Мета уроку: показати процес становлення комуністичного режи­му Югославії, розкрити суть конфлікту Тіто — Ста­лін, охарактеризувати югославську модель соціалізму; показати процес розпаду Югославії, розкрити суть національної проблеми в країні, охарактеризувати збройні конфлікти на теренах колишньої Югославії; охарактеризувати українсько-югославські відносини, розкрити роль миротворчих сил у вирішенні конфліктів на теренах Югославії, закріпити навички аналізу і зіставлення історичного матеріалу; уміння розглядати історичні явища в конк­ретно-історичних умовах; виховувати учнів у дусі на­ціональної толерантності.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник,, атлас, картосхеми, електронна презентація,роз даткові матеріали, портрети югославських керманичів.

Основні поняття і терміни: скупщина, монархічна диктатура, на­ціональна проблема, конфлікт Тіто — Сталін, югославська модель соціалізму, «Самоврядний соціа­лізм», СКЮ, СФРЮ, СРЮ, держава «Сербія і Чорного­рія», громадянська війна, етнічний конфлікт, етнічні чистки, операція НАТО «Союзна сила»,»Бульдозерна революція», Десятиденна війна, Дейтонська угода, проблема Косова, Міжнародний трибу­нал в Гаазі.

План уроку

І Організаційний момент

ІІ Перевірка домашнього завдання

1. Установлення комуністичного режиму в Югославії.

2. Конфлікт Тіто — Сталін.

3. Югославська модель соціалізму.

ІІІ Вивчення нового матеріалу

І. Криза Югославії.

2. Розпад Югославії. Міжетнічні конфлікти і війни на території колишньої Югославії.

3.Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах

4.Українські миротворці в Югославії

ІV Закріплення вивченого матеріалу

V Підсумок уроку

VІ. Домашнє завдання

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

І. Перевірка домашнього завдання

Розгляд випереджального домашнього завдання.

1.        Які сили прийшли до влади в Югославії після Другої світової війни?

2.        Чим був зумовлений конфлікт Тіто—Сталін? У чому полягає його суть?

3.        Перерахуйте особливості югославської моделі розвитку?

4.        Назвіть риси режиму Й. Броз Тіто.

І. Установлення комуністичного режиму в Югославії.

Розповідь учня.

Королівство Югославія, ставши жертвою фашистської агресії, було місцем розгортання масового руху Опору. Його організаторами виступали королівський уряд, який емігрував у Лондон, і комуністична партія. Провідна роль у діяльності партизанського руху належала комуністам на чолі з Й. Броз Тіто (хорват за національністю, брав участь у більшовицькому перевороті в Росії 1917 р. та громадянській війні в Іспанії 1936—1939 pp.). На 1943 р. партизани Бров Тіто контролювали одну третину території країни і нараховувачп 320 тис. осіб. Вони вели боротьбу як проти окупантів, так і проти усташів А. Павеліча, які відзначалися своєю жорстокістю у ставленні до сербського населення (здійснювались етнічні чистки, створювались концтабори тощо).

Домінуюча роль комуністів у русі Опору дала їм можливість встановити свою владу в післявоєнний період. На виборах в Установчі Збори в листопаді 1945 р. комуністи отримали 90 % голосів, Це дало їм можливість сформувати однопартійний уряд і усунути діячів еміграції від влади. 29 листопада 1945 р. Югославія була проголошена республікою.

Комуністи відразу приступили до побудови соціалізму за радянським зразком: націоналізація, колективізація, індустріалізація, масові репресії. Наприкінці 1946 р. було видано закон про наці­оналізацію усіх підприємств, за винятком дрібних виробництв та ремісничих майстерень. Конституція, прийнята в січні 1946 рч передбачала експропріацію приватної власності. На 1947 р. державний сектор охоплював 90 % підприємств. Цього ж року в країні розпочалась земельна реформа: земельні володіння тих, хто співро­бітничав з окупантами, а також німців конфісковувалися, згодом було ліквідовано поміщицьке землеволодіння; запроваджувалась кооперація сільського господарства та індустріалізація.

Коли почалась «холодна війна», Югославія одна з перших підтрима­ла СРСР, але разом з тим проводила і самостійну політику: надавала підтримку грецьким комуністам, які підняли повстання проти існу­ючого в Греції режиму, і також підтримувала створення Балканської федерації, давньої мрії комуністів цього регіону. Робились конкретні кроки щодо укладення економічних союзів з Албанією і Болгарією.

2. Конфлікт Тіто — Сталін.

Самостійність югославського керівництва викликала обурення Й Сталіна, а згодом призвела до конфлікту і розриву відносин між СРСР і Югославією. Він запропонував створити не велику федерацію, у якій Югославія відігравала б головну роль, а ряд малих федерацій (Югославія — Болгарія, Угорщина — Румунія, Польща — Чехословаччина) і зажадав від югославського керівни­цтва координації його зовнішньої політики з Москвою. 18 березня 1948 р. радянське керівництво у терміновому порядку відклика­ло своїх спеціалістів з країни, мотивуючи це тим, що до них ставляться «недружелюбно». У своїй відповіді Тіто відхилив усі звинувачення. Тоді 27 березня 1948 р. йому було передано лист на восьми сторінках за підписами Й. Сталіна і В. Молотова. Лист було написано в наказному тоні, грубо і образливо. Югославське керівництво звинувачувалося у «таємному відступі від соціалізму», ворожості до СРСР. Керівництво Комуністичної партії Югос­лавії (КПЮ) відхилило диктат Й. Сталіна і відмовилося брати участь у засіданні Комінформбюро. Другий лист Й. Сталіна містив 15 сторінок. Тон був попереднім, перелік звинувачень збільшився. Відповідь югославської сторони була короткою, відкидались yci звинувачення і диктат. Третій, останній лист Й. Сталіна був витриманий у попередньому дусі, а позиція югославської сторони була кваліфікована як «розкол і зрада» У червні 1948 р. Комінформбюро прийняло резолюцію «Про становище в КПЮ», у якій керівники партії звинувачувалися у відступі від марксизму-ленінізму. Комінформбюро зажадало від комуністів Югославії замінити керівництво КПЮ «здоровими силами». Це було пряме втручання у внутрішні справи.

Комуністи Югославії підтримали Броз Тіто і в свою чергу провели чистку КПЮ, у результаті якої 16 тис. «прихильників Мосуви» було ув'язнено в концтаборі на острові Голий в Адріатичному морі (10 тис. загинули в каменоломнях), 5 тис. осіб змушені були емігрувати з Югославії.

У країнах Східної Європи почались пошуки «агентів Тіто» і проводились показові судові процеси. Стверджувалося, що в Югославії «антикомуністичний, поліцейський державний режим фашистського типу», що «кліка Тіто перетворила Белград на американський центр шпіонажу і антикомуністичної пропаганди». Розрив між Югославією ні і СРСР був повним і остаточним. Існують документальні підтвердження, що розглядався і силовий варіант (вторгнення радянській військ) для усунення Броз Тіто від влади.

Робота з документами.

Опрацюйте текст документа і дайте відповіді на запитання,

1)        Які звинувачення СРСР висунув Югославії?

2)        Яку мету переслідував Й. Сталін, висуваючи звинуваченим югославському керівництву?

3)        Які аргументи наводить Броз Тіто на захист своєї позиції?

З листа ЦК КПЮ радянському керівництву (квітень 1948 р.)...Повинні насамперед підкреслити, що нас страшенно здивували тон і зміст листа. Ми вважаємо, що причини для такого змісту листа, звинувачень і позицій з окремих питань — у недостатньому розумінні нашої ситуації....Як би хтось з нас не любив країну соціалізму — і СРСР, він не може в будь-якому випадку менше любити свою країну, яка теж будує соціалізм.

...З Вашого листа від 27 березня випливає, що в нас проводиться антирадянська критика, критика ВКП(б). Стверджується, що з такою критикою виступають керівники КПЮ, що ця критика ведеться за спинами мас, членів партії. Названі імена Джиласа, Вукмановича, Кидрича, Ранковича. Таким чином, наведені імена кількох найвідоміших і популярних керівників нової Югославії, перевірених у ба­гатьох складних ситуаціях....Нам дуже важко зрозуміти, як можна висувати такі серьйозні звинувачення і не наводити їх джерела. Ще більш дивними виглядають порівняння наших керівників з попередні­ми висловлюваннями Троцького. У листі цитуються деякі заяви, які начебто мали місце, як, наприклад, «ВКП(б) вироджується», «СРСР намагається економічно підкорити Югославію», «в СРСР панує вели­кодержавний шовінізм».

Ми вважаємо, що на основі неперевірених даних неправильно робити висновки і висувати звинувачення проти людей, які мають дуже великі заслуги в справі популяризації СРСР у Югославії і неоціненні заслуги у Визвольній війні....Такі люди не можуть діяти з метою «підриву радянської системи», оскільки це означало б зрадити свої переконання, своє минуле. Називати таких людей дворушниками страшно і принизливо.

...У багатьох радянських людей склалася помилкова думка, начебто симпатії широких народних мас Югославії до СРСР виникли самі по собі, на основі якихось традицій, які беруть початок ще з часів царської Росії. Це не так. Любов до СРСР не виникла сама по собі, її наполегливо несли в маси... теперішні керівники нової Югославії, включаючи н першу чергу і тих, кого в листі так важко звинувачують.

...На підставі чого в листі стверджується, що в нашій партії не­мце демократії? Можливо, на основі інформації Лаврентьева (авт. посол СРСР в Югославії)? Звідки в нього така інформація? Ми вважаємо, що посол не вправі ні від кого вимагати повідомлень про роботу нашої партії — це не його справа. Таку інформацію може отримати ЦК ВКП(б) від ЦК КПЮ....Ми не можемо повірити в те, що ЦК ВКП(б) міг би взяти під сумнів заслуги і результати, до­сягнуті нашою партією сьогодні. Ми пам'ятаємо, що таке зізнання неодноразово виражали не тільки багато керівників СРСР, але і сам товариш Й. Сталін. Одночасно ми стоїмо на позиції, що в суспільному перетворенні Югославії є багато специфічних рис, які можна з ко­ристю застосувати в революційному розвитку інших країн, і це вже застосовується. Це не значить, що ми кидаємо тінь на роль ВКП(б), на суспільну систему в СРСР. Навпаки, ми вивчаємо і переймаємо як приклад радянську систему, але мова йде лише про те, що в нашій країні ми будуємо соціалізм у дещо інших формах. На даному етапі, у специфічних умовах, що існують у нашій країні, з урахуванням міжнародного становища, яке склалося після Визвольної війни, ми намагаємося використовувати ті форми роботи по будівництву со­ціалізму, які найбільш підходять. Ми робимо це не для того, щоб довести, що наш шлях кращий за той, яким іде Радянський Союз, не вигадуємо чогось нового, а робимо те, що підказує життя.

...СРСР і Югославія життєво зацікавлені у встановленні тісних зв'язків. Але для цього необхідна абсолютна взаємна довіра, без якої не можуть існувати міцні стосунки між нашими двома країнами. Ра­дянські люди, у першу чергу керівники, повинні вірити в те, що нова Югославія з її нинішнім керівництвом непохитно йде до соціалізму! Необхідно вірити, що СРСР має в особі Югославії під її нинішнім керівництвом вірного друга і союзника, готового у випадку важких випробувань ділити добро і зло з народами СРСР.

2. Опрацюйте текст документа і дайте відповіді на запитання.

1)        На якій причині конфлікту між СРСР і Югославією наголошує М. Джилас?

2)        Чому Й. Броз Тіто вдалося відстояти свою позицію?

Зі спогадів М. Джиласа, члена ЦК Союзу комуністів Югославії (СКЮ)

Сталін переслідував дві мети. Перша — підкорити Югославію і через неї всю Східну Європу. Був й інший варіант. Якщо не вийде з Югославією, то підкорити Східну Європу без неї. Другий у нього вийшов.

Про це ніде не писалося, але я пам'ятаю з довірливих бесід, що в країнах Східної Європи — Польщі, Румунії, Угорщині — існувала тенденція до самостійного розвитку... У 1946 р. я був на з'їзді чехословацької партії у Празі. Там Готвальд говорив, що рівні культури Чехословаччини і Радянського Союзу різні. Він підкреслював, що Чехословаччина — промислово розвинута країна і соціалізм у ній буде розвиватися інакше, у більш цивілізованих формах, без тих потрясінь, що були в Радянському Союзі, де індустріалізація долала дуже важкі етапи. Готвальд виступав пpoти колективізації в Чехословаччині. По суті його погляди не дуже відрізнялися від інших.

Готвальду не вистачило характеру для боротьби зі Сталіним. А Тіто був сильною людиною... Не вдалося відстояти свою позицію і Гомульцї На одному із засідань Комінформбюро Гомулька говорив про польський шлях у соціалізм.

Дімітров також думав про самостійний розвиток.

3. Югославська модель соціалізму.

Опинившись тимчасово у міжнародній ізоляції, на тлі розпочатої в країні критики сталінізму Й. Броз Тіто різко змінює орієнтири внутрішньої політики. Кооперування було припинено, земля поверталася селянам. Припинилась форсована індустріалізація. У 1950 р. були започатковані реформи згідно з «теорією самоврядування».

У промисловості було введено систему самоврядування: приємства передавались в управління трудовим колектишш, які приймають будь-які рішення стосовно діяльності підприємств, включаючи розподіл прибутків і обрання своїх представників до державних органів. Ринкові відносини почали відігравати значну роль в економіці країни, яка була зорієнтована на експорт. Югославія приєдналась до плану Маршалла і отримала значну фінансову допомогу. Зміни відбулись і в політичній системі.Була здійснена спроба уникнути зрощування партії з державшім апаратом, який формувався з представників трудових колективів, ідея введення в державі багатопартійності була відкинута.

Завдяки реформам, що тривали до кінця 1960-х pp., утворилась особлива югославська модель соціалізму, яку тривалий час розглядали як альтернативу сталінізму.

Риси югославської моделі соціалізму.

·             Існування однопартійної системи. Абсолютний авторитет і влади Броз Тіто.

·             Самоврядування трудових колективів.

·             Розподіл функцій партійного і державного апаратів.

·             Існування дрібної приватної власності.

·             Запровадження приватної власності на землю. Добровільність у ході проведення кооперації.

·             Регульований ринок. Орієнтація виробництва на експорт.

·             Ліберальний процес в'їзду і виїзду з країни.

Але по суті це була тоталітарна система з жорстким однопартій­ним політичним режимом, хоча і більш відкритим з лібералізованим в’їздом і виїздом. Завдяки цьому за межами Югославії працювало майже 1 млн її громадян, а Адріатичне узбережжя країни перетво­рилось на європейський курорт. Після смерті Й. Сталіна нове радянське керівництво нормалізувало відносини з Югославією. Але вони будувались дещо інакше, ніж з іншими соціалістичними державами. Югославія не стала членом ОВД і РЕВ. Навпаки, вона стала ініціатором створення Руху неприєднання. Уряд Югославії засудив радянську інтервенцію в Чехо­віаччину (1968 р.) та Афганістан (1979—1988 pp.), але підтримав інтервенцію в Угорщину (1956 p.).

КПРС у свою чергу продовжувала звинувачувати югославських комуністів у ревізіонізмі, що навіть було закріплено в Програмі КПРС (1961 p.).

Недивлячись на особливості свого розвитку, Югославія у 1970—1980ті pp. зіткнулась з тими ж труднощами, що й інші соціалістичні країни. Економічні негаразди були викликані відсутністю загальнонаціонального ринку, що в умовах історично усталених відмінностей між різними регіонами країни приводило до замикання республік у межах своїх кордонів і до самозабезпечення. А це не могло не викликати розбііжності в поглядах на шляхи подальшого розвитку Югославії. Із 1970-х pp. темпи економічного розвитку Югославії неухильно знижувалися. Рівень безробіття досяг 1 млн осіб. Приблизно стільки ж громадян перебувало за межами держави на тимчасових роботах, головним чином у ФРН. Заборгованість країни досягла 20 млрд доларів.

Поглибленню кризи також сприяла і політична система Югославії, яка ґрунтувалась на конституції 1974 р. Децентралізація економіки, послаблення ролі партії і система розв'язання спільних питань шляхом взаємних домовленостей сприяли посиленню ролі республік і, відповідно, формуванню місцевих республіканських етнічних політичних еліт. Збереженню єдності держави не допомогло і домінування сербів у державних структурах.

Й. Броз Тіто, який з 1974 р. займав пост президента Соціалістиної Федеративної республіки Югославія (СФРЮ) і Голови ЦК СКЮ «без обмеження строку мандату», завдяки своєму авторитету і величезній владі зміцнював єдність Югославії.

Висновок: Провідна роль комуністів у визволенні країни від нацистської окупації зумовила їх перемогу в боротьбі за владу. Комуністи відразу приступили до побудови соціалізму за радянським зразком з притаманними йому рисами: націоналізація, колективізація, індустріалізація, масові репресії. Проте конфлікт Тіто — Сталін призвів до зміни моделі розвитку. У 1950—1960-ті pp. в країні сформувалась модель «самоврядного соціалізму». При всіх своїх позитивних рисах вона мала й один суттєвий недолік: уся ця система трималась ми абсолютній владі й авторитеті Й. Броз Тіто.

ІІІ Вивчення нового матеріалу

І. Криза Югославії.

Після смерті Й. Броз Тіто у 1980 p., коли місце президента зайняв колективний орган — Президія СФРЮ у складі представників шес­ти республік та двох автономних країв, у країні посилились відцентрові тенденції. Криза тоталітарного соціалізму в Югославії набула форми міжнаціональних конфліктів. Центральний уряд неухильно втрачав контроль над ситуацією в країні. Поштовхом до кризи югославської федерації стали події в Косово в 1981 р. Албанці, які ­на початок 1980-х pp. становили 80 % населення автономного краю, вимагали надання краю статусу республіки. У Белграді демонстрації албанців були сприйняті як спроба відірвати край від Сербії і приєднати його до Албанії. Демонстрації албанців були розігнані із застосуванням військової сили, але з того часу край став постійним джерелом напруги. Відносний порядок тут підтримувався лише за допомогою армії і поліції.

Події в Косово привели до розколу громадської думки в країні та зростання політичної активності населення. Хвиля націоналізму охопила країну.

На цій хвилі відбулись зрушення у свідомості населення і домінуючою стала думка, що з кризи можна вийти шляхом утвореним окремих національних держав.

Зверніть увагу!

Ініціатором політичної активності стала Сербська академія науки і мистецтв, яка в спеціальному меморандумі звинуватила комуністичний режим в Югославії у 45-річній антисербській політиці. IIеребудова, що розпочалася в СРСР, теж підірвала позиції комуністів у Югославії. За таких умов лідер Союзу комуністів Сербії С. Мілошевич доклав усіх зусиль, аби виставити свою партію в ролі головного захисника сербського населення Косово. Це йому вдалося. На хвилі злету популярності наприкінці 1988 p. С. Мілошевич зумів змінити керівництво у Воєводині, Чорногорії, Боснії і Герцеговині на своїх ставлеників. Спроба зробити те ж саме в Словенії закінчилася повним провалом. Словенці почали утверджуватися в думці про остаточний розрив з федерацією.

Крім національної проблеми югославському керівництву доводилося розв'язувати проблеми, породжені глибокою економічною кризою. Наприкінці 1985р. безробіття в країні становило 15 %, інфляція — 100 % (у 1989 р. —- 3000 %), зовнішній борг складав 19 млрд дол. (у 1989 p. — 21 млрд дол.). На його обслуговування витрачалося до 40 % усіх валютних доходів держави. Проте зазвичай на початку правління уряд Югославії замість кардинальних соціально-економічних реформ запропонував програму «стабілізація», яка не виконувалася. Зрештою пошук шляхів виходу з кризи привів до необхідності проведення на той час економічних, політичних реформ та реформ всередині партії.

У грудні 1989 р. в країні почалось проведення програми економічних реформ, автором яких був А. Маркович. Першим пунктом програми стало подолання інфляції і перетворення національної грошової одиниці дінара у конвертовану валюту, що з успіхом було зроблено на початку 1990р. Урядові також удалося зменшити зо­внішній борг до 16 млрд дол. Але подальше проведення економічних реформ було перерване розпадом Югославії.

Завдання на закріплення.

Використовуючи текст підручника та додаткові матеріали, складіть таблицю або схему «Причини і передумови кризи Югославської федерації».

Із 1989 р. в усіх республіках утворюються опозиційні партії, обливістю яких було те, що вони формувалися виключно на на­ціональній основі. Навесні 1990 р. на виборах у Словенії і Хорватії перемагають національні коаліції.

Спроба на XIV з'їзді СКЮ (січень 1990 р.) якось виправити становище була невдалою. Серби відмовилися реорганізовувати партію на федеративних началах, як наполягали делегати від Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини. Робота з'їзду була тимчасово пере­рвана, але так і не відновилась. СКЮ розпалась. Республіканські організації перейшли на націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі із С. Мілошевичем.

2.Розпад Югославії. Міжетнічні конфлікти і війни на території колишньої Югославії.

На листопадових виборах 1990 р. у Сербії і Чорногорії, Боснії і Герцеговині, Македонії перемогу здобули прокомуністичні (просербські) сили.

У Словенії і Хорватії, де до влади прийшли націоналісти, було при Йпято нові конституції і уряди висловили намір вийти з федерації. Па референдумах у Словенії (80 % — «за») і Хорватії (95 % — «за») переважна більшість населення висловилась за незалежність. Со­юзне керівництво, більшість якого складали серби, виступило за мереження єдності будь-якою ціною.

Після прийняття рішення Словенії (лідер М. Кучен) і Хорватії (лідер Ф. Туджман) про вихід зі складу Югославії (червень 1991 р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почались бойові дії між заго­нами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було віддано наказ забезпечити єдність Югославії.

Після поразки ЮНА в Словенії основні бойові дії перемістилися в Хорватію, де місцеві серби при підтримці ЮНА виступили зі зброєю в руках і встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (11 % населення, 10 % території Хорватії), проголосивши тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припинилися.

Для припинення етнічного конфлікту і розмежування воюючих сторін до країни було введено війська ООН. У конфлікт вирішив втрутитися і Європейський Союз. Його члени в січні 1992 р. визнали всі нові держави, що забажали б вийти зі складу Югославії Після міжнародного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська знаходились на території суверенної держави. Проти Сербії були введені міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. стотисячна хорватська армія провела успішну операцію «Буря», у результаті якої Республіка Сербська Країна була ліквідована. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглась суверенітету і для Східної Словенії, яка в 1991 р. була захоплена ЮНА.

27 квітня 1992 р. Сербія і Чорногорія оголосили про створення нової держави — Союзної Республіки Югославії (СРЮ). Усі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії і Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 32,3 % населення; хорвати (католики) — 17 % та серби і хорвати, які сповідували іслам (43,7 % ). Сербська частина населення на чолі з Р. Караджичем прагнула приєднання Боснії і Герцеговини до СРЮ (15 січня 1992 р. вони проголосили Сербську Республіку Боснія і Герцеговина), мусульманська група на чолі з А. Ізитбеговичем — незалежності та єдності Боснії і Герцеговини (1 березня 1992 p.; 10 березня Боснія і Герцеговина була визнана США і країнами ЄС); хорватська намагалася приєднати райони компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроби розділити республіку вилились у тривалу війну. Скориставшись військовою перевагою, серби оволоділи 70 % території Боснії і Герцеговини. Основні бої точились в районі Сараєво. Усі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір сербів. Навіть уведення військ ООН, які повинні були роз'єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху.

Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН нанесли серію ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Акцією помсти сербів стало захоплення ними міста Сребреніца, яке було під охороною військ ООН. Тут серби влаштували різанину мусульманського населення (загинуло 8 тис. осіб). Тоді НАТО пере­йшло до рішучих дій, приводом до яких став вибух на центральному ринку в Сараєво, де загинуло 37 осіб. Відповідальність за вибух було покладено на сербів. Під прикриттям авіації НАТО (30 серпня — вересень 1995 p., операція НАТО отримала назву «Звільнена сила») Мусульмани і хорвати перейшли в наступ і встановили контроль над 10 % території Боснії і Герцеговини.

Під тиском світової громадськості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. 15 грудня 1995 р. у Дейтоні (США) було укладено поперед­ню угоду, яка остаточно була підписана в Парижі. Згідно з цією угодою, Боснія і Герцеговина залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49 %) і хорвато-мусульманську (51 %) частини, для спільного існування яких була розроблена система взаємовідносин. Для реалізації угоди і проведення виборів до органів влади на територію Боснії і Герцеговини вводився контингент багатонаціональних сил (60 тис. військових), до складу якого входили й українські підрозділи.

Здавалось, війна на Балканах скінчилась (за 4 роки війни загинуло понад 200 тис. осіб, поранено — 500 тис., З млн стали біженцями), але в лютому 1998 р. загострився конфлікт у Косово — автономному краї Сербії, автономія якого була ліквідована в 1988 р. Албанці, що і становили більшість населення, розгорнули боротьбу за незалеж­ність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об'єднані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Упродовж 74 днів бомбардувань і обстрілів на територію СРЮ було скинуто 30 тис. тонн вибухових речовин. Зрештою керівництво СРЮ вивело війська з краю, а на їх місце були введені миротворчі сили. Проте на цьому етнічний конфлікт не було вирішено, він лише стримується силою. На виборах 2001 р. у Косово перемогу здобули прихильники незалежності краю.

Нове загострення конфлікту на Балканах спалахнуло у Македонії (березень 2001 p.). Це була єдина республіка СРЮ, якій вдалось уникнути збройного конфлікту в період здобуття незалежності. Але проти утворення Македонії виступили Греція і Болгарія, які боялися сепаратистських рухів македонців, що мешкали на території цих країн. Завдяки президенту Б. Трайковському, який взяв орієнтир на захід, за допомогою США і ЄС конфлікт було подолано. Як гарантія існування нової держави на її території були розміщені війська ООН. Але ні міжнародний захист, ні поміркована внутрішня політика не забезпечили мир Македонії. Албанські екстремісти (албанці склада­ють третину населення країни), керуючись прикладом і підтримкою косівських албанців, розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албанцями статусу державотворчої нації, надати автономію районам з переважною більшістю албанського населення. Завдяки зусиллям світової громадськості, ООН, HAТО конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. Права албанців були розширені. Конфлікт вдалося вгамувати.

Поразки сербських шовіністичних сил в етнічних конфліктах на Балканах (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Косово) призвели до масових виступів населення проти режиму президента Сербії С. Мілошевича. Улітку—восени 2000 р. в країні розпочалася політична криза, яка супроводжувалась загостренням відносин між Сербією та Чорногорією. Остання взяла курс на проголошення незалежності.

Приводом до загострення політичної боротьби стали вибори Президента Югославії. Головними суперниками на виборах були С. Мілошевич і В. Коштуніца. Під тиском опозиції конституційний суд визнав перемогу на виборах В. Коштуніци. Новий президент відрразу опинився перед низкою проблем: розвал федерації, відбудова країни після війни з НАТО, тиск світового співтовариства з метою видати С. Мілошевича Міжнародному трибуналу тощо. В обмін на економічну допомогу США та країн ЄС С. Мілошевич та ряд військових і політичних діячів Сербії та Хорватії були передані до Міжнародного трибуналу в Гаазі. Проте суд так і не завершився, оскільки С. Мілошевич помер від серцевого нападу.

Після тривалих переговорів із Чорногорією було укладено домовленість про перетворення федерації Югославії на конфедерацію. І з 14 березня 2002 р. Югославія припинила своє існування. Завдяки реформаторській діяльності уряду 3. Джинджича Сербія змогла подолати економічну кризу. 12 березня 2003 р. 3. Джинджич був убитий представниками одного з кримінальних угруповань Белграда.

У 2005 р. відбувся референдум у Македонії, на якому більшість населення висловилися за незалежність.

У 2006 р. в Чорногорії відбувся референдум щодо її незалежності від Сербії, наслідком якого стало утворення двох незалежних держав — Сербії і Чорногорії.

Однак проблеми Сербії не закінчилися. У 2006 р. новий президент Сербії і уряд докладали всіх зусиль, щоб не допустити проголошення незалежності Косова. Проте на початку 2007 р. ООН зробила перший крок у цьому напрямку. Незалежність проголошена парламентом краю Косово 17 лютого 2008 року.Країна не є членом ООН, проте її незалежність визнали понад шістдесяти країн зі всього світу, серед них Афганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об'єднане Королівство, Польща. Натомість такі країни, як Іспанія, Росія, Грузія, Молдова, сама Сербія й деякі інші все ще не готові визнати Косово, головним чином через те, що побоюються виходу окремих територій зі свого складу подібним чином, як це відбулося з Косовом. Воїслав Коштуніца, тодішній прем'єр Сербії, заявив, що його країна ніколи не визнає незалежність Косова й боротиметься мирним шляхом за існування Косова на правах автономії лише в складі Сербії. Офіційно Україна проводить консультації з міжнародними партнерами та займає позицію вичікування юридично не приймаючи жодного рішення стосовно визнання Косова.

3.Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах Жовтень 1991 р[1] В Гаазі було скликано міжнародну конфе ренцію щодо Югославії, на якій прийнято Декларацію, про визнання світовим співтовариством факту розпаду СФРЮ.

На конференції пролунали звинувачення на адресу Сербії та Чорногорії, що вони прагнуть силою перешкодити ві­докремленню республік від Югославії.

Грудень 1991 р. Рада Міністрів Євросоюзу схвалила рішений про запровадження економічних санкцій щодо Сербії та Чорногорії.

Весна 1992 р. Народна армія Югославії розпочала воєнні дії в Хорватії. Світове співтовариство (ООН, НАТО, Євро­пейський Союз) звинуватило Югославію в агресії. Вони робили неодноразові спроби загасити вогнище війни на Балканах.

За рішенням Ради Безпеки ООН до Хорватії було на­правлено миротворчі сили.

1992 - 1995 рр.— війна у Боснії та Герцеговині.

30 травня 1992 р. Рада Безпеки ООН запровадила економічні санкції проти СРЮ.

Лютий 1994 р. З метою контролю ситуації в районі Сараєва до міста було введено міжнародні сили ООН, серед яких і два українських миротворчих батальйони.

1995 р. Для виконання Дейтонських угод про поділ території єдиної Боснії та Герцеговини на Мусульмансько-хорват­ську федерацію й Сербську Республіку миротворчі сили ООН було замінено спеціальним військовим 60-тисячним контингентом НАТО, до якого приєдналися військові під­розділи Росії та України.

1999 р. Загострилася проблема албанців у Косові (Югославія). Країни НАТО звинуватили югославське керівництво на чолі з президентом С. Милошевичем у геноциді щодо ал­банців і з 24 березня по 24 червня 1999 р. бомбардували Югославію. Було завдано ракетних і бомбових ударів по стратегічних і військових об'єктах Югославії. Союзницькі сили за участі 1,1 тис. літаків здійснили З5 тис. бойових вильотів і скинули на територію СРЮ 20 тис. бомб і ракет. За час військової операції НАТО втрати Югославської Народної армії становили близько 5 тис. чоловік, а ци- иільного населення — 1,2 млн. Збитки внаслідок руйну- нань становили 30 млрд доларів.

Наприкінці травня 1999 р. С. Милошевич погодився на вве­дення військових миротворчих сил до Косова. Події в Ко­сові призвели до міжнародної ізоляції С. Милошевича і підірвали його авторитет усередині країни.

Жовтень 2000 р. На президентських виборах перемогу здо­був лідер демократичних сил В. Коштуниця.

Квітень 2001 р. С. Милошевич заарештований за геноцид стосовно албанців Косова і в червні 2001 р. був переданий до Гаазького міжнародного трибуналу.

2001 р. Під час албано-македонського протистояння завдяки зусиллям світової громадськості конфлікт вдалося зупи­нити, а сторони сіли за стіл переговорів. Було досягнуто компроміс і розпочалося роззброєння албанських війсь­кових формувань. Однак небезпека нового протистояння існує.

14 березня 2002 р. СРЮ перетворена на конфедерацію Сербії і Чорногорії. Югославська війна зачепила інтереси України. Україна втратила 220 млн доларів від припинення судноплавсства по Дунаю.

Березень 1999 р. Відбувся візит президента України Л. Кучми до Словенії, який мав переговори з президентом країни Міланом Кучаном. Було підписано угоди про взаємне сприяння та захист інвестицій, повітряне сполучення та співпрацю в галузі поштового й електронного зв'язку. Наприкінці липня 1999 р. у Сараєві побував президент України JI. Кучма, який взяв участь у саміті Пакту стабільності в Південно-Східній Європі й мав зустрічі з ліде­рами балканських країн.

На території колишньої Югославії проживає близько 50 тис. українців, більшість — у Сербії (автономний край Воєводина). З осені 1999 р. діє український вертолітний загін і меха­нізована рота в Косові у Югославії;

з 2001 р. українські миротворці перебувають у Маке­донії

4.Українські миротворці в Югославії

У період з 1992 по 1995 рік у миротворчих операціях на Балканах брали участь 240-й та 60-й окремі спеціальні батальйони, 40-а оперативна група штабних офіцерів, підрозділ військової поліції, група військових спостерігачів та 15-й окремий вертолітний загін. Український національний контингент забезпечував проведення конвоїв з вантажами гуманітарної допомоги місцевому населенню, сприяв припиненню бойових дій та нормалізації ситуації, здійснював патрулювання в зонах відповідальності. Загалом за цей період у складі миротворчої місії ООН у Югославії (UNPROFOR) пройшли службу майже 6,5 тисяч українських військових.

З 1995 по 1999 рік 240-й окремий спеціальний батальйон чисельністю 400 військовослужбовців виконував завдання на території Боснії та Герцеговини у складі Сил Виконання Угоди (IFOR) та Сил Стабілізації (SFOR) під егідою НАТО. Під час перебування в Боснії і Герцеговині українські миротворці, окрім виконання безпосередніх завдань, брали участь у відбудові, реконструкції та відновленні лікарень та шкіл, ремонті доріг, ліній електромереж, роздачі їжі сиротам та дітям, наданні медичної допомоги місцевому населенню тощо. За чотири роки близько 2800 військовослужбовців Збройних Сил України прийняли участь у зазначеній Місії.

Українські миротворці також брали участь в миротворчій місії у Косово у складі сил КФОР, в спільному українсько-польському батальйоні.

Загалом в миротворчих місіях в Югославії взяли участь близько 14.000 українських військовослужбовців, 21 з яких загинули.

ІV Завдання на закріплення.

1.        Чи можна було уникнути силового вирішення проблеми розпаду Югославії?

2.        Яку роль відіграла постать С. Мілошевича в подіях на Балканах?

3.        Як ви вважаєте, чи справедливо вирішено проблему Балкан?

V Підсумки уроку

Конфлікт на теренах колишньої Югославії став найтривалішим і найкривавішим в Європі з часів Другої світової війни. Проблема Югославії своїм корінням сягає у далеке минуле, але головні причини конфлікту були закладені ще після Першої і Другої світових війн. Хоча збройне протистояння вдалося припинити, проблема Балкан залишається нерозв'язаною.

VI, Домашнє завдання

Опрацюйте тексти підручників. Підготуйтеся до уроку тематичного оцінювання.

Теги: Балазюк С.Л., історія Югославії Навчальний предмет: Всесвітня історія Переглядів/завантажень: 2099/199

Завантажити (165.0 Kb)

• Югославія у 2 половині ХХ століття