| Головна » Зарубіжна література |
Урок рекомендується провести у 8-му класі під час вивчення тематичного розділу “Осмислення людської долі та найвищих цінностей людського життя”. На останньому уроці по вивченню творчості Антуана де Сент-Екзюпері і його філософської казки “Маленький принц” згідно програми розкриваю основи духовно осмисленого життя людини, спонукаю учнів до роздумів про вищі цінності людського існування та про його сенс. Подана тема розглядається в кінці навчального року (приблизно травень місяць) і часто співпадає з періодом Пасхальних свят. Тому, вважаю, доцільно пов’язати вивчений матеріал із історією Священного писання християн – Біблії, яка стала основою морального кодексу кожної людини. Урок позакласного читання у 8-му класі “Великодні дзвони” має стати ключем до сприйняття вічних моральних цінностей людини.
ТЕМА: Великодні дзвони. Літературна вітальня до дня Воскресіння Господнього. МЕТА: розкрити суть релігійно-християнського свята Воскресіння Господнє, ознайомити учнів з кращими зразками світової літератури та живопису про Христа, виховувати почуття любові до людей і світу, у якому ми живемо. ТИП УРОКУ: літературна вітальня. ОБЛАДНАННЯ: репродукція картини Леонардо да Вінчі “Благовіщення”, “Свята Анна з Марією, маленьким Христом і Іоанном Хрестителем”, О. Іванова “Явлення Христа народу”, плакат: “Христос воскрес! Воскресаймо і ми!”, виставка книг з творами на релігійну тему, виставка дитячих малюнків.
ЕПІГРАФ: “Подъ смертью – жизнь безъ льт» Г. Сковорода 7-а пісня з “Саду божественних пісень”
ХІД УРОКУ
Вступне слово вчителя. Жодна в світі книга не може дорівнятися своєю популярністю та вагомістю до Біблії, Священного писання іудаїстів (Старий заповіт) та християн (Старий і Новий заповіт). Упродовж багатьох століть вона була і залишається джерелом духовності і високих моральних цінностей, яких повинна досягти людина. Сьогодні, діти, ми зібралися у цій літературній вітальні, щоб поговорити про суть людського буття, про духовне очищення людини, яке несе усім нове велике і світле свято – Воскресіння. Кожна подія в історії людства зважується на терезах вічності, терезах Божих. Скільки людської марноти зникло у вирі часу, навіть не похитнувши шальки тих терезів. Але є у безкінечній череді днів один, найголовніший день, який перевів людство із площинної двомірності у багатовимірний Всесвіт вільного духу. В цей день відбулося Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, а разом з тим почалося Воскресіння Людини. Колись Адамові і Єві забракло довір’я до Божих слів про смертний наслідок передчасного споживання плодів з дерева пізнання добра і зла. Людина, ушкоджена гріхом, відтоді смертна. Тому і не судилося людству споживати плодів іншого райського дерева – дерева життя. Гасне розум, занепадають і гинуть душі, в яких немає місця спасінню. Світ і ми в ньому потребуємо покути, а покута, за словами святого Кирила Олександрійського, скріплюється Воскресінням Христовим, яке стверджує і нашу надію на Воскресіння.
(Учень читає уривок з вірша Бориса Пастернака “Гетсиманський Сад”) В холоднім небі мерехтіли зорі, Сріблився шлях, стеливсь на горизонт І гнувся попід Оливкову гору, А в темнім долі пропливав Кедрон.
І був тут сад, покинутий, самотній. Він учнів залишив біля воріт І мовив їм: “Душа моя скорботна... Чувайте тут зі мною – і пождіть”
Безмежна ніч зависла, наче скеля, Над краєм тьми, заглади й небуття. Весь світ застиг, як застига пустеля, Був тільки сад, де жевріло життя.
Вдивляючись у чорні ті провалля, У порожнечу спущених заслон, Моливсь Отцеві у поту кривавім, Щоб чашу смерті мимо пронесли.
І в тій молитві смертна втома спала. Він вийшов з саду. Наче неживі, Заморені чеканням, учні спали, Порозкидавшись покотом в траві.
Він розбудив їх: “Вам Господь дав жити У дні мої, а вас на сон стає Син Чоловічий має вас лишити – На руки грішних він себе здає”.
Лише сказав, як раптом звідусюди Вогні, мечі, юрба рабів сліпа, Юрба заброд, а попереду Юда З продажним поцілунком підступа.
Я зійду в гроб. На третій день воскресну, І каравани барж спливуть з ріки. І як дараби йдуть по ріках скреслих, На суд мій з пітьми попливуть віки.
Учень: Великодні дзвони дзвонять, Дзвонять дзвони Великодні! Є якась містична таємниця в глибинах дзвону, що передає вість і будить пам’ять підсвідомих глибин. Дзвони супроводжують усі свята, але Великдень – особливо. Величні, радісні, урочисті дзвони віщують світу радість: Христос Воскрес.
Учень: У світі банальних римських легіонерів, самовдоволених фарисеїв і неосвіченої юрби, яка прагне хліба й видовищ, дуже важко вірити в чудо! Так само, як важко вірити в святість. До того ж страх засліплює серця і сковує людську істоту. Людина звикла до неминучої смерті. Воскресіння – то явище зовсім нове, небачене. Це перемога над смертю. Це – Євангелія – Благовість. Звідси і дзвони благовісні.
Учень: Колись молодий Павло Тичина, який раніше був диригентом церковного хору, написав у книзі “Замість сонетів і октав” слова, що звучали як виклик більшовицькій культурі: Без конкурсів, без нагород Напишіть ви сучасне “Христос воскрес!” А що могли створити скалічені насильством, що звикли до сухого пострілу замість дзвону? В тій же книжці згадаймо такі слова: Одягайся на розстріл! Крикнув хтось і постукав у двері. Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло і добрішало небо. І над усім містом величезний рояль грав. І зрозумів я – настав Великдень.
Учень: Але це був тільки початок боротьби Зла проти Бога і проти людини. Далі пішов голод 1921 і 1933 – людина валялася на дорозі, як муха. Далі – колгоспна сірість без свят і без Великодніх дзвонів. Далі – руйнування храмів і переливання дзвонів на гармати. Далі – руїна в роки війни... Вони систематично виганяли в те велике свято людей на роботу, хоча Великдень припадає на неділю, ніби вихідний. Не диво, що в пам’яті трьох поколінь замовкли Великодні дзвони. Залишилися побутові атрибути свята – паска і крашанки.
Учень: Нині ми схожі на травмованих людей, які наче знову вчаться ходити, думати, святкувати. І дуже важко здобутися на радість у нинішніх злиднях у сучасній комедії переодягань вчорашніх гонителів, переодягань у нові маски. Але животворна сила Воскресіння, дух свята проникає в серце людини. Ми, як ніколи, розуміємо слова Шевченкові:
Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога.
Учень: Людина читає Євангелію... Очищається від суєти, відходить від пристрастей, нахилів – від рабства тіла. Людина перестає глушити душу, і душа прокидається, як гілка весною. В нашій культурі багато і літературних, і музичних, і малярських образів такого пробудження. Страждання очищають. Але не будь-які страждання. Тільки велика гуманна ціль підносить людину. Тільки любов просвітлює. Тільки віра оживляє і наповнює духом.
Учень: Наші батьки й діди перейшли море страждань і мук, які не очищали і не підносили. Звідси безліч жертв, які не засвітились ні на вівтарі народному, ні на вівтарі Господньому. У П.Тичини “скорбна мати” проходить рідними полями, як зневажена революцією Мадонна: Схились, Мадонно, на причілок останньої хати в селі. Усміхнись – і піди собі геть по ріллі, Одганяючись до куль, як од пчілок. Скільки скорбних матерів уже не впізнавало своїх дітей і не чуло радості: Христос воскрес? – не чула, Не відаю, не знаю ( П. Тичина “скорбна мати”).
Учень: Люди, вигнані на чужину, теж втрачали радість свята, тільки в пам’яті воно оживало: Христос Воскрес! Давно затерся Серед потоку сліз і зол. І білим голубом до серця Не припада вже цей глагол. Це писав поет-волиняк Олекса Степанович в еміграції. І наче вторив йому Анатолій Галан: Не чути дзвонів великодніх В далекім краю – чужині. Однак усі знали і почували пам’яттю серця: Христос Воскрес! Нема й не буде Величніших і глибших слів. Учень: З цим скарбом виживали українці в зонах ГУЛАГу. Цей скарб понесли українці на чужину. Вони будували там навколо нової церкви свою маленьку Україну. Понесли з собою свята і звичаї, писанки і вишивки. Зберігали пісню і мову, любов і пам’ять про рідний край. Учень: Містичне свято! Воно сповнене символів позамежних. Католицький Захід більше святкує Різдво, причому в стилі життєрадісних карнавалів, з образом матері і дитини. Наші ікони – то щось інше, таємниче, сповнене таємного свята.
Учень: Наша ж віра заснована переважно на цінностях світу невидимого, на істинах по той бік видимості. Звідси ідеалізм, який живить нашу культуру. Звідси і заповідь Христова – любов до всіх, замість око за око...
Учень: Споконвіку прийнято у нас перед Великим постом просити прощення і прощати гріхи ближнім. На Великдень вітаються і цілуються навіть затяті вороги. Згадаймо, у Нечуя-Левицького баба Палажка поцілувалася з бабою Параскою! Кожне повернення до свята повертає нам мир душі і веселість серця, той життєрадісний ключ, що ним живиться мудрість народу – за всіх політичних режимів.
Учень: Великодній дзвін віщує людям оновлення. Чепурні українські хати особливо чепурили до Великодня. “Христос Воскрес”! – в тому вітанні звучить голос чистої віри й любові. “Воістину воскрес!” – відповідає душа до душі. І навіть коли це звичаєві, формальні привітання, то все одно такий тон налагоджує душу на добрий лад, і нагадує, що світ має добру основу. Як писав англійський поет Кіплінг: Вмирає метушня століть, Відходять королі й вожді, Та давній вівтар твій стоїть У серці скрути і надій.
Учитель: Велична постать Ісуса, Сина Божого, який віддав своє життя заради спасіння людства, заради їх очищення, завжди привертав до себе увагу не тільки простих віруючих, а й людей талановитих, майстрів слова, музики, живопису. То ж давайте спробуймо всі разом поринути у глибокий і величний Світ мистецтва, присвяченого Месії і Спасителю. (На фоні музики учні коментують репродукції картин Леонардо да Вінчі, О. Іванова, висловлюють свої думки і враження про витвори світового мистецтва, присвячені постаті Ісуса).
Учитель: Знання про духовно-моральне мистецтво збагачують нас, роблять наші душі милосерднішими і добрішими. Христове Воскресіння мов теплий весняний дощ, збуджує і оновлює наші серця. І донині Великодні дзвони благовістять невимовну радість для всього людства. То найвеличніший гімн життю, гімн Віри й Надії. На самому дні горя й скорботи, у хвилини невдач і страждань у нас завжди залишається попереду радість – радісна надія на духовне воскресіння. Хай же воскресіння прийде у кожну душу, у кожне серце людини і поновить його вищою силою любові до ближнього.
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |