Мета: охарактеризувати суперечливі процеси модернізації повсякденного життя українців на початку ХХ ст.; визначити причини посилення міграційних процесів в даний період; розвивати навички самостійної та дослідницької роботи учнів, вміння працювати з текстовими джерелами інформації; сприяти національно-патріотичному вихованню учнів.

Основні поняття: «модернізація», «повсякденне життя».

Обладнання: картки з текстовими джерелами інформації.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть на основі аналізу різних джерел інформації:

• описувати прояви індустріалізації та модернізації суспільного життя на початку ХХ ст.;

• характеризувати основні ознаки повсякденного життя українців на початку ХХ ст.;

• характеризувати й порівнювати прояви і процеси модернізації повсякденного життя населення Наддніпрянської України та західноукраїнських земель між собою, а також з аналогічними загальноєвропейськими й світовими;

• визначати суперечливі процеси модернізації повсякденного життя українців на початку ХХ ст.

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ . Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Становище населення

У ч и т е л ь.

Населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1897 рр. збільшилося з 13,4 млн чоловік до 23,4 млн.

З кінця 50-х до кінця 90-х рр. XIX ст. населення західноукраїнських земель зросло з 3,9 млн чоловік до 5,9 млн.

Завдання учням

• Підрахуйте у відсотках зростання населення в українських землях, що перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Де зростання відбувалось швидше?

У ч и т е л ь.

На 1900 р. 95 % населення займалося сільським господарством, і лише 1 % був зайнятий у промисловості.

Понад 100 тис. осіб жили на прибуток від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Прошарок української інтеліґенції становив не більше 15 тис. чоловік. Наприкінці XIX ст. на території України, що була під Росією, лише 5,6 % українців проживало у містах, а понад 94 % — у селах; у Галичині частка міських жителів серед українців становила близько 10 %.

• Чому в містах проживало так мало українців?

У ч и т е л ь.

Умови розвитку капіталізму в Російській імперії, в тому числі в Україні, давали капіталістам можливість здійснювати більш жорстоку, порівняно з іншими капіталістичними країнами, експлуатацію. Поряд з тим до 1913 р. по країні знизилась тривалість робочого дня з 11–12 до 9,5–10 годин.

Якщо у 80-х рр. XIX ст. місячна зарплата становила близько 12 руб. в місяць (144 руб. на рік), то за 1904–1913 рр. середня заробітна плата в галузях обробної промисловості виросла з 205 до 264 руб. в рік.

У 1884 р. грошове утримання губернаторів становило від 5 до 8 тис. руб. на рік, а віце-губернаторів — від 2570 до 4350 руб. Вчителі отримували зарплату від 500 до 650 руб. на рік.

Ціни на деякі товари

Готовий одяг можна було придбати за цінами: свитка — за 3–12 руб, шапка з барана — 2 руб., шапка 75 коп., кашкет — 50 коп., полотняна сорочка 1–3 руб., полотняні штани — від 75 коп. до 1 руб. 50 коп. Також в основному на замовлення шили чоботарі. Товар купував сам замовник на ярмарку. На ярмарках пару чобіт продавали по ціні 2–10 руб., пару черевиків — 1–2 руб. На базарах продавали: простий віз 8–20 руб., окований віз — 15–20 руб., сани — 4–6 руб., простий візок без оковування — 8–12 руб., окований візок — 15–20 руб. Ложка на базарі коштувала від 2 коп. до 6 коп. На базарах малу бочку продавали по 40–90 коп., бочку — 90 коп. — 10 руб., відро — 12–30 коп.

Зарплата робітника в 1913 році складала 30 руб. на місяць, гласного міської Думи — 250 руб. на місяць. Найдешевший буханець хліба коштував п’ять копійок, кілограм картоплі — дві-три копійки. М’ясо — 30–35 копійок за кілограм, яблуко — дві-три копійки штука. Сорочка чи штани — близько карбованця, чоботи — близько п’яти карбованців. Плата за невелику квартиру — 75– 300 карбованців на рік.

Суперечливі процеси модернізації повсякденного життя

Це питання розглядається в групах.

1-а група

Учням надаються текст і фотографії*.

* Джерела вчителі добирають індівідуально.

Населення Черкас за 40 років (1870–1910) збільшилось майже втричі — з 13 914 до 39 649 чол. На початку XX ст. у місті були переважно одноповерхові будинки, часто криті соломою. Тільки центральна частина в районі Соборної площі мала міський вигляд. Тут проживали багаті мешканці, працювали адміністративні заклади, банки, контори. Для панівних верств населення існували декілька закладів культури: міський клуб, два громадських зібрання, комерційні й офіцерське зібрання, два кінотеатри і дві бібліотеки.

Завдання

• За текстом та фотографіями виділіть головні ознаки міст Наддніпрянської України.

2-а група

Прочитайте текст та дайте відповідь на запитання.

Селянський побут відрізняється патріархальністю. Селянська родина вставала о 4 годині ранку, і до пізнього вечора в будь-яку пору року день був заповнений роботою. За столом хазяїн різав хліб і роздавав усім, першим починав трапезу. Їли зазвичай з однієї миски, по черзі наповнюючи ложки, розмовляти

і сміятися заборонялося…

Родини робітників тулилися в так званих квартирах ліжково-комірчиного типу. Вся обстановка комірчини — це дошки для постелі, іноді матрац, стіл, 2–3 табуретки, скриня, декілька кухонних горщиків.

Родини кваліфікованих робітників нерідко мали підсобні господарства (присадибні ділянки, худобу, косовиці), повноціннішим було харчування; вечорами лагодили, шили, майстрували, пекли, читали.

Висококваліфіковані робітники виписували журнали, брали книжки в заводських і земських бібліотеках. Поступово робітники знайомилися

із самодіяльним театром, кінематографом, осередками поширення культури ставали народні будинки, недільні школи.

Відсоток освічених серед робітників був значно вищий, ніж серед селянства. Взагалі культурний рівень трудящих був низький.

У дворянських родинах великого значення надавали вихованню дітей. Дворяни своїх дочок віддавали до приватних пансіонів й інститутів шляхетних дівчат, для синів кращою вважалася військова кар’єра.

Запитання

• Які зміни у повсякденному житті відбулись в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.?

3-я група

• Як ви розумієте нижченаведене висловлювання?

Індустріалізація зробила з людьми ще одну дуже болючу хірургічну операцію без наркозу — вона розділила їх з природою…Уновому суспільстві перевагу отримали ті, кого раніше на загал засуджували, — індивідуалісти, непокірні родовим кланам, які прагнули новизни та волі. У цьому світі вже не було звичного розподілу на старших і молодших; відтепер усі були «дорослими»,

«повнолітніми».

Доля жінки

Під час розповіді вчителя учні заповнюють таблицю «Зміна ролі жінки в суспільстві».

У ч и т е л ь. На початку свого виникнення робітнича та заробітчанська сім’ї мало чим відрізнялися від селянської. Це значною мірою визначало їх традиційний уклад, який був дуже подібний до батьківських сімей на селі.Проте у внутрішньосімейних стосунках, у розподілі родинних обов’язків, становищі молоді щораз більше були помітні зміни в бік рівноправ’я та незалежності між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми.

Уже на початку XX ст. сім’я кадрових робітників істотно відрізнялась від селянської. Кількість дітей у ній була меншою, аніж у селянській.

Селянська сім’я залишається доволі замкненою виробничо-споживчою одиницею з дотриманням усіх традиційних культурних звичаїв і обрядів.

За даними Всеросійського перепису населення 1897 р., середні показники чисельності української сім’ї були такі: Харківська губернія — 6,2 особи; Таврійська і Катеринославська— 6,1; Полтавська, Чернігівська, Волинська і Київська — 5,7; Подільська — 5,2 і Бесарабська — 5,1 особи. Подібні показники були характерні для Галичини, Буковини, Закарпаття.

В українців наприкінці XIX ст. були досить демократичні внутрісімейні стосунки, які базувалися на звичаєво-спадковій системі. Про це свідчить майже рівномірний розподіл батьківського майна між усіма членами родини, у тому числі й поміж доньками. Жінка (дружина, донька) нарівні з усіма мала право на особисте майно, яке вона могла придбати за власні гроші.

Незалежність жінки зростала у простих сім’ях, оскільки в них було лише два дорослих робітники. Тут жінка вважалась рівно- правним партнером.Важлива роль жінки відбилася в приказці: «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка — за три». Традиція рівноправного становища жінки протягом віків була важливою запорукою міцності української сім’ї. Своєрідність майнових відносин позначалась і на подружніх взаєминах, які в українській родині, як правило, характеризувалися злагодою.

Докорінний злам у суспільних стосунках, поступове завоювання жіночою статтю прав на освіту призвели до появи наприкінці ХІХ ст. (1891–1892) 233 жіночих гімназій Міністерства народної освіти, 31 жіночої гімназії відомства імператриці Марії, 56 приватних жіночих навчальних закладів з курсом гімназій і прогімназій, 30 інститутів, 40 жіночих єпархіальних училищ та інших закладів.

Кількість дівчат, які в 1889 р. вступили до шкіл Херсонської губернії, виявилася навіть на 2 % більше від кількості хлопців, що розпочали навчання цього ж року.

Відповідно до перепису 1897 р., грамотність складала 21,1 % (29,3 серед чоловіків і 13,1 % для жінок). До 1914 р. вона досягла лише 27 %.

Посилення міграції українського селянства

У ч и т е л ь. За рахунок імміграції в Україну, стихійної, зумовленої потребами у робочій силі для зростаючих капіталістичних підприємств, кількість українців серед народонаселення на території України зменшилась протягом XIX ст. з 90 % до 80 %. Кількісно зросли національні меншини: як за рахунок природного приросту, так і за рахунок поповнення земляками із сусідніх територій.

Насамперед це стосувалось росіян. Наприкінці XIX ст. їх кількість серед усього населення України становила майже 12 %. На Лівобережжі та Півдні росіяни разом з русифікованими українцями становили більшість міського населення. На Правобережжі найчисельнішою меншиною були поляки, які тримали першість (60 %) серед усього дворянства України. Найбільший природний приріст з національних меншин спостерігався серед євреїв. Найбільшим з єврейських осередків світу вважалася Одеса. Тут євреї становили більше половини всього населення міста.

Національні меншини в Україні зосереджувалися у містах і промислових селищах. Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності переважно українського населення.

Українці — хлібороби з діда-прадіда — не спокушалися міським життям. Вони прагнули як споконвічні хлібороби укоренитися на землі предків. Однак цьому не сприяла малоземельність а іноді й цілковите обезземелення селянства, якими супроводжувався процес утвердження капіталістичного ладу в Україні під владою обох імперій.

Друга половина XIX — початок XX ст. були позначені массовою міграцією українських селян, які перебували у складі Російської імперії. Поселялись вони переважно на її околицях: на Кавказі, в Середній Азії, Новоросії, на Далекому Сході та у Сибіру. Більшість селян вимушені були залишити рідні місця через брак землі чи належних засобів для існування. Російський уряд за допомогою

переселення намагався освоїти цілинні землі околиць імперії і разом з тим хоч якоюсь мірою зменшити «земельний голод», знайти застосування «зайвим» робочим рукам.

Селяни, які мали намір оселитися в необжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Головні з них — звільнення від податків, зокрема у Сибіру, на 3 роки. На цей же час звільнялися від служби в армії особи призовного віку. Переселенцям надавався земельний наділ. Вони ще мали право на пільговий переїзд, кредити, але не завжди могли їх отримати. За даними перепису 1897 р., у Сибіру тоді мешкало 223,3 тис. українців.

У цілому в європейській частині територія компактного проживання українців значно переважала території, де компактно проживали росіяни. Царський уряд прийняв безпрецедентну за розмірами програму переселення: протягом 1896–1914 рр. з дев’яти українських губерній до Сибіру і на Далекий Схід переселилося понад 1 млн 619 тис. українців.

Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були найвіддаленішою східною окраїною Австро-Угорської імперії, а її правлячі кола виявились нездатними запропонувати будь-що реальне для забезпечення українських селян вільними землями. Таких земель держава практично не мала, тому й не чинила шкоди переселенню українців за кордон. Українські емігранти не осідали в інших країнах Європи, де вільних земель давно не існувало, а направлялися на Американський континент. Там ще було на той час чимало територій, не освоєних господарською діяльністю людини.

У 70–90-х рр. XIX ст. увесь потік емігрантів з України спрямовувався до США, Канади і Бразилії. Уряди цих країн заохочували масове переселення з-за кордону. Всі, хто бажав працювати, навіть не маючи професії, влаштовувались чорноробами на заводах, фабриках, шахтах.

Так, перша емігрантська група українських переселенців, прибувши із Закарпаття до США, влилася в лави шахтарів штату Пенсільванія. Найбільше ж українські переселенці прагнули отримати для сільськогосподарського обробітку земельну ділянку.

Українська імміграція США, яка наприкінці XIX ст. налічувала понад 200 тис. осіб, завдяки піклуванню національно свідомих церковних та світських діячів, зберігала українські національні звичаї і традиції, усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою.

Число українців, які прибули до Канади протягом 1891— 1924 рр., сягає 100—170 тис. чоловік.

Бесіда

1. Які були причини міграції населення?

2. Чим відрізнялись ці причини у Н аддніпрянській та Західній Україні?

3. Назвіть і покажіть на карті країни, до яких переважно переселялись українці.

ІІІ . Узагальнення та систематизація знань

У ч и т е л ь. Кінець ХІХ — початок ХХ ст. відзначився зростанням населення завдяки поліпшенню медичного обслуговування та підвищенню рівня життя. Водночас це призводило до появи зайвої робочої сили, а значить, посилення процесу міграції українців за межі України. Зазнало змін і становище жінки у суспільстві. Вона активніше залучалась до сфери суспільного виробництва.

Завдання

1. Охарактеризуйте основні ознаки повсякденного життя українців на початку ХХ ст.

2.Н азвіть суперечливі процеси модернізації повсякденного життя українців на початку ХХ ст.

ІV. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.