Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть: спираючись на карту та інші джерела інформації, показувати на карті території, де відбувались події Другої світової та Великої Вітчизняної війн і розгортався Рух Опору; на основі різних джерел інформації: описувати героїчні події Великої Вітчизняної війни; характеризувати та порівнювати діяльність національного та партизанського антифашистських рухів, давати їм власну оцінку; порівнювати різні точки зору щодо діяльності ОУН і УПА за часів війни, давати їм власну оцінку; складати характеристики та політичні портрети видатних українських полководців та героїв війни.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Хід ур оку

І. Організаційний момент уроку

ІІ . Актуалізація опорних знань

Бесіда

1. Охарактеризуйте суть окупаційного режиму в Україні.

2. Поміркуйте, до яких наслідків міг би привести такий «новий порядок».

3. Хто такі колабораціоністи?

ІІІ . М отивація навчальної діяльності

У ч и т е л ь. Залита кров’ю, окупована Україна не скорилася ворогу. По всій її території зростав і зміцнювався могутній визвольний рух.

Робота з терміном

Р у х О п о р у — це боротьба поневолених народів протии окупантів.

— А чи мав український Рух Опору якісь особливості, котрі відрізняли

його від Руху Опору в інших державах, зокрема в СРСР?

Саме це питання ми з’ясуємо на сьогоднішньому уроці.

ІV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Радянський підпільний та партизанський рухи

У ч и т е л ь.

Рух Опору в Україні набув національної забарвленості. Окрім партизанської боротьби та діяльності комуністичного підпілля в Україні відбувалась збройна боротьба ОУН та УПА.

Захист проектів

Учні презентують результати своєї роботи вдома та представляють проекти про дві течії Руху Опору в Україні. Після цього відбувається обговорення та складання узагальнювальних таблиць.

Матеріали до уроку

Радянський підпільний та партизанський рухи

Радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов декілька

етапів.

• 1-й етап — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу.

• 2-й етап — «стабілізації» — триває до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій.

• 3-й етап — «активних наступальних дій» — тривав до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р. Слабкість радянського партизанського руху в початковий період війни була зумовлена кількома причинами:

• Наприкінці 30-х домінувала наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, тому розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри в перемогу.

• Роздмухування міфу про «армійську змову», яка нібито мала на меті,

спираючись на населення, повалити сталінський режим.

Тому своєрідними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, згортання розроблення, випробування і виробництва засобів ведення «малої війни», тотальна ліквідація партизанських схованок і баз.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни.

Один із партизанських лідерів О. Федоров згадував, що «у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я… Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими».

Історична довідка

Федоров Олексій Федорович (1901–1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. 1920–1924 рр. в Червоній армії, 1938–1941 рр. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, 1941–1944 рр. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з’єднання. Після розформування з’єднання протягом 1944—1957 рр. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.

У ч и т е л ь. Ще один партизанський ватажок

С. Ковпак у своїх мемуарах зазначав, що лише в липні 1941 р. на партійному активі, скликаному райкомом, вони дізналися про те, що, згідно з рішенням ЦК КП(б)У, всюди формуються партизанські групи.

Ковпак Сидір (1887–1967 рр.) — учасник Першої світової війни, в роки громадянської війни очолював партизанський загін, був бійцем чапаєвської дивізії. У роки Другої світової війни — один із організаторів партизанського руху, командир путивльського партизанського загону, а потім партизанського з’єднання в Сумській області. 1941–1942 рр. його з’єднання здійснило рейди в тилу ворога територією Сумської, Курської, Орловської і Брянської областей; 1942–1943 рр. — рейд на Правобережну Україну; 1943 р. — Карпатський рейд. Після війни перебував на державних посадах: був членом Верховного Суду УРСР, членом Президії Верховної Ради УРСР, заступником голови Верховної Ради УРСР.

Робота з документом

Секретар Дніпродзержинського підпільного міському партії К. Ляудіс

«Залишали товаришів для підпільної роботи у Дніпродзержинську з небаченою поспішністю, і це було… першою й основною помилкою…

До цієї роботи ми почали готуватися за шість-сім днів до захоплення ворогом міста. Звідси можна судити про серйозність добору людей…

Очевидно, тов. Сидорин і Кучний (місцеві партійні керівники) вважали, що окупація триватиме максимум чотири-п’ять місяців і, виходячи з цього, підвезли мені два мішки борошна, мішок цукру, консерви і ще деякі дрібниці, здається, ящик масла. Залишили також 12–13 тис. карбованців… Відсутність матеріальної бази дуже негативно позначилася на нашій роботі… Конспіративні квартири переважно були випадковими, неперевіреними,

і, коли приходили підпільники, їх туди не пускали… Видали чисті

бланки паспортів з підписами начальника міліції Коваленка і начальника паспортного столу. А забули поставити печатку там, де місце для фотографії. Тому ми не змогли використати ці документи…

Через відсутність бази для організації партизанського руху не було куди переправляти людей після диверсій. А за кожного вбитогонімця фашисти розстрілювали 100 осіб».

Запитання

Які недоліки в організації партизанського руху можна назвати, спираючись на цей документ?

У ч и т е л ь.

Із липня 1941 до березня 1942 р. було створено, озброєно і перекинуто в тил ворога 1 846 партизанських формувань чисельністю 32 189 осіб, 805 розвідників і зв’язкових, підпорядкованих НКВС. Органи державної безпеки за серпень 1941 — червень 1942 р. залишили в тилу ворога або перекинули на Україну 778 партизанських загонів і 622 диверсійні групи загальною чисельністю 28 754 бійці. Але 93 % цих формувань восени 1942 р. припинили існування.

За три останні місяці 1941 р. у районах Нікополя, Знаменки, Сміли, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Запоріжжя в боях з фашистами загинуло близько 3 тисяч партизан, майже 6 тисяч потрапили в полон. Із 113 890 комуністів 21 872 особи зареєструвалися в німецьких органах влади, 34 291 — знищили свої партійні документи, 6 756 відмовилися від членства в партії.

На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937–1938 рр. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15 % усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога чи був засланий за лінію фронту. Значною перешкодою для розгортання партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальників.

Нове покоління партизанських лідерів значною мірою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Навіть майбутній

начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початковий період війни, писав: «…гадки не мав, що з часом моє місце буде на партизанських рубежах, що… доведеться займатися саме партизанським

рухом на Україні».

30 травня 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Найбільшими були загони О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, В. Бегми, С. Маликова, М. Наумова, що мали по 2–4 тис. бійців. До вересня 1942 р. вони переважно дислокувалися в північно-східних і північних районах Чернігівщини й Сумщини, у Брянських лісах. Партизанські загони складалися переважно з:

• партійно-комсомольського, господарського активу;

• співробітників міліції та органів безпеки;

• військовослужбовців, які опинилися в оточенні.

Історична довідка

Строкач Тимофій Амвросійович (1903–1963) — організатор партизанських формувань в Україні в рони німецько-радянської війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикордонних військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. У 1942–1945 рр. — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив партизанські з’єднання та загони України на фактор стратегічного значення.

Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945– 1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946–1956), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956–1957).

Робота з джерелами інформації

Зі звіту начальника політвідділу 6-ї армії, полкового комісара Степанова про перевірку створених Лозівським, Кегичівським і Зачепилівським райкомами партії Харківщини партизанських загонів, листопад 1941 р.

«Особовий склад погано одягнений, недостатньо забезпечений продовольством, не пророблялися питання бойових дій. Партизани пиячать, ніким не контролюються, чимало з них розійшлися… Таким чином, загони у своїй діяльності були приречені на провал, що й примусило їх втекти до сусіднього району».

Запитання

Назвіть причини невдач радянського партизанського руху на початковому етапі.

Причини невдач радянського партизанського руху

• Відсутність підготовлених для підпілля людей;

• прикрі прорахунки при виборі типу організаційних структур та методів їхньої діяльності;

• невдалий вибір місць базування й способів конспірації;

• численні факти зради серед підпільників і господарів конспіративних квартир;

• неякісний добір зв’язкових, порушення правил конспірації;

• відсутність надійних особистих документів;

• брак продовольства і спорядження.

Робота з діаграмами

Запитання

Про що свідчать дані діаграм?

У ч и т е л ь. На цей час в Україні діяли п’ять великих партизанських з’єднань, близько 900 загонів і понад тисячі диверсійних і розвідувальних груп.

Партизани відтягли на себе близько 120 тис. ворожих солдатів і офіцерів.

26 жовтня 1942 р. партизанські з’єднання Ковпака і Сабурова з Брянського партизанського краю, з сіл Стара Гута і Білоусівка паралельними шляхами вирушили в рейд на Правобережну Україну.

На кінець листопада 1942 р., пройшовши за 30 днів з боями 750 км, партизани вийшли у північні райони Житомирської області. Завдяки активній діяльності партизанів на півночі Житомирщини і суміжних районах Білорусії виник партизанський край, який включав 14 районів з населенням близько 200 тис. осіб.

Діяльність ОУН УПА у 1941–1944 рр.

Складання узагальнюючої таблиці

За розповіддю вчителя учні заповнюють узагальнювальну таблицю.

У ч и т е л ь.

Батальйони «Роланд» (350 солдатів та офіцерів), «Нахтігаль» (330 солдатів та офіцерів) були сформовані у квітні 1941 р. і, на думку керівників ОУН(б), мали скласти основу майбутньої української армії.

На початку Великої Вітчизняної війни у 26 районах і трьох обласних центрах п’яти областей Західної України спалахнули повстання проти радянської влади. Ще до появи німецьких військ повстанці захопили 11 районних центрів, забрали на військових складах Червоної армії 15 тис. рушниць, 7 тис. кулеметів, 6 тис. ручних гранат, військове спорядження, боєприпаси.

30 червня бойовики оволоділи радіостанцією і за підтримки українського батальйону «Нахтігаль» («Соловейко»), який увійшов до міста на сім годин раніше за австрійські дивізії вермахту, передали звістку про створення уряду Української держави на чолі з прем’єр-міністром Я. Стецьком.

Уряд Стецька уже 5 липня було розігнано. У Кракові був арештований С. Бандера, 9 липня у Львові був ув’язнений Я. Стецько. Обох депортували до Берліна і після допитів відправили до концтабору Заксенхаузен. Паралельно діяли націоналісти з ОУН(м) на чолі з О. Кандибою (Ольжичем). Члени ОУН утворили міську управу в Києві і намагалися заповнити своїми людьми всі адміністративні установи, культурно-освітні, наукові та інші організації.

5 жовтня 1941 р. явочним порядком у Києві керівні діячі ОУН (м) створили Українську національну раду, головою якої став професор-економіст М. Величковський. Націоналісти розглядали цю раду як передпарламент майбутньої Української держави. Але 17 листопада 1941 р. окупаційна влада заборонила її діяльність.

Члени похідних груп ОУН(б) використовували легальні й нелегальні можливості — утворювали міські управи, сільське самоуправління та інші різні установи, проникали в українську допоміжну поліцію, брали участь у створенні й діяльності української преси, культурно-освітніх закладів, усіма засобами поширювали серед населення самостійницькі настрої, ідеї відновлення Української незалежної держави.

6 липня 1941 р. А. Мельник, обстоюючи національно-консервативну ідею, знову звернувся до німецького керівництва з черговим проханням: дозволити українцям брати участь у хрестовому поході проти «більшовицького варварства». Заступник державного секретаря Німеччини І. Кундт заявив у Берліні С. Бандері: «Ми не ваші союзники, а завойовники російсько-

радянської території».

Із висловлювання С. Бандери

«Українські націоналісти насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір».

У вересні 1941 р. було заарештовано близько 300 членів ОУН обох фракцій, 15 керівних діячів розстріляно. Наприкінці 1941–1942 р. нацисти знову провели арешти і розстріляли оунівців обох фракцій у багатьох містах України — у Києві, Житомирі, Чернігові, Кам’янці-Подільському, Харкові та ін. Зокрема масові арешти провели гестапівці в лютому 1942 р. у Києві. У ході репресій у 1942 р. тільки в Києві німці розстріляли 621 оунівця.

У камері № 34 київської тюрми залишився напис: «Тут сиділа і звідси іде на розстріл Олена Теліга» і зверху намальовано тризуб.

У вересні 1941 р. перша підпільна конференція ОУН(б) поставила завданням розгортати пропаганду серед населення в інтересах підготовки його до активної боротьби з німецькими окупантами, зайнятися збиранням і складуванням зброї і масовим навчанням членів ОУН військової справи. Для виконання цих завдань Провід ОУН(б) створив Крайовий військовий штаб.

Але до жовтня 1941 р. провідники ОУН(б) не видавали воєнних указів, до лютого 1943 р. — не було й політичних заяв, де б йшлося про широкомасштабну збройну боротьбу з окупантами.

Перші націоналістичні збройні формування створив на Поліссі Т. Боровець (псевдо Тарас Бульба) ще 1941 р. під назвою «Поліська Січ». Назву УПА Тарас Бульба вперше застосував для своїх загонів на початку 1942 р.

Але Бульба не підлягав ОУН, а орієнтувався на уряд УНР в екзилі. У жовтні 1942 року назву «УПА» запозичила ОУН(б).

Рух Опору в Україні Націоналістичних течій (оунівський рух)

V. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Які етапи пройшов радянський Рух Опору в роки війни?

2. Який вплив мав радянський партизанський та підпільний рух на події Другої світової війни?

3. У чому полягали особливості Руху Опору в Україні порівняно з іншими державами?

4. Представники якої течії українського Руху Опору, на вашу думку, зробив найбільший внесок у перемогу?

5. Як ви вважаєте, чому колишньому Президенту України В. Ющенку так і не вдалося, незважаючи на всі намагання, примирити ветеранів Червоної армії та ветеранів ОУН УПА?

6. Чому Указ В. Ющенка про присвоєння звання Героя України С. Бандері так неоднозначно було сприйнято у нашій державі? Свої думки обґрунтуйте.

VІ. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника