| Головна » Історія України |
Зміст Передмова.........................................................................................3 План заняття.......................................................................................4 Хід заняття..........................................................................................7 І. Організаційний момент...........................................................7 ІІ. Повідомлення теми, мети і задач заняття...............................7 ІІІ. Актуалізація опорних знань студентів....................................7 IV. Мотивація навчальної діяльності студентів ….......................15 V. Викладання нового матеріалу …...........................................15 VI. Закріплення нового матеріалу...............................................26 VII. Повідомлення підсумків, видача домашнього завдання.......27 Додаток 1............................................................................................28 Додаток 2............................................................................................34
Передмова Вивчення історії України є складовою гуманітарної підготовки студента і передбачає: набуття певної систем знань про події минулого України, походження українського народу, етапи становлення і розвитку його державності, процеси побудови суверенної демократичної держави, діяльність політичних партій та історичних осіб; формування історичного мислення, наукового світогляду; набуття навичок науково-історичного аналізу; виявлення логіки та об‘єктивних закономірностей історичного процесу; виховання високого рівня культури, громадянської відповідальності, національної гідності, патріотизму. Важливою складовою навчальної діяльності студента, яка спрямована на досягнення вказанних завдань, виступає його самостійна робота, в тому числі самостійний аналіз студентами історичних першоджерел за допомогою системи диференційованих пізнавальних завдань. Одним зі шляхів цього є лабораторно-практична робота, яка є засобом здобуття нових занань, джерелам фактів, на основі яких розкриваються найважливіші закономірності. Істотними ознаками лабораторно-практичних робіт з історії України є висока міра самостійності у процесі виконання; менший, ніж звичайно, контроль з боку викладача, який тільки корегує готові висновки під час усної відповіді і при потребі надає студентам загальні консультації. Під час виконання роботи формуюються нові практичні дії, міцно пов‘язані з мислительними операціями, забезпечуються однакові форми організації навчання (індивідуальні, групові). В групі студенти можуть об'єктивно зіставити свої знання, виявити в них пробіли і забажати їх виправити. При перевірці результатів виконання групового завдання створюється мотивація самоосвітньої діяльності. Період, який розглядається на лекції отримав назву українського, а згодом і розстріляного відродження. Відродженням звичайно називають процес відновлення різних сфер буття певного народу після їх занепаду. Воно пов‘язане із значним зростанням уваги до проблем і процесів, які гальмувалися, або замовчувалися в попередні часи, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил, а також із підтримкою її державними органами. Відродження спирається на традиції минулих поколінь, але його кінцевою метою є не просто відновлення того, що належить минулому, а відбір із нього лише позитивного і корисного для сьогодення. Характерними рисами культури і духовного життя 20-х років стали, з одного боку, новаторство і творчі пошуки, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і розвитку культури, а з другого — форсоване наростання уніфікації, централізації, тотальної ідеологізації, загального зниження рівня культури, формування моделі нової людини — людина-гвинтика.
План заняття. Тема заняття. Політика влади у царині культури в 1921-1928 рр. Українізація (коренізація). Мета: методична – удосконалення методики проведення лекції-діалогу та активізації пізнавальної діяльності студентів шляхом використання групових форм роботи; навчальна – розглянути і проаналізувати політику більшовиків в галузі культури; виявити і показати, що політика українізації сприяла підйому національної культури; охарактеризувати її здобутки й проблеми, процес оновлення української інтелегенції; формувати вміння працювати з історичними джерелами та самостйно добувати історичну інформацію за темою;. розвиваюча - розвивати логічне та історичне мислення, вміння розрізняти тенденційно подану історичну інформацію і аргументовано, на основі історичних фактів, відстоювати власні погляди на ту чи іншу проблему; виховна – виховувати національний патріотизм, любов до України, пошану до досягнень української культури. Вид заняття: лекція. Тип заняття: лекція-діалог з лабораторно-практичною роботою. Міжпредметні зв‘язки забезпечуючі: всесвітня історія, українська література; забезпечувані: українська та зарубіжна культура, культурологія; Методичне забезпечення: карта «Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921-1928)», телевізор з DVD-плейєром, індивідуальні картки з тестовими завданнями. Література Обов‘язкова: 1. Кульчицький С. В. та ін. Історія Ураїни (10 клас). – К., 2005 – с. 240-254. 2. Турченко Ф. Г., Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України. Частина перша (1914-1939 рр.). К., 2004 – с. 193-201. Додаткова: 1. Бойко О. Д. Історія України. – К., 2001 – с. 379-390. 2. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – 1996 – с. 516-519. 3. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993 – с. 488-507. 4. Даниленко В. М. и др. История Украины (10 кл.). – Запорожье 2007 – с. 146-154. Хід зняття. І. Організація навчальної діяльності Привітання, перевірка присутності студентів. ІІ. Повідомлення теми і задач заняття На лекції ми розглянемо особливості політики більшовиків у галузі культури в роки НЕПу; проаналізуемо форми та методи здійснення українізації; окреслимо сутність українського культурного відродження; відпрацюємо вміння самостійно добувати інформацію за темою, узагальнувати і критично оцінювати діяльність історичних осіб. III. Актуалізація опорних знань студентів та перевірка засвоення попереднього матеріалу 3.1 Виконайте завдання Завдання 1. Поясніть, чи змогли б більшовики і далі залишатись при владі, не змінивши свою внутрішню політику («воєнний комунізм»). Завдання 2. Окресліть, в чому полягала сутність непу, які заходи вживались щодо практичного здійснення її в сільському господарстві й в промисловості. Завдання 3. Проаналізуйте причини та наслідки голоду 1921-1923 рр., як і з чиєю допомогою його було подолано? Завдання 4. Охарактеризуйте процес створення СРСР, як відбулося його конституційне оформлення? Завдання 5. Дайте визначення поняттю «український національний комунізм»; розкрийте погляди М. Скрипника, О. Шумського та М. Волобуева на національне питання в СРСР. 3.2 Тестові завдання (додаток 1) IV. Мотивація навчальної діяльності студентів Відродженням називають процес відновлення різних сфер буття певного народу після їх занепад. Воно пов‘язане із значним зростанням уваги до проблем і процесів, які гальмувалися, або замовчувалися в попередні часи, з активізацією діяльності національно свідомих суспфльних сил, а також із підтримкою її державними органами. Відродження спирається на традиції минулих поколінь, але його кінцевою метою є не просто відновлення того, що належить минулому, а відбір із нього лише позитивного і корисного для сьогодення. На початку 1920-х – 30-х рр. Українська культура набувала розвитку. Українська мова поширювалась не тільки в селі, але й в місті. Вона використовувалась в державному апараті, у галузі освіти, художній і науково-технічній літературі, періодиці, театральному мистецтві, тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Згодом цей період отримає назву українського відродження з страшним епітетом «розстріляне». Сучасна Україна теж переживає національне відродження, яке має суперечливий характер і вимагає правдивого, а не спотвореного висвітлення нашої історії. Бажано, щоб «розстріляне відродження» стало для нас повчальним уроком в подоланні тяжких наслідком русифікції, денаціоналізації, стереотипи культурної меншовартості, провінційності. V. Викладання нового матеріалу. Політика влади у царині культури. 2. Форми та методи здійснення українізації. Опір «українізації». (Розкривається шляхом виконання лабораторно-практичної роботи по групах або бесіди). (Додаток 2) 3. Компанія з ліквідації неписьменності. Розвиток освіти та науки. 4. Ставлення радянської влади до української інтелігенції. 5. Українське культурне відродження. Утворення (УАПЦ). VI. Закріплення нового матеріалу 1. Поясніть, які завдання мала розв‘язувати Україна в галузі культури. 2. Охарактеризуйте сутність українізації та її вплив на розвиток національної культури. 3. Чому на перший план висувалися питання ліквідації неписьменності, розвитку народної освіти? Зробіть висновки. 4. В чому ви вбачаєте складність процесу формування української пожовтневої інтелігенції, розвитку науки у 20-х рр.? 5. Чим можна пояснити виникнення багатьох письменницьких і мистецьких організацй в Україні, яке це мало значення для розвитку літератури і мистецтва? Характерними рисами культури і духовного життя 20-х років стали, з одного боку, новаторство і творчі пошуки, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і розвитку культури, а з другого — форсоване наростання уніфікації, централізації, тотальної ідеологізації, загального зниження рівня культури, формування моделі нової людини — людина-гвинтика. VII. Підведення підсумків, видача домашнього завдання Домашнє завдання: відпрацювати конспект і текст підручника [Л-1] с. 240-254, [Л-2] с. 193-201. Студенти, які встигають на високому та достатньому рівнях, треба порівняти цілі які ставила перед діячами культури держава та цілі які ставили перед своєю творчістю П. Тичина, М. Зеров, М. Куліш, М. Хвильовий та ін. Як склалися їх долі? (Оформити як доповіді).
Хід зняття.
І. Організація навчальної діяльності Привітання, перевірка присутності студентів. ІІ. Повідомлення теми і задач заняття На лекції ми розглянемо особливості політики більшовиків у галузі культури в роки НЕПу; проаналізуемо форми та методи здійснення українізації; окреслимо сутність українського культурного відродження; відпрацюємо вміння самостійно добувати інформацію за темою, узагальнувати і критично оцінювати діяльність історичних осіб. III. Актуалізація опорних знань студентів та перевірка засвоення попереднього матеріалу 3.1 Виконайте завдання Завдання 1. Поясніть, чи змогли б більшовики і далі залишатись при владі, не змінивши свою внутрішню політику («воєнний комунізм»). Відповідь. Воєнні дії, що точилися майже безперервно протягом семи років, і безоглядна політика насадження комунізму завдали величезної шкоди народному господарству України. Воно являло собою жахливу картину спустошення — затоплені шахти, висаджені в повітря домни, зруйновані мости, понівечені верстати. Було підірвано грошовий обіг, порушено виробничі зв'язки між районами. Найбільше постраждала велика машинна індустрія. У Донбасі працювали переважно дрібні шахти з примітивною технікою. Залізорудна промисловість взагалі не діяла. У металургії працювала одна невеличка доменна піч на Петровському заводі в Єнакієвому. Чисельність промислових робітників зменшилася наполовину. Збитки, завдані народному господарству республіки, оцінювалися в 10 млрд крб. золотом. Ще ніколи робітничий клас не зазнавав голодування в таких масштабах. До всього, епідемії висипного тифу та інших хвороб — постійні супутники недоїдання — косили людей десятками тисяч. Рятуючись від голоду, робітники кидали свої робочі місця і рушали на село. Тільки-но припинилися воєнні дії, невдоволення селян реквізиціями різко зросло. Поширилися протести проти вилучення продовольства і заборони торгівлі Продрозкладка виконувалася з величезним напружен ням. На весну 1921 р. розкладку з урожаю попереднього року в Україні було виконано менше ніж на 40 %. Державний хлібний фонд у запланованих розмірах утворити не вдалося. Враховуючи тяжке продовольче становище, яке склалось у Москві, Петрограді та інших пролетарських центрах, ЦК РКП(б) 8 травня 1921 р. прийняв рішення, яким ЦК КП(б)У та наркомпрод УСРР зобов'язувалися під персональну відповідальність X. Г. Раковського і наркома продовольства М. К. Владимирова відправити в розпорядження наркомпроду Росії протягом травня не менше 40 залізничних ешелонів, переважно з хлібом. Вимоги центру ще більше загострили ситуацію. ЦК КП(б)У не знайшов нічого кращого, як запропонувати військовому командуванню «надавати всілякого сприяння при здійсненні продрозкладки». Залучення армії до стягнення селянського хліба свідчило про крайній ступінь загострення політичної ситуації. Не менш тяжке становище склалося в пролетарських центрах України. Продовольчі утруднення (пайок було скорочено до чверті фунта хліба, тобто до 100 г, та й то видачі здійснювалися не щодня) призводили до страйків, найчастіше у формі «італійських», коли працівники були присутні па робочих місцях, але різко уповільнювали темп праці. Ці виступи нещадно придушувалися. Зокрема, на початку червня зазнали репресій робітники Катеринославських залізничних майстерень. Було оголошено про закриття майстерень і перереєстрацію всіх робітників та службовців. Працівники, які не пройшли перереєстрацію, виключалися з профспілки з позбавленням усіх прав і продовольчих карток. Органи держбезпеки організували «вилучення контрреволюційних елементів», тобто організаторів страйку. Коли ж страйк усе-таки перекинувся на інші підприємства, губвиконком наказав зайняти їх військовими загонами. Керівництво Харківського військового округу опротестувало цю директиву перед ЦК КП(б)У, вважаючи використання збройних сил для придушення страйків «у корені неправильним». Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і червоноармійських загонів наштовхувалося на збройний опір селянства. Повстанський рух поширився майже на всю територію України. Найбільша його активність спостерігалась у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській і Донецькій губерніях. Усі верстви села, за винятком наймитсько-бідняцьких, знайшли спільну мову, протестуючи проти продрозкладки. Та в офіційній пропаганді причиною всіх труднощів називали куркульський саботаж продовольчої політики радянської влади. Селянський повстанський рух розглядався як політичний бандитизм. Боротьба з так званим політичним бандитизмом відбувалася під безпосереднім керівництвом голови Раднаркому X. Г. Раковського і його заступника, командуючого збройними силами України і Криму М. В. Фрунзе. Червоноармійськими частинами, які брали в ній участь, командували В. К. Блюхер, П. Ю. Дибенко, І. Н. Дубовий, Г. І. Котовський, О. Я. Пархоменко. Допомогу регулярній армії надавали самодіяльні частини особливого призначення (ЧОП), які складалися з робітників і селян-незаможників. Отже, катастрофічне становище в економіці викликало різьке невдоволення радянською владою почалися військові заколоти, робітничі страйки та селянскі повстання, за всіма ознаками громадянська війна починалася знову. Використання регулярної армії у боротьбі з селянськими масами становило смертельну небезпеку для партії більшовиків і ставило під загрозу всі її попередні досягнення. В цих умовах РКП(б) визнала провал «воєнного комунізму» і пішла на поступки. Завдання 2. Окресліть, в чому полягала сутність непу, які заходи вживались щодо практичного здійснення її в сільському господарстві й в промисловості. Відповідь. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) проголосив курс на проведення нової економічної політики. Мета непу: Ліквідація загрози нової громадянської війни. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли низку розпоряджень, спрямованих на конкретизацію завдань непу в Україні. Суть непу в сільському господарстві полягала в заміні продовольчої розкладки продовольчим податком. Відтепер у селян вилучалися не всі надлишки, а заздалегідь установлений податком мінімум. Сплативши продподаток, селяни мали можливість продавати надлишки продукції на сільских та містечкових базарах. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Швидко відроджувалась кооперація. Вона охопила майже 85 % селян. Неп на селі дав результати. 1927 р. в Україні земель оброблялось на 10 % більше, ніж 1913 р. Якщо до 1917 р. основні земельні угіддя перебували в руках поміщиків і куркулів, то за роки непу українське село стало значною мірою середняцьким, виділились і заможні господарі, серед яких було чимало колишніх червоноармійців, червоних партизанів, активних учасників боротьби за радянську владу. Існувала в Україні й система колективних господарств — колгоспів і комун. Створювали їх переважно біднота, сільські комуністи й комсомольці. Однак колгоспи об'єднували лише 1,2 % селянських господарств і займали 1,4 % земельних площ. Навесні 1925 р. посівні площі в Україні складали 95 % від рівня 1913 р., валовий збір зерна досяг показників останніх передвоєнних років. У промисловості колишнім власникам повертались відібрані після 1917 р. невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні з'явилось чимало приватних підприємств. Дозволялось засновувати власні фабрики й заводи, брати в оренду націоналізовані раніше підприємства. У селянських господарствах України зросла продуктивність праці, розширились площі оброблюваних земель, покращувалось виробництво предметів споживання. У роки непу посилилась роль товарно-грошових відносин. Державні підприємства переводились на господарський розрахунок. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці, яка стала залежати від кількості та якості виробленої продукції. Велику роль у піднесенні економіки республіки відіграла проведена в країні грошова реформа (жовтень 1922р.). В обіг було введено банківський білет, який дорівнював 10 золотим карбованцям — «червінцям». Спочатку нова грошова одиниця використовувалась для розрахунку між державними підприємствами, а з 1924 р. з'явилась можливість перейти на «червінець» у повному обсязі. Вождь більшовиків В. Ленін переконував, що неп виведе країну з кризи, а радянська влада лише зміцніє, бо всі командні висоти в економіці залишаються в руках держави. Великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля не змінювали форм власності. Відбудова промисловості почалась із переведення діючих заводів і фабрик на господарський розрахунок. Для оперативного вирішення господарських питань підприємства об'єднались за галузевим та територіально-галузевим принципами — у трести. Перші трести з'явилися восени 1921 р. як у важкій промисловості(«Донвугілля», «Південьсталь», «Південнорудний трест»), так і в легкій промисловості («Текстильтрест», «Шкіртрест», «Цукортрест»). На початок 1922 р. Українській раді народного господарства підпорядковувалось уже 24 трести, які об'єднували близько 450 підприємств усіх галузей. Для здійснення торговельних операцій, закупки сировини, збуту однорідної продукції були утворені синдикати. Неп означав не тільки зміни в управлінні виробництвом, відбувся перехід на оплату, залежну від кількості та якості праці. Зарплата стала враховувати економію палива, сировини, раціоналізацію виробництва. Комуністична партія намагалась використати для відбудови народного господарства трудовий ентузіазм робітників і селян. Ширились суботники і недільники, дні ударної праці тощо. Особливостями непу в Україні були: «зовнішнє» походження політики, яка не враховувала національні інтереси українців; — реалізація непу почалась значно пізніше, ніж в інших республіках. Завдання 3. Проаналізуйте причини та наслідки голоду 1921-1923 рр., як і з чиєю допомогою його було подолано? Відповідь. Господарське становище республіки погіршилося в зв'язку з катастрофічною посухою 1921 р. Деградоване продрозкладкою сільське господарство не змогло протистояти такому великомасштабному стихійному лихові. У Поволжі, на Північному Кавказі та на півдні України, тобто в основних хлібовиробничих зонах, почався голод. Сотні тисяч селян повмирали від голоду і супутніх епідемій. Сотні тисяч кидали рідні села, сподіваючись прохарчуватися на стороні. Якщо в південних губерніях України селяни після жнив подекуди не змогли навіть повернути посіяне, то в більшості місцевостей Лівобережжя і особливо Правобережжя урожай видався непоганим (інша річ, що посіяно було менше, ніж звичайно). Перерозподіл лишків на користь південних губерній міг попередити голод в Україні. Проте керівництво РКП(б) вимагало від українських комуністів не припиняти постачання промислових центрів Росії. «Братська допомога» хлібом формально незалежної України сусідній державі виглядала б дивно, якби всі знали, що українські селяни також голодують. Тому тривалий час голод у південноукраїнських губерніях огортали завісою мовчання. У липні 1921 р. при ВУЦВК було створено Центральну комісію допомоги голодуючим (ЦК Допгол). При Радах всіх ступенів, аж до сільських, також утво рилися відповідні комісії. Вони організували збирання добровільних пожертвувань голодуючим Поволжя серед селян, робітників, службовців, червоноармійців. Певну допомогу ЦК Допгол надавав і селянству українських губерній, але без розголосу в пресі. Комісії допомоги опікувалися біженцями з Росії: у 1921 — 1922 рр. в Україні знайшли притулок і порятунок майже 439 тис. біженців, поміж них 263,5 тис.— з Поволжя і 175,2 тис.— з Казахстану й Уралу. Зимою 1921 —1922 рр. становище на півдні України стало трагічним. Про це свідчили майже цілковитий занепад продуктивних сил сільського господарства й численні випадки людоїдства. Щоб забезпечити у 1922 р. весняну посівну кампанію, уряд УСРР поставив питання про термінову фінансову допомогу з боку центру для придбання насіння. Уряд РСФРР виділив Україні 100 млрд крб. радзнаками та 4 млн крб. золотом для придбання насіння. Золото призначалося для оплати імпорту. В місцеві осередки партії було спрямовано циркуляр про збирання серед членів партії золота й інших коштовностей у фонд допомоги голодуючим, а також щодо розгортання кампанії в пресі та серед трудящих за добровільне здавання речей із золота. Одночасно було дано директиву про вилучення золота і срібла з усіх місцевих та центральних установ, музеїв, палаців, особняків, закритих монастирів. У січні 1922 р. Раднарком УСРР порушив питання про можливість вилучення у фонд допомоги голодуючим золота і срібла з діючих релігійних установ. Було розпочато перепис усіх церковних предметів із золота, срібла та коштовних каменів і передачу у фонд допомоги. Ленін наполіг на тому, щоб влада скористалася голодом для цілковитого вилучення нагромаджуваних століттями церковних багатств і нещадного придушення можливого опору діячів церкви. Допомога голодуючим надходила й від зарубіжних трудящих. У серпні 1921 р. в Берліні за участю Комінтерну було створено Міжнародний комітет допомоги голодуючим радянської Росії, який пізніше перетворився на постійно діючу організацію — Міжнародну робітничу допомогу (Міжробдоп). Очолила цю організацію член виконкому Комінтерну Клара Цеткін. Допомогу голодуючим селянам надали А. Барбюс, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, А. Франс, Б. Шоу та інші відомі діячі науки і культури. Велику роботу по збиранню коштів та закупівлі продовольства розгорнув відомий норвезький учений і громадський діяч Ф. Нанеси. Коли з факту голоду на півдні України було знято інформаційну блокаду, Раковський негайно уклав угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА) — неурядовою організацією, утвореною в США для надання допомоги потерпілим від світової війни європейським країнам. Голодування в південноукраїнських губерніях з другої половини 1922 р. вже не супроводжувалося масовими смертями, тому що допомога АРА та інших організацій поступово поширювалася иа більшу територію. В Україні Міжробдоп, починаючи з листопада 1922 р., надав голодуючим 383 тис, а фонд Ф. Нансена — 12,2 млн пайків. Найбільшою за масштабами була допомога АРА. Ця організація розгорнула свої дії в Україні з березня 1922 р. і провадила їх до червня 1923 р., коли голод припинився. За 1922 р. АРА розподілила 135,9 млн, а за 1923 р.— 45 млн пайків. За весь час допомоги американці надали голодуючим України медикаментів на 4 млн крб. золотом. Восени 1922 р. було зроблено перші спроби експорту хліба. 13,5 млн пуд. українського зерна нового врожаю було продано за рубежем. Одночасно з серпня 1922 р. по січень 1923 р. у сусідні республіки з України вивезли 9 млн пудів зерна. Цих невеликих кількостей у більш благополучні роки навіть не помітили б. Але якраз в цей час, як свідчила статистика, у південних губерніях голодувало близько 2 млн дітей, з яких допомогу одержувало менше половини (943,5 тис). Гинули діти, а не ті, хто приймав такі рішення. Лише після врожаю 1923 р. ситуація почала змінюватись. Збільшення зернових ресурсів дало змогу покращити харчування населення, розпочався процес відновлення поголів‘я худоби. Завдання 4. Охарактеризуйте процес створення СРСР, як відбулося його конституційне оформлення? Відповідь. Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік - Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки - Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром - ЦК РКП(б). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву "договірної федерації". Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Й. Сталіним, (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду генерального секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий "план автономізації", який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації. В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х. Раковський та нарком внутрішніх справ М. Скрипник. На відміну від них, перший секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський підтримав Сталіна. В.Ленін відкинув сталінський план, на- звавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. На основі ленінського плану І з‘їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР. Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень шодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. IX Всеукраїнський з‘їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу. Проте певні ознаки державності - територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави. Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів: — територіальні межі республік, які увійшли до Радянського Союзу, були об'єднані в межах колишньої Російської Імперії. Між: ними існували історично усталені тісні економічні зв 'язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці; — у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла так звана "договірна федерація"радянських держав, де функції загальнофедеративних органів влади виконували органи влади Радянської Росії; — головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне об'єднання республік в єдину державу і здійснило це об 'єднання за власним сценарієм. Завдання 5. Дайте визначення поняттю «український національний комунізм»; розкрийте погляди М. Скрипника, О. Шумського та М. Волобуева на національне питання в СРСР. Відповідь. Український національний комунізм — це назва політичної течії в Україні та за її межами, яка об‘єднувала ідеї комуністичної перебудови суспільства і створення суверенної української держави. Серед її видатних представників М. Скрипник, О. Шумський, М. Волобуєв та М. Хвильовий В своєму виступі на XII з‘їзді РКП(б), який відбувався в 1923 р., нарком юстицій та генеральний прокурор УСРР М. Скрипник казав: «Чому ж ми практично в національному питанні стоїм на місці? Насправді з великодержавним шовенізмом у нас ніяка боротьба не велася. Цьому повинен прийти кінець». Його обурення викликала протидія російських шовеністів перейменувати РКП(б) на ВКП(б). Вже в 20-ті роки в Україні проявилося невдоволення централізаторською політикою ВКП(б), нерівноправним положенням України в складі СРСР. В умовах повної монополії більшовиків на політичну діяльність це невдоволення могло проявитися в більш-менш відкритому виді лише в середовищі КП(б)У і стосуватися питань "удосконалення" національної політики з метою забезпечення росту впливу комуністичних ідей в Україні. В 1926 р. нарком освіти УСРР О. Шумский критикував політику більшовиків в Україні, спрямовану на насадження на вищих державних і партійних посадах республіки неукраїнців, яким байдужні прагнення мас до національного відродження. У листі Й.Сталіну О.Шумский попереджав, що в результаті такої політики українці, що і раніше не дуже прихильно відносилися до радянської влади, можуть відвернутися від неї, як від іноземного режиму. Нарком звинуватив Л.Кагановича, тодішнього секретаря ЦК КП(б)У, у помилковій кадровій політиці. Шумский рекомендував відкликати Кагановича з роботи в Україні. На початку 1928 р. із критикою економічної політики ВКП(б) в Україні, на сторінках офіційного теоретичного журналу КП(б)У "Більшовик України" виступив молодий комуніст М. Волобуєв. Аргументовано, спираючись на конкретні факти, він доводив, що за радянської влади, як і в умовах царату, Україна залишається економічною колонією Росії, а промислове будівництво на її території ведеться в інтересах російського центру і не враховує потреби республіки. Молодий вчений стверджував, що українська економіка може вижити за рахунок власних ресурсів і спроможна навіть стати частиною світової економіки без посередництва центра. Виступи О.Шумского та М.Волобуєва були проявом національної самосвідомості, патріотизму, що набирає силу в 20-ті роки, носії якої намагались примирити комуністичні ідеї з задачами національного розвитку України. Ці погляди не одержали підтримки керівництва комуністичної партії. Виступи Шумскою і Волобуєва були засуджені. Централізаторський, антиукраїнський курс ВКП(б) залишався незмінним. Входження Української СРР до складу Радянського Союзу - єдиної багатонаціональної держави із сильною центральною владою й орієнтацією на інтереси Росії — на багато десятиліть поставило долю українського народу в залежність від політики союзного керівництва. Тестові завдання. Для перевірки засвоення попереднього матеріалу студентам запропоновані індивідуальні картки з тестовими завданнями які мають диференційований характер за ступенями складності: у завданнях 1—5 треба вказати одну правильну відповідь, за яку студент отримує один бал; у завданні 6 треба вказати три правильні відповіді, а у завданні 7 встановити хронологічну послідовність, за ці вірно виконані завдання студент отримує по два бали; завдання 8 передбачає встановлення відповідності між двома групами елементів і оцінюється у три бали. (Додаток 1) Підсумовуючи відповіді, викладач переходить до викладення мотивації та нового матеріалу. IV. Мотивація навчальної діяльності студентів. Відродженням називають процес відновлення різних сфер буття певного народу після їх занепаду. Воно пов‘язане із значним зростанням уваги до проблем і процесів, які гальмувалися, або замовчувалися в попередні часи, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил, а також із підтримкою її державними органами. Відродження спирається на традиції минулих поколінь, але його кінцевою метою є не просто відновлення того, що належить минулому, а відбір із нього лише позитивного і корисного для сьогодення. На початку 1920-х – 30-х рр. Українська культура набувала розвитку. Українська мова поширювалась не тільки в селі, але й в місті. Вона використовувалась в державному апараті, у галузі освіти, художній і науково-технічній літературі, періодиці, театральному мистецтві, тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Згодом цей період отримає назву українського відродження з страшним епітетом «розстріляне». Сучасна Україна теж переживає національне відродження, яке має суперечливий характер і вимагає правдивого, а не спотвореного висвітлення нашої історії. Бажано, щоб «розстріляне відродження» стало для нас повчальним уроком в подоланні тяжких наслідком русифікції, денаціоналізації, стереотипи культурної меншовартості, провінційності. V. Викладання нового матеріалу. Політика більшовиків в галузі культури. Питання. Чому більшовики приділяли таку велику увагу розвитку національної культури? Відповідь.Національно-визвольний рух українського народу після повалення царизму був спрямований на побудову своєї суверенної держави. Спроби її утворення супроводжувалися впертою боротьбою представників різних соціальних верств, партій і суспільно-політичних угруповань. У кінцевому підсумку з допомогою збройних формувань Москви перемогу здобули ті сили, які й утворили Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Попри все, 1920-ті роки були роками небаченого розвитку, надій і сподівань в українській культурі. Недарма ті часи називають періодом відродження культури. Україномовна освіта і її підтримка з боку держави мали велике значеня для розвитку національної культури. Однак, головним поштовхом до відродження була революція, яка, відзначає О. Субтельний, «сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежінь».В останні роки непу утверджувалися погляди на культуру як на один з напрямків соціалістичного будівництва — поряд із індустріалізацією і колективізацією сільського господарства. Питання. Який вплив на культуру мала ідеологія? Поясніть, чому. Відповідь. Радянська влада почала приділялати серйозну увагу розвиткові національних культур, поєднуючи її з партійною ідеологією. В період непу КП(б)У продовжувала вести активну боротьбу за ідеологічний вплив на маси. Політизація культурного процесу не приховувалася. Партія вимагала, щоб культура була національною за змістом, але не суперечила комуністичній теорії. Метою "культурної революції" було формування в свідомості мас певних стереотипів, які б зробили поведінку широких верств населення прогнозованою та контрольованою з боку органів радянської влади. Питання. Які діячі культури того періоду вам відомі, хто з них належав до націонал-комуністів? Відповідь. Основними ідеологами українського національного комунізму були письмнник М. Хвильовий та наркоми освіти УСРР різних років О. Шумський та М. Скрипник. Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Його гаслом стало – «Геть від Москви». Шумський та Скрипник на своїх посадах робили все можливе і неможливе для розвитку української освіти та культури. Близьким до них був економіст М. Волобуєв який переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії. Слово викладача. Погляди націонал-комуністів та ортодоксальних більшовиків ми порівняемо при розгляді наступного питання лекції. 2. Форми та методи здійснення українізації. Опір «українізації». Слово викладача. Програма з історії України для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації передбачає формування вміння студентів порівнювати, аналізувати, узагальнювати, критично оцінювати факти та самостійно добувати історичну інформацію за темою, проте передбачає лише аудиторні заняття. Особливості навчального матеріалу (великий обсяг, складність, різнобічність) і необхідність оптимізувати навчальний процес, вимагають зверненя до навичок самоосвіти студентів і тому звернемося до такої нестандартної форми навчального заняття, як лабораторно-практична робота. (Додаток 2) Викладення матеріалу шляхом бесіди. Питання. Визначте причини запровадження політики українізації. Відповідь. Політика українізації була запланована більшовицьким керівництвом з метою створення національного підгрунтя для проведення своєї політики, а також позитивного образу радянської влади як усередині країни, так і за її межами. Вона була пошуком спільної мови з селянством і водночас засобом привернути симпатію та залучити на свій бік національну інтелегенцію, давала змогу в перспективі зняти протиріччя між народними масами і партійно-державним апаратом. Питання. Розкрийте методи та складові політики коренізації. Відповідь. Політика коренізації була започаткована рішеннями XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923р.), на якому були сформульовані її основні положення: — підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної національності; — урахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату; організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів культури, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей; В Україні політика коренізації проходила у формі українізації. Важливим її аспектом були заходи, спрямовані на розвиток національних меншин в Україні. Першими реальними кроками на шляху реалізації цісі політики стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Питання. Доведіть розширення сфери вживання української мови. Відповідь. Українізація поширилася на всі сфера життя, її результати у 1920-х рр. були вагомими. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54 %. Але якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У збільшилася кількість українців до 52 %, то у ЦК КП(б)У їх було більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927—1928 рр. українці становили майже половину всіх студентів республіки. У другій половині 1920-х рр. удалося перевести діловодство на українську мову 75 % державних установ і організацій. Політика українізації викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об'єднань, появу молодого покоління українських митців. У 1920-х рр. українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня. Питання. Поясніть, як коренізація вплинула на становище національних меншин. Відповідь.Активно здійснювалась політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, протягом 1924—1925 рр. — сім німецьких, чотири болгарські, один польський, один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською. Питання. Окресліть у чому полягав опір українізації. Відповідь. Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. почалося згортання політики українізації і загалом коренізації. Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національної самосвідомості корінного населення, у майбутньому вона могла стати загрозою для існування федерації. Поки Й. Сталін вів боротьбу за владу в партії, партійно-радянське керівництво центру мирилося з наслідками коренізаціі в національних республіках. Зміцнивши владу, Й. Сталін і Л. Каганович починають боротьбу з так званим «націонал-ухильництвом» окремих відповідальних партійних працівників, які з точки зору центру приділяли подвійну увагу національному питанню. Така доля спіткала наркома освіти О. Шумського, що був одним із провідників українізації. 1933 р. його було заарештовано й ув'язнено на 10 років. Наступник Шумського на посаді наркома освіти М. Скрипник продовжив лінію свого попередника на розвиток українізації. Як відданий комуніст, він прагнув якомога більше прислужитися своєму народу. Проте його діяльність на цій посаді припала на період, коли сталінське керівництво вже прийняло рішення про згортання українізації. Його дії зустріли жорстку критику. Не витримавши тиску, у 1933 р. він наклав на себе руки. Смерть М. Скрипника стала символом завершення українізації, її згортання. Також був засуджений молодий економіст М. Волобуев, який стверджував, що економіка СРСР становить не єдине ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. Ці компоненти можуть функціонувати самостійно, без посередництва російської економіки. Такі думки могли набути поширення, що підірвало б владу РКП(б) в Україні. Тому погляди М. Волобуєва, так звана «волобуївщина», теж було засуджено як «націоналістичний ухил». На початку 1930-х рр. українізація стала помітно гальмуватися, 11 здобутки ліквідувалися. У 1930 р. закрито державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства; 1932 р. — українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки; в Україні ліквідовано національні райони, а згодом (1938 р.) усі школи національних меншин переведено на російську мову навчання; поступово скорочувалося викладання української мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припинено вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім філологічних факультетів; згорталося україномовне діловодство, українська мова витіснялася з наукової сфери. Особливо активно відбувалася ліквідація досягнень українізації з другої половини 1940-х рр., зокрема в галузі освіти, коли стали масово переводити (насамперед у містах) школи з української мовою навчання на російську мову з необов'язковим для учнів вивченням української. Питання. Охарактеризуйте історичне значення процесу українізації Відповідь. За час запровадження політики коренізації в Україні було здобуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках. Оцінюючи історичне значення процесу українізації, слід визнати, що незважаючи на всю непослідовність її здійснення, розпочата у 1920-х рр., але не доведена до логічного завершення, вона мала досить помітний вплив на зміну суспільної ролі й функцій української мови, яка завдяки цьому, хоч і ненадовго, уперше в новітній історії стала мовою державних установ, зросла її культура й помітно розширилася сфера вживання.
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |