Головна » Українська література

Розробка уроку у формі літературної світлиці сторінками поетичної збірки Ганни Дущак „Дивоквіт любові”

Мета:  збагатити світогляд учнів поетичним словом поетеси, утверджувати високі моральні цінності, прищеплювати прагнення зберегти кращі людські якості: робити добро, бути милосердним, вміти співчувати людському горю, формувати вміння творчо осмислювати прочитане, розуміти красу слова.

 

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої.

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої

                             Т.Шевченко

 

План

Свіча Життя. "Життя – свіча, що воском долю очищає".

Свіча Всепрощення. "Хочу бути останньою помилкою".

Свіча Надії. "Господь, якщо не Ти – то хто мені поможе?"

Свіча Вдячності. "За все, що є, я дякую Тобі".

Свіча Щастя. "Щаслива я, що біль і радість маю".

Свіча Натхнення. "Поезіє! З душі моєї лийся".

Свіча Мужності. "Я по житті упевнено іду".

Свіча Поклоніння. "Все на землі: все треба берегти".

Свіча Любові. "Свою любов несу до Вас".

Свіча Добра. "Щопохвилинно множ скарби нетлінного, живого".

        

Обладнання: ваза з букетом суцвіть каштанів, підсвічники зі свічами, відеомагнітофон, кліпи про весну та на пісню Наталії Май "Свіча".

 

(на фоні відеокліпу про весну)

І знову землею крокує весна, і знову за вікном буяє зелен-май, і знову горять пахучим цвітом свічки каштанів. Комусь вони принесли радість і втіху, комусь – смуток і печаль. Таке уже людське життя. І хто знає, що приготувала нам доля на майбутнє.

         Доля… Вона сплітає музику з найвищих щасть і мук. Блаженні, кому доля дарує зорепади щастя, кого обминають життєві бурі і незгоди. І як болить, коли щастя іде стороною, коли в душі, напоєній болями, немає місця для щастя, коли приходиться через усе життя нести важкий хрест - символ випробувань людської долі.

         Хрест… Саме на ньому був розп'ятий великий Христос. Його били, катували, але він мужньо ніс його на Голгофу. Не зрікся своїх ідей, не відмовився від своїх слів. І був розіп'ятий на хресті. Ні, Він не прокляв своїх кривдників, Він їх любив і просив Бога простити їм, бо не відають, що роблять.

Чомусь трапляється так, що найважчий хрест у праведників. Вони мужньо зносять всі випробування долі, не зрікаються покликання, не шукають легких доріг. Вони  горять свічею життя, даруючи тепло людям.

Тож запрошую вас на цей світлий вогник любові, добра, милосердя до літературної світлиці Ганни Дущак "Благословляю сутнє на землі і вас усіх прощаю і люблю" за книгою "Дивоквіт любові".  

Запалімо сьогодні свічу Життя Ганни Дущак, свічу Всепрощення, Надії, Вдячності, Щастя, Натхнення, Мужності, Поклоніння, Любові, Добра. Нехай вогники цих свіч полегшать її біль і страждання, висушать сльози, зігріють згорьовану душу і немічне тіло.

(запалюється свіча Життя, почергово – інші свічі)

         Здається, що саме про неї великий Кобзар ще за півтора століття до її народження писав:

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої.

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої.

         Полинно-страдницька доля не забарилася і вже понад тридцять літ  жовтим падолистом сумує за її віком. А в її тіснуватій сільській хатині – весна. Загадкова і принадна, як і вся її поезія.

         Саме їй, жінці з легенди, нескореній буковинській Мадонні, сучасний український поет Віктор Соколов присвятив рядки:

 

Ні скарг. Ні ремствувань на долю,

Ні в голосі журного тону.

В селі, при неозорім полі,

Живе не дівчина – Мадонна.

 

Живе, не встаючи із ліжка,

Живе, світ бачачи з вікна.

Та ж Боже мій! – яка усмішка

У неї світла й чарівна!

 

Хоч з нею бачився хвилини,

Та я крізь роки пронесу

У серці й пісню лебедину,

І царственну її красу.

 

То радуй же, царівно Ганно,

Нас дивоквітом знову й знову –

У лютій стужі нездоланна

Квітуча гілочка тернова!

 

З таких одвіку і донині

Людей і пишуться ікони…

В селі на рідній Буковині

Живе воістину Мадонна.

         Аня, Анничка, Анюта… Так називають її не тільки ровесники, а й ті, що могли би бути її дітьми. Бо вона – поза віком: їй, понад тридцять років прикутій до ліжка, відкрилася особлива мудрість, до якої жадібно тягнуться люди. Можливо, це вміння знаходити все потрібне до душі в тому, що відкривається з вікна, - тоді як інші, дужі й здорові, бездумно марнують даровані їм скарби.

         Ввійшовши до світлиці Ганни Дущак, ввійдім і до світу її душі, де

                   … і радість , і печаль – усе скороминуще,

                   Як черемховий цвіт, розквітне й одцвіте.

                   І вона любить світ цей дужче, дужче, дужче,

                   Можливо, лиш за те, можливо, лиш зате.

 

                   Тут сонце пломенить любов’ю неземною

                   До всього, що живе, буяє, виграє.

                   Один космічний день із радістю й журбою

                   Сприймає так як є, сприймає так як є…

 

         Сонце життя Ганни Дущак зійшло 1959 року в с.Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області -  мальовничому буковинському краї, де вічно зелені смереки своїм верховіттям торкаються синього неба, а над Прутом і Черемошем торжествують музи. З дитинства вдихала запахи духмяних гірських трав і розкішних квітів на схилах кришталевих потоків. Росла, співала, раділа кожному дню, аж … тут несподівано прийшла біда (вона завжди приходить несподівано). На зорі її юності, коли дівчина навчалася в 9 класі, нечуване горе завітало до неї – підкралася невблаганна хвороба. Медики хибно визначили діагноз, а неправильне лікування вплинуло на організм і призвело до повного паралічу. Вона вся висохла. Але страшна недуга не торкнулася своїм злом  доброго і щирого серця, не поранила талант, даний Господом, можливо, за її страждання і муки.

         Не плаче, не тужить, не кляне свою долю, а живе з вірою, надією, любов'ю, добром і всепрощенням  до ближніх Ганна Дущак.

 

Свіча Всепрощення
"Хочу бути останньою помилкою"

 

Я вам усе прощу, всі ваші помилки,
Які для мене як фатальність стали,
Діагнози усі, які ви клали

Холодним звичним порухом руки.

 

І кулі сліз, з якими сніг упав

На материнську голову святу,

Вінчальне біле плаття і фату,

Непройдені стежини серед трав.

 

Прощу і юність, й молодість мою,

Моїх дітей, які не народились,

І мрії всі, що так і не здійснились,

Весну, що не розвесниться в маю.

 

Прощу усе, що змовкла пісня рання,

Усе моє скалічене життя.

Тільки б одне було знаття,

Що помилка оця у вас – остання.  

                                      

Свіча Надії
"Якщо не Ти – то хто мені поможе?"

 

Минають роки, та не відпливають болі за водою. І лиш надія  не покидає її, бо надія тримає на світі – вона ж, надія, завжди помирає останньою. Коли стає особливо боляче, коли здається, що терпіти вже несила, Ганна Дущак звертається до Всевишнього: "Господь, якщо не Ти – то хто мені поможе? Хто дасть надію у майбутній день?" Напевно, чує Господь її благання, чує і дає сили жити далі, не просто жити, а творити:

 

Всемилостивий Боже!

Не дай мені замкнутись в самій собі,

Від сонця відвернутись,

Від тягот світу, від чийогось зла,

Аби душа моя не замертвіла,

Аби вогнем отим я не згоріла.

Що не дає ні світла, ні тепла.

 

Свіча Вдячності
"За все, що є, я дякую Тобі"

 

         Гортаючи сторінки збірки "Дивоквіт любові", переконуємося, що поезія Г.Дущак – це поезія не задля себе, а задля нас з вами, задля світу, який починається для поетеси "там, за шибкою вікна", за рідним селом Тисівці, це поезія вдячності за кожен прожитий день.

 

У своєму куточку живу,

У своєму маленькому світі,

Тільки Бога Святого зову

В мої весни, такі не зігріті.

 

Я  у серця скарбничці щомить

Зорі літніх ночей зберігаю,

Тихий вечір, що в кронах шумить,

Ліс і луки чарівного краю.

 

Шепіт звабливий трав запашних,

Що ось-ось під ногою поляжуть.

О, як хочу піти я по них

І послухати, що вони кажуть.

 

Ранок, сонце зійшло молоде,–

Я за все, що є, дякую Богу.

Навіть вдячна за те: подорожній зайде

Запитати потрібну дорогу.

Давно відомо: співчувати горю іншої людини може той, хто сам багато пережив. А що вже випало на долю матері Ганни Дущак, можна тільки здогадуватись. Тому й дістає поетеса з глибини свого серця найзворушливіші слова , щоб висловити безмежну вдячність найдорожчійу світі людині - своїй багатостраждальній матусі.

 

Чи у світі своєму зможу віднайти

Слова, які б сягнули висоти,

Якими би тебе зуміла оспівати,

Моя старенька і святая мати.

 

Як знайти найсонячні слова?

Як до ніг вам небо прихилити?!

Ви – вода цілюща і жива,

Ви зуміли дух мій оживити.

 

Свіча Щастя
"Щаслива я, що біль і радість маю"

 

         Щастя… Кожен вкладає в значення цього слова свій, власний, зміст. Для одних воно – в грошах, маєтках, іномарках, для інших – в здоров’ї, ще в інших – в дітях. Щастя Ганни Дущак в тому, що все її життя проходить у рідному селі, "в хатиночці малій"; і хоч не може вона з неї вийти, та все одно вона щаслива тим, що "біль і радість знає". Її душу ятрять не власні, а людські болі і чиїсь страждання. Поетеса і муки приймає за щастя, бо вважає, що лиш в стражданні очищається душа:

 

Чаклує вже весна; так зеленій же, луже,

Землице, розквітай, усе живе, радій!

Я не боюсь життя прожити скромно дуже

Серед простих речей, в хатиночці малій.

 

Я не журюся тим, що золота не маю,

Що срібло і кришталь не прикрашають дім,

Бо я щаслива тим, що біль і радість знаю

І що любов живе у серденьку моїм.

 

Щаслива я отим, що вірила й чекала,

У різнобарв'ї трав вслухалась в тишину

І що чиюсь печаль світанком розвидняла,

Весняним журавлем злетівши в вишину.

 

Свіча Натхнення
"Поезіє! З душі моєї лийся!"

 

         Відомо, що більшість поетів звертаються до музики, до поезії як до живої істоти. Згадайте Шевченкові

Думи мої, думи мої, лихо мені з вами,

Нащо стали на папері сумними рядами?

чи

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться? Лесі Українки.

Є такі твори і в Ганни Дущак, її натхненням "стало слово, що квітом чебрецевим розцвіло". Та її душу непокоїть одне: боронь Боже, щоб поезія стала роботою. Поезія повинна бути піснею, що ллється з душі, бути радістю і печаллю. Поезія на замовлення не пишеться.

 

Поезіє! З душі моєї лийся

І зливами, й потоками, й струмками,

Вогнем гори і пломенися

І квітни дивними квітками.

 

Будь леготом, цілуй і гори, й доли,

Стань піснею, печаллю, коли плачу…

Тільки не стань роботою ніколи,

Бо я тоді навіки тебе втрачу.

Поезіє! З душі моєї лийся.

 

         І виливає Ганна Дущак свої думи і біль на папері, і народжується поезія любові і болю. А це додає і сили, і наснаги, і натхнення до життя.

 

Самотній лист на голій гілці клена

Світанням задивився у вікно.

Поезіє, навіщо ти до мене,

Я не пишу, мені вже все одно.

 

І біль цей батогом не перебити,

Що в душу чіпко в'ївся у мою.

Я ще жива, але по-людськи жити

Невпевненість й недуга не дають.

 

Якій духовній завтра буть погоді?

Чиїх гріхів тягар важкий нести?

Навіщо я про це?

Сказала ж – годі!

О Боже мій! Поезіє, прости!

Свіча мужності
"Я по житті упевнено іду"

 

         Слухаєш бадьорі, життєстверджуючі рядки і задумуєшся, звідки в цієї слабосильної, фізично кволої, немічної жінки стільки мужності для боротьби з хворобою. Слухаєш і мимоволі згадуєш Лесю Українку та її життєстверджуюче кредо:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії буду сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

        

Можливо, саме в творах черпає буковинка наснагу, силу, волю до життя.

По житті упевнено іду,

Я ступаю широко і твердо.

Я здолаю горе і біду,

Проторю дорогу свою вперто.

 

Я пройду крізь бурі і вітри,

Через чорні хмари й заметілі,

І замовкнуть всі оті роти,

Що лиш неміч бачать в моїм тілі.

 

По житті упевнено іду,

Я ступаю широко і твердо,

Я здолаю горе і біду,

І дорогу протурю уперто.

 

Свіча Поклоніння

"Все на землі, все треба берегти"

 

         Поезія Ганни Дущак ніжна, як яблуневий цвіт, чиста, як вранішня роса, мелодійна, як солов’їний спів, світла, як вечірня зоря. Та й сама поетеса поклоняється всьому живому на землі, бо усвідомлює себе часточкою природи, часточкою Всесвіту. Природа жива, вона, як і людина, радіє і сумує, плаче і сміється, а дощ – це небесні сльози, якими вмивається земля.

 

Дощ, як дитина, безутішно плаче,

Сльозами захлинаючись щомить.

Його печаль мені також болить,

Та чим йому зараджу я одначе.

 

Тільки сльоза полегшення несе,

І тільки болем біль і переможеш.

Не треба слів, словами не поможеш ,

Хай дощ ридає, виплаче усе…

         В поезії Ганни Дущак  відчувається велика гармонія між світом людини і  світом природи. Коли плаче душа поетеси, природа не може бути байдужою до сліз людських - плаче не тільки засмучений дощ, ридає від болю занедбана криниця у батьківському саду:

 

Вчувається, що плаче у саду

Мурована стара криничка.

Я подумки до неї знов іду,

Води черпнула, умиваю личко.

 

Вона в посуху напувала всіх,

Водицю всю, до краплі віддавала.

Закинули… Забули… Чи не гріх?!

Вона ж людей від смерті рятувала?        

Зірвана людською рукою квітка також вмивається гіркими сльозами за втраченим життям. Обожнюючи красу цих незайманих створінь, поетеса благає:

 

Не рвіть квіток, не убивайте.

Життя одне. Не віднімайте.

Воно дано їм, як і нам, -

Радіти сонцю і вітрам.

 
Свіча Любові
"Свою любов несу до Вас"

        

Як же треба любити все суще на землі, щоб з такою ніжною любов’ю його оспівати!

Любов… Це найблагородніше і найсвятіше почуття возвеличували у своїй творчості Данте і Шекспір, Гете і Байрон, Пушкін і Міцкевич, Шевченко, Павличко, Олесь, Ліна Костенко.

         Інтимна лірика Ганни Дущак – це одна із найщемливіших струн її поетичної ліри.

 

У тихі сни не приходи

І не бентеж намарне душу, –

Уже відквітнули сади,

Тобі назустріч я не рушу.

 

Промоклий наскрізь від роси

Сміється сонцем ранок синій –

Уже тепер не приноси

І не даруй бузок від нині.

 

Гарячих рук не простягай

Сріблистим променем зірниці.

Як у цвіту потоне май –

Уже ніщо не повториться.

 

Радіють оченьки мої,

Але тому не ти причина –

Сьогодні просто гарна днина

І так співають солов'ї.

 

         Ганна Дущак з мужністю прийняла випробування долі немічної каліки. Щастя заміжжя і щастя материнства пройшли осторонь неї. Поетеса усвідомлює свою приреченість на самотність, та серцю не накажеш не любити, і летить її мрія у далекі світи за бажаним щастям.

 

Пожухлим листям сумувала осінь,

А ти любистком був і чебрецем.

І ти, коханий, пестив мої коси,

Весняним, свіжим, сонячним дощем.

 

Десь падолистом плакали тополі,

Колючі хуги шматували світ…

О, як ти заціловував до болі,

Я ж серцем вміла вигоїти лід.

 

Тебе нема, бо ти столітнім дідом

Пошкандибав страждати у світи.

Журавкою бринить прощальне літо.

І осінь, ніби вічна, назавжди.

 

         Так, любов творить чудеса, допомагає їй зносити найтяжчий біль і гірку муку і додає сили жити.

 

В народі кажуть: "Можна  посивіти

Від туги чи від горя в одну мить".

А серце, що не може розлюбити,

Усе життя і сивіє, й болить.

 

         Для високого лету любові доля подарувала їй білі крила з чорною ознакою. Та й це не зломило поетесу, вона ще більше любить життя і випромінює встократ більшу любов до людей.

 
Горять на деревах уже останні

Листочки, як вогні у пізній час

Життя моє – ніщо у порівнянні

З любов'ю, що несу її до вас.

 

Вітри тужливо просяться до хати,

І небо часто плаче з висоти…

Як про любов свою вам розказати?

Хіба в долонях серце піднести.

 

Свіча Добра
"Щопохвилинно множ скарби добра нетлінного, живого"

 

         Серце Ганни Дущак вщент переповнене любов’ю і добром до людей, до світу, до природи. А хіба заради цього не варто жити і страждати, плакати й радіти і сприймати кожен день як дар Божий? 

                            Минають її дні, літа спливають за водою,

                            Вона сидить, піднявшись в ліжку, край стола

                            З сльозою і душею молодою

                            Й сама себе питає, чи жива.

 

Більше трьох десятків років Ганна Дущак стала на прю із долею. Вона мужньо несе свій хрест, бо переконана, що якби людина ніколи не знала смутку, вона не змогла б пізнати радість. Її поезія – це її небо, земля і все на світі, її поезія – це подих душі, це молитва.

 

Настане час – не стане і мене,

А навкруги не зміниться нічого.

Весна пройде, і літо промайне,

                               Пора наступить листя золотого.

 

  Жалію? Ні! Печалюся? Також!

  Такий закон життя цього земного.

  Кажу собі: "Щопохвилинно множ

  Скарби життя нетлінного, живого".

 

  Прожити просто так на цій землі

  Для себе лиш – це зникнути безслідно.

  Немовби й не родилась взагалі,

  Цвісти цвіла. А відцвіла безслідно.

 

  А поки що буяє зелен-май

  І вечори, замріяні і п'яні.

  І цей земний, чарівний, пишний рай

  Весь тоне у зозулинім куванні.

 

         Горять свічі, воском сльози її плачуть. Сльозою скапує віск, скочується по тоненькому прутику свічі, і так само… з її серця, з її душі, з її життя скочуються у невідомість її туги, її печалі, її болі. Тоненька воскова свічечко, скільки сили благодатної ти даєш їй, перепалюючи на її шляху болі, страждання, тугу, сльози.

         Свіча горить, землю, душу і долю очищає. Хай вогник життєдайної свічі Ганни Дущак запалає добром і любов'ю у наших душах, скріпить наші серця, допоможе нам вистояти в життєвих труднощах. Живи і не згасай, теплий очищаючий вогнику, вічно.

 

(на фоні відеокліпу на пісню Наталії Май "Свіча")

         Перегорнута остання сторінка поетичної збірки Ганни Дущак "Дивоквіт любові", та не перегорнута сторінка життя поетеси. Свіча її життя ще горить, а це є ознакою того, що ми ще не раз матимем можливість душею і серцем торкнутися до зболеного і щирого слова поетеси, відчиняти двері до храму її душі, в якому

                   … і радість , і печаль – усе скороминуще,

                   Як черемховий цвіт, розквітне й одцвіте.

                   І вона любить світ цей дужче, дужче, дужче,

                   Можливо, лиш за те, можливо, лиш зате.

 

                   Тут сонце пломенить любов’ю неземною

                   До всього, що живе, буяє, виграє.

                   Один космічний день із радістю й журбою

                   Сприймає так як є, сприймає так як є…

 

Творче завдання:

Написати асоціативні означення до слова  "доля" (калинова, важка, гірка, нещасна, нелегка, тяжка, страшна, невблаганна, трагічна, зла, розбита, сувора, зрадлива, нещаслива,  безталанна, сумна,  чужа, бідна, байдужа, ганебна, невдала, невесела, незвичайна, непередбачена, мученицька, примхлива)

 

Питання для роздумів:

Вогник якої свічі зігрів вашу душу найбільше?
А чи знайомі ви з людьми з фізичними вадами?
А чи знаєте, що в нас в районі проживає жінка-інвалід, чемпіон світу з паралімпійських ігор і водночас поетеса? (Надія Стефурак, із Забережжя).
А чи знаєте, коли відзначають Міжнародний день інвалідів? (3 грудня).
Якщо хтось пройнявся нелегкою долею інвалідів і хоче дізнатися більше про них, пропоную власний нарис "Страждання душу очищає" про нашу землячку, жительку с. Скобичівка, медика за фахом – Дарію Коровіну.

 

Зв'язна розповідь:

Намалювати літературний портрет поетеси.

 

 Д/з – Усний твір "Людської долі серцем доторкнуся"

       –  Написати листа Г.Дущак

 

P.S.  В ході уроку, крім поезій Ганни Дущак,  використано тематичні вірші інших авторів.


Теги: Дущак, Ковальчук В.А.
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 120/16


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar