| Головна » Історія України |
Навчальна мета: Проаналізувати політику більшовиків у галузі культури. Показати, що політика коренізації сприяла підйому національної культури, оновленню української інтелігенції. Наголосити, що при цьому культура і духовне життя народу були підпорядковані ідеологічним настановам партії більшовиків. Розвивальна мета: Сприяти розвитку в учнів критичного мислення, життєтворчих компетенцій, формувати вміння правильно і послідовно висловлювати власну думку, робити підбір додаткової інформації, закріплювати навички роботи з історичними документами, визначати закономірність історичного процесу. Виховна мета: Виховувати школярів на кращих зразках національної культури, викликати почуття патріотизму, гордості за національну еліту радянських часів. Тип проекту: міжпредметний, дослідницько-інформаційний, творчий, груповий. Форма вираження: Рольова гра - Мультимедійна «Портретна галерея» Ключове питання: Що було характерним для літературного та мистецького процесу 1920-х років?
Тематичне питання: 1. Що визначало суспільне та культурне життя УСРР 1921-1928 років? 2. Найвидатніші постаті національного відродження та мистецького процесу двадцятих років. 3. Якою була роль М.Хвильового в літературному та суспільному житті?
Обладнання: дидактичні матеріали, мультимедійні презентації.
Стадії здійснення проекту. Вступ у проект. Підготовчий етап. 1.1. Обґрунтування актуальності теми. 1.2. Виділення ключових та тематичних питань у рамках проблеми. Самостійна групова дослідницька робота учнів. 2.1. Пошук та відбір необхідної інформації. 2.2. Аналіз інформації, відбір фактів та побудова виступу залежно від поданої позиції. 2.3. Визначення представників літературного та мистецького напрямів, складання їх історичних портретів. 2.4. Створення мультимедійної презентації. Попереднє представлення проекту.
Хід роботи І. Вступ у проект. Підготовчий етап. Наявність значимості в дослідницькому плані проблеми, що вимагає інтегрованих знань. Тема проекту актуальна, оскільки сприяє розвитку життєвих компетентностей учнів, дає можливість співвіднести минулі та сучасні прояви тяготіння до європейської спільності. Дати оцінку та історичне значення течії «хвильовизм» з позиції людини ХХІ століття. Аргументація вибору: можливість виявити в учнів дослідницькі, технічно-винахідницькі вміння та навики; наявність серед учнів класу схильних і бажаючих створювати мультимедійні презентації; наявність літератури, наочного матеріалу і технічних засобів для підготовки продукту проектної діяльності тощо.
ІІ. Самостійна дослідницька робота учнів. Учитель відповідно до тематичних питань об’єднує учнів у три групи, кожна з яких вибирає головуючого: 1 група. Дослідники визначають суспільне та культурне життя УСРР 1921-1928 років. 2 група. Дослідники визначають, що було характерним для літературного та мистецького процесу в 1920-х роках. 3 група. Дослідники визначають роль М.Хвильового в літературному та суспільному житті в 1920-х роках.
Завдання для 1 групи Дослідити особливості суспільного та культурного життя УСРР в 1921-1928 роках, зокрема, процес українізації суспільного процесу, виховання мас в дусі комуністичних ідей. Скласти історичні портрети ідеологів українізації. Створити мультимедійну презентацію.
Завдання для 2 групи Дослідити, що будо характерним для літературного та мистецького процесу 1920-х років, встановити причинно-наслідкові зв’язки між існуючим політичним режимом та розвитком культури. Визначити найвидатніші постаті національного відродження. Скласти їх історичні портрети. Створити мультимедійну презентацію.
Завдання для 3 групи Дослідити роль М.Хвильового в літературному процесі та суспільному житті 1920-х років. Встановити причинно-наслідкові зв’язки між українською, російською, європейською. культурою. Скласти історичний портрет М,Хвильового. Створити мультимедійну презентацію.
ІІІ. Представлення результатів дослідження. Урок-захист проектів. Епіграф уроку: «Дайош» – свій власний розум. М.Хвильовий. Хід уроку. І. Актуалізація опорних знань. Методичний прийом: евристична бесіда за наступними запитаннями: 1. У чому сенс критичних виступів О.Шумського? 2. Які аргументи використовував М.Волобуєв для критики економічної політики більшовиків? 3. Яка мета націонал-комунистів у 20-і роки?
ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів. Як ви розумієте вислів «Дайош» – свій власний розум», що є епіграфом уроку.
ІІІ. Захист проектів. Форма представлення: мультимедійна «Портретна галерея»
1 група Історик: Відразу після створення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок денний чергового партійного з’їзду пункт про шляхи розв’язання національного питання.
Державний чиновник: ХІІ партійний з’їзд у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики дістав назву «українізації». Суть українізації визначала така вимога «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою.
Історик: Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада – не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану соні років рідну мову українці повинні біли тепер почути у школах і закладах культури. радянська коренізація мала змусити чекістів, учителів, професорів і пропагандистів перейти на мову населення, у середовищі якої вони працювали. Щоб розв’язати це завдання, влада просувалася двома шляхами. По-перше, російськомовних спеціалістів і функціонерів примушували засвоювати національну мову. По-друге, компартійні комітети, виконавчі комітети рад усіх рівнів, а також усі державні установи й силові структури поновлювалися місцевим населенням. Але ця політика викликала невдоволення державних чиновників, більшовицька українізація була тимчасовим заходом, і влада не стала внаслідок цієї політики ближче до народу.
Літературознавець: «24 жовтня 1924 р. Українізація… От справжня злоба дня. Просто стогін і ґвалт стоїть по установах. Виданий був наказ, щоб усі службовці вміли по-українському, але їх ніхто із росіян і «тоже – малоросов» того всерйоз не брав, то граматики і словники любенько себе спочивали під спудом. Аж тут почали іспити робити і, хто не складе, - виганяти. От тут і почалося. Достається, звичайно, українцям, хоча в в тому, що робиться, вони Богові Духа винні…» (зі «Щоденників» С.Єфремова).
Історик: Українізація з її часами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції. Важливе значення мала і та обставина, що керували ключовим у справі «Українізації» наркоматом освіти в 20-х роках прихильники національного відродження – Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипка. Але керівники більшовицької партії не мали на увазі примирити комуністичні ідеї з задачами національного відродження України. Підтвердженням цьому є факти з біографії М.Скрипника.
Літературознавець: «Микола Скрипник (1872-1933) – один із засновників Комуністичної партії (більшовиків) України. У грудні 1917 р. став членом першого уряду радянської України. В уряді обійняв посаду народного секретаря у справах праці. З березня 198 р. очолив Народний секретаріат. У 191-1920 роках він очолював другорядні наркомати – державного контролю і робітничо-селянської інспекції в урядах Х.Раковського, 1921 р. працював наркомом внутрішніх справ, 1922-1927 р.р. – наркомом юстиції і генеральним прокурором (з 1925 р.). 1927-1933 р.р керував роботою народного комісаріату освіти, якому підлягали, разом з навчальними закладами, Академія наук і майже всі культурні установи. М.Скрипник активно сприяв проведенню українізації середньої і вищої школи, підготовці національних кадрів учителів і викладачів, надавав широку підтримку становленню газетно-журнальної та книговидавничої справи української мовою, організував масштабну допомогу в українізації освіти у місцях компактного проживання українців поза межами України (передусім на Кубані і в Казахстані). У вересні 1928 р. Скрипник затвердив новий український правопис (робота над ним тривала понад три роки). Діяльність М.Скрипника на освітянській ниві перервалася в лютому 1933 р. коли його було призначено заступником голови Раднаркому УСРР і головою Держплану УСРР. У червні 1933 р. сталінський намісник в Україні П.Постишев запропонував М.Скрипнику виступити з розгорнутою самокритикою своїх націоналістичних помилок, однак усі варіанти заяви, написані Скрипником, визнавалися незадовільними. За пропозицією Постишева М.Скрипника вивели зі складу політбюро ЦК КП(б)У. Розуміючи безвихідь, у яку він потрапив, він застрелився».
2 група Історик: Термін «національне відродження», який характеризують 20-і роки, найбільш яскраво ілюструється великими досягненнями у сфері літератури та мистецтва. Творчий злет, започаткований у країні революцією, продовжився і поширився внаслідок українізації. Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні об’єднання, гуртки і студії, в яких митці шукали власне місце в громадському і художньому житті.
Літературознавець: Політичні симпатії деяких літераторів були на боці Української революції. У 1919-1920 роках з України виїхали видатні письменники та поети, зокрема, М.Вороний, О.Олесь, В.Вінніченко, В.Самойленко. Відомий поет, переконаний прихильник самостійної Української Народної Республіки Г.Чупринка 1917 р. писав: «Єдність і згода. Право і свобода – Доля найкраща народа». Г.Чупринка був непримиренним противником більшовизму і в 1921 році загинув у боротьбі з ним.
Літературознавець. М.Грушевський писав про емігранта О.Олеся як про «найбільшого з нині живучих поетів на Україні». Сповнені безмежної любові до рідної України, його поезії знаходили широкий відгук у суспільстві. О, поведи ж нас, лицарський духу, По вільній стежці життя і руху, На тихі води, На ясні зорі. І в цю велику, страшну годину, З’єднай в єдину всю Україну.
Історик: Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР – Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг» та літературна організація пролетарських письменників «Гарт». Масова літературна організація «Плуг» з’явилася під керівництвом Сергія Плишенка, яка об’єднала 200 письменників і тисячі початківців. Вони ставили перед собою завдання «зняти мистецтво з п’єдесталу на землю і зробити його потрібним і зрозумілим для всіх.
Державний чиновник: В 1923 році секретар ЦК КП(б) України виступив із більшовицькою теорією. «В Україні йде боротьба двох культур: російської – «пролетарської, передової», та української – «селянської, дрібнобуржуазної, відсталої».
Історик: Хоча ця відкрито шовіністична теорія була засуджена, відповідні настрої серед більшовиків залишились. Зокрема, у Києві сформувалась група неокласиків – представників різних літературних стилів, які прагнули збагатити українську літературу найяскравішими здобутками західноєвропейської літератури. Їх ідейним натхненником був колишній університетський професор, літературний критик і перекладач Микола Зеров. До цієї групи належали О.Бургтард, М.Дрий-Хмара, М.Рильський та інші. Неокласики не визнавали низькопробної революційно-масової літератури для потреб моменту. Ця група неокласиків не тільки прийняла більшовицьку революцію, але й оспівували її, мріючи про національне відродження України.
Літературознавець: М.Тичина писав: «І кричу я: - Україно! Потім стану й прислухаюсь. Чути… здалеку: - Тримаюсь! Хмарко! Ластівко! Калино! – І в той бік я повертаюсь.
Історик: В центрі дискусій різних літературний течій другої половини 20-х років був ідейний натхненник ведучого літературного об’єднання України – Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) – М.Хвильовий, член партії більшовиків, учасник громадянської війни, один із засновників новітньої української літератури.
Мистецтвознавець: Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 20-х років стало мистецьке об’єднання «Березіль», організоване у 1922 р. режисером Лесем Курбасом. Театр прославився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі посідали також п’єси талановитого українського драматурга Миколи Куліша. Багатим було музичне життя, у якому провідну роль відігравали Г.Верьовка, П.Козицький, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький. Капела «Думка» перетворилася на один з кращих хорових колективів Радянського Союзу. Вона щороку з великим успіхом гастролювала в республіках СРСР. Серед художніх колективів найбільш помітними були Товариство ім..К.Костанді (Одеса, 1922), «Асоціація художників Червоної України» (АХЧУ). Плідно працювали художники старшого покоління – М.Бойчук, І.Їжакевич, Ф.Кричевський, К.Трохименко та молодші віком – В.Касіян, А.Петрицький. Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1928 році вийшов на екрани перший фільм Олександра Довженка «Звенигора». Після цього митець одразу здобув славу кінорежисерів світового класу.
3 група Історик: У середині 1920-х років М.Хвильовий і М.Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ)», яка об’єднала понад два десятка талановитих письменників і поетів М.Бажана, О.Довженка, М.Куліша, В.Сосюру, П.Тичину, Ю.Яновського та інших. Душею організації був Микола Хвильовий – видатний прозаїк та поет, критик і публіцист.
Літературознавець: М.Хвильовий – такий псевдонім обрав для себе М.Фітільов (1893-1933). На початку 1922 р. згідно з «рішенням ЦК» демобілізувався, прослуживши «фактично» у двох арміях – у царській і Червоній понад 7 років. У 1923 році поет Хвильовий – один з найталановитіших членів «Гарту». Того самого року вийшла його перша прозова збірка «Сині етюди».
Історик: Микола Хвильовий – один із найпопулярніших українських письменників того часу, засновник авангардної літературної організації «ВАПЛІТЕ». Хвильовий був комуністом і мріяв про справедливе комуністичне суспільство. Але дуже скоро він побачив упередженість більшовиків у розв’язанні національного питання. Звертаючись до молодих літераторів, які шукали собі взірець у творчості, Хвильовий радить відмежуватися від «пасивно-песимістичної російської літератури». Хвильовий закликав до орієнтації на Європу та на кращі джерела світової культури. У традиціях революційного часу він висуває своє знамените гасло «Геть від Москви!», «Даєщ Європу». В кінці 1925 р. в Україні виникла гаряча і гостра літературна дискусія між окремими літературними школами, групами,напрямками, організаціями й їх представниками. Ця дискусія, яка мала на початку специфічно літературний характер за своїм змістом, згодом почала переходити на політичні рейки. Кількість обговорюваних питань почала збільшуватися новими питаннями, питаннями вже політичного характеру і значення. Ці питання були такі: про орієнтацію українського культурного (і літературного) розвитку (Європа чи Москва?); про українізацію пролетаріату; про роль української інтелігенції в українському культурному будівництві: теорія боротьби двох культур, національне відродження України і т.д. і т.п.
Літературознавець: З памфлету М.Хвильового «Думки проти течії»: «На яку зі світових літератур повинна українська література взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи не дали б Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватися на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво – це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі, навпаки – ці ідеї ми, як представники молодої нації, скоріше виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, його стиль, його прийоми… Кінець прийшов не тільки «малоросійщині, українофільству й просвітянству», але й задрипанському москвофільству. Досить «фільтрувати», «дайош» - свій власний розум…»
Державний чиновник: На пленумі в червні 1925 р. ЦК КП(б)У, обговорюючи націоналістичні ухили М.Хвильового і його прихильників, визнав їх помилковими, шкідливими, чужими ідеології партії і пролетаріату. І гостро їх засудив. Сутність «хвильовизму» як націоналістичного ухилу складають такі положення: Орієнтація української пролетарської літератури, а також і всього українського культурного розвитку України на капіталістичну Європу («Геть від Москви», «Подалі від Москви» і «Даєш Європу»).
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |