Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть: визначати хронологічну послідовність подій періоду боротьби за незалежність України; характеризувати внутрішньополітичну і зовнішньополітичну ситуацію в України в 1990—1991 рр.; описувати основні події, пов’язані з боротьбою за незалежність України; називати причини, наслідки і значення проголошення незалежності Україною.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ . Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Результати виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад 1990 р.

У ч и т е л ь. Під тиском громадськості Верховна Рада УРСР булла змушена прийняти новий закон про вибори, у якому вже не було положення про вибори від громадських організацій, враховані й інші пропозиції демократичних сил.

43 громадські організації утворили передвиборчий Демократичний блок. На 450 місць до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3 тис. кандидатів, тобто по шість–сім чоловік на одне місце. У виборах 4 березня 1990 р. 84,55 % брали участь виборців.

Демблок домігся значного успіху: із 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР він отримав 111 місць.15 травня 1990 р. розпочала роботу перша сесія Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання. Першого секретаря ЦК Компартії України В. Івашка було обрано Головою Верховної Ради. Першим заступником Голови Верховної Ради був обраний І. Плющ. Демократичні сили у Верховній Раді 6 червня 1990 р. перейшли до опозиції і оформилися як Народна рада, головою якої обрали І. Юхновського.

Незабаром організаційно оформилася і комуністична більшість у парламенті, лідером якої став О. Мороз. Офіційно це об’єднання називали «За радянську суверенну Україну», а неофіційно — «Група 239», оскільки налічувала 239 депутатів.

Тоді ж оформилася депутатська група «Демократична платформа в Компартії України», яка налічувала 41 депутата. Ця группа співпрацювала з Народною радою у Парламенті.

Декларація про державний суверенітет України

У ч и т е л ь. 28 червня 1990 р. український парламент розпочав розгляд питання про державний суверенітет. 1 липня велика группа народних депутатів виїхала до Москви, щоб взяти участь у роботі XXVIII з’їзду КПРС. В. Івашко був обраний головою редакційної комісії і балотувався на посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС.

9 липня 1990 р. В. Івашко пішов з посади Голови Верховної Ради УРСР, оскільки його було обрано заступником Генерального секретаря ЦК КПРС.

Заява В. Івашка прикро вразила не тільки депутатів Верховної Ради, але й все українське суспільство.

Дуже відверто і по суті висловився Л. Кравчук: «Така посада, яку обіймав Володимир Антонович, така висока політична вага його на Україні, змусила б його, діючи так або думаючи про такий вчинок, подумати і про форму цього вчинку, і про характер, і про те, щоб порадитись з Верховною Радою».

16 липня 1990 р. за Декларацію про державний суверенітет України проголосувало 355 народних депутатів, проти — 4, утримався — 1. Верховна Рада проголосила державний суверенітет «як верховенство, самостійність, повноту і неподільність у зовнішніх зносинах».

 Документ складався з десяти статей, де проголошувалося право української нації на самовизначення, окреслювалися принципи народовладдя, державної влади, громадянства УРСР, проголошувалася економічна самостійність, наголошувалося на територіальній недоторканості республіки, праві на власні збройні сили, встановлювався порядок забезпечення її зовнішньої та внутрішньої безпеки, проголошувалося, що УРСР є суб’єктом міжнародного права.

Відносини УРСР з іншими радянськими республіками мали будуватися на основі договорів, укладених на засадах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи.

Проголошувалося, що Декларація є основою нової Конституції, законів України і визначатиме позицію республіки під час укладання міжнародних угод.

Принципи Декларації про суверенітет України мали використовуватися під час укладання нового союзного договору. Останнє положення було введене в Декларацію під тиском комуністичної більшості парламенту. Ця сама більшість провалила пропозицію Народної ради надати Декларації статусу конституційного акту.

Початок осені 1990 р. позначився новим загостренням політичної боротьби. «…Консервативна частина Верховної Ради виношує плани зберегти імперію у вигляді нового Союзного договору. Народна Рада закликає громадян суверенної України прийти 1 жовтня до Парламенту і сказати союзному договору «ні» (Із заяви Народної ради напередодні роботи сесії парламенту).

1 жовтня у ряді регіонів республіки розпочався політичний страйк, у якому взяли участь близько мільйона осіб. Найбільше страйкарів було у Л ьвові, Івано-Франківську, Тернополі, Києві.

Із 2 до 17 жовтня 1990 р. в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України.

Студенти вимагали:

• розпуску Верховної Ради й проведення нових виборів;

• проходження військової служби громад ямами України тільки на своїй території;

• націоналізації майна Комуністичної партії і комсомолу;

• визначення ставлення до союзного договору;

• відставки голови Ради міністрів В. Масола.

25–28 жовтня 1990 р. у Києві відбулися Другі всеукраїнські збори Руху. Рух перебував у непримиренній опозиції до Компартії України. 5 листопада 1990 р. було зареєстровано першу відкриту опозиційну партію — Українську республіканську партію.

7 листопада під час святкування чергової річниці Жовтневої революції у Києві був заарештований С. Хмара і ще 5 депутатів ВРУ.

У листопаді 1990 р. М. Горбачов розіслав у союзні республіки проект нового союзного договору. Документ проголошував кожну республіку суверенною державою, яка мала всю повноту влади на своїй території.

Майже всі положення проекту суперечили Декларації про державний суверенітет України, закону «Про економічну самостійність Української РСР». Зокрема, це стосувалося положень про підписання міжнародних договорів, розроблення та здійснення зовнішньої політики, представництва в міжнародних організаціях.

На ІV з’їзді народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) було прийнято рішення провести всесоюзний референдум.

13–14 грудня 1990 р. відбувся другий етап ХХVІІІ з’їзду Компартії України. Було підтверджено курс на укладання нового союзного договору, оформлення нового державного устрою країни як  Союзу Суверенних Радянських Республік.

Четвертий з’їзд народних депутатів СРСР поіменним голосуванням ухвалив рішення про збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. Було оголошено проведення всесоюзного референдуму з питань збереження єдності «оновленої радянської федерації».

Україна у загальносоюзних суспільно-політичних процесах у першій половині 1991 року

У ч и т е л ь.

17 березня 1991 р. було ініційовано проведення всесоюзного референдуму, разом з яким планувалось провести республіканський та обласний референдуми.

Бюлетень загальносоюзного референдуму містив запитання: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності?».

Позитивно на запитання всесоюзного бюлетеня відповіло 70,5 % виборців. Проте у Львівській області позитивну відповідь надали лише 14,7 %, Івано-Франківській — 16,1 %, Тернопільській — 17,6 %, навіть у Києві — 44,6 %.

На запитання в бюлетені республіканського референдуму: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» — схвально відповіло 80,2 % виборців, тобто більшість,а в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях було винесено на регіональний референдум ще й таке питання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?». На нього позитивно відповіли 88 % виборців.

Робота з документом

Г. Кулик («Радянська Україна», 7 березня 1991 р.)

«Наша республіка багатонаціональна, і хочеться, щоб усі ми жили дружно. Щоб у нашому житті ніколи не зникли такі вирази: «15 республік — 15 сестер», щоб лунали слова В. Маяковського: «Читайте, завидуйте — я гражданин Советского Союза», щоб, як і раніше, ми співали: «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз…». Які дорогі ці слова нам, поколінню, якому під час війни було 19 років, і хочеться, щоб вічно жила наша держава — Радянський Союз, горда і непохитна. Я від усього серця за Союзний договір, за міцний Союз суверенних республік, за міцну союзну армію… Я вірю в Комуністичну партію, яка може вивести країну з кризи…»

Є. Варда («Вечірній Київ», 8 лютого 1991 р.)

«Я — за Союз. Я навіть за багато союзів. Із Росією, Грузією, Литвою, Молдовою, Чехословаччиною, Францією, Канадою… Але нам чомусь нав’язують один, у рамках якого й замкнуться наші економічні відносини».

Запитання

У чому полягає принципова відмінність між наведеними документами?

У ч и т е л ь.

7 січня 1991р. ЦК Компартії Литви (на платформі КПРС) звернувся до Горбачова з вимогою запровадити в республіці пряме президентське правління. 10 січня Горбачов відгукнувся на це ультиматумом Верховній Раді Литви з вимогою відновити на території республіки повною мірою дію Конституції СРСР. Водночас він наказав міністру оборони Язову, голові КДБ Крючкову і міністру внутрішніх справ Пуго застосувати силу у Вільнюсі. Під час спроби захоплення Вільнюського телецентру спецпідрозділом «Альфа» було вбито 14 осіб. У місті почали будувати барикади для захисту Верховної Ради. Події у Вільнюсі в січні 1991 р. надзвичайно обурили жителів усіх республік.

Шахтарі донецької шахти ім. Скочинського заявили: «Обстановка хаосу, яка склалася в країні, сприяє приходу до влади військової диктатури і краху демократичних перетворень. Верховна Рада СРСР на чолі з президентом

М. С. Горбачовим нездатна стабілізувати обстановку в країні, проводити справжні демократичні й економічні перетворення, прагнучи зберегти імперію, не враховує інтереси окремих народів і республік.

Тому ми вимагаємо відставки Верховної Ради СРСР на чолі з президентом країни М. С. Горбачовим і передати до суду винних у трагічних подіях у Л итві й порушенні декларацій про державні суверенітети республік».

14 січня Б. Єльцин зробив публічну заяву про бажання керівників Росії, України, Казахстану і Білорусії укласти чотиристоронню угоду, не чекаючи підписання союзного договору.

23 квітня в урядовій резиденції Ново-Огарьово за 35 км від Москви М. Горбачов зустрівся з лідерами дев’яти союзних республік (крім Балтії, Молдови, Вірменії і Грузії). Було вирішено не пізніше ніж через шість місяців після підписання договору затвердити на з’їзді народних депутатів СРСР нову Конституцію Союзу Суверенних держав.

Верховна Рада України у червні 1991р. відклала розгляд проекту Союзного договору на осінь.

Разом з тим Верховна Рада зробила ще один крок назустріч утвердженню незалежності республіки. 5 липня 1991 р. вона прийняла Закон «Про заснування посади президента УРСР». Прямі і загальні вибори президента були призначені на 1 грудня 1991 р.

Останній варіант союзного договору було розглянуто в Ново-Огарьово 23 липня. На цьому засіданні представник України виступив із заявою, що республіка буде розв’язувати питання про своє ставлення до договору не раніше середини вересня.

Спроба державного перевороту в СРСР. Проголошення, незалежності України. Розпад СРСР

У ч и т е л ь.

19 серпня 1991 р. засоби масової інформації сповістили громадян країни про утворення у Москві Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), який оголосив про запровадження на півроку надзвичайного стану в окремих районах СРСР.

Призупинялася діяльність усіх політичних партій (окрім КПРС), громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків, встановлювалася жорстка цензура над засобами масової інформації, заборонявся вихід газет, окрім кількох лояльних до ДКНС видань.

У Москві було запроваджено комендантську годину.

Уранці 19 серпня до Києва прибув командувач сухопутних військ СРСР генерал В. Варенников. У супроводі місцевого генералітету він з’явився до голови Верховної Ради УРСР із повідомленням про події, що сталися у Москві. Він попередив, що спроби невиконання наказів ДКНС призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану. Під час розмови був присутній перший секретар ЦК Компартії України С. Гуренко, який не вимовив жодного слова протягом усієї розмови.

Кравчук зауважив, що генерал перебуває не в Київському військовому окрузі, а у Верховній Раді. На це Варенніков роздратовано відповів: «У Західній Україні немає совєтської влади, суцільний «Рух». У західних областях необхідно запровадити надзвичайний стан. Припинити страйки. Закрити всі партії, крім КПРС, їх газети, припинити та розігнати мітинги. Вам необхідно здійснити надзвичайні заходи, щоб не склалася думка, що ви йдете старим курсом… Армія приведена у повну бойову готовність, і ми вживемо усіх заходів, аж до пролиття крові».

Уранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу, яку підписав перший віце-прем’єр Костянтин Масик, «Про створення тимчасової комісії із запобігання надзвичайним ситуаціям». У ній не було жодним словом зазначено про неконституційність ДКНС, навпаки, йшлося про встановлення дисципліни, посилену охорону режимних об’єктів, а також посилений контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки! (Цього якраз і вимагав ДКНС.)

ЦК КПУ підтримав путчистів. 19 серпня 1991 р. секретаріат ЦК КПУ направив на місця шифротелеграму, де було поставлене завдання партійним комітетам усіляко сприяти діям ДКНС. У своїй лояльності путчистів запевнили більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

У своєму виступі по республіканському радіо і телебаченню 19 серпня 1991 р. Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук уникнув оцінки дій ДКНС. Він закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя, а відповідні оцінки і висновки зробить Президія і Верховна Рада України. Та, у свою чергу, посіла вичікувальну позицію і лише ввечері 20 серпня прийняла текст заяви, у якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не розв’яже Верховна Рада, не мають юридичної сили на території УРСР.

Однозначно і негайно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НР У, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження ДКНС та оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та КПУ.

19 серпня 1991 р. Народний Рух України виступив із заявою, де закликав співвітчизників не виконувати накази путчистів, створювати організаційні структури активного опору та ставати до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний переворот і закликала підтримати керівництво Росії у його протистоянні заколотникам.

22 серпня 1991 р. ДКНС було розгромлено.

22 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради прийняла рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України.

23 серпня в опломбованому приміщенні Львівського обкому КПУ були вилучені документи, які засвідчували обізнаність компартійного апарату в Україні з планами перевороту та його схвальне ставлення до дій путчистів.

24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради України з доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук. Співдоповіді зробили народні депутати: О. Мороз — від більшості та І. Юхновський — від опозиції.

У доповіді і співдоповідях проголошувалася одна думка: про необхідність вжити рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Йшлося про структури суверенітету та механізм його практичної реалізації.

Щоб надати легітимності цим рішенням, І. Юхновський від імені Народної ради запропонував проголосити акт, у якому мав бути зафіксований новий державний статус України, а потім підтвердити цей акт на всенародному референдумі. Народна рада також виступила з вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії України.

Л. Кравчук виніс на голосування проект Акта проголошення незалежності України. Конституційною більшістю голосів (346 народних депутатів — «за», 1 — «проти», 13 — «утримався») Акт проголошення незалежності України було схвалено.

Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України призначався на 1 грудня 1991 р., що мав відбутися одночасно з виборами президента України.

Було визнано за необхідне створити Раду оборони, Збройні сили України, прискорити формування Конституційного суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, запровадити в обіг власну грошову одиницю та забезпечити її конвертування.

Із січня 1992 р. на території республіки було заплановано запровадження в обіг купони багаторазового використання. Цим був започаткований вихід України з рубльової зони. 8 жовтня 1991 р. з’явився Закон «Про громадянство України», який регулював набуття українського громадянства радянськими людьми.

Принциповим моментом у цьому законі була неможливість подвійного громадянства, яка сприяла реальному виходу України з Радянського Союзу. 7 листопада було прийнято Закон «Про державний кордон», у якому проголошувалося, що ділянки державного кордону СРСР на території України стають державним кордоном України. Адміністративні кордони УРСР з іншими союзними республіками теж ставали державним кордоном України.

У ході передвиборної кампанії кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об’єднань і рухів, 97 трудових колективів і понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисунення. 95 претендентів одержали підписні листи. Кожному з них потрібно було зібрати 100 тис. підписів на свою підтримку і здати заповнені списки у Центральну

виборчу комісію.

7 претендентів подолали визначений 100-тисячний рубіж і були зареєстровані Центрвиборчкомом кандидатами на президентську посаду.

• Л. Кравчук (Голова Верховної Ради України);

• В. Гриньов (заступник Голови Верхової Ради України);

• В. Чорновіл (голова Львівської обласної ради, один із керівників Народного Руху України);

• Л. Лук’яненко (голова Української республіканської партії);

• І. Юхновський (керівник опозиційної Народної Ради у Парламенті республіки);

• Л.Табурянський (голова Української народної партії, підприємець);

• О. М. Ткаченко (міністр сільського господарства України), який на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру на користь Л. Кравчука.

Розподіл голосів вибо рців на виборах Президента Українї 1 грудня 1991 року (%)

Із 37 885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, узяли участь у голосуванні 31891,7 тис., або 84,18 %. На питанняВсеукраїнського референдуму, який проводився водночас з виборами президента України, «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців, або 90,92 %

5 грудня 1991р. на урочистому засіданні Верховної Ради Л. Кравчук склав присягу президента України і виголосив програмові орієнтири своєї політики. Одразу ж після присяги президент запропонував обрати голову Верховної Ради Івана Плюща, за якого проголосували 261 депутат.

Створення Співдружності Незалежних Держав

8 грудня 1991 р. на території Білорусії (на урядовій дачі у Біловезькій пущі) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусії С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука, які склали остаточний текст угоди про створення Співдружності Незалежних Держав.

Сторони заявили, що Радянського Союзу як геополітичної реальності більше не існує, внаслідок чого діяльність його органів на території трьох держав припиняється. Сфери спільної діяльності в рамках СНД мали реалізуватися на рівноправній основі через відповідні координувальні інститути. До сфер спільної діяльності були зараховані такі:

• координація зовнішньополітичноі діяльності;

• співпраця у формуванні й розвитку спільного економічного простору, ринків, у галузі митної політики;

• співпраця в розвитку систем транспорту й зв’язку;

• співпраця в галузі охорони навколишнього середовища, участь у створенні міжнародної системи екологічної безпеки, боротьба з організованою злочинністю.

Б. Єльцин зателефонував у Вашингтон президенту Дж. Бушу, а С. Шушкевич — президенту М. Горбачову. Обом повідомили, що Радянського Союзу більше не існує.

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменії, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати.

VІ. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.