Мета: 
- активізувати знання учнів про живопис, його види і жанри на прикладі російського живопису; 
- узагальнити на прикладах мистецьких творів особливості майстерності російських живописців; 
- поглибити знання учнів про творчість видатних представників російського живопису, особливості їх манери виконання та колориту. 
Завдання: 
- ознайомити з пейзажним живописом І. Левітана; 
- проаналізувати особливості портретів В. Сєрова; 
- розкрити сутність творчого генію М. Врубеля; 
- проаналізувати на прикладах мистецьких творів розвиток російського живопису. 
План лекції: 
1. Пейзажний живопис. Творчість І. Левітана. 
2. Портрети В. Сєрова. 
3. Геній М. Врубеля. 

1. Пейзажний живопис. Творчість І. Левітана 

Творчість російських передвижників 80-х років заснована на принципах пленеру. Пленерний живопис з його повним злиттям світлотіньового та колірного сприйняття природи, заснованого на правильних співвідношеннях тонів, дає найбільш точне та багате відображення її матеріальності завдяки колориту, сповненого динаміки, породженої грою світла та повітря. Тут враховується гармонія, що об’єднує кольори та виникає внаслідок впливу атмосфери на сприйняття колірної картини світу. Тому пленерний живопис дотримується закону повітряної перспективи, що залежить від зміни щільності шарів повітря, їх вологості, а також закону відображень, в першу чергу відображення неба на поверхні землі, а потім впливу всіх колірних поверхонь одна на одну. 
Левітан Ісак Ілліч (1860 — 1900 р.) належить до більш молодого покоління передвижників. Розквіт його творчості — кінець 80-х і 90-ті роки ХІХ століття. Покликання великого художника-пейзажиста, який зробив великий внесок у розвиток цього жанру, визначилось дуже рано — у віці тринадцяти років він вступив до Московського училища живопису, ваяння та зодчества. Великий вплив на формування Левітана як художника мав його вчитель О. Саврасов, а також В. Полєнов, що керував пейзажною майстернею. Через роки, коли Левітан вже сам викладав в Училищі (з 1898 р.), він продовжив традиції своїх педагогів. З О. Саврасовим Левітана споріднює тонке поетичне відчуття природи, вміння виразити в пейзажі глибокі духовні переживання. Про вплив учителя свідчать ранні роботи Левітана («Вечір», 1877), проте вже написаний в 1879 році пейзаж «Осінній день. Сокольники» — цілком самостійний твір. Це камерний ліричний етюд, як і більшість робіт цього періоду. 
Міцні стосунки пов’язували Левітана з Товариством пересувних виставок. Він почав виставляти власні твори з 1884 року в якості експонента, а з 1891 року — вже як член об’єднання. З цього часу художник щорічно представляв роботи на пересувних художніх виставках. 
З другої половини 1880-х років Левітан постійно здійснював поїздки на Волгу. Ці поїздки поклали початок роботі над великим циклом пейзажів. Волзькі простори з відкритими горизонтами визначили панорамність написаних Левітаном картин. Йому вдалося передати мінливі колірні ефекти, притаманні лише даному стану та часу буття природи. Серію волзьких пейзажів відкриває робота «Вечір на Волзі» (1887 — 1888). Від камерних та ліричних ранніх робіт цю картину відрізняє епічний лад. Волзькі пейзажі, що експонувалися на виставках передвижників в 1889 — 1890 роках мали великий успіх та принесли Левітану славу великого художника. 
Важливе місце в творчості Левітана належить роботам «Тиха обитель» (1890) та «Вечірній дзвін» (1892). Ці твори відкривають новий етап найвищого піднесення, що припадає на 1890-ті роки. 
Від конкретних ландшафтів художник поступово перейшов до їх поетичного узагальнення, відтворення найбільш характерного у російській природі, типових її рис. Левітан, як і всі художники ліричного пейзажу-настрою, писав природу в перехідний момент, в ту пору, коли один стан змінює інший. Частіше це були осінь і весна, вечір та ранок, більш чутливі до природних змін листяні ліси. Художні засоби, які використовував Левітан, завжди дуже точні за вибором та відповідають головній меті — передати певний настрій. Настрій, як і внутрішній зміст та сюжет пейзажу, диктували майстру манеру виконання, колірний та композиційний лад. 
До періоду розквіту творчості Левітана належать картини «Владимирка» (1829), «Біля омута» (1892), «Над вічним спокоєм» (1894). 
Картина «Владимирка» поклала початок формуванню нового жанру в живописі, названого історичним пейзажем. Композиція картини побудована на злитті власне пейзажу та особистих почуттів автора, його роздумів над долею російського народу (саме цією дорогою засуджені йшли у Сибір). Пейзаж розгортається як симфонія, в якій в образі природи передається рух та зміна великих почуттів та думок. Від цього пейзажу віє сумом та безпритульністю. Але, разом з тим, в самій його широті, в його просторах та глибині, в тому, як неухильно рухається до горизонту дорога, перемагаючи підвищення ґрунту, стежку, що її перетинає — в усьому цьому є щось величне та безповоротне, як саме життя. Пейзаж нічим не вражає з першого погляду: ні яскравістю фарб, ні незвичайністю обраного живописцем мотиву. Дорога — ось головна тема пейзажу, його основний дієвий герой. Перед глядачем розкриваються величні простори зеленкувато-брунатних полів, ліси, що синіють, жовтуваті смуги жнив. Темніючи біля горизонту, застигло у нерухомості небо. Лише хмари, більш світлі на фоні неба, з найрізноманітнішими, іноді примхливими обрисами, перебувають у русі. Вони пливуть над дорогою, посилюючи відчуття безкрайого простору, неосяжної далечини. Горизонтальні лінії композиції картини (стежка, що тягнеться напереріз до дороги), смуга лісів, витягнутий по горизонталі формат полотна врівноважують рух вглибину, створюють враження широти та розмаху. 
З другої половини 1890-х років Левітан не писав «великих картин», але працював багато. Його полотна стають більш лаконічними, вагомої ролі набуває тональна розробка. Картини «Березень» (1895), «Золота осінь» (1895), «Весна. Велика вода» (1897) можна вважати кращими творами періоду. 
Левітану більшою мірою, ніж його попередникам та сучасникам, було притаманне проникливе, філософське ставлення до природи. В пейзажах майстра відсутня людина, проте у протоптаних стежках, будинках, церквах на берегах річок відчувається її присутність. 

2. Портрети В. Сєрова 

Валентин Олександрович Сєров (1865 - 1911) — російський живописець, графік, театральний художник, педагог. Син композитора А. Н. Сєрова. Після смерті батька (1871) майбутній художник багато подорожував з матір’ю по Росії і Європі. У Мюнхені восьмирічний Сєров займався з художником К. Кеппінгом, в 1874 - 75 рр. в Парижі навчався у І. Рєпіна. В 1878 - 79 рр. заняття з Рєпіним продовжилися в Москві. У 1880 — 85 рр. Сєров навчався у Петербурзькій академії мистецтв в майстерні П. Чистякова (разом з М. Врубелем); щоліта працював на пленері в заміських садибах друзів. Велике значення для Сєрова мало постійне, вдумливе вивчення колекцій російських і західноєвропейських музеїв. Демократизм, правдивість і щирість, пильна увага до людини і рідної природи, гостре відчуття сучасного життя в поєднанні з глибоким освоєнням художньої спадщини минулого становлять характерні риси творчості Сєрова. 
З 1894 р. Сєров — член Товариства пересувних художніх виставок. З 1898 р. — академік Петербурзької академії мистецтв; у цьому ж році обраний першим російським членом «Мюнхенського Сецессіону». З 1899 р. викладав у Московському училищі живопису, ліплення й зодчества. В 1900 р. на Всесвітній виставці в Парижі був визнаний гідним вищої нагороди за «Портрет великого князя Павла Олександровича» (1897). 
З дитинства «другою домівкою» для художника стало Абрамцево — садиба московського купця й мецената С. Мамонтова. Тут була написана «Дівчинка з персиками» (1887) ─ перший шедевр Сєрова, у якому сучасники відзначили риси, близькі імпресіонізму: безпосередність, свіжість, наповненість світлом і повітрям. Однак, на відміну від французьких імпресіоністів, Сєров не задовольняється передачею тільки зовнішнього враження. Створений ним образ має психологічну глибину. Прагнення писати, за словами художника, «тільки життєрадісне» відобразилося також у «Дівчині, осяяній сонцем» (1888). «Дівчинка з персиками» і «Дівчина, осяяна сонцем» — це поеми про юність, пройняті життєрадісним, оптимістичним світовідчуттям художника, який сприймає світ у його барвистому розмаїтті. 
На картині «Дівчинка з персиками» зображена дочка відомого промисловця й купця Сави Мамонтова — Віра Мамонтова. Портрет втілює найбільш характерні і світлі риси світу дитинства — радість, безтурботність, відчуття повноти буття. Ми бачимо яскраво виражені індивідуальні риси персонажу — дівчинки-підлітка, ─ притаманні й іншим дитячим портретам Сєрова: витонченість, природність. Композицію картини формує характерна для того часу обстановка вітальні. Сєров підкреслює жіночність юної моделі: гра світлотіні на обличчі дівчинки створює ледве помітну вуаль загадковості, невизначеності. Просторе і світле вікно вітальні нагадує дзеркало, в яке виглядає дівчинка, і яке відображає в собі чудовий і неосяжний світ навколо неї. Сєрову вдалося втілити в цій картині дивовижний за своєю глибиною, складний світ дитячої психології, що відповідає принципам гуманістичної естетики, яку він перейняв від великих майстрів італійської школи живопису. Вражає гармонія між внутрішнім світом зображуваного персонажу та навколишньою природою, наповненою чистим повітрям, теплом і світлом. Ця дивовижна гармонійність картини — свідчення яскравого таланту молодого художника, що завдяки цьому шедевру відразу ж став знаменитим. 
Кінець 1890 - 1900 рр. — період нових різноманітних творчих пошуків художника. Він створює численні портрети, глибокі за задумом, різні за жанрами — від інтимно-ліричних до монументальних, від гострих начерків до портретів-картин. Сєров виступає в цей час як майстер художньої типізації, виявлення характеру. Кожен портрет для Сєрова, за його висловом, — «ціла хвороба» — з такою творчою пристрастю він заглиблюється у вивчення натури, шукає нові засоби художньої виразності, домагається яскравого розкриття соціально-психологічної сутності людини, прагне висловити своє ставлення до неї. Чарівні жіночі портрети Лукомської (1999), Акімової (1908) позначені одухотвореністю образу, високою майстерністю малюнка і живопису, що передають найтонші відтінки душевного стану. У цей період Сєров охоче малює дітей, тонко помічаючи особливості дитячої психології: «Діти» (1899), «Міка Морозов» (1901). 
Дитячий портрет, який є художнім шедевром в творчості В. Сєрова, — «Міка Морозов». Михайло або Міка, як його звали в домашньому колі — син відомого багатого промисловця і колекціонера живопису М. Морозова, п’ятирічна дитина, що відрізнялася неабиякими здібностями. На той час він уже говорив англійською, самостійно вивчав грамоту, відрізняючись надзвичайною жвавістю натури. У його одязі, зовнішньому вигляді ми не знаходимо і натяку на його соціальний статус, як це нерідко було прийнято в дитячих портретах представників багатих і знатних родин. Та художник і не прагнув передати зовнішні атрибути його соціального стану. Навпаки, своє завдання він вбачав у розкритті складного духовного світу дитини, що тільки починає пізнавати життя і захоплено сприймає його. Художник зумів відтворити емоційний порив дитини, її спрямованість до зовнішнього світу, що найбільшою мірою відображали жваву і активну натуру хлопчика, який виріс потім у великого вченого, блискучого знавця англійської літератури і культури, відомого шекспірознавця. Ця складність відчуттів дитини, чистота і свіжість її помислів підкреслюються білим кольором сорочки на золотаво-зеленому тлі, яке ще більше підсилює білизну одягу і відтіняє красиві живі риси дитячого обличчя. Майстерна палітра фарб, тонка і соковита, передає душевний порив і емоційну схвильованість дитини. Майстер у цій картині зумів надиво глибоко і точно проникнути у світ дитинства, увічнити на полотні ту прекрасну, щасливу і безхмарну мить. Талант художньої проникливості дозволив Сєрову впізнати в маленькому Міці характерні риси непересічної і талановитої в майбутньому особистості. 
Новий підйом творчості Сєрова був обумовлений революцією 1905 — 1907 рр. У 1905 році Сєров створив чудову галерею портретів видатних діячів російської культури — М. Горького, М. Ермолової, Ф. Шаляпіна. 

3. Геній М. Врубеля 

Мистецтво Михайла Олександровича Врубеля (1856 - 1910), в якому проявились риси символізму і пов’язаного з ним модерну, стало своєрідним прологом нових художніх процесів в російській культурі на рубежі ХІХ - ХХ ст. Врубель займався живописом, графікою, скульптурою, монументальними композиціями, театральними декораціями, заклав нові принципи оформлення житлових інтер'єрів — словом, був тією дивовижною багатогранною фігурою, без якої немислима російська культура на межі століть. 
Врубель народився в Омську, в родині військового. Дитячі і юнацькі роки Врубеля пройшли в Санкт-Петербурзі (тут він навчався у школі Товариства заохочення художників), у Саратові, Одесі. Після закінчення у 1874 р. Одеської класичної гімназії був зарахований до юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Закінчивши університет, служив юристом в Головному військово-судовому управлінні. Восени 1880 року Врубель став відвідувати вечірній клас Академії мистецтв у П. Чистякова разом з Сєровим, уроки акварелі брав у І. Рєпіна. 
У 1884 році за запрошенням професора Прахова Врубель брав участь в реставрації розписів і фресок Кирилівської церкви в Києві, створив ряд ікон та композицій на її стінах, найскладніші з яких «Зішестя святого духа» і «Надгробний плач». У 1887 р. йому було доручено виконання фресок для Володимирського собору в Києві. Виконані Врубелем ескізи нездійсненого розпису «Надгробний плач», «Воскресіння», «Ангел з кадилом і свічкою» та інші, з їх строгою урочистою композицією, співучістю малюнка говорять про глибоке творче сприйняття староруського і візантійського монументального мистецтва. В колориті, всьому живописному ладі виражений драматизм, експресія і натхненність образів. 
У Києві він написав «Дівчинку на тлі персидського килима» і акварель «Східна казка». В творчості київського періоду вперше виявилося характерне для Врубеля протиріччя між мрією про художнє перетворення світу, про втілення високого і прекрасного в людині у величавих образах монументального мистецтва і дійсністю, яка не давала можливості засобами мистецтва затверджувати гуманістичні ідеали. У пошуках більшої духовності, монументальності і пластичної виразності творів Врубель звертається до досвіду класичного мистецтва. Проте він далекий від стилізації або наслідування. У характерній манері живописця творчо поєдналися декоративність і загострена експресія візантійського і староруського мистецтва, колірне багатство венеціанського живопису. Різкий штрих, зіставлення декількох планів в зображенні предмету, розчленування об'єму на безліч взаємозв'язаних граней і площин, широкий мозаїчний мазок, що ліпить форму, ламається, нагадує вітраж, горіння фарб, емоційні колірні поєднання стають в творчості Врубеля (остаточно манера склалася на початку 1890-х рр.) пластичними засобами вираження тривожного і драматичного сприйняття світу. 
З потягом художника до монументального мистецтва пов'язані декоративні пошуки, які визначають його творчість в 1890-і рр., коли він, переселившись до Москви, увійшов в абрамцівський художній гурток мецената С. Мамонтова, в якому брали участь відомі художники В. Сєров, І. Левітан, К. Коровін, В. Васнєцов. У ці роки Врубель виконує панно і станкові твори («Венеція», «Іспанія», «Ворожка»), бере участь в оформленні спектаклів (Римського-Корсакова «Садко», 1897, «Царська наречена», 1899, «Казка про царя Салтана», 1900), створює ескізи архітектурних деталей і майолікової скульптури для абрамцівськой керамічної майстерні, виступає в ролі архітектора (проект фасаду будинку С. Мамонтова на Садово-Спаській вулиці в Москві, 1891) і майстра прикладного мистецтва. У ці ж роки працює над ілюстраціями до творів М. Лермонтова («Ізмаїл-бей», «Герой нашого часу»). 
Врубель звертався до романтики середньовіччя і Відродження, до античної міфології і російської казки; у його творах наявні елементи загадковості, таємничості, характерні і для поезії раннього російського символізму. Різносторонність художньої творчості як вираження мрії поєднати мистецтво з життям, пошуки високого монументального стилю і національної форми в мистецтві, прихильність до орнаментальних ритмічно ускладнених рішень надають творам Врубеля характерних рис стилю модерн. Це особливо властиво деяким панно (наприклад, триптих «Фауст» для будинку Морозова в Москві, «Ранок»). Проте творчість Врубеля набагато ширша стилістики символізму та модерну. Прагнення створити складну картину світу, в якій все взаємозв’язане і одухотворене, наповнене особливим і напруженим життям, приводить до органічного злиття в творах художника світу людських відчуттів і світу природи («Пан», 1899, «До ночі», 1900, «Бузок», 1900). 
Головною темою творчості Врубеля московського періоду стала тема Демона. У «Демоні» (1890) й ілюстраціях до однойменної поеми М. Ю. Лермонтова Врубель в символічній формі ставить «вічні» запитання добра і зла, висуває свій ідеал героїчної особи, бунтаря, що не приймає повсякденності й несправедливості дійсності, трагічно відчуває свою самотність. Епоха важких соціальних протиріч і суспільного розладу, бунтарські настрої передреволюційної пори — все це давало натхнення на роботу над темою Демона, яка завершилася «Скореним демоном» (1902). Незвичність зламаних форм «Скореного демона» підкреслює його загибель, приреченість, а також відображає величезну внутрішню напругу художника, його гарячкові пошуки образу достовірно трагедійної сили. 
У 1900-і рр. творчість Врубеля набуває характеру трагічної сповіді, в ній наростають драматизм світовідчування і експресія форм, а деколи і риси хворобливого зламу (з 1902 р. Врубель страждав важкою душевною хворобою, в 1906 р. осліпнув). У ці роки кращими творами художника стають портрети, сповнені гостроти характеристик і конструктивної чіткості побудови форм (портрет Ф. А. Усольцева, «Після концерту. Портрет Н. І. Забели-Врубель», портрет Я. Брюсова, С. Мамонтова,. Д. Арцибушева, портрет сина). 

Література: 

1. Алленов М. М.А.Врубель. — М.,1996. 
2. Алленова Е. В. А. Серов. — М., 1996. 
3. Грабарь И. В. А. Серов. — М., 1965. 
4. Дмитриева Н. А. Михаил Врубель. — М., 1984. 
5. Островский Г.С. Рассказы о русской живописи. – М., 1989. 
6. Популярная художественная энциклопедия: Архитектура. Скульптура. Графика. Декоративное искусство /Гл. ред. В.М. Полевой. — М., 1986. 
7. Сарабьянов Д. История русского искусства второй половины XIX века. — М., 1989. 
8. Федоров-Давыдов А. И. И. Левитан. — М., 1966.