| Головна » Історія України |
Мета: поглибити і систематизувати знання учнів про одну з найстрашніших сторінок історії України – голодомор 1932 – 1933 років( на матеріалі історичних джерел, художніх творів); формувати вміння самостійно та критично оцінювати історичні процеси, вдумливо сприймати прочитане; сприяти виробленню в школярів об’єктивної оцінки; пробудити історичну пам'ять,розвивати логічне та аналітичне мислення, уміння користуватися додатковою літературою. Обладнання: ікона Спасителя,видання творів українських письменників про голодомор, фоторепродукції «Жертви голоду на вулицях Харкова 1933 рік», «Спухлий хлопчик», «Голодні діти», фрагменти документальних фільмів «Голодомор 1932 – 1933 років», «Хлібна гільйотина», напис на дошці «Народ вбивали неземної вроди, наш дім, наш хліб і славу, наше все!» ( І.Жиленко) Форма проведення: урок пам’яті. Хід уроку І Організаційний момент ІІ Повідомлення теми, мети уроку. ІІІ Організація безперервної пошукової діяльності учнів. Літератор І Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками. Я зітхну. Запалю обгорілу свічу. Помічаю не замки – твердині, не храми – Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях З далини, аж немов з кам’яної гори. Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття»
І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три». Ведучий І (запалює свічку): Щодня, щоночі,щогодини вони ідуть. Мільйони тіней, мільйони очей прошкують небесним Чумацьким Шляхом, лишаючи білий крик, білий зойк білих крил, що сходить на землю чорною – пречорною мукою. Ідуть українські Варвари – великомучениці, пливуть Марії – Оранти, святі покрови роду нашого, Василечки, Івани, Петри… рід наш небесний! Неоплаканий, перед господніми воротами не поблагословенний. Багатостраждальна історія нашого народу. Не можна забувати трагічних її сторінок. На цей вечір пам’яті ми прийшли зі свічками. Мов до храму. Тож нехай наша аудиторія стане храмом пам’яті. Перегорнімо скорботні сторінки народної пам’яті. Ведучий ІІ: Голод 1932 – 1933 років – одна з найтрагічніших сторінок історії українського народу. Щоб не затьмарити « успіхів соціалістичного будівництва», сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Про це лихо не можна було говорити відкрито, згадувати в пресі. А заборона під грифом «цілком таємно» перетворилась на політичну установку. І лише в грудні 1987 року в Україні було офіційно визнано, що наприкінці 1932 – 1933 років були серйозні продовольчі труднощі, а в ряді сільських місцевостей і голод. Були опубліковані архівні документи про численні людські втрати, свідчення жертв – учасників голодомору. Дослідники Джеймс Мейс і Роберт Конквест доводять,що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни світу офіційно визнали Голодомор українського народу геноцидом. 2003 року український парламент назвав, а в 2006 році офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УРСР і констатував, що за даними науково – демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору складає 3 млн. 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 млн. 122 тисячі осіб.
Ведучий І: Від голоду в Україні в більшості своїй вмирали селяни – українці, які любили свою землю, хотіли бути на ній господарями. Та зла воля державних партійних діячів вирішила,що настав час остаточно зламати опір українських селян, які чинили спротив диктату влади. Ця боротьба між селянами і владою була боротьбою на смерть. Беззахисні селяни програли цю боротьбу й заплатили за неї мільйонами життів. Сталін довів українським селянам, хто в домі господар. Проти українського народу велася справжня війна, нерівна, людоморська. Вирішено було голодомором і розбратом зруйнувати спільність людську фізично і духовно. Становище в країні було катастрофічним. За кілька місяців надзвичайні комісії викачали в селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий. За нездачу зерна позбавляли всіх волі на 10 років. Літератор ІІ Обдирали селян, наче липку. Мав коня – то вже був з куркулів. Супротивних – в Сибір, там, крізь шибку Скільки глянеш, - дроти таборів. В таборах той, що землю леліяв, У буремні відстояв грудьми. « Вождь великий» всю тундру засіяв З України моєї кістьми. Учень І: Зі свідчень Бездєтко Галини Сергіївни, жительки Харківської області: «Відношу себе до людей,котрі чудом пережили голодомор 1932 – 1933 років і мають не книжну уяву про цю жахливу трагедію українського народу. Я народилась у селі селянина. Спочатку помер батько, потім мати. Нас залишилось троє. Старша сестра покинула менших – брата й мене. Я харчувалася травою, корінням, відходами, але цього не могла дати маленькому братику, який невдовзі помер.Десятилітня дівчина загорнула його в хустину й поховала за домом. Не було ні сліз, ні жалю, а якась байдужість. Тинялася по селах, спала просто неба. Як вижила – не розумію,
але з тих пір не можу наїстись, завжди переживаю, а якщо завтра не буде хліба? З одинадцяти років працювала на шахті – виконувати чоловічу роботу» Учень ІІ: Зі спогадів Бондаренко Тетяни Пилипівни: «Я дуже добре пам’ятаю ці роки, бо мені було 12 років, коли почався голод Мої батьки працювали в колгоспі, а брат служив в армії. Мене, ще дитину, теж заставляли працювати за 200 грам хліба на день. Працювали з четвертої ранку до 10 вечора. Дорослі й діти ходили попухлі, падали прямо на вулицях, у полі. Нікому було навіть збирати мертвих. Страшно це згадати, я не можу про це говорити спокійно». Учні переглядають фрагменти з фільму «Хлібна гільйотина». Літератор ІІІ: То був страшний навмисний голод. Стріла була така нищівна! Щоби згромадити стодолу Колгоспної катівні. .. То був страшний навмисний злочин. Такого ще земля не знала! Закрили Україні очі І душу міцно зав’язали. Сліпу, пустили старцювати, Луна ще досі в оболонях. Здичавіла вкраїнська хата На березі своїх агоній. Глуху, заставили мовчати. А то би світ втопивсь в Славуті! Як божевільно їла мати Свою дитиноньку майбутню. Зомліли навіть поторочі. І відвернулись Голіафи. То був такий Державний Злочин – Здригнулась навіть мертва Кафа. Мерцями всіялося поле. Ні хрестика, ані могили. То був такий Навмисний Голод… Чи, Боже, й ти вже був безсилий?! Учень ІІІ: Вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Згідно свідчень Федора коваленка з села Лютенька тодішньої Полтавської області, які зафіксовані в тритомнику свідчень, виданих у у 1990 році Комісією з українського голоду 1932 – 1933 років в Конгресі США: «У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали». Учень ІV: Дмитро Корнієнко з села Понорниця в Чернігівській області згадував, що батько і мати після розкуркулення сиділи в тюрмі. Дітей, які жили самі, підгодовувала бабуся. У день обшуку вона принесла півстакана пшона, але заврити не встигла. Прийшла бригада з п’яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди півстакана і висипали. Люди,позбавлені будь – якого продовольства, пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили – просто не було кому. У кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто потрапляли і живі люди. Учень V: Доволі поширеним був канібалізм. За словами Надії Рогозянської, якій у 1933 році було 6 років: «Жили всі закрито, мати на засов хвіртку закривала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд, їли дітей. Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому?А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був, валили на той віз і кидали в могилу». Літератор IV: Давно не чути дзвону у долині. Не котиться луна по вечорах. І не рятує біль у хуртовину Запізнених мандрівників в полях,- Не дзвонить сторож у нічну годину… Від церкви залишився тільки прах: Із стін її збудовано стодоли, В огні згоріли охрести, престоли. А дивний дзвін, розлогий, з далини Мені, однак, вчувається і досі… Та ні,- то свищуть в полі бур’яни, То вітер лунко нагинає лози… Не йдуть прочани. Де тепер вони? Самі галки чорніють по дорозі, А де ж хрещені? Тих в живих нема, А тих заїла чорная зима… Ведучий ІІ: Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, але дороги були блоковані, проте деякі пробивались туди, та, не знаходячи порятунк, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись урятувати від голодної смерті дітей, залишали їх в установах, лікарнях, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи тварин, убивали навіть один одного, викопували мертвих і також їх їли. Літератор V: Ти кажеш, не було голодомору? І не було голодного села? А бачив ти в селі пусту комору, З якої зерно вимели дотла? Як навіть марево виймали з печі І забирали прямо із горшків, Окрайці виривали з рук малечі І з торбинок нужденних стариків? Ти кажеш не було голодомору? Чому ж тоді, як був і урожай, Усе суціль викачували з двору,- Греби, нічого людям не лишай! Хто ж села, вмерлі на Україні, Російським людом поспіль заселяв? Хто? На чиєму це лежить сумлінні? Імперський молох світ нам затуляв! Я бачив сам у ту зловісну пору І пухлих, і померлих на шляхах… І досі ще стоїть мені в очах… А кажеш не було голодомору? Як ніде, може, стогне від трупів українська земля. Від кісток, похованих без трун, у спільних могилах. Від зойків захованих напівживих. Літератор VI: О, як же ти не вмерла, Україно, Бо стільки ж то зловісницька мета Звела людей, приречених безвинно,- Й ніхто за це ні в кого не спитав. Ведучий І: Вшануймо хвилиною мовчання пам'ять жертв голодомору. Ведучий ІІ: Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не маємо права забувати її чорних сторінок. Довгі десятиліття ми говорили між собою пошепки про ті страшні роки. Ми всі повинні знати і пам’ятати, якої шкоди нашому народу завдав голодомор, який тривав 17 місяців. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. Наш народ заслуговує на шану і повагу. Пам’ятником жертвам хай буде наша пам'ять про минуле, небайдуже ставлення до трагедії, що спіткала наш пшеничний народ у 1932 – 1933 роках. ІV Вправа на рефлексію. Учитель пропонує дітям продовжити фразу «Сьогодні на уроці ми збагнули...» Орієнтовні відповіді: - Голодомор – національна трагедія, яка спіткала український народ. - Голодомор – не історична минувшина, а соціально – економічна та морально – правова проблема, яку нарешті серйозно почав досліджувати Інститут національної пам,яті. - Голодомор – це суцільна плавильня характерів. - Голод і голодомор – різні поняття. - Сталін та його прибічники хотіли зробити Україну безкровною російською провінцією. - Голодомор був ретельно спланований і є геноцидом проти нашого народу. - У пересічному українському селі від Голодомору загинуло в 2 – 4 рази більше людей,ніж у Другій світовій війні. V Домашнє завдання Написати творчу роботу на тему «Пам'ять не дається напрокат»
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |