Мета: ознайомити учнів із напрямами розвитку сучасного літературного процесу, співіснуванням та взаємодією різних стилів, напрямів, течій; розвивати навички самостійної роботи з літературними текстами, визначення їхньої художньої вартості, висловлення та обґрунтування своєї думки про явища мистецтва; виховувати любов до літератури, повагу до загально-людських цінностей, естетичний смак.

О бладнання: «портретна галерея» письменників сучасності, виставка їх творів, ілюстрацій до них; матеріали про сучасні твори інших видів мистецтва.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності учнів

У ч и т е л ь. Художня література кінця ХХ — початку ХХІ ст. змушена виживати в умовах жорстокої конкуренції з «відео», «мультимедіа», Інтернетом та іншими реаліями сучасності. Її шлях тепер лежить, за влучним висловом У. Еко, «від Інтернету до Гутенберга». Для сучасності характерна «втеча культури на університетські кафедри». Про це й буде наша розмова.

ІІ. Оголошення теми й мети уроку

ІІІ. Актуалізація опорних знань

Бесіда

·         ŠŠ Яких письменників сучасності у світовій літературі ви знаєте? Які їхні твори ви читали? Що вас найбільше в них приваблює?

·         ŠŠ Як би ви охарактеризували сучасний світовий літературний процес? (Поєднання і взаємодія різних стилів, напрямів, течій; перевага постмодернізму; тяжіння до художнього осмислення сучасності; захоплення античністю та культурними здобутками попередніх епох)

IV. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Лекція вчителя

«Сучасний літературний процес світової літератури»

Стислий зміст лекції

40–50-ті роки — ідеологічна радикалізація: холодна війна; маккартизм, крах колоніальної системи, успіхи європейських соціал-демократичних і комуністичних партій та придушення «антикомуністичних повстань» у Берліні, Будапешті.

Пошук відповідей на «прокляті» питання епохи: історія як трагедія, історія як порочне коло (Г. Казак, Е. Юнґер), історичний збій (відхилення європейської цивілізації від прогресивного шляху); гостра конфронтація ідей — посилення релігійного світогляду (особливо католицького — Е. Ланґґессер, Ґ. М арсель, Ґ. Ґрін, В. Ґолдінґ) — протистоїть популярності лівих ідей і атеїзму. Національна та естетична специфіка вирішення антивоєнної теми (Ґ. Ґрасс, Г. Белль, Н. Мейлер, А. Зегерс, З. Ленц, І. Шоу, Дж. Джонс, Р. М ерль, В. Ґолдінґ). Пошуки самоідентифікації особистості — національно-культурна, соціальна ідентичність (ми — вони) поступається місцем усвідомленню індивідуальної іншості (я — вони) — виявляється однією з характеристик, що визначають літературний прогрес аж до кінця 60-х років (Т. Пінчон, Дж. П. Донліві, Дж. Селінджер, Дж. Апдайк, «розсерджені молоді люди», «бітники», М. Дюрас, А. Моравіа).

Період зближення і взаємовпливу літератур, як у сфері ідей, так і в естетичній практиці. Розширюються не тільки національні, але і часові межі. У Франції та Великій Британії відкривають театр Фріша і Дюрренматта, відновлюють інтерес до німецькомовного роману Т. Манна, Р. Музіля, Г. Гессе (популярність Гессе не спа- дає до середини 70-х років). Особливо популярний у Європі та США Дж. Оруелл («1984», «Скотний двір»). Німеччина знову відкриває літературу США: Дж. Д. Пассос, В. Фолкнер. Популярність «сучасних» американських письменників (Е. Хемінгуей, У. Сароян, Т. Капоте, Дж. Селінджер) стає знаковою в загальноєвропейських культурних змінах.

«Антитрадиціоналістські» тенденції наприкінці 50–60-х років. Французький «новий роман» (А. Роб-Ґріє, Н. Саррот, М. Бютор, К. Симон). «Новий журналізм», естетичні пошуки (Дж. Барт, Т. Пінчон, В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз), «театр абсурду».

Протиріччя теоретичних маніфестацій (звинувачення традиційної літератури у використанні стереотипних прийомів, що приховують реальність) і художньої практики (звуження репертуару прийомів, гіпертрофія авторської самосвідомості, літературна гра). «Відкриття» естетично родинних тенденцій у літературі 30–40-х років (Х. Л. Борхес, Брайон О’Нолон, В. Набоков). Занепад європоцентризму і феномен латиноамериканського роману (X. Кортасар, Ґ. Маркес). Зрушення в традиційних поняттях «статус художника», «статус художнього тексту».

60–70-ті роки — перемога нонконформізму як утвердження права не вбивати і не віддавати своє життя за «ідеали». Феномен 1968 року: Париж, Прага, Вудсток. Соціальна і культурна емансипація.

70–80-ті роки — «карнавалізація» літератури: паралельне співіснування й взаємопроникнення «паракультури» й «інтелектуального роману». Зрушення в усвідомленні статусу художнього твору і ролі митця. Розширення сфери об’єктів зображення. Реальність, включаючи внутрішній світ, перестає бути головним і «найдостойнішим» для зображення. Можливі світи (уявні, галюциногенні, алегоричні конструкти, фентезі тощо) відтепер не розцінюються як ознака маргінальної літератури. Маркована створеність художнього світу (наявність автора-творця, фіктивність, інтертекстуальність), його залежність від конвенцій усвідомлюються читачем як необхідна ознака сучасності (постмодерністичності) літературного твору (І. Кальвіно, Дж. Барт, У. Еко, Дж. Фаулз, Ґ. Ґарсія Маркес).

80–90-ті роки — кінець холодної війни, крах соціалістичної системи, об’єднана Європа, глобалізація та антиглобалізм, англомовна культурна експансія, нові політичні реалії одно полярного світу.

90-ті роки — розширення художнього репертуару, повернення традиційних конвенцій в умовах незаперечного права літератури на фіктивність. Кінець XX ст. — період «мирного співіснування» більшості яскравих тенденцій художнього життя трьох останніх століть        (М. Еміс, П. Акройд, І. Велш).

Сучасний літературний процес (у російській літературі)

На рубежі XX–XXI ст. змінюється саме обличчя літератури: вона схрещується з технікою, здобуває нові якості й можливості. Звісно ж, ситуація постмодерну вдихнула нове життя в зношені художні системи, активізувала їхню взаємодію. При цьому дуже сильною є тенденція до мультикультуралізму. Це тенденція загальносвітова, позначається вона й у такому явищі, як міжжанровость і поліжанровість сучасної літератури. Отже, література виходить із звичних жанрових берегів. Ми бачимо, що сучасна література часто не вміщається у свої звичні межі. Не випадково досить часто автори дають своїм творам визначення «книга»: «Книга номада», «Книга з безліччю вікон і дверей», «Дойче бух».

Сучасна російська проза

Поряд із підбиттям підсумків і осмисленням сучасності помітне місце в прозі на рубежі століть посідає футурологічне моделювання. Це приводить до появи численних антиутопій, здебільшого постмодерністських та реалістичних. Вони привертають увагу до несприятливих і навіть небезпечних тенденцій розвитку як самої Росії, так і світу.

Серед творів про загрозу третьої світової війни вирізняється роман Тетяни Толстої «Кись». У цьому творі змальована Земля через століття після Вибуху, тобто термоядерної війни. Майбутнє зображено як минуле, як епоха неоліту, що настала знов. Невелика частина населення все ж таки залишилася жити, але цивілізація прийшла в занепад: ті, що вижили, абсолютно регресували й унаслідок радіоактивного випромінювання перетворилися на мутантів-виродків із зооморфними ознаками. Як і в Бредбері, у цьому суспільстві йде боротьба з книгами, їх вилучають і спалюють, тому що вважають, що все зло від книг. Але, показує Толстая, людина, що відмовилася від культури чи позбавлена культури, стає справжнім звіром, сіє зло, руйнування і спричиняє вибух останньої війни, після якої нічого живого не залишиться. Автор активно використовує іронію, пародіювання, але все ж таки фінал роману не зовсім безнадійний.

Як можливі причини планетарної катастрофи розглядаються ідеологічний розкол світу, взаємна нетерпимість, претензії на гегемонію. Звісно, кожна сторона переконана, що вона має рацію; але усі приречені. Література засуджує національний і груповий егоїзм, що готує остаточний вибух смерті. У сучасній прозі прогнозується загибель соціуму, який не розрізняє добро і зло, і з огляду на це цікавим є роман А. Кіма «Селище кентаврів». Автор нібито задається питанням, куди поділися кентаври. Але насправді кентаври в нього — метафора людей. Кім показує, які суто зоологічні причини (відсутність духовних інтересів, неготовність зважати на собі подібних) ведуть рід кентаврів до загибелі.

Не обходять письменники й інші небезпечні речі, які можуть чекати людство в майбутньому. П. Крусанов у романі «Укус ангела» розглядає можливі негативні наслідки російської національної ідеї, яка спочатку була розвинена слов’янофілами, деградувала за часів СРСР і відновлена зараз. Автор показує наслідки, які чекають Землю, якщо прихильники «російської ідеї» почнуть діяти. Вони мріють врятувати світ ціною усунення всього, що їм не подобається. Такі зусилля неминуче спровокують третю світову війну.

Проза попереджає і про небезпекy тоталітаризму в Росії, яка повністю не зникла. Тоталітаризм існував 70 років, увійшов у плоть і кров народу. Найбільш послідовно цю тему розробляє Сорокін у дилогії «День опричника» і «Цукровий Кремль».

Критикується в сучасній прозі національна ідеологія аморального забезпечення, що найбільш виразно проявилося в романі Сергія Носова «Господиня історії». Не могли сучасні автори обійти в своїх антиутопіях і важливої для нашого часу проблеми глобалізації.

Про неприпустимість механічного (що не зважає на специфіку національного менталітету) перенесення чужого досвіду на російський ґрунт говорить Володимир Тучков в оповіданні «Острів свободи і щастя». Він розповідає про намагання створити в одному з районів Сибіру подобу міні-Америки. Якийсь олігарх пожертвував величезну суму грошей на створення такої моделі. Міста так само вибудувані, і шерифи є, і поліція діє — але це лише зовні, а по суті все закінчується крахом через неврахування російської реальності. Тучков підкреслює: люди цінують те, чого вони домагаються. А тут їм все подарували, і вони ставляться несерйозно: пиячать, крадуть.

Природно, що і в антиутопіях письменники не обходять проблеми ідеалів споживання, які дуже активно насаджуються в російському суспільстві. Це не означає, що люди не повинні споживати, але має бути перевага духовних цінностей над матеріальними. Автори

незадоволені, що споживання стає єдиним сенсом існування і витісняє на задвірки духовне життя. Простежуються негативні наслідки деяких наукових відкриттів та ідеологічних віянь останнього часу. Один із найяскравіших творів такого роду — книга В. Сорокіна «Бенкет». Розглядаються наслідки впливу на людину ідеології, мас-медіа, техніки, генної інженерії. Змістом творів ав- тор доводить, що ці явища ведуть до ліквідації особистості, до тотального відокремлення.

Наслідком впливу мас-медіа Сорокін уважає появу суб’єкта-споживача. Автор дуже активно використовує пародіювання і гротеск, викриваючи сучасні мас-медіа. Він зображує перформанс, який відбувається на сцені Палацу з’їздів, основний зміст якого — популяризація різних речей і товарів. Щоб створити видимість, що нові бізнесмени — благодійники суспільства, у зал виносять їжу й напої, звучить гімн. У Сорокіна все це зображено дуже смішно, у комедійному, безглуздому світлі, оскільки розумні люди знають, що олігархи — аж ніяк не благодійники людства. Але псевдореальність вкладається в голови народу і підміняє собою справжню.

Наш час — час активізації та впровадження в життя біотехнологій. Вони активно заявляють про себе останніми десятиліттями: штучне серце, силіконові груди… Сорокін задається питанням: до якої межі можна замінювати елементи в людині, щоб віна залишалася людиною і не перетворилася на кіборга не тільки в механічному, а й у моральному плані? Автор показує, що сучасний світ чекає на витіснення природного штучним. Людина більш ніж наполовину знищила суміжне природне середовище й на рубежі століть перейшла до дослідів над собою, щоб і свій внутрішній простір, а може, і фізичне тіло підмінити штучними частинами. Сорокін критично ставиться до цього, особливо коли імплантація не викликана нагальними потребами, а мотивована модою. Поступово, говорить автор, біотехнології стануть дуже модними, а оскільки ці операції дорогі, їх спочатку дозволятимуть собі лише дуже забезпечені люди. Автор присвячує цій проблеми п’єсу «Конкретні», у якій зображено «золоту молодь» майбутнього. Автор дає зрозуміти, що це вже наполовину не люди, вони живуть без справжніх почуттів, як автомати.

Наступний етап потенційного розвитку людини пов’язаний з клонуванням. Сорокін також дуже критично ставиться до цього питання. Це остання ступінь витіснення природного штучним. Повне клонування всього людства, з одного боку, забезпечує людству безсмертя: людина зможе себе відтворювати мільйони і мільярди років. Завдяки клонуванню також ліквідується голод на Землі (відтворення овець, телят…). Таким чином, Сорокін однозначно не заперечує необхідність клонування, але ставить питання про те, чи потрібне воно людині й чи є клон людиною в повному розумінні слова: чи людина перед нами або якась знята з людини і примітивізована в порівнянні з реальною істотою копія? Клоновані герої Сорокіна — виродки, і їхня зовнішня потворність підкреслює внутрішню. По суті, вони перестали боятися смерті й перестали чогось прагнути. Вони знають, що в будь-яку мить зможуть кло- нувати себе й своїх близьких. Великі проблеми виникають у цьому суспільстві з тим, кого вважати онуком, коли онук старший за діда. Автор показує різні аспекти боротьби з клонуванням, яку веде живонароджений герой твору. Нарешті героя страчено, щоб настрахати інших.

Майбутнє, таким чином, бачиться письменникам сповненим небезпек, якщо дозволити негативним тенденціям сьогодення повністю реалізувати свій потенціал. У міру своїх сил література, зокрема сучасна російська проза, здійснює політику стримування цих тенденцій.

Сучасна російська поезія

Чимало спільного бачимо ми між сучасною російською прозою і поезією.

У поезії рубежу століть виділяються три основні мотиви:

·         підведення підсумків XX ст. і всього тисячоліття;

·         оцінка сучасності;

·         затвердження життєздатних цінностей.

З підбиттям підсумків ми зустрічаємося у вірші Бродського «1994» (1994), у книзі поезій Кенжеєва «Та, що сниться під ранок» і в книгах віршів В. Соснори «Флейта й прозаїзми», «Двері закриваються» (ці книги дуже тісно пов’язані між собою за змістом). Домінують у названих авторів розчарування, скепсис, туга, оскільки глобальні історичні проекти, що висувалися в минулі століття, не здійснені, а в СРСР комуністичний проект закінчився крахом. Віру у світле майбутнє змінює відчуття кінця історії. «Легіонери з порожніми руками повертаються з походу, <…> і актори, яким більше не аплодують, забувають свої великі репліки».

Досить тривожними є численні поетичні твори, присвячені минулому. Вирізняються серед них поеми Корнілова «Рулетка» (1999) і Байтова «Три роки» (1995), а також книга поезій Стратановського «Темрява денна» (2000).

Релігійні мотиви посідають помітне місце в сучасній російській поезії. Крім книги Стратановського, слід назвати книги Кублановського «Третя правда», Чухонцева «Фіфіа», Русакова — великий цикл «Розмови з богом». Ці художники обстоюють цінності справжнього, нефальсифікованого і неодержавленого християнства. Вони закликають не на словах, а на ділі стати християнами, домогтися християнізації душ. Таким чином письменники в епоху девальвації колишніх цінностей відроджують цінності християнські. Серед таких авторів слід виділити Юрія Кузнєцова.

Християнські настрої сильні й у поетичному щоденнику Ахмадуліної «Несподіване» (1999).

Т. Кібіров у творі «Парафразис» на плюралістичній основі сполучає переосмислені християнські цінності з постмодерністським плюралізмом, екуменізмом і панекологізмом — закликом до збереження всього живого на землі. Чи не всі порушені ним питання Кібіров пов’язує з літературою і всі свої роздуми опосередковує літературою. Тим самим він підкреслює, що в людей є невичерпний золотий естетичний запас, і це також одна з цінностей, про які не слід забувати. Поет звертається до того кращого, що є в людині, і прагне його активізувати, одухотворити. Якщо порівняти книгу Кібірова з книгою Стратановського, то можна сказати, що «Парафразис» — найсвітліша книга в сучасній російській поезії і, можливо, усій сучасній російській літературі. Темне й світле в сучасній літературі врівноважують одне одного, спонукаючи, з одного боку, адекватно сприймати життя, а з іншого — не впадати у відчай і обстоювати ідеали.

Сучасна російська драматургія

Як і вся російська література рубежу століть, драматургія позначена духом естетичного плюралізму. У ній представлені реалізм, модернізм, постмодернізм. У створенні сучасної драматургії беруть участь представники різних поколінь: нарешті легалізовані представники поствампіловської хвилі Петрушевська, Арбатова, Казанцев, творці постмодерністської драми Прігов, Сорокін, а також представники драматургії дев’яностих. Ціла плеяда цікавих авторів зуміла привернути до себе увагу: Угаров, Гришковець, Драгунська, Михайлова, Слаповський, Курочкін та інші.

Провідна тема сучасної драматургії — людина і суспільство. Сучасність в особах відображає творчість драматургів-реалістів. Можна послатися на такі твори, як «Конкурс» Олександра Галина, «Французькі пристрасті на подмосковній дачі» Розумовської, «Пробне интерв’ю на тему свободи» Арбатової та чимало інших. Найбільший інтерес серед представників реалістичної драми зуміла викликати в 90-ті роки Марія Арбатова завдяки новій для російської літератури феміністській проблематиці.

На рубежі століть у драматургію приходить покоління двадця- тилітніх. Їх твори, як правило, виключно похмурі й у тому чи іншому вигляді досліджують проблему зла. Головне місце в п’єсах займають зображення нелюдяності й насильства частіше за все не з боку держави, а зла, яке вкорінене у відносинах людей і свідчить про те, що їх душі покалічені. Такі «Пластилін» Сигарева, «Клаустрофобія» Костянтина Костенка, «Кисень» Івана Виропаева, «Паб» братів Преснякових. Таких похмурих п’єс і в такій кількості не було навіть за часів андеграунду. Це свідчить про розчарування в цінностях сучасної цивілізації і в самій людині. Методом від супротивного, згущуючи чорні фарби, молоді автори обстоюють ідеали людяності.

Значне місце в сучасній драматургії посідають також римейки — нові, осучаснені версії відомих творів. Драматурги звертаються до Шекспіра, про що свідчать «Гамлет. Версія» Бориса Акуніна, «Гамлет. Нульова дія» Петрушевської, «Гамлет» Клима (Клименка), «Чума на обидва ваші доми» Григорія Горіна. Із російських авторів звертаються до Пушкіна («Драй, зибен, ас, або Пікова дама» Коляди), Гоголя («Старосвітське кохання» Коляди, «Башмачкін» Богаева), Достоєвського («Парадокси злочину» Клима), Толстого («Анна Кареніна – 2» Шишкіна: допускається варіант, що Анна залишилася жива), Чехова («Чайка. Версія» Акуніна).

Критерії класики під час оцінювання сучасності визнаються більш об’єктивними, ніж будь-які ідеологічні критерії. В інших випадках із попередниками ведуть суперечку або поглиблюють їх спостереження. Але в першу чергу драматургія відсилає до запо- віданих класикою загальнолюдських цінностей. Найкращі із створених сучасними драматургами п’єс стали надбанням не тільки російської, а й зарубіжної драматургії.

Російська література кінця XX — початку XXI ст. загалом становить значний інтерес. Вона вчить думати, формує моральне почуття, заперечує потворне, даючи (часто в опосередкованій формі) уявлення про прекрасне і бажане.

2. Повідомлення учнів про життя і творчість Річарда Баха, Мілана Кундери, Харукі Муракамі, Януша Вишневського та ін.

Орієнтовний зміст повідомлення

Річард Девід Бах (1936) — американський письменник, пілот за професією. Не досягши великих успіхів у професії, він перейшов працювати до спеціального журналу «Флайнг» («Льотна справа»). Як автор багатьох нарисів, статей, оповідань, книг про авіацію, серех них «Чужий на землі» (1963), «Біплан» (1966), «Нічого не трапилось» (1969), він не здобув визнання ні в масового читача, ні в колах критиків. Але наприкінці 1970 року виходить із друку його притча «Чайка Джонатан Лівінгстон», яка очолила список бестсе- лерів і тривалий час зберігала цю позицію. Повість була перекладе- на багатьма мовами світу, і вже 1973 року американський режисер Холл Бартлетт екранізував її.

Наступні книги Баха — «Дар, який приносять крила», «Не існує таких місць, як далечінь», «Міст через вічність» — знову проходять непоміченими, аж поки 1977 року виходять із друку «Ілюзії», що зачаровують читачів. Незмінною популярністю користуються твори Баха і в нашій країні. Один із них — «Чайка Джонатан Лівінгстон». Щодо твору «Чайка…», то письменник стверджує, що він не стільки її автор, скільки медіум, бо ідея цієї філософської повісті йому не належить. Одного разу, прогулюючись туманним берегом каналу Белмонт Шор (штат Каліфорнія), він почув Голос, який вимовив загадкові слова: «Чайка Джонатан

Лівінгстон». Підкоряючись Голосу, Бах сів за письмовий стіл і записав марево, що пройшло перед його очима, як кінофільм. Але на цьому історія майже скінчилася, бо скільки не намагався Бах власноручно продовжити повість, йому це не вдалося, аж поки через 8 років йому примарилося продовження. Метафора «Чайки…» зрозуміла всім: зграя чайок із непереборною жадобою їжі — це наше повсякденне життя, політ Джонатана Лівінгстона — це свобода, його прагнення вдосконалювати свій політ — це наші шляхи самовдосконалення і наше бажання вирватись із дріб’язкової суєти, пізнати сенс життя й осмислити свій статус у світі. А ці ідеї особливо близькі молоді, адже літають, коли ростуть, коли закохуються, коли обирають професію пілота, тобто, перш за все, у молоді роки. Недарма Рей Бредбері відгукнувся на цю повість так: «Ця книга Річарда Баха діє відразу в двох напрямах. Вона надає мені почуття Польоту і повертає мені молодість».

Уже з перших рядків, а точніше, з присвячення — «Істинному Джонатану — Чайці, яка живе в кожному з нас» — Бах стверджує, що справжній герой, найсильніший і найздібніший, — це той потенціал нашої внутрішньої снаги, який нам обов’язково необхідно розкрити. У нас є можливості вибратись із необізнаності; ми мо- жемо навчитися літати, ми можемо здобути свободу, тільки треба усвідомити власні винятковість, силу і розум. Рефреном повісті звучать слова: «Ми вільні — і тому вільні йти куди схочемо і бути собою всюди, де б ми не перебували».

Притча Баха своєю першоосновою має біблійно-євангельський сюжет: обранництво і вигнання, повернення до тих, «чий розум відкритий до знать», учені-апостоли, чудеса, відвідування раю для чайок, смерть і воскресіння. Не випадково Майкл Корда (кінокритик американського журналу «Глемоур» і головний редактор видавництва «Саймон і Шустер»), рецензуючи екранізацію притчі Баха режисером Холлом Бартлетом, підкреслив, що в кінострічці Джонатан Лівінгстон виглядає пташиним Христом. Але, незважаючи на євангелійські мотиви, притча вільна від будь-якого релігійного пафосу. Навпаки, головне у філософській проблематиці повісті — віра в усе- могутність людського розуму й духу, безкрайність людського пізнання, наполегливість у подоланні своїх обмежених можливостей, упевненість у необхідності боротьби за досягнення своєї мети. «Віра тут ні до чого… Навіть у випадку звичайного вміння літати на одній вірі далеко не залетиш»,— повчає юного Джонатана Лівінгстона наставник. А остання заповідь Чайки своєму учневі звучить так: «Не давай їм розпускати про мене безглузді плітки, або робити з мене бога, добре, Флетч? Я чайка. Ну, хіба що люблю літати». Не випадково церковна влада в США засудила притчу Баха, вбачаючи в ній гріх гордині. Обриси традиційного євангельського міфу в «Чайці…» підправлені також за рахунок основних постулатів буддизму та змісту й структури дзен-буддійської психотехнічної практики досягнення Абсолюту.

У буддійській картині світу буття є безначальним і безкінечним ланцюгом перетворень (сансара), основою яких є страждання. Отже, смерть — це не кара, не визволення, а перехід до нового життя і нових страждань. Урятуватися від пут сансари, досягти вершини духовного розвитку (нірвани) і стати Буддою може тільки людина, а не боги чи інші міфічні істоти. Отже, сутність Будди, тобто Вища Реальність, міститься в самій людині, і досягти стану Будди можна в нинішньому житті (згадаємо слова з «Чайки…»: «Небеса — не місце і не час — але лише наша власна досконалість»). Після досягнення нірвани Будди перебувають деякий час на небі, але можуть залишатися деякий час у людській подобі. Вони проповідують учення, за допомогою якого можна досягти нірвани, здійснюють добрі вчинки. Вони мають чудотворні сили: психічні (розуміння намірів і думок інших людей, знання про їх минуле і майбутнє) і фізичні (уміння літати, робитися невидимими тощо).

Як бачимо, у повісті Річарда Баха дуже точно відтворено основні постулати буддизму, починаючи з телепатичних можливостей і сяйва, яке випромінює пір’я чайок-будд і закінчуючи програмним монологом: «Мета життя — пошук досконалості, а завдання кожного з нас — максимально наблизити її прояв у самому собі, у власному стані й поведінці. Закон на всіх рівнях буття — той самий: свій наступний світ ми вибираємо за допомогою знання, яке знайшли тут. І якщо тут ми віддаємо перевагу невігластву і знання наше залишилося дотеперішнім, наступний наш світ нічим не буде відрізнятися від теперішнього, усі його обмеження збережуться, і таким же непідйомним буде гнітючий тягар незрозумілого виклику». З буддійськими ідеями в «Чайці…» пов’язана ще одна ознака твору. У класичній притчі немає динаміки подій, авторська ідея не оформлюється в систему образів і характерів. У героїв Річарда Баха наявні якості літературного характеру: «Від юної чайки, захопленої польотом, яку резонно умовляють батьки, до мудрого Джонатана Лівінгстона, який передає свої обов’язки наставника своєму учневі Лінду Флетчеру, шлях досить значний, і він намічений автором у притчі».

Присутність євангельських та буддійських мотивів у «Чайці…» не випадкова. 60–70-ті роки ХХ ст. — це період розквіту молодіжного руху хіпі, які, відмовляючись від буржуазного споживацького погляду на життя, стверджували культ свободи, любові, проголошували своїми кумирами Ісуса, Будду, Ганді, зверталися до східних учень, зокрема до буддизму. Отже, Джонатан Лівінгстон, що незадоволений рослинним існуванням, віддає перевагу не щоденній бійці за риб’ячі голови, а вільному польоту і самовдосконаленню, висловив досить типові переконання молоді свого часу.

І, нарешті, ще одна ознака притчі Р. Баха, на яку звертають увагу всі рецензенти,— це анімалізм і документалізм. Незважаючи на алегоричність, повість залишається прекрасним зразком твору про тварин, що підкреслено чудовими фотографіями Рассела Мансона, у яких відбита краса польоту вільних птахів. Анімалізм «Чайки…» підкреслений і кваліфікованим описом техніки польоту і фігур вищого пілотажу, що зрозуміло у автора — льотчика за професією: «Він [Джонатан Лівінгстон] виявив, що за зміщення на дюйм одного-єдиного пера на самісінькому кінчику крила тіло на величезній швидкості описує плавну криволінійну траєкторію. Але до того як Джонатан це зрозумів, він виявив інше — зміщення більш ніж одного пера на такій швидкості примушує тіло обертатися навколо поздовжньої вісі подібно до рушничної кулі… Так Джонатан став першою на землі чайкою, яка осягла основи мистецтва вищого пілотажу». Недарма головний герой притчі носить ім’я Джонатана Лівінгстона — знаменитого в 30-ті роки ХХ ст. американського льотчика.

«Справжність землі, моря і неба, польоту чайок не тільки не суперечить притчі, але навіть надала історії незвичайної чайки якусь ілюзорну достовірність, схожу на Голос, який нібито розповів її Річарду Баху,— дивовижну двоїстість враження, на межі можливого і неможливого».

(За О. І. Бульвінською)

Харукі Муракамі (1949) — популярний сучасний японський письменник і перекладач.

Народився 1949 року в Кіото, давній столиці Японії, у родині викладача класичної філології.

У діда Харукі Муракамі, буддійського священика, був невеликий храм. Батько викладав у школі японську мову й літературу, а у вільний час також займався буддійським просвітництвом. Навчався за фахом «класична драма» на відділенні театральних мистецтв університета Васеда. 1950 року родина письменника переїхала в місто Асія — передмістя порту Кобе (префектура Хього).

1974 року відкрив свій джаз-бар «Пітер Кет» у районі Кокубундзі, Токіо. 1977 року переїхав зі своїм баром у більш спокійний район міста, Сендагая.

У квітні 1978 року під час бейсбольного матчу зрозумів, що міг би написати книгу. До цього часу не знає, чому саме. За словами самого Муракамі, «я просто зрозумів це — і все». Муракамі дедалі частіше залишався після закриття бару на ніч і писав тексти — чорнильною ручкою на простих аркушах паперу.

1979 року була опублікована повість «Слухай пісню вітру» — перша частина «Трилогії Пацюка». Отримав за неї літературну премію «Гундзо сіндзін-сьо» — престижну нагороду, яка щороку присуджується журналом «Гундзо» японським письменникам-початківцям, а трохи пізніше — премію «Нома» від провідного літературознавчого журналу «Бунгей» за те ж саме. Уже до кінця року роман-призер був розпроданий нечуваним для дебюту накладом — понад 150 тисяч примірників у твердій обкладинці.

1980 року опублікував повість «Пінбол–1973» — другу частину «Трилогії Пацюка».

1981 року Муракамі продав ліцензію на управління баром і став професійним письменником. 1982 року він закінчив свій перший роман «Полювання на овець» — третю частину «Трилогії Пацюка». Того ж року отримав за нього чергову премію «Нома».

1985 року вийшли друком дві збірки оповідань — «Повільною шлюпкою до Китаю» і «Хороший день для кенгуру». 1984 року побачила світ збірка оповідань «Світлячок, спалити сарай та інші історії».

1985 року опублікував роман «Країна Чудес без гальм і Кінець Світу» і отримав за нього премію «Танідзакі». Того ж року вийшла друком книга дитячих казок «Різдво Вівці» з ілюстраціями Сасакі Макі та збірка оповідань «Смертельний жар каруселі з конячками».

1986 року Муракамі поїхав з дружиною до Італії, а пізніше до Греції, мандрував по островах Егейського моря. У Японії вийшла збірка оповідань «Повторний наліт на булочну».

1987 року опублікував роман «Норвезький ліс». Переїхав до Лондона. А 1988 року в Лондоні Муракамі закінчив роботу над романом «Денс, Денс, Денс» — продовження «Трилогії Пацюка».

1990 року в Японії побачила світ збірка оповідань «Удар телепузиків у відповідь».

1991 року Муракамі переїхав до США і обійняв посаду стажиста-дослідника в університеті міста Принстон, штат Нью-Джерсі. У Японії вийшло 8-томне зібрання творів, куди увійшло все написане за 1979–1989 роки.

1992 року здобув ступінь ад’юнкт-професора Принстонського університету. Закінчив і опублікував у Японії роман «На південь від кордону, на захід від сонця». Виїхавши з Японії на Захід, прекрасно володіючи англійською мовою, уперше в історії японської літератури почав дивитися на свою батьківщину очима європейця:

«… Я поїхав у Штати майже на п’ять років, і раптом, живучи там, абсолютно несподівано захотів писати про Японію та про японців. Іноді про минуле, іноді про те, як там усе сьогодні. Легше писати про свою країну, коли ти далеко. На відстані можна побачити свою країну такою, яка вона є. До того я якось не дуже хотів писати про Японію. Я просто хотів писати про себе і свій світ», — згадував він в одному з інтерв’ю, які не дуже любить давати.

У липні 1993 року переїхав до міста Санта-Ана, Каліфорнія, читати лекції із сучасної (післявоєнної) світової літератури в університеті Вільяма Говарда Тафта. Відвідав Китай та Монголію.

1994 року в Токіо вийшли друком перші 2 томи роману «Хроніки заводного птаха», наступного року з’явився 3-й том «Хронік».

У Японії сталися відразу дві трагедії: землетрус у Кобе і заринова атака секти «Аум Сінрікьо». Муракамі почав роботу над документальною книгою «Підземка».

1996 року випустив збірку оповідань «Привиди Лексингтона». Повернувся до Японії й оселився в Токіо. Провів низку зустрічей та інтерв’ю з жертвами і катами «заринового теракту».

1997 року опублікував документальний двотомник про заринову атаку в токійському метро — «Підземка» і «Край обітований».1999 року опублікував роман «Мій улюблений sputnik». У 2000-му випустив збірку оповідань «Усі божі діти можуть танцювати».

Січень 2001-го — переїхав у будинок на березі моря в м. Оїсо, де і живе донині.

Серпень 2002-го — написав передмову до «Країні Чудес без гальм», що готувалася до друку в Москві.

У вересні 2002-го опублікував свій десятий художній роман, двотомник «Кафка на пляжі».

У лютому 2003 року випустив новий переклад роману Селінджера «Над прірвою в житі», який побив усі рекорди продажів перекладної літератури в Японії початку нового століття.

У червні–липні 2003-го разом із колегами з клубу мандрівників «Токійська сушена каракатиця» вперше побував у Р осії — на острові Сахалін. У вересні поїхав до Ісландії. У цей же час розпочав роботу над наступним романом, який був опублікований 2004 року під назвою «Післятемрява».

2006 року письменник отримав літературну премію імені Франца Кафки. Церемонія нагородження пройшла в Міському залі зборів у Празі, де номінанту була вручена невеличка статуетка Кафки і чек на 10 тисяч доларів.

2008 року в інтерв’ю інформаційному агентству Кіодо Муракамі повідомив, що працює над новим дуже великим романом. «Щодня зараз я сиджу за столом по п’ять-шість годин,— сказав Муракамі.— Я працюю над новим романом уже рік і два місяці».Письменник запевняє, що його надихає Достоєвський. «Він став продуктивнішим із роками й написав "Братів Карамазових”, коли вже постарів. Мені б хотілося зробити те ж саме». За словами Муракамі, він має намір створити «гігантський роман, якій би поглинув хаос усього світу та ясно показав напрям його розвитку». Саме тому письменник відмовився зараз від інтимної манери своїх ранніх тво- рів, які зазвичай писалися від першої особи. «Роман, який я три-

маю у своїй голові, поєднує погляди різних людей, різні історії, що створює загальну єдину історію,— роз’яснює письменник.— Тому я повинен писати зараз від третьої особи».

2009 року Харукі Муракамі засудив Ізраїль за агресію в секторі Газа й убивство мирних палестинців. Про це літератор сказав в Єрусалимі, скориставшись трибуною, наданою йому у зв’язку з присудженням літературної Єрусалимської премії за 2009 рік: «У результаті атаки на сектор Газа загинуло понад тисячу людей, включаючи багатьох неозброєних громадян. Приїжджати сюди на отримання премії означало б створювати враження, що я підтримую політику використання військової сили. Однак замість того, щоб не бути присутнім і промовчати, я обрав можливість говорити».

«Коли я пишу роман,— заявив Муракамі,— у мене завжди в душі живе образ яйця, яке розбивається об високу міцну стіну. "Стіною” можуть бути танки, ракети, фосфорні бомби. А "яйце” — це завжди неозброєні люди, їх пригнічують, їх розстрілюють. Я в цій сутичці завжди на боці яйця. Чи є користь від письменників, які стоять на боці стіни?»

28 травня 2009 року в продаж у Японії надійшов новий роман письменника — «1Q84». Увесь стартовий наклад книги був розкуплений до кінця дня.

У вересні 2010 року у світ вийшов російський переклад книги Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг». За словами автора, це зібрання «замальовок про біг, але ніяк не секретів здорового способу життя». «Щиро писати про біг,— говорить Муракамі,— означає щиро писати про самого себе».

Януш Леон Вишневський — польський письменник, народився 1954 року в місті Торунь. Був моряком риболовного флоту, потім закінчив університет, здобув ступінь доктора інформатики і доктора хімічних наук. Живе у Франкфурті-на-Майні, займається молекулярною біологією.

Дебютний роман — «Самотність у Мережі» — історія вірту- альної любові, що стала реальністю. Книга три роки не полишала списки бестселерів (усього в Польщі продано близько 300 тисяч примірників), витримала безліч перевидань, у тому числі з доповненнями за результатами дискусії з читачами на інтернет-форумах. Книга була екранізована в Польщі 2006 року; в екранізації одну з епізодичних ролей зіграв сам Вишневський.

У книзі «Самотність у Мережі» приділено велику увагу емоціям і переживанням героїв. Незважаючи на те, що роман, як і всі книги Вишневського, заснований

на реальних подіях, герої, за словами автора, ідеалізовані.

«Якуб дуже правильний чоловік. Я зібрав усі хороші риси чоловіків у ньому. Це ідеал. У реальному світі такої людини не існує».

Література — це свого роду хобі для Януша. У ній багато відображено з наукового життя письменника (основним своїм заняттям він уважає науку).

У Януша Вишневського дві дочки. Він сказав про них: «У мене в житті є тільки дві найбільш значущі жінки. Перша — це моя старша дочка, друга — молодша».

V. Закріплення знань, умінь і навичок

Міні-диспут за висловлюванням Й. Бродського: «Поет змінює суспільство непрямим способом».

VI. Домашнє завдання

Підготуватися до бесіди з позакласного читання.

Індивідуальне завдання: підготувати повідомлення про життя і творчість Тетяни Толстої.

Написати рецензію (або есе чи зробити ідейно-художній аналіз) на один сучасний прозовий постмодерністський твір світової літератури.

VII. Підсумки уроку

Інтерактивна вправа «Займи позицію»:

Письменник, книга здатні змінити світ, людину на краще.