Мета: охарактеризувати особливості розвитку мистецтва України в період національно-визвольних змагань: література, театральне, музичне і хорове мистецтво, визначити місце української церкви в революційну добу; розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, здійснювати порівняння історичних явищ та подій, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами, давати історичну характеристику діячам культури; сприяти патріотичному вихованню учнів, а також виховувати в них естетичні смаки та уподобання.

Основні поняття: «Пролеткульт», «неокласики».

Обладнання: документи, ілюстрації, портрети діячів культури,  мультимедійний проектор.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Очікувані результати

Після цих уроків учні зможуть:

• характеризувати особливості розвитку мистецтва України в 1917–1921 рр.;

• показувати на карті основні місця і території, пов’язані з розвитком мистецтва;

• на основі різних джерел інформації:

а) визначати й характеризувати основні чинники, явища, процеси та пам’ятки культури цього періоду;

б) порівнювати ідеї та цінності, що були характерні для тогочасної культури, з сучасними державотворчими ідеями та культурними цінностями українців;

в) оцінювати внесок окремих діячів у вітчизняну та світову культуру.

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ . Актуалізація опорних знань учнів

• Назвіть видатних діячів мистецтва України початку ХХ ст.

ІІІ . Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Література

У ч и т е л ь.

Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. Політичне розмежування серед творчої інтеліґенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще більше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної «незалежності». Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах окремих об’єднань і течій — «нічевоки», «біо-косміти», «фуїсти», «ліміністи» тощо.

  Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, завершували свій творчий шлях Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а

Василь Стефаник, Ольга Кобилянська та Марко Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Наддніпрянської України.

Місію літературного служіння народові в роки національно-визвольних змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які почали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства.

По-різному сприймали нову суспільно-політичну ситуацію старші українські літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Мамонтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях революційних перетворень.

Українська література доби визвольної і громадянської воєн збагатилася багатьма новими іменами. Письменники і поети тієї доби були безпосередніми учасниками подій. Життя деяких з них обірвалося раніше, ніж встиг розквітнути талант.

Олександр Олесь (Кандиба) вважається одним із найяскравіших українських поетів XX ст. Він народився на Сумщині, здобув вищу освіту і працював у Харківському земстві лікарем. У 1911 р. став одним із редакторів київського журналу «Літературно-науковий вісник». У 1919 р. разом з військами Директорії дійшов до західного кордону. Потім подався до Будапешта і Відня. З 1924 р. працював у Празі, де прожив останні 20 років життя. Твори О. Олеся

відзначаються глибоким патріотизмом і довершеністю поетичної

форми. Багато віршів покладені на музику.

Володимир Сосюра служив у військах С. Петлюри до лютого 1920 р. Потім став червоноармійцем, вступив у більшовицьку партію. У 1920 р. була надрукована його поетична збірка «Червона зима». З нею В. Сосюра увійшов у велику літературу. Талант поета зміцнів у радянську добу, але українська національна революція наклала свій відбиток на всю подальшу творчість митця. Звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі» переслідували визнаного метра української літератури і в кінці життя.

Павло Тичина у 1917 р. закінчив Київський комерційний інститут і почав працювати в газеті «Нова Рада». У 1918 р. вийшла друком його перша поетична збірка «Сонячні кларнети». Вона вразила багатьох глибоким ліризмом і новаторською формою. 1920 р. були надруковані дві збірки молодого поета — «Плуг» і «Замість сонетів і октав».

Поет Василь Чумак (член партії боротьбистів) був розстріляний денікінцями у київському підпіллі в 1919 р. Після смерті з’явилася перша і остання збірка 18-річного поета — «Заспів». Вона показала всю силу його літературного обдарування.

Чудовим поетом виявився й один з керівників боротьбистів Василь Блакитний (Елланський). У 1920 р. була опублікована його збірка «Удари молота і серця».

На початку визвольної війни уже відомим поетом був Григорій Чупринка. Творчість його перервалася у 1921 р. Своє життя він віддав у боротьбі з більшовиками за самостійну Україну.

Мабуть, закономірно, що українська революція поставила на чолі літературного процесу поетів — яскравих і різних. Тільки поетичним словом вдавалося найбільш глибоко відобразити різнобарвну і калейдоскопічну дійсність.

Серед прозаїків, які розпочали свій творчий шлях у ці буремні роки, ми бачимо багатьох, хто став пізніше класиком української радянської літератури. Зокрема, це А. Головко, О. Донченко, Іван Ле, Остап Вишня, С. Скляренко.

Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури, стало питання про збереження традицій класичної спадщини.

Поезія Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки — це той ґрунт, на якому формувалися і визріли П. Тичина, В. Чумак (вбитий денікінцями в 1919 році), В. Сосюра, М. Рильський, Д. Загул та ін.

Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літературних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Найпомітнішими творами української літератури періоду національно-визвольних змагань були книги віршів «Плуг» та «Сонячні кларнети» П. Тичини, «Червоний заспів» В. Чумака, «Удари молота і серця» В. Еллана-Блакитного, «Червона зима» В. Сосюри, «Мої коломийки» І. Кулика. Помітними стали прозові твори С. Васильченка, А. Головка, М. Ірчана, Г. Коцюби, Петра Панча, О. Вишні, С. Пилипенка та ін.

Характерним для літератури, як і загалом для мистецтва років громадянської війни, був широкий спектр поглядів і діапазон полеміки, подальший розвиток культури. Гостра класова боротьба породила різні ідейні платформи в літературі та мистецтві, найпоширенішою стала течія «наймодернішого символістського напрямку»: мистецтво приречене на вмирання; протягом певного часу його має замінити метамистецтво (синтез мистецтва зі спортом), а в майбутньому, з плином часу, воно повністю зійде з арени духовного життя. З-поміж помітних представників цієї течії варто зазначити М. Семенка, Г. Шкурупія, Г. Коляду, Д. Бузька, О. Слісаренка, М. Ірчана. Суперечливість їхніх естетичних поглядів булла цілком очевидною. Читачам вони пропонували свої твори, художній рівень яких був далеко не рівноцінний.

Осібні позиції в молодій радянській літературі посідали неокласики (сформувалися в 1922 p.). До них належали М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та Освальд Бургардт.

Вони виступали за високу культуру слова і художньої форми; ідеалом для них було далеке минуле, взірцем справжнього мистецтва слугували зразки античності та інших давніх епох, а з художніх напрямків у поезії найближчими для себе вважали французьких парнасців.

Активно в будівництво нової культури включився Пролеткульт. Письменників ця культурно-освітня організація приваблювала своїм гаслом — «Творити революційне мистецтво!» У 1919–1920 pp. членами її були В. Коряк, В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Сосюра, М. Майський. Проте згодом усі вони вийшли з Пролеткульту, оскільки побачили хибність його ідейно-теоретичних настанов.

Завдання

1. Виписати прізвища письменників і поетів.

2. Які ідеї вони пропагували?

Театральне, музичне і хорове мистецтво

У ч и т е л ь. До революції на території України існував лише один стаціонарний театр — трупа М. Садовського в Києві. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи.

Від перших днів революції, вже з березня 1917 р., почали утворюватися різні літературні та мистецькі об’єднання на національному ґрунті: «Вільне мистецтво», Комітет українського національного театру тощо, в яких згуртувалися кращі художні сили: актори I. Мар’яненко, Л. Курбас; літератори Л. Старицька-Черняхівська, В. Винниченко, С. Черкасенко, О. Олесь; публіцисти I. Стешенко, С. Єфремов; художники Ф. Кричевський, Ф. Балавенський; композитор О. Кошиць та ін. Головною метою їх було сприяння розвиткові театральної справи: утворення нових труп, допомога з репертуаром, інші організаційні питання. При Комітеті, наприклад, працювала репертуарна комісія у складі Л. Старицької-Черняхівської, О. Олеся та В. Самійленка. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували

нові трупи та оновлювали репертуар.

Навесні 1917 р. громадськими організаціями міста за підтримки Генерального Секретаріату було засновано Український національний театр на чолі з I. Мар’яненком. Він розпочав свою діяльність п’єсою В. Винниченка «Пригвожденні» у постановці I. Мар’яненка, потім репрезентував драматичні твори М. Старицького «Оборона Буші» та С. Черкасенка «Хуртовина». Тут також грали трупа П. Саксаганського (раніше мандрівна) і «Молодий театр» Л.Курбаса, в якому він 1917 р. зорганізував свою молодечу театральну студію.

У Києві в 1918 p. було відкрито три театри — Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка.

Заслуговує на увагу «Молодий театр», який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив п’єсами «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана.

Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії «Цар Едіп» Софокла та поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка.

«Молодий театр» увійшов до історії як трупа мистецьких пошуків. У ньому Курбас випробував низку стилістичних форм — від реалістично-психологічної драми до експресіонізму. Показуючи зразки класичного і сучасного європейського та українського театру, «Молодий театр» здійснив революцію в українському театрі, модернізувавши його і відкривши нові перспективи. З нього вийшов ряд відомих режисерів, акторів, театрознавців. Нарешті, саме «Молодий театр» подолав неприйняття і зневагу російської публіки до українського театру.

У період Української держави два українських театри набули статусу державних.

Законом від 28 серпня 1918 р. Український драматичний театр став Державним українським драматичним театром (директор — Б. Кржецький, головний режисер — О. Загаров), а восени Український національний театр було перетворено на Державний народний театр (мистецький керівник — П. Саксаганський). Обом театрам було надано постійні приміщення і державне утримання. Державні театри сприяли поширенню національної ідеї серед глядачів. Українське театральнее мистецтво у досліджуваний період виступало важливим чинником культурного процесу. Плани театрів були доволі насиченими, актори репетирували нові постановки як вітчизняних, так і світових драматургів, художники готували нові декорації, але через брак коштів, а також внаслідок постійних політичних колізій багатьом із цих планів не судилося здійснитися.

Навесні 1919 р., з ініціативи К. Марджанова, Л. Собінова та Я. Степового, в Києві було створено театр «Музична драма». На сцені цього оригінального театру відбувалася цікава й плідна співпраця Л. Курбаса з хореографом М. Мордкіним і кінорежисером М. Бонч-Томашевським, якими було освоєно своєрідний жанр — оперні вистави «Тарас Бульба» і «Утоплена» М. Лисенка, «Галька» М. Монюшка, «Азіаде» Мордкіна та ін.

У березні 1919 р. в Києві відкрився театр ім. Т. Шевченка. В його трупі працювали Г. Борисоглібська, Л. Гакебуш, О. Мар’яненко, О. Сердюк та інші прославлені актори. Режисер О. Загаров ставив з великим успіхом п’єси М. Гоголя, Лесі Українки, західно-європейських класиків.

У січні 1920 р. Г. Юра створив у Вінниці театр ім. Івана Франка. Йому судилося стати одним із провідних в Україні. Для підготовки молодих акторів і режисерів у жовтні 1917 р. у Києві було відкрито Українську народну драматичну школу і режисерсько- інструкторські курси. Невдовзі, за Гетьманату, ці навчальні заклади здобули статус державних і відповідне утримання. Державна драматична школа мала дворічний курс навчання і готувала працівників народних театрів. Режисерсько-інструкторські курси складались із двох відділів — режисерського, який за два роки надавав спеціальну режисерську підготовку, та інструкторського, що за рік готував працівників народних театрів. Український державний драматичний театр у грудні 1918 р. почав готувати молодих акторів у власному «Iнституті співробітників» із трирічним курсом навчання.

Вихованню національної свідомості та зростанню культури мешканців села допомагали аматорські театри, організовані із сільської інтеліґенції із залученням самих селян, популярні по всій Україні ранки й вечірки з різноманітною програмою, які влаштовували школи, гімназії, народні університети, освітні та культурні установи. У газетах тих часів відмічалося виникнення у містах і селах України самодіяльних оркестрів народних інструментів, хорових капел, наголошувалося на великому значенні української народної пісні, її зв’язку з усім історико-культурним життям України та моральному значенні, підкреслювалися велика музична талановитість українського народу, виховне значення української пісні, її з’єднуюча й відроджуюча сила.

Для поширення музичної культури 1918 р. було створено два важливих державних музичних колективи — Український державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка (першим головним диригентом став О. Горілов) та

Українську державну капелу, яку очолили відомі композитори О. Кошиць і К. Стеценко. Українська державна капела гастролювала багатьма містами країни, а також поза її межами — в Австрії, Чехії, Польщі, Німеччині та Франції.

Виступи капели мали тріумфальний успіх і неабияк сприяли ознайомленню громадськості з українською культурою.

Того ж року в Києві відродилася капела кобзарів, яка складалася як із професіоналів, так і аматорів. Вона багато гастролювала Україною і привертала своїми виступами значну увагу як спеціалістів-митців, так і пересічних слухачів.

Розвиткові й пропаганді української і світової музичної спадщини чимало сприяла діяльність музичного відділу Дніпросоюзу. Тут 1920 р. було створено першу хорову капелу під головуванням К. Стеценка. Згодом зорганізувалася й друга капела. Вони багато їздили з концертами, переважно по Лівобережній Україні.

З 1917 р. до весни 1920 р. в Україні було створено 20 національних професійних музично-драматичних театрів, близько 400 народних напівпрофесійних та 9 тис. самодіяльних художніх колективів. В останніх, наймасовіших, брали участь близько 220 тис. осіб.

У вересні 1917 р. було прийнято закон про створення Української академії мистецтв — першого вищого художнього навчального закладу України. Внаслідок певних причин її було відкрито тільки в листопаді 1918 р. До професорського складу ввійшли Г. Н арбут, Ф. Кричевський, В. Кричевський, М. Бойчук, О. Мурашко, М. Жук та інші визначні митці.

Завдання

1. Виписати прізвища акторів та режисерів.

2. Виписати назви театрів та їх роки заснування та діяльності.

3. Які ідеї вони пропагували?

Українська церква за доби революції

Учитель. Досліджуючи основи церковної політики Української держави необхідно зазначити, що політичні сили революційної доби (Українська Центральна Рада, Гетьманат Скоропадського, Директорія) по-різному ставилися до розв’язання церковного питання.

Нерегламентованість релігійного життя в основних законодавчих актах УНР свідчить про відсутність чіткої державної політики Центральної Ради щодо церкви.

Перший державний орган, який мав займатися питаннями релігії, був створений у січні 1918 р. Основним завданням цього Департаменту ісповідань було врегулювання відносин між державою і православною церквою, яка визнавалася Департаментом як «автокефальна» в межах усієї України.

Питання діяльності на території України інших релігійних конфесій, зокрема й римо-католицької церкви, взагалі не розглядалися, окрім заяв про невтручання держави у справи релігійних громад та їх самофінансування.

Запитання

• Чи приділяла Центральна Рада увагу церковній політиці і як це могло вплинути на подальший хід подій?

У ч и т е л ь.

Із приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського та зі зміною політичного режиму в Україні ставлення до релігійних питань дещо змінилося.

У «Законі про тимчасовий державний устрій України», який фактично можна вважати конституційним актом, був окремий розділ «Про віру», в 9 та 10 пунктах якого зазначалося, що головною (державною) визнається православна віра, а «всі не належні до православної віри Громадяни Української Держави,

а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослуженням по обряду оної».

Спеціальним наказом № 12 від 16 травня 1918 р. гетьманом Скоропадським було створено Міністерство ісповідань при Кабінеті Міністрів.

Цілеспрямовану політику щодо церковного питання, порівняно з Центральною Радою та Гетьманатом Скоропадського, проводила Директорія. Прагнення Директорії до реалізації курсу на цілковиту незалежність України максимально сприяло розвитку національно-церковного руху в Україні. Провідною метою діяльності Міністерства ісповідань за часів Директорії було створення Українського Патріархату, а отже, Православна Церква визнавалася автокефальною та набувала статусу державної.

Усі інші релігійні конфесії (включно з римо-католицькою) позбавлялися державної підтримки та визнавалися приватною справою вірян.

За усіх трьох форм організації влади: Української Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Директорії — існував окремий державний орган, покликаний займатися релігійними питаннями, часом на нього лягали функції навіть посередника між державою та Церквою. Він називався Департамент ісповідань, Міністерство ісповідань і навіть Міністерство культів, його місце в системі тогочасних державних органів влади також змінювалося.

Завдання

Виписати особливості церковної політики українських урядів.

1. Правове, законодавче закріплення статусу Церкви.

2. Існування окремого державного органу, що займався релігійними справами.

3. Декларування свободи віросповідання та намагання не допускати утисків прав інших релігій.

4. Відсутність чіткої релігійної політики стосовно взаємодії Української держави з іншими конфесіями.

Завдання учням

• Висловіть своє ставлення до нижченаведеного матеріалу.

Газета «Херсонщина» від 6 січня 1918 р., стаття «Як більшовики розуміють волю віри»

«У с. Вилковому на Одещині місцеві жителі також скуштували більшовицького режиму. Так, на свято Різдва два матроси-більшовики ввійшли під час служби Божої в церкву і почали стріляти з револьверів, потім почали зривати з церковних аналоїв образи і розривати їх на шматки. Далі побили священика, стягаючи з нього ризи, аж поки їх не втихомирило місцеве населення».

ІV. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Назвіть письменників та поетів 1917–1921 рр.

2. Охарактеризуйте літературні течії в цей період.

3. Як би ви оцінили розвиток театру та музичного мистецтва цього періоду?

4. Назвіть особливості церковної політики українських урядів та більшовиків.

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.