Давні обряди пошанування природи, звичаї - пам'яті про померлих
Урок розпочинається прослуховуванням запису пісні — веснянки, що побутує на Волині.
Попід мостом риба з хвостом,
плавають качата. (2)
Що й у нашому селі,
Хорошії дівчата. (2)
Не так тії великії,
Як ті молодії, (2)
Бодай вони всі діждали
Святої неділі. (2)
Попід мостом риба з хвостом,
Плавають лебеді. (2)
Що й у нашому селі
Хлопці, як ведмеді. (2)
Не так тії великії,
Як ті молодії, (2)
Бодай вони не діждали
Святої неділі. (2)
Учитель. Що ж то за Свята Неділя, про яку співають весною, якої мали діждати дівчата?
Учень. Зелена, або Клечальна Неділя.
Учитель. Справді, йдеться про Зелені Свята, про так звану Русальну, або Клечальну Неділю — свято переходу весни в літо. Та неділя починала в язичників ряд свят, які складали Русальний Тиждень.
А що то за неділя, хто знає? Чому вона так називається?
— Тому що зеленню прикрашали подвір'я, хату.
саме прикрашали?
і по всій Київщині збирали пахучі трави встеляли ними підлогу в хаті, особливу перевагу надавали любистку. Ним, пахучою м'ятою, шовковою травою клечали вікна, образи, покуть.
— А надворі?
— Надворі клечали деревом — липою, кленом. Ставили гілки на воротях, стежки устеляли травою.
Учитель, У нас на Хмельниччині також відзначаються Зелена Субота і Неділя. Пригадується мені з дитинства, як баба встеляла хату і сіни запашним татарським зіллям. Чи знаєте, чому так називається? Може '- інша назва цієї пахучої рослини?
— Аїр.
— А які ще цікаві звичаї були на Київщині?
— У Вишгородському районі (с. Жукин) палили колесо. У кожному хуторі це колесо прикрашали квітами, а потім намагалися його запалити, цікаво — хто перший запалить.
— А в Баришівському районі парубки волокли з лісу дуба, ставили його на вулиці, цілу ніч танцювали навколо нього, палили вогні.
Учитель. Бачите, які цікаві обряди збереглися до наших днів. На перший погляд, вони нам зовсім незрозумілі, їх навіть важко пояснити. Навіщо палити колесо, з якою метою навколо дуба водити танки, палити вогнище? А якщо заглибитись у давнину? Що означало колесо?
— Сонце!
Учитель. Знову ж пошанування сонця. І пошанування дерев, рослин. Сама назва — «Зелена Неділя», «Зелені Свята» — це свято пошанування дерев, трав, квітів і сонця. А чому давня людина поклонялася деревам і рослинам? Навіщо взагалі поклонятися їм?
Учень. Тому що дерево давало плоди людині, з дерева будували житло, робили знаряддя праці, воно зігрівало взимку. Дерево, як і людина, було часточкою матері-природи.
Учитель. А ще людина, намагаючись пояснити своє походження, вважала дерева своїми предками. Тому гіллям заклечували подвір'я і хати, з деревами здійснювали ряд обрядів, як із живими. В Україні це було водіння тополі і водіння куща. Чи відомо вам щось про цей обряд? (Якщо ні, то розповідь продовжує вчитель).
Учень. Тополя — це міфічний образ — предок у давніх слов'ян. Свято тополі проводилося наприкінці весни. Обирали найстрункішу дівчину, руки якої підносили над головою. На підняті руки навішували стрічки, хустки, намисто, вінки і зелень. Дівчину водили селом, полем, лугом, співаючи:
Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько, стій, не розвивайся!
Буйному вітроньку не піддавайся!
Свято тополі було поширене і на околицях стародавнього Києва. Тополю вважали священним деревом і рубали тільки для жертовних вогнищ.
Учитель. Подібний обряд існував і в росіян. Там вшановували березу. Може, хто знає, як це відбувалось?
Учень. Наприкінці весни дівчата й хлопці, взявши з дому яєць та пирогів, йшли до лісу, де обирали гарну молоду берізку. Прикрашали її хустинками, стрічками, зіллям, квітами. Біля неї справляли трапезу — їли принесене, водили хороводи. Потім зрізували берізку й несли до села. Деревце називали Гостейкою. Того ж вечора знімали з Гостейки прикраси, кидали їх у річку, виконуючи при цьому ритуальні танки. Це було пошануванням гаїв, лісів, дерев, навколишньої природи. (Добре було б послатись на джерело повідомленого).
Учитель. Цей обряд дуже нагадує поминальний — трапезу біля могили, принесення жертви померлому. Тут дерево осмислювалось як предок роду. Де-рево-предок прийшло в гості до роду. Це ми побачимо далі. А зараз розглянемо ще один обряд — водіння Куща. До наших днів в с. Сварицевичах Дубнівського району Рівненської області зберігся такий обряд. Це найдавніше язичницьке дійство, яке дійшло до нас. Про нього розповідає жителька села Настя Володимирівна Легка: «Цей день ще називався «Діди». У суботу палили свічки, а в неділю вдосвіта до лісу йшли Куща збирати. На Кущі — гарній дівчині — вишиванка, весь одяг з прикрасами, прошвами. Було, й дукачі свої дівчата їй повіддають. Підпережуть Кущ крайками, обов'язково червоними, позатикають під них гілля берези, клена чи липи. На голову одного або й п'ять-шість віночків покладуть, щоб не пізнали, хто ж Кущ. Тоді вже йдуть до села. Хлопці Куща оберігають, щоб чужі не обірвали та не забрали гостинці. В селі кожна хата і подвір'я прибрані зеленню, зіллям: гілки липи, берези в землю. Господарі чекають Куща. Першим виходить зранку дитячий Кущ. Діти вступають на подвір'я і співають:
Ой ми були у великому лісі,
Нарядили Куща з зеленого клена,
Ваша хата стоїть при дорозі,
• Нарядили куща з білої берьози.
В нашого Куща ніжки-ручки невеличкі,
Треба йому, треба панчішки-черевички.
Наш Кущ поїде та до батенька в гості.
Треба йому, треба черевички на помості! ,^
Потім ходить Кущ дівочий, якого водять дівчата. А ввечері — найстарший Кущ — жіночий. Його водять жінки та бабусі. По селу ходить багато Кущів, їх може водити, хто хоче. Всі співають ритуальних пісень, а господині обдаровують «Куща».
— Цей обряд,— продовжує вчитель,— дуже нагадує щедрування. В давнину відбувався він одночасно з поминанням душ померлих. Свято Куща — це своєрідна заборона на нищення дерев, самої природи. В цьому обряді відбилися уявлення про дерево-предок, первісне уподібнення людини предку-дереву. І тому звичай обдарування Куща — це ніби жертва пращурам. Про вірування, що людина після смерті може перекинутися на дерево, розказує балада. (Якщо є музичний запис твору, можна запропонувати).
Виряджала мати сина у солдат,
Молоду невістку — в поле жито жати,
Жала вона, жала, жала, вижинала,
А як зійшло сонце — тополею стала,
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Що то за тополя стоїть серед поля?
— Ой візьми ж ти, сину, острую сокиру
Та й зрубай у полі тую тополину!
Перший раз ударив — вона похилилась,
Другий, третій вдарив — вона попросилась!
— Не рубай, козаче, я твоя дружина.
Подивись: у листі спить твоя дитина!
Культ дерев, священні гаї та ліси, в які не можна було навіть заходити, був відомий не тільки серед українців, а й серед інших народів світу. Дерева уподібнювали до божеств. Наприклад, дуб — Перуну, богові дощу й грому. Про язичницьку пожертву дубові писав римський історик Костянтин Багрянородний: «Слов'яни пливуть,вниз по Дніпру. Пристають до острова св. Григорія (Хортиці). На цьому острові вони приносять свої жертви, оскільки там є дерево неймовірних розмірів — дуб-велетень. У жертву богам вони дають живих птахів, а також прикрашають дуб стрілами. На птахів кидають жереб: чи вбивати їх, чи з'їсти, чи випустити».
Культ дерев і природи тісно пов'язаний з культом предків, тому обряди Зеленої Неділі тісно пов'язані з поминальним звичаєм, так званими Русаліями. Пошанування природи сприймалося як пошанування предків, померлих. Люди вірили, що померлі мають вплив на природу і залежно від ставлення до них живих людей сприяють добру або роблять шкоду. Тому одночасно з пошануванням природи навесні відбувалися поминальні обряди. Жінки писали писанки — символ відродження життя і природи — і приносили на могили своїх родичів. Про це свідчить і звичай, який зберігся на Вінниччині.
На Зелені Свята криницю обов'язково квітчали, в хаті все озеленювали, вулицю чисто вимітали і тоді йшли на кладовище поминати покійних.
Обов'язково в ці дні приносять жертви тим померлим, які втопилися або наклали на себе руки і, за повір'ями, стали русалками чи мавками. Давні ці вірування, що на зеленому, або Русальному тижні душі померлих приходять до своїх родичів, живучи серед людей. Вважали, що на Русалчин Великдень русалки і мавки заселяють поля і ліси.
Що ви знаєте про русалок?
(Учитель вислуховує учнів, підсумовує їхні розповіді).
Здавна вірили, що русалки дуже красиві, стрункі, з русявим або зеленим волоссям, із синіми очима, люблять танки, співи, музику. Місячної травневої ночі збираються на березі річки або озера. А під час Русалчиного тижня гойдаються на гілках дерев, вбираються у вінки з маків, ховаються по житах, плещуть у долоні, приспівують, танцюють. Зваблюють хлопців і дівчат і залоскочують.
На народних легендах, повір'ях виплекані кращі художні твори. Пригадаймо «Лісову пісню» Лесі Українки. Скільки тут таємничої краси, світла, добра, народної мудрості! «На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'янки. З-за стовбура старої розщепленої верби, всохлої виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними' з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах: «Ох, як я довго спала!» Це — лісова русалка.
Рисами звабниці наділена і водяна русалка, яка «випливає і знадливо посміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки — один більший, зелений, другий — ма.ленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок». У творі поетеси зустрінемо і польову русалку. Ось такою бачить її Леся Українка: «Зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать, на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки з куколю, ромену, берізки».
Образи русалок, дівчат-красунь, поганьблених і покинутих, є і в поезії великого Тараса Шевченка. Пригадаймо «Причинну». Ця балада відкриває перше видання «Кобзаря» 1840 року. Опівночі «щось біле блукає, може, вийшла русалонька матері шукати, а може, жде козаченька, щоб залоскотати». А ось і пісня русалок:
Пограймось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо: Ух, ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшла вчора^у діброві.
Світи довше в чистім полі
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам...
Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить. Ух, ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Чому люди боялися русалок? Природно: живий боїться мертвого. До того ж християнство нарекло язичницькі божества нечистою силою. А, отже, ті, хто помер без хреста або нехрещені діти, ставали русалками за християнським світоглядом. І ховали їх за язичницьким обрядом — не на громадському цвинтарі, а десь у лісі чи в садку. Християнство роздвоїло не тільки світ живих, душу людини, а й світ померлих. І навіть поминали їх окремо. Християн — після Великодня, а тих, нечистих,— на Зелені Свята, за язичницькім звичаєм. Отже, Зелені Свята, русалії — це давні поминальні обряди. І до наших днів Русальний тиждень, Зелена Неділя залишилися народними святами. Завершувався Русальний тиждень проводами русалок. Що це за звичай?
Сільська молодь квітчала свої голови вінками з. пахучих трав, яких русалки бояться,— любистку, м'яти,, в руки брала листя любистку і йшла за село проводжати русалок до озера або річки. У лісі в цей час відбувалися гаївки.
У деяких місцевостях вбирали русалку — жіноче опудало, водили навколо нього танки. Потім ділилися на дві групи, одна захищала опудало, а інша — нападала, щоб відібрати. Після цих забав ляльку виносили за село, там її залишки розкидали по полю. Співали:
Ой проведу я русалочку до броду,
А сама я вернуся додому,
Ідіть, русалоньки, ідіте,
Та нашого житечка не ломіте,
Та наших дівочок не ловіте.
Бо наше житечко в колосочку,
А наші дівочки у віночку!
На Русалочному тижні дівчата грали й в інші ігри. Одна з них — «Дробушка». Гра пов'язувалась із уявою про русалок, які люблять крутитись і танцювати.
Двоє дівчат ставали навпроти, звивали руки і, звівши докупи ноги, швидко крутилися, примовляючи:
Дріб, дріб, солі дріб,
На камені бочка,
Петрова дочка,
Не робітничка,
Вигнала бичка
За ворітечка,
Пасись, пасись, бичку,
Поки сопряду мичку!
Бичок не пасеться,
Мичка не прядеться,
Став бичок пастись,
Стала мичка прястись.
розкручувалися в протилежний бік, примовляючи:
Дробу, дробу, дробушечки,
Наївшися петрушечки,
Наївшись лободи,
Гала-гала до води!
У селі Нижній Дубечні Вишгородського району Київської області люди пам'ятають й оповідають повір'я про русалок.
На Зелені Свята русалки виходять із води і бігають житами, полями — і без полину, без любистку не можна туди ходити. Біжить русалка і кричить:
Тили-тили-бух-бух,
На комині дух-оух .
Якби мені не трава, То я б тебе ховала,
Якби мені не полин, То я б тебе задавив!
Так закінчувалися проводи русалок, а разом з ними і хороводи та ігри, молоді, Зелена Неділя відкривала ворота красному літу, починалися роботи в полі, на сіножатях. А молодь готувалася до найпрекраснішого з усіх свят — Івана Купала.
Домашнє завдання: описати свято Івана Купайла в своєму селі, записати пісні, легенди тощо