їй захватило: - Дитинко моя! Донечко! Чи ви ж доглядали її, батеньку? Скажiть же бо, що й як? - Та годi побиватись, дочко, - каже старий свекор, - дякувати господовi, втихла трохи. Та не надовго: вночi прокинулось iзнов та ще гiрш страждає, аж горить. Радилась Горпина з бабами, - нiчого не врадили, нiчого не помоглося. А тут день уже нахопляється, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула колись, як дитина не спить, то настояти маковi головки на молоцi та й дать випити. Так вона й зробила. "Нехай хоч воно вiдпочине – не мучиться", – думає. Як дала їй, дитина зараз i втихла, засипати почала, та так крiпко заснула i не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: "На панщину!" Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи. Як там її лаяли, як на неї сварились – i не слухає, аби їй до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечiр. Бiжить вона додому, бiжить... Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину, – дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише. - Свiтла! Свiтла дайте! – скрикнула. – Тату! Свiтла! Старий викресав огню. "Що се з нею подiялося?" – думає, та як засвiтив, глянув, так i прикипiв на мiсцi. Стоїть серед хати Горпина, аж почорнiла i страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина… Хорувала вона тяжко тижнiв iзо три. Якось господь помилував, вернув здоров'я, та розум не вернувсь! Така вона стала, якась не при умi. Цiлiсiнький день ходить мовчки та городнiй мак iзбирає; а спитати, нащо? "А се, – каже, – для моєї дитинки". Взимку то все плаче: "Нема маківок. Чим менi донечку рятувати!" Аби почала перша макiвочка бринiти, вже й угледить, i зараз вирве й любує єю, не натiшиться. То ще дiло робить, порається, а тiльки зацвiтуть маки в городах, вона й хату покине i не вийде з тих макiв. Iдеш понад городами, то й бачиш: сидить мiж повними макiвками в бiлiй сорочцi, гарно убрана, у намистi, й сама ще молоденька, – тiльки як крейда бiла; сидить та перекидається макiвочками, i всмiхається, як дитина... А маки процвiтають, i бiлим, i сивим, i червоним квiтом повно». 1 біограф. Важливою подією петербурзького життя Марка Вовчка була участь І.С.Тургенєва в підготовці російського видання «Українських народних оповідань». Іван Сергійович так ретельно відредагував авторські переклади, що погодився поставити своє ім'я як перекладача. Він написав і вступне слово: «Українська публіка давно вже познайомилася з «Народними оповіданнями» Марка Вовчка, і це ім'я стало дорогим, домашнім для всіх його співвітчизників. Відчувалася потреба зробити його таким же і для російського читача». 2 біограф. Вихід книги Марка Вовчка «Народні оповідання» російською мовою стало справжньою сенсацією в Росії. Автор невеликої книжки був негайно піднесений на Олімп, зведений в ранг першорозрядних письменників. Пізніше навколо її творчості розгоралися запеклі суперечки, зав'язувалися літературні бої. Але першою реакцією було захоплення, змішане із здивуванням: автором цих чудових творів виявилася молода жінка! 3 біограф. Це було лише початком. Пройшло декілька років – і оповідання Марка Вовчка завоювали популярність у всіх слов'янських країнах. Небагато літераторів одержували таке швидке й одностайне визнання! 4 біограф. Та все ж життєвий шлях Марка Вовчка не був устелений трояндами. Перший успіх і популярність молодої письменниці були надзвичайними, а потім з огляду на багато причин обстановка різко змінилася: їй доводилося співпрацювати в другорядних газетах і журналах, братися за випадкові літературні замовлення, друкуватися анонімно і під іншими псевдонімами, роками проживати за кордоном, на багато місяців відриватися від оригінальної творчості заради перекладацької роботи. 5 біограф. 8 років провела Марко Вовчок за кордоном (у Франції, Німеччині, Швейцарії, Англії, Італії). Біографія письменниці цього періоду багата подіями і фактами, різноманітними враженнями, зустрічами й спілкуванням із найвидатнішими людьми того часу. Серед її друзів – М.Добролюбов, О.Герцен, Л.Толстой, L.Мендєлєєв, І.Сєченов, представники польської та чеської політичної еміграції. Завдяки І.Тургенєву (він деякий час супроводжував Марію Олександрівну під час мандрівки) письменниця познайомилася з відвідувачами салону видатної французької співачки Поліни Віардо, й серед них – з Гюставом Флобером, Проспером Меріме, Жюлем Верном. 1 біограф. Марко Вовчок переклала російською мовою 15 романів знаменитого фантаста Жуля Верна. Їй одній французький письменник надав ексклюзивне право. Тож уся освічена Росія другої половини XIX – перших десятиліть XX століття читала твори Жуля Верна в перекладах Марка Вовчка. Завдяки цьому французький письменник-фантаст набув у нашій країні, мабуть, чи не більшої слави й популярності, ніж у себе на батьківщині. Перекладала Марко Вовчок також і твори Г.-Х.Андерсена, П.Е.Брема та багатьох інших відомих письменників. 2 біограф. Спадщина Марка Вовчка багата: дві книги "Народних оповідань", романи й повісті: "Інститутка", "Кармелюк" (казка), "Три долі", "Маруся", "Гайдамаки", художні нариси "Листи з Парижа", твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття "Мрачные картины". За тематикою творчість письменниці різноманітна, але провідною темою є життя селян. 3 біограф. Історичні повісті та оповідання для дітей “Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся” ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість “Маруся”, наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. Вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. 4 біограф. Під час перебування за кордоном все гостріше виявляється психологічна несумісність та відмінність поглядів Марії Олександрівни з чоловіком Опанасом Марковичем, в результаті чого їхні життєві дороги розійшлися назавжди. 5 біограф. Вимоглива до себе й інших, вона в переломні моменти свого життя спалювала за собою мости і назавжди поривала з тими, хто її розчаровував або не виправдовував її довіри. Компромісів не визнавала. Якщо любов – то безрозсудна, якщо дружба – то беззавітна, якщо ненависть – то до останнього подиху! Всупереч усьому вона приймала круті рішення, часом здійснювала необачні вчинки, а потім гірко каялася. Але в помилках своїх нікому не зізнавалася і вдавала, що в житті її все йде якнайкраще. Учитель. Творчість письменниці кількома мовами і її роль у багатьох культурах – сама собою дуже цікавий феномен. Утім, не менш цікавий феномен – її життя і загадкова натура. Цю натуру намагалися збагнути її знамениті шанувальники і просто сучасники. Іван Тургенєв і Микола Добролюбов порівнювали її з Гаррієт Бічер-Стоу, Тарас Шевченко й Олександр Герцен – із Жорж Санд. На таке порівняння наштовхувала її краса, її стиль життя, зневага до умовностей. Як і Жорж Санд, вона захоплювала багатьох українських та російських літераторів свого часу і навіть грала фатальну роль в їхньому житті, роками жила в атмосфері слави, скандалів, чуток і пліток, бентежачи своє літературне середовище. У 1906 році Марко Вовчок переїхала на Північний Кавказ й оселилася у передмісті Нальчика. Тут минули останні місяці життя письменниці. Як вона того бажала, поховали її в садибі, під гіллястою розлогою грушею, де так любила працювати й відпочивати. "Зламалася велика сила... Закотилася ясна зоря нашого письменства..." – так шанобливо відгукнувся на смерть Марка Вовчка Іван Франко. У далекій Кабардино-Балкарії доля залишила її неспокійне, віддане людям серце. Пам'ятник на могилі – то задумливий образ українки, яка крізь сніги, дощі чи весняні грози немов іде до нащадків. У кінці свого життєвого шляху Марко Вовчок записала у щоденнику: «Я прожила весь свій вік, йдучи по одній дорозі і не звертаючи убік. У мене могли бути помилки і слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом». Вона завжди залишалася тим «кротким пророком», про якого з такою любов’ю сказав великий Кобзар у проникливій елегії «Марку Вовчку. На пам’ять. 24 січня 1859 року». Учень Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную... О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову. ІV. Домашнє завдання. Опрацювати статтю підручника про життєвий та творчий шлях Марка Вовчка і написати статтю в шкільну літературну газету «Марко Вовчок – ясна зоря нашого письменства» (І.Франко), прочитати оповідання «Козачка».
Література Брандіс Є. П. Марко Вовчок. К., 1975.
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |