| Головна » Екологія |
Ключові категорії і поняття Екологія, її еволюція і розвиток Середовище Людина Екологія як наука Екологія – наука про місце проживання, середовище життєдіяльності Ернст Геккель (німецький природознавець, біолог) Сучасне визначення екології Наука про взаємозв’язки живих організмів та їх угруповань між собою та довкіллям, про структуру і функціонування надорганізмових систем Еволюція екології К.Мебіус – запропонував поняття “біоценоз” Ф.Даль (1890) ввів термін “екотоп” Розробка основ і методів дослідження угруповань живих організмів (Ф.Клемантс, В.Шелфорд) Вчення про біосферу і ноосферу (В.І.Вернадський) 1942 р. А.Тінеманн – основи біоценології 1948 р. А.Тенслі – поняття “екосистема” 1960-1969 р. р. дослідження потоків енергії в екосистемах (К.Голлей, Г.Кларк, С. Петрусевич, В.Філіпсон) 1964 р. МБП (Міжнародна біологічна програма) 1970 р. Міжнародна програма “Людина і біосфера” 1972 р. перша конференція ООН з проблем навколишнього середовища (Швеція, Стокгольм) 70-і роки ХХ ст. – діяльність Римського клубу ( розробка і публічне оприлюднення глобальних сценаріїв розвитку людства) Загострення взаємостосунків між суспільством і природою активізувало розвиток прикладних екологічних знань. Генеральна конференція ЮНЕСКО прийняла рішення про організацію спеціальної міжнародної програми, її мета-проведення в різних регіонах світу комплексних багаторічних досліджень впливу людства на природні процеси в біосфері і вивчення зворотного впливу змін цих процесів на саму людину Доповідь Міжнародної комісії з охорони навколишнього середовища і розвитку “Наше спільне майбутнє” (засади сталого (виваженого) розвитку, безпечного для навколишнього середовища) 1989 р. – конференція з навколишнього середовища і стратегії людства (Токіо) Ю.Одум –американський еколог известный американский эколог и зоолог, автор классического труда «Экология», который до сих пор является актуальным по теории экологии. Родился 17 сентября 1913 года в Нью-Порте (Нью-Гэмпшир, США). Сын социолога Говарда В. Одума и брат эколога Говарда Т. Одума. Докторскую диссертацию защищал в Иллинойском университете в Урбана-Шампейн[1]. С 1940 года работал в University of Georgia. Умер 10 августа 2002 года в Афинах, штат Джорджия (США). В 2007 году Институт экологии (Institute of Ecology), основанный Одумом при Университете Джорджии, был преобразован в Школу Одума по экологии[1][2]. [ Українська екологічна наука В.Станчинський Станчинський Володимир Володимирович (1882-1942), видатний орнітолог, засновник вітчизняної екології, активний діяч охорони природи і заповідної справи. Народився 20 квітня 1882 року в Москві в сім’ї інженера. Закінчив Смоленську гімназію, з дитячих років цікавився дослідженням природи. Навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Московського державного університету, але у 1902 році за протиурядову діяльність був виключений з університету та емігрував до Німеччини, де продовжував навчання у Гейдельберзькому університеті. У 1906 році В.В.Станчинський захищає дисертацію із зоології і повертається в Москву. Молодому вченому довелося здавати екстерном екзамени за весь курс університету, оскільки диплом, отриманий за кордоном, в Росії був не дійсним. У Москві він удосконалює свої знання з орнітології, займається науковою і викладацькою роботою, деякий час служить в армії. Володимир Володимирович переїжджає в Смоленськ у 1918 році, бере активну участь в організації навчальних закладів, краєзнавчого товариства, природничо-історичного музею. Смоленський період – час продуктивних екологічних досліджень: Станчинський публікує статті, веде активне листування, стає членом Британського і Американського екологічного товариств. Літо 1926 року було переломним у житті Станчинського. Працюючи в комісії у заповіднику Асканія-Нова, він звернув особливу увагу на степи, як на порівняно прості і зручні для вивчення біоценози. У нього з’явилася ідея проведення масштабного і тривалого за часом біоценологічного експерименту в асканійських цілинних степах. У 1929 році В.В.Станчинський стає заступником директора з наукової роботи інституту "Асканія-Нова". Вчений мав грандіозні плани: створення по всій країні екологічних інститутів степу, лісу, пустель, тайги, тундри. Добивався приєднання до заповідника "Асканія-Нова" нових територій - узбережжя Чорного і Азовського морів, ділянок Кримського півострову. Пропонував створити на базі Асканії-Нової науковий і організаційний центр усіх заповідників України. Він організував комплексний моніторинг різних ділянок степу, залучив до цієї робот команду молодих науковців – кліматологів, грунтознавців, ботаніків і зоологів, фізіологів і біохіміків, зоотехніків і агрономів. Перші результати досліджень в Асканії-Новій були представлені в травні 1930 року в Києві на IV з’їзді науковців-біологів. Доповідь Станчинського, яка включала безліч цікавих і незвичайних відомостей про степові біоценози, викликала величезний інтерес. У 1931 році Володимир Володимирович Станчинський був одним з активних ініціаторів перетворення заповідника "Асканія-Нова" в степовий інститут екології. В цей період виникла наукова і особиста суперечка В.В.Станчинського з вченим-твариннком М.Ф.Івановим, який очолював в Асканії-Новій зоотехнічну станцію, щодо перспектив розвитку заповідника. Перемогла позиція М.Ф.Іванова, підтримана Т.Д.Лисенком, і гасло «наука повинна служити виробництву». Замість степового інституту в Асканії виник інститут акліматизації і гібридизації, наша країна надовго втратила передові позиції у вивченні біологічних співтовариств і екології. Масштабні екологічні дослідження, організовані Станчинським, були згорнуті. Ідею організації заповідників і охорони природи «лисенковці» оголосили шкідливою, а самих екологів – ворогами народу. За науковою розправою настала і фізична: Станчинського заарештували в листопаді 1933 р. за звинуваченням у шпіонажі та організації повстанської групи, метою якої було усунення Радянської влади. Учений зі світовим ім’ям отримав вирок: п’ять років виправних робіт зоотехніком у радгоспах, підпорядкованих Наркомату внутрішніх справ. У 1936 році його справу переглянули і достроково звільнили, однак заборонили викладати у вищих навчальних закладах. З червня 1936 року В.В.Станчинський працює на посаді заступника директора з науки Центрального лісового державного заповідника в Тверській області. Там він продовжує дослідження, створює комплексну станцію, налагоджує зв’язки з відомими вченими, залучає до роботи студентів. У перші дні війни у червні 1941 року Станчинського знову заарештували і винесли вирок: 8 років виправно-трудових таборів як «соціально небезпечному і раніше засудженому». У в’язниці він помирає від хвороби серця у березні 1942 року. В.В.Станчинський зробив значний внесок у світову науку: підійшов до синтезу генетики, еволюції та екології, першим висунув ідею створення біосферних заповідників і проведення в них моніторингу, розробляв теорію екологічної диференціації, на 10 років випередив американських вчених у вимірюванні динаміки маси видової речовини в біоценозі, винайшов спеціальний прилад – біоценометр. І.Подоплічко Народився 2 серпня 1905 року у селі Козацькому Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області) у родині столяра. З 1924 року, після закінчення Вищих педагогічних курсів у місті Корсунь-Шевченківському, працював вчителем у цьому ж місті. Після отримання посади інструктора у Губернському земельному управлінні міста Києва почав займатись науковим дослідженням шкідників народного господарства. В 1925—1931 роки — продовжує займатись вивченням шкідників та навчається у Ленінградському інституті прикладної зоології та фітопатології, який закінчив 1927 року, отримавши звання спеціаліста вищої кваліфікації із захисту рослин. Розробляє метод вивчення дрібних ссавців за їх залишками у погадках сов та інших хижих птахів. В 1931—1935 роки — закінчує одразу дві аспірантури — Українського науково-дослідного інституту геології ВУАН (спеціальність — палеонтологія та стратиграфія) та Інституту зоології та біології ВУАН (спеціальність — палеонтологія). 1935 рік — захист кандидатської дисертації за темою: «Походження сучасної фауни ссавців УРСР», створення наукової групи (пізніше, відділу) палеозоології у Інституті зоології ВУАН. Також одночасно працює у Інституті археології та Київському університеті. У роки радянсько-німецької війни пішов на фронт добровольцем. Пройшов бойовими дорогами від Сталінграда до Берліна шлях від рядового до бойового офіцера. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр..» та іншими бойовими нагородами[1]. У повоєнний період І. Г. Підоплічко очолює Відділ палеозоології у Інституті зоології АН УРСР, працює у Інституті археології АН УРСР, викладає у Київському університеті. 1950 року захищає докторську дисертацію за темою «Основні риси четвертинної фауни Європейської частини СРСР». В 1952—1959 роки — займає посаду професора кафедри історичної геології Київського державного університету. З 1961 року член-кореспондент, а з 1967 року — академік АН УРСР. 1965 року вченому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки УРСР. Могила Івана Підоплічка Помер 20 червня 1975 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі С.Стойко Степан Стойко народився 14 березня 1920 р. у родині священника в с. Кричево (нині Тячівського району Закарпатської області). Середню освіту отримав у класичній гімназії у м. Хуст. 1949 року закінчив лісогосподарський факультет Львівського сільськогосподарського інституту здобувши кваліфікацію інженера лісового господарства. У 1955 р. він став кандидатом біологічних наук, у 1962 р. йому присвоєне звання званні доцента Львівського лісотехнічного інституту. Протягом 1955-1966 рр. він працював доцентом на кафедрі ботаніки і дендрології Львівського лісотехнічного інституту. У 1966—1970 роках він був на посаді старшого наукового співробітника у Львівському відділенні Інституту ботаніки АН УРСР, а протягом наступних чотирьох років був завідувачем відділу охорони природних екосистем у Державному природознавчому музеї АН УРСР. У 1974—2000 роках був завідувачем відділу охорони природних екосистем в Інституті екології Карпат НАН України, а з цього часу працює головним науковим співробітником Інституту екології Карпат НАН України. За сумісництвом з 1972 року працюває на географічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. У 1970 р. Степан Стойко став доктором біологічних наук, і почав працювати в Інституті ботаніки АН УРСР (м. Київ), а за десять років йому було присвоєне вчене звання професора. На запрошення зарубіжних вузів виступав з лекціями в Агрономічному університеті ім. Менделя в м. Брно (Чехія), університеті ім. Етвеша в Будапешті (Угорщина) та в університеті м. Кельн (Німеччина). Наукова діяльність професора пов'язана з лісовою геоботанікою, екологією та заповідна справа Карпат, Розточчя та Західного Поділля, де досліджував реліктові локалітети смереки, дуба скельного, липи широколистої, тиса ягідного, ялівцю козачого, які збереглися з раннього і середнього голоцену і мають значення для з'ясування польодовикової історії розвитку лісів. За допомогою фітоценохорологічних та геоботанічних методів дослідив висотну диференціацію рослинного покриву в Українських Карпатах, де виділив 10 висотних рослинних поясів та визначив два варіанти поясності — на південно-західному та північно-східному макросхилах. Результати багаторічних досліджень підсумовані в монографії "Дубові ліси Українських Карпат: екологічна характеристика, відтворення, охорона" (2009). Степан Стойко один з ініціаторів видання «Зеленої книги України» (1987 р.). Професор Стойко автор десяти наукових і науково-популярних монографій та 400-х наукових працях. Під його керівництвом захищено 12 кандидатських дисертацій. Також С. Стойко є членом редколегії ряду фахових часописів («Науковий вісник НЛТУ України», «Наукові праці Лісівничої академії наук України»). Тривалий період він очолював Президію Львівського обласного товариства охорони природи та Наукову раду Львівського будинку вчених. Також був членом Ради Українського ботанічного товариства та заступником голови Ради з проблем біосфери Західного Наукового Центру. К.Ситник Видатний учений-фітобіолог, організатор науки, громадський діяч. Почесний директор Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України, академік Національної академії наук України (1973), лауреат Державних премій СРСР (1984) і УРСР (1979) в галузі науки і техніки . Костянтин Меркурійович народився в 1926 р. у м. Луганську. Після закінчення у 1949 р. Луганського педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка розпочав свою трудову діяльність на посаді асистента цього інституту, а з 1950 р. працює в Національній академії наук України, в якій подолав шлях від аспіранта Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного до його директора, від кандидата наук до академіка. Перші свої кроки в ботаніці — старій і надзвичайно красивій науці — він зробив за допомогою тодішнього завідувача кафедри ботаніки Луганського педагогічного інституту Ф. К. Терещенка і професора С. І. Лебедєва, аспірантом якого він став у Києві. Під безпосереднім керівництвом та особистій участі К. М. Ситника у 70-ті роки минулого століття були започатковані дослідження з біо- та хемосистематики рослин, закладено основи для подальшого розвитку генетичної та клітинної інженерії рослин в Україні. Фізіолог за фахом, він став гідним послідовником ідей академіка М. Г. Холодного, зробивши вагомий внесок у розробку його вчення про фітогормони. Запропонувавши системний рівень пізнання внутрішньої організації ростових процесів рослин, Костянтин Меркурійович разом з колегами розпочав дослідження фітогормональної регуляції процесів життєдіяльності кореня, листка та стебла із застосуванням найсучасніших методів електронної мікроскопії та цитохімії. Учений стояв біля витоків народження в Україні принципово нової галузі біології — інженерної ботаніки. Відкриття двобатьківського успадкування плазмогенів стало одним з найвидатніших досягнень вітчизняної науки, що відкрило перспективи створення генетично нових організмів. Висновки про особливу поведінку ядер і ДНК-сумісних органел при соматичній гібридизації, отримані в роботах К. М. Ситника, Р. Г. Бутенко та Ю. Ю. Глеби, нині вважаються основними положеннями трансмісійної генетики. За успішну розробку фундаментальних основ клітинної генетичної інженерії рослин групу фахівців на чолі з Костянтином Меркурійовичем у 1984 р. відзначили Державною премією СРСР у галузі науки і техніки. Наукова діяльність К. М. Ситника вже багато років пов’язана з питаннями космічної біології. Завдяки йому, в Академії наук України було організовано комплексні дослідження впливу факторів космічного польоту на ріст, розвиток та життєдіяльність прокаріотичних та еукаріотичних організмів. За цикл робіт із дослідження закономірностей росту і розвитку мікроорганізмів в умовах космічного польоту очолюваний ним високопрофесійний колектив удостоєно Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1979). Костянтин Меркурійович є автором програми українсько-американського експерименту, пов’язаного з польотом у космос українського космонавта Л. К. Каденюка на кораблі «Колумбія». Науковця завжди хвилювали питання загальної ботаніки. Продовжуючи традиції своїх славних попередників — Д. К. Зерова, А. М. Окснера, М. І. Котова, М. В. Клокова, він разом із колегами вперше організував проведення комплексного дослідження роду Achillea, яке дало можливість глибше розкрити закономірності видової диференціації, показати складність філогенетичних зв’язків між таксонами на різних рівнях організації. Результати цих досліджень покладені в основу нового підходу до вивчення явищ природної диференціації фітобіоти, внутрішньої популяційної структури і найбільш раціонального відображення складної природної картини політипної диференціації у таксономічних одиницях фітосистематики. Питання екології, охорони природи, формування екологічної культури завжди займали чільне місце в науковій діяльності Костянтина Меркурійовича. Під його безпосереднім керівництвом було підготовлено колективну монографію «Охрана важнейших объектов Украины, Белоруссии и Молдавии». Він увів у науковий обіг поняття «інвайронменталізм» і започаткував новий напрям вивчення навколишнього середовища — інвайронментологію. Завдяки турботам К. М. Ситника було створено два біосферних заповідники. Всій науковій і природоохоронній громадськості відомі його монографії, підручники та довідник з екології, охорони довкілля, біосферології та ноосферології. Протягом багатьох років академік очолював Національний комітет України з програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера». Чимало зусиль доклав ювіляр до створення Червоної книги України як редактор її першого видання (1980), а також публікацій наукової спадщини академіка В. І. Вернадського — творця вчення про біосферу. В травні 2006 р. побачила світ підготовлена академіком К. М. Ситником у співавторстві монографія «В. І. Вернадський і Національна академія наук». Упродовж багатьох років Костянтин Меркурійович вдало поєднував наукову роботу з науково-організаційною, обіймаючи посади керівника науково-організаційного відділу Президії АН УРСР (1962–1966), головного вченого секретаря Президії (1966–1970), академіка-секретаря Відділення загальної біології (1972–1974), віце-президента, а пізніше першого віце-президента Академії наук України (1974–1988). Спільно з президентом академії наук Б. Є. Патоном він активно розбудовував вітчизняну науку, сприяв відкриттю багатьох наукових центрів академії у Львові, Донецьку, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, турбувався про соціальну захищеність та добробут наукових працівників. К. М. Ситник — автор понад 1000 наукових, науково-популярних, публіцистичних робіт, опублікованих у численних вітчизняних та закордонних виданнях. Він підготував 20 докторів та 30 кандидатів наук, які працюють не тільки в Україні, а й у багатьох країнах світу. Серед його учнів — академік і три члени-кореспонденти НАН України. Сьогодні Костянтин Меркурійович — почесний директор Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України, голова Комісії з вивчення спадщини академіка В. І. Вернадського, Президент Українського ботанічного товариства, член редколегії журналів «Український ботанічний журнал», «Экология и ноосферология», «Вісник Харківського національного аграрного університету» (Серія: біологія), «Физиология растений» (Росія), «Ботанический журнал» (Росія), Голова спеціалізованої вченої ради із захисту докторських і кандидатських дисертацій за спеціальностями «ботаніка» і «мікологія». К. М. Ситник — видатний політичний діяч, був членом ЦК Компартії України (1982–1990), обирався депутатом Верховної Ради УРСР X та XI скликань, був Головою Верховної Ради УРСР Х скликання, народним депутатом Верховної Ради України ІІІ (1998–2002) та IV (2002–2006) скликань, очолював підкомітет Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти. Про величезну парламентську роботу говорить його вагомий законотворчий доробок, до якого входять важливі закони та документи в галузі науки та освіти: закони «Про наукову та науково-технічну діяльність» та «Про вищу освіту», авторська розробка та перша редакція проекту Закону України «Про атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації», експертний висновок щодо Закону України «Про правовий статус майна і господарчу діяльність НАН України», підготовка доповнень та зауважень стосовно експертизи положень про громадський контроль і громадських інспекторів з питань екології та багато інших нормативних документів, які стосуються охорони та збереження навколишнього середовища, функціонування Національної академії наук України, розбудови вищої і середньої школи. Активною є і політична позиція К. М. Ситника. Разом із парламентаріями-однодумцями та політиками національно-демократичного спрямування він брав активну участь у створенні Української народної партії «Собор» (нині Українська республіканська партія «Собор»). Залишаючись активним членом цієї партії, сьогодні Костянтин Меркурійович входить до складу її Центрального Проводу та очолює Раду Старійшин. За величезну наукову, політичну та громадську діяльність учений відзначений багатьма високими урядовими нагородами. Він є кавалером орденів Трудового Червоного Прапора, Жовтневої Революції, Леніна, Ярослава Мудрого V ступеня, лауреатом Державних премій СРСР та УРСР у галузі науки і техніки та премії ім. М. Г. Холодного. За значний внесок у розбудову української держави нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України. М.Голубець Вчений у галузі геоботаніки, громадський і політичний діяч, доктор біологічних наук (1970), професор (1978), академік Національної академії наук України (1990), заслужений діяч науки і техніки України (1992), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2005). Віце-президент Лісівничої академії наук України, почесний директор Інституту екології Карпат НАН України (з 2008 р.). Народився 30 жовтня 1930 р. в с. Великий Любінь Городоцького району Львівської області. Закінчив Львівський сільськогосподарський інститут (тепер — Львівський національний аграрний університет), має спеціальність за дипломом про вищу освіту-"Екологія та лісознавство" та кваліфікацію інженера лісового господарства (1953). Михайло Андрійович розпочав науково-педагогічну діяльність аспірантом, працював викладачем Львівського сільськогосподарського інституту та Львівського лісотехнічного інституту, тепер — Національний лісотехнічний університет України (1953-1957). Обіймав посади молодшого, старшого наукового співробітника Інституту землеробства і тваринництва західних районів УРСР (1957-1962). Доктор біологічних наук (з 1970 р.) за спеціальністю "ботаніка". Дисертаційну роботу захищено в Ботанічному інституті ім. Комарова (1969). Учене звання професора присвоєно у 1978 р. по кафедрі морфології і систематики рослин Львівського державного університету ім. Івана Франка. М.А. Голубець працював старшим науковим співробітником Науково-природознавчого музею АН УРСР, керівником Львівського відділення Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного АН УРСР (1974-1991). У 1991-2007 рр. вчений очолював Інститут екології Карпат НАН України, з 2008 р. — почесний директор цього ж наукового закладу. Підготовку фахівців здійснює за напрямками "Екологія", "Ботаніка", "Лісознавство і лісівництво". Основний напрям наукових досліджень професора-структурно-функціональна організація наземних екосистем і геосоціосистем, перспективи управління соціосферними процесами. Ю.Шеляг-Сосонка Відділ геоботаніки Зав. відділом – заслужений діяч науки і техніки України, д.б.н., професор, академік НАН України Ю.Р. Шеляг-Сосонко Тел.: +38 (044) 2348334 E-mail: Головними напрямками роботи є дослідження рослинних угруповань і факторів, що визначають їх склад, динаміку і продуктивність, розробка біологічних основ раціонального використання і охорони природного рослинного покриву, геоботанічне картографування і районування. Науковцями відділу обґрунтована провідна роль лісів у функціонуванні біосфери, їх екологічна та соціальна значущість для цивілізації. Узагальнено раритетний фітоценофонд лісів основних ботаніко-географічних регіонів України, розроблено методику созологічної оцінки асоціацій, проведено комплексну оцінку біорізноманіття окремих природоохоронних територій, зокрема, Дунайського та Карпатського біосферних заповідників, проектованого регіонального ландшафтного парку "Джарилгач", складено план екологічного менеджменту і моніторингу цих територій та проведено їх зонування. Проаналізовано стан біорізноманіття України, основні дисбаланси використання ресурсів рослинного світу та обґрунтовано природно-ресурсну модель розвитку України. Відділ бере участь у розробці національної екомережі, класифікації рослинності і складанні кадастру рослинного світу України. В.Кучерявий Доктор сільськогосподарських наук (1991), професор. Завідувач кафедри ландшафтної архітектури, садово-паркового господарства та урбоекології Національного лісотехнічного університету України (з 1984 р.). Народився на Київщині 1 квітня 1939 р. у с. Дениси, що поблизу Переяслава-Хмельницького, у родині вчителів. З 1950 р. проживає на Дрогобиччині, у с. Михайловичі Рудківського району. У 1955 р. вступив на навчання у Львівський лісотехнічний інститут, куди, як медаліст, прийнятий без екзаменів. Темою дипломної роботи В.П. Кучерявий обрав (за порадою керівника диплому Ю.Д. Третяка) "Проект Страдчанського лісопарку учлісгоспу ЛЛТІ". У цей період відбулося перше зацікавлене знайомство з працями творців радянської ландшафтно-архітектурної школи — Н.С. Залєсською, С.Н. Палентреєр, Л.І. Рубцовим, О.Л. Липою, М.М. Тюльпановим. У 1960 p. Володимир Панасович направлений у Карпати організовувати на базі колишніх колгоспних лісів молодіжний лісгосп. Працював помічником лісничого, очолював майже трисотенну комсомольську організацію лісгоспу. У 1962 p. обраний першим секретарем Старосамбірського райкому комсомолу. Комсомольська і партійна робота зайняла два десятки років. До наукової діяльності повернувся наприкінці 1960-х рр., досліджував зелені зони міст. У 1973 р. захистив кандидатську дисертацію, присвячену деревно-чагарниковій рослинності Львова. У 1970-ті рр. з'являються перші книги науковця — "На зелених орбітах Львова", "Стрийський парк", "Кличуть околиці Львова". Учений працював на посаді ректора у Львівському лісотехнічному інституті (1982-1993). Одночасно очолював кафедру лісівництва і озеленення, а згодом — екології, ландшафтної архітектури та садово-паркового господарства (з 1984 р.). Першим в Україні розпочав підготовку спеціалістів зі спеціальностей "Прикладна екологія", "Садово-паркове господарство" та "Ландшафтна архітектура". Тривалі наукові дослідження В.П. Кучерявого присвячені особливостям розвитку рослинності в умовах урбогенного та техногенного середовища, а також фітомеліоративній ролі рослинного покриву, які завершилися захистом у 1991 р. докторської дисертації на тему "Урбоекологічні основи інтродукції та фітомеліорації (на прикладі міст Заходу України)". У 1980-1990-ті рр. поєднується наукова, педагогічна та творча діяльність ученого. Формується наукова школа з проблем урбоекології, фітомеліорації та ландшафтної архітектури. Багато уваги приділяється проблемам фітомеліорації зруйнованих техногенною діяльністю земель-териконів, відвалів, кар'єрів, а також сучасним питанням садово-паркового будівництва. Здійснені вченим фундаментальні дослідження з цих проблем знайшли відображення у більш як 300-х публікаціях, у тому числі 23-х монографіях, навчальних посібниках та підручниках. Серед них: М.Реймерс (1994 р., систематизація галузей екології) Екологія як така, - це лише фундаментальна основа для природоохоронного і середовищеохоронного знання, основа невід'ємна і надзвичайно необхідна. Все інше – прикладні її сфери. Вони мають свої постулати і теоретичні узагальнення, які базуються на екологічному фундаменті… Від біологічної науки екологія еволюціонувала в бік прикладної природничої дисципліни, що розвивається на перетині з іншими природничими, гуманітарними і технічними науками Екологія – філософія виживання людства Біологія Географія Хімія Геологія Фізика Соціологія Фізіологія людини Математика Економіка Фахівців-екологів готують майже усі ВНЗ україни, що свідчить про тпотребу таких спеціалістів в галузі народного господарства, управлінських структурах, освіти і науці 1992 р. Міжнародна конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро) Проголошено принципи екорозвитку Обрано стратегію сталого, узгодженого, збалансованого, виваженого розвитку Взаємостосунки суспільства і природи будувати на принципах невиснажливості, відповідальності, взаємоповаги Об’єкти дослідження екології Середовище проживання людини Структуру цього середовища Вплив його компонентів на розвиток різнорангових екосистем Середовище (за М.Реймерсом) Сукупність фізичних, природно-антропогенних і соціальних чинників життя людини Довкілля – природно-антропогенне середовище – сукупність модифікацій природного середовища внаслідок цілеспрямованого та опосередкованого впливу людської діяльності Б.Коммонер (1966 р.) Закони екології Все повязано з усім Все має кудись подітися Ніщо не дається задарма Природа знає краще Екологія –наука дуже проста за задумом і методами, але складна за спробою зрозуміти взаємостосунки між живою і неживою природою Висновки Оскільки екологія зародилася в основі природничих наук, тому внесок вчених-природознавців в розвиток екології є найбільшим 2. “Середовище” є однією з фундаментальних категорій екології, оскільки ця наука досліджує взаємостосунки організмів із середовищем їхнього існування Запитання для контролю 1. Що таке екологія? 2. Хто є засновником екології? 3. Чому екологію називають комплексною наукою? 4. Який зміст вкладають у поняття “середовище”? Запитання для контролю Доповнить речення: “Екологія Встановлює… Вивчає… Спостерігає… Розробляє… Застосовує…” Запитання для контролю Доведіть справедливість виразу “Наука лише штучно поділена на дисципліни, насправді ж це – єдина система знань і бачення світу”
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |