Головна » Молодші класи » Виховні заходи

Усний журнал: українська національна символіка

Мета: Ознайомити учнів із національними символами України — прапорами, гербами, гімнами, народ­нопоетичними символами; сприяти формуванню національної свідомості школярів, вихованню почуття патріотизму. 

Обладнання: Державний і національний прапо­ри України, малюнки різних гербів України, прапорів різних часів, плакати «Козак Мамай», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», грамзаписи «Заповіту» Т. Шевченка, «Вічного революціонера» І. Франка, гімну «Ще не вмерла Україна», «Козацького маршу»; рушни­ки, сорочки, кетяги калини; мікрофони, програвач. 

ХІД ЖУРНАЛУ 

Звучить «Козацький марш». 

Ведучі журналу — учителі української мови та літе­ратури, історії, музики — сидять на сцені за столом, на якому вишита скатерка, серветка чи рушник, ваза з чорнобривцями, мальвами, кетягом калини, вербовою гілкою, барвінком. Всі у національному одязі. 

Музика звучить тихіше. 

В ступне слово виголошує учитель української мови та літератури. (Вітається з присутніми — старшо­класниками, учителями, батьками). 

— Сьогоднішня зустріч учителів та учнів нашої школи пройде у формі усного журналу, тема яко­го «Українська національна символіка». Девізом його є слова генія українського народу Тараса Шевченка, який через століття шле до нас, своїх нащадків, тоді ще ненароджених, своє послання-заповіт «! мертвим, і жи­вим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні...» (читає напам'ять уривок із послання). 

(Останнім часом погляди мільйонів людей спрямовані до своєї історії, словесності, культури. Ми обличчям повертаємось до замулених криниць своєї духовності. Такою невивченою цариною нашої історії є символіка — державна, національна, народна. Нині з'являється бага­то матеріалів, присвячених цій надзвичайно важливій проблемі. 

Усний журнал має чотири сторінки: перша сторін­ка — «Герб — тризуб», друга — «Національні прапори України», третя — «Гімни України», четверта — «На­роднопоетичні символи України». 

Відкриваємо першу сторінку усного журналу — «Герб — тризуб», яку веде учитель історії (представляє ведучого першої сторінки). 

Перша сторінка 

Як свідчать історичні джерела, східні слов'яни вико­ристовували символічні знаки ще в період родоплемін­ного ладу на території України. Ними могли бути хрест, квадрат, ромб, коло, пізніше — зірки, квіти, зброя, зві­рі, птахи тощо. 

Перша згадка про знаки в літописах належить до X ст. Посли київського князя Ігоря (912—945) при укладенні договору з візантійцями мали свої печатки, що служило символом їхніх повноважень. 

За Київської Русі тризуб стає висококнязівським знаком його зображення відоме з печатки Святослава 

Ігоревича (загинув 972 р.), де чітко вирізняється кня­зівський знак у вигляді «Щ» —_т р й з у б відомий нам сьогодні як знак Рюриковичів. І. До речі, вперше його назвав так відомий російський історик М. Карамзін. 

Згодом цей знак карбується і на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича (980—1015). 

Тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Воликському. Його зображення, як повідомляють зарубіжні українознавці, знайдено також на гербі французької ко­ролеви Анни (дочки великого князя Ярослава Мудрого), на нагробнику святого Еріка (Швеція), що породичався з династією Володимира Святославича (до речі, слово герб, за тлумачним словником української мови,— від­мітний символічний знак держави, міста, дворянського роду або окремої особи тощо, зображений на прапорах, монетах, печатках, документах; Державний герб — офіційна емблема держави). 

Існує близько сорока версій про походження тризу­ба: тризуб як первісне обожнювання рибальського зна­ряддя, згодом як символ влади; це уособлення трьох природних стихій — повітря, землі і води; зображення атакуючого сокола і т. д. 

Цікаві міркування з приводу пояснення значення тризуба висловив відомий український історик Михайло Грушевський: «З різних об'яснень я вважаю найбільш вірним те, що се вершок булави, чи як то називають французи «начальницької палиці», знаки власти стар­шини. Такі палиці річ дуже стара, вершки чи головки таких палиць встрічаються у знахідках кам'яної доби, коли люди ще не вживали металів. З таких палиць роз­винулись потім наші булави, пірначі, чикани — знаки власті різної старшини. Головку такого пірнача пред­ставляє Володимирів знак... Головне те, що се оздоба питоменна, не запозичена, не видумана, а зв'язана з на­шою тисячолітньою державою, політичною і культурною історією». 

Після смерті Володимира Святославича знаки три­зуба ще довгий час зберігалися на монетах великого князя Святополка (1015—1019 рр.), Ярослава Мудрого (1019—1054). Цікаво, що пізніше як знак влади вико­ристовувався двозуб. князь київський Володимир Мономах (1113^Ї125) перейняв собі знак тризуба Володимира Святославовича. 

У період феодального роздроблення Русі тризуб по­ступово витісняється з ужитку: на Київській землі ви­користовують зображення святого архистратига Михаїла, а на західноукраїнських — лева, що дереться на скелю. 

Із запровадженням козацького реєстрового війська па Україні з'являється нова гербова символіка — лицар-козак з самопалом. Його ми бачимо на печатках, почи­наючи з 1596 р., у часи гетьманування Петра Сагайдач­ного, Михайла Дорошенка, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, Івана Скоропадського (учитель де­монструє портрети князів, гетьманів). 

Відзнаку у формі тризуба використовували українсь­кі частини в складі австрійської армії — Українські січові стрільці — під час першої світової війни. 

Як державний герб УНР тризуб на синьому тлі був схвалений 12 лютого 1918 р. Малою радою в Коростені, зображення опубліковано 1 березня в Києві та затвер­джено Центральною Радою 22 березня 1918 р. у формі великого герба з відповідним орнаментальним обляму­ванням. Автором проектів був В. Кричевський. Як герб тризуб залишився і в часи гетьманату (1918), і за Ди­ректорії (1918—1920 рр.). Від часу об'єднання УНР та ЗУНР (акт Соборності України, проголошений у Києві 22 січня 1919 р.) державним гербом став золотий тризуб на синьому тлі.

Символіку із зображенням тризуба в 20—40 рр. XX ст. використовували різні політичні, релігійні угрупування Західної України. 

Ведучий надає слово другому учителю історії. 

Друга сторінка 

Національні прапори України 

Прапор як символ чи засіб сигналізації виник за античних часів і поширився в Європі в добу середньо­віччя. Найдавніші прапорні полотнища були трикутно-клинові.) На зламі XIII і XIV ст. з'являються чотири­кутні прапори з клиновими полотнищами. Найвживанішим кольором був червоний. Вживали також білий, бла­китний, жовтий кольори, 

Прапор Руської землі був переважно червоним із золотим тризубом-двозубом, а корогва Галицько-Волинського князівства — блакитна із золотим левом (з таки­ми стягами галицькі полки брали участь у Грюнвальдській битві 1410 р.). 

Великого розквіту набуло українське прапорництво в героїчну козацько-гетьманську добу, йшло збагачення форм полотнищ, колірної гами, посилення національних прикмет у формі й змісті, створення системи військово-полкових, сотенних стягів. Тоді ж з'являється новий прапорний колір — «малиновий», який став основним у запорізьких козаків. У козацьких полках були корогви інших кольорів: жовті, сині, зелені. Синя й жовта барва найчастіше трапляються в козацькому одязі часів виз­вольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654), а пізніше — гайдамаків часів Коліївщини (під час розповіді про козацько-гетьманську добу зву­чить «Козацький марш»). 

Блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими хрестами чи іншими знаками поширюються у XVII, XVIII ст. Поєднання їх знаходимо в полкових знаменах Київського, Лубенського, Чернігівського полків. 

Із занепадом гетьманщини, поділом українських зе­мель між Росією та Австрією зникають українські вій­ськові, територіальні та інші прапори. На українських землях у межах царської Росії можна було вживати лише біло-синьо-червоні прапори імперії. 

Жовто-сині прапори використовували українські сі­чові стрільці. 

22 березня 1918 р. Центральна Рада в Києві ухва­лила Закон про державний прапор УНР, який був жов­то-блакитним. Вибір кольорів був умотивований такими міркуваннями: символами України є чисте небо (синій колір) та пшеничне поле (жовтий колір). Як сказав поет: 

Наш стяг — пшениця у степах 

Під голубим склепінням неба. 

Ведучий надає слово учителю музики. 

Гімни України 

Слово гімн грецького походження (дослівний пере­клад — похвальна пісня) — урочиста пісня, прийнята як символ державної, національної єдності. 

Слова національного гімну «Ще не вмерла Україна» написав у 60-х роках минулого століття відомий україн­ський поет, етнограф, фольклорист Павло Чубинський (1839—1884). Поезія, уперше надрукована 1863 року, швидко розійшлася в народі, серед інтелігенції, студен­тів, гімназистів. Певний час її навіть приписували Та­расу Шевченку. Музику написав західноукраїнський композитор Михайло Вербицький (1815—1870). Музику до нього писали й інші українські композитори, зокре­ма, Кирило Стеценко (Слухання фрагменту гімну «Ще не вмерла Україна»). 

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА 

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля, 

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. 

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, 

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці. 

Душу, тіло ми положим за нашу свободу. 

І покажем, що ми, браття, козацького роду. 

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону. 

В ріднім краю панувати не дамо нікому; 

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє, 

Ще у нашій Україні доленька наспіє. 

Приспів 

А завзяття, праця щира свого ще докаже, 

Ще ся волі в Україні піснь гучна розлиже, 

За Карпати відоб'ється, згомонить степами, 

України слава стане поміж ворогами. 

Приспів 

За національні гімни вважали також «Заповіт» Т. Шевченка, «Вічний революціонер» І. Франка (муз.. М. Лисенка), «Не пора» І. Франка (муз. Д. Січинського). (Слухання фрагментів із «Заповіту» та «Вічногореволюціонера»). 

Українські емігранти в Америці та Канаді також мали свої гімни («За тебе, Україно» — сл. В. Щурата, муз. С. Людкевича та «Для тебе, Україно, живем» сл. О. Грицая, муз. С. Людкевича). У Галичині, крім названих, на урочистостях співали також «Мир вам, браття» та церковний гімн «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» (Сл. О. Кониського, муз. М. Лисенка) та ін. 

Особливо широко вживали гімн «Ще не вмерла Ук­раїна» в роки встановлення влади ЗУНР та УНР. Пар­тійний гімн ОУН — «Зродились ми великої години». До речі, провідники ОУН досить скептично ставились до гімну «Ще не вмерла Україна». 

Як бачимо, і гербова відзнака у формі тризуба, ї синьо-жовті прапори мають давнє походження, несуть у своїй суті певну історичну пам'ять, а гімн «Ще не вмерла Україна» перейнятий мотивами українського романтизму минулого століття. 

Ми ж повинні чітко усвідомити, що історична сим­воліка є передусім пам'яткою українського народу і під таким кутом зору до неї ставитись. 

Четверту сторінку журналу — «Народнопоетичні символи України» — ведуть українські словесники. 

Четверта сторінка 

Народнопоетичні символи України 

Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабу­сину вишиванка, рушник, сорочка, калина біля вікна,, барвінок — все це наші символи. Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизова­на майстрами слова та пензля, вона завжди буде сим­волом добра і надії. «Хата моя, біла хата, рідна моя сторона, пахне любисток і м'ята, мальви цвітуть край вікна...», «Постав хату з лободи, а в чужою не веди», «Збудуй хатку з маковики та для любої дівчини», «До­рога моя хатка, де родила мене матка», «Люди добрі, хата тепла», «Чим хата багата, тим і рада», «Своя ха­та — своя правда, своя стріха — своя втіха», «Де будь, там будь, а свою хату не гудь», «Де хата не метена,, там дівка не плетена»... Це лиш часточка із немеркнучих, перлин народної мудрості про отчий дім, 

("Людина не має права бути безбатченком, завжди повинна пам'ятати батьківську хату, з якої вона пішла у велике життя Олександра Морозова є задушевна пісня, на слова українського поета Андрія Демиденка — «Душі криниця». Вона зараз прозвучить у виконанні дуету вчителів української мови та літератури. (Вико­нується пісня). 

ДУШІ КРИНИЦЯ 

Висиха душі криниця 

І життя як не було, 

Якщо раз чи два на місяць 

Не поїду у село. 

Приспів: 

Двічі 

Як побачу рідну хату, 

Заяснію, наче цвіт. 

Здрастуй, мамо, здрастуй, тату, 

І мого дитинства слід. 

Двічі 

Сяду з вами на порозі, 

Поклонюся я землі, 

Стану справжнім, як природа, 

Як вечеря на столі. 

Приспів 

Двічі 

/ хоч так мені привітно, 

Та щемить душа сама: 

Я ще літо, я ще літо, 

А в батьків уже зима. 

Двічі 

Приспів 

Про рушник як один із символів України розпо­вість учень 10 класу, чия наукова робота «І на тім руш­никові...» зайняла призове місце на районній олімпіаді. 

«І на тім рушникові оживе все знайоме до болю...» 

Ці відомі нам слова Андрія Малишка хвилюють, бентежать душу. Щаслива доля поета: його «Пісні про рушник» судилося стати народною. Це, мабуть, найбіль­ша радість для митця — почути свою пісню з уст на­роду: 

Рідна мати моя, ти ночей недоспала, 

Ти водила мене у поля край села, 

їв дорогу далеку ти мене на зорі проводжала 

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала. 

(Звучить «Пісня про рушник» Платона Майбороди на сл. Андрія Малишка у виконанні учителя історії). 

Рушник. Один із символів України. Рушник на сті­ні. Хліб-сіль на рушнику. Весільний рушник... Давній наш символ. 

Не було, мабуть, жодної хати на Україні, яку б не прикрашали б рушники. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував мир, злагоду та здоров'я в сім'ї. Все наше життя проходить поруч із рушником: ушановуємо на­родження немовляти, виряджаємо у далеку дорогу батька-сина, зустрічаємо гостей, проводжаємо людину в. останню путь... 

Спадають на думку рядки із поезії Максима Рильсь­кого: «Не бійтесь заглядати у словник». Яке значення цього слова дає тлумачний словник української мови? Беру в руки один із томів і читаю: «Шматок декоратив­ної тканини з вишиваним або тканим орнаментом; тра­диційно використовується для оздоблення житла, в ук­раїнських народних обрядах». 

Мабуть, найчастіше рушник використовується у весільних обрядах. В українській мові існує чимало фразеологізмів, пов'язаних із весільним рушником. Так готувати рушники, дбати рушники, подавати рушники означає давати згоду на одруження. Ілюстрації цих фразеологізмів знаходимо у різних жанрах фольклору, зокрема у піснях: 

Ой ти, мати, пораднице в хаті, 

Порадь мене, що людям сказати: 

Ой чи ж мені по рушнику дати, 

Ой чи ж мені людей відказати. 

«Ой приїхав козак з України». 

Вернутися з рушниками — значить засватати дівчину: 

Вернулися 

Люде з рушниками, 

З святим хлібом обміненим... 

Таку кралю висватали, 

Що хоч за гетьмана, 

То не сором. 

Т. Шевченко. «Наймичка». Ставати на рушник — брати шлюб, одружуватися: 

А хто ж теє відерце дістане, 

Той зо мною "на рушничок стане. 

«Туман яром, туман долиною». 

За давнім звичаєм, як тільки у сім'ї підростала дівчина, мати змалечку привчала її вишивати рушники, сорочки, хусточки, передаючи свій досвід: 

Ой мамо, голубко, не плач, не ридай — 

Готуй рушники і хустки вишивай. 

Є. Гребінка. 

Вишиванням займалися переважно дівчата, жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна наго­да: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, у години від­починку від польових робіт навесні та восени. Витканий одяг, скатерки, вишиті сорочки та рушники були свого роду характеристикою майстерності дівчини, її працьо­витості. 

Вишивання у кожній місцевості відрізняється орна­ментом, технікою вишивки, гамою фарб. Найхарактерні­ші кольори — червоний і чорний. Як у Дмитра Павличка: 

Червоне — то любов, а чорне — то журба. 

(Виконується пісня «Два кольори» Дмитра Павличка і Олександра Білаша). 

Рушник. Він пройшов крізь віки. І хотілося б, щоб цей символ завше прикрашав нашу оселю, був ознакою великої любові і незрадливості. 

В українців, як і в багатьох народів світу, є свої улюблені рослини-символи. Це тополя, барвінок, виш­ня, верба, калина... Правду каже прислів'я: «Без верби і калини нема України. А ще народ каже: «В'ється, як барвінок», «Там криниця, де вербиця», «Дівка, як вер­ба: де посадиш, там і прийметься», «Не скрізь там вода, куди хилиться верба», «Зігнувся, як верба над водою», «Де не повернешся, золоті верби ростуть», «На вербі груші, кислиці на осиці». 

З давніх-давен український народ опоетизував тополю, калину, цей цілющий кущ. Ось деякі постійні народні порівняння: 

Високий, як тополя. 

Гнучка, як тополя. 

Дівка, як тополя. 

Одинока, як тополя у полі. 

Пряма, як тополя. 

Струнка, як тополя. 

Гарна, як калина. 

Дівчина, як калина. 

Дівчина, як у лузі калина. 

Розцвіла, як калина. 

Стоїть, як калина при дорозі. 

Цвіте, як калина. 

— Які ви знаєте українські пісні про калину, топо­лю? Оголошується конкурс на кращого знавця народної пісні. Переможе той, після кого вже ніхто не назве жодної пісні. (Учень, який згадав пісню про калину чи тополю, повинен проспівати один куплет. Присутні підхоплюють мелодію). 

Ось деякі із пісень: «Ой є в лісі калина», «Чи я в лузі не калина була», «Ой у лузі калина стояла», «Ой у лузі червона калина», «Ой під калиною трава зеле­ная», «Ой вийду я на ту гору», «Калино-малино, чого в лузі стоїш», «Ой зацвіла червона калина», «Не шуми, калинонька», «Ой приїхав козак з України», «Три по­ради», «Ой чиє то жито», «Ой у полі дві тополі», «По діброві вітер виє», «Плавай, плавай, лебедоньку». 

А пригадуєте у Шевченка: «Найдеш у гаї тую ка­лину, то пригорнись, бо я любила, моя дитино, її ко­лись», «Зацвіла в долині червона калина, ніби засмія­лась дівчина-дитина», «Тече вода з-під явора яром на долину. Пишається над водою червона калина», «Сонце гріє, вітер віє з поля на долину. Над водою гне з вер­бою червону калину». Лесина Мавка весь час заквітчу­ється калиновим цвітом. А коли злидні почали вима­гати у Мавки; 

Дай калину 

Оту, що носиш коло серця! 

Дай! 

Вона відповіла: 

Се кров моя! В останньому монолозі Мавка говорить до Лукаша: 

Я обізвуся до них 

Шелестом тихим вербової гілки, 

Голосом ніжним тонкої сопілки, 

Смутними росами з вітів моїх... 

Або у Франка: 

Червона калино, чого в лузі гнешся? 

Чого в лузі гнешся? 

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся? 

До сонця не пнешся? 

Ця рослина здавна шанована на Україні. Не було хати, біля якої не кущувала б калина. Дівчата весною прикрашали коси її квітами. Коли кетяги достигали, їх чіпляли попід стріхою. У народній медицині не було кращих ліків од застуди, ніж калиновий чай. Свіжі яго­ди з медом та водою вживали при кашлях, серцевих захворюваннях, для регулювання травлення, тиску крові. Соком очищали обличчя, щоб рум'янилось. 

Калина потрібна була у численних обрядах, особ­ливо у весільному. Коли випікали коровай, неодмінно прихорошували його гілочками калини, квітчали весіль­ний вінок молодої 

Чи не тому так дбайливо охороняли й доглядали у народі калину. Наруга над нею вкривала людину гань­бою. Дітям, аби ті не нівечили цвіту, казали: не ла­майте калину, бо накличите мороз. Справді, калина цвіте на кінець весни, коли вже відходять заморозки. 

У поета Юрія Рибчинського та композитора Ігоря Поклада є гарна пісня — «Три поради»: «не рубай тополю край дороги, може, та тополя — твоя доля, твоя доля, світла, тополина, наче пісня журавлина», «не стріляй у птаха на світанні, може, то любов твоя остан­ня...» І третя порада (співає): 

Не ламай калину коло хати, 

Бо вона заплаче, наче мати, 

1 впадуть на трави на шовкові 

Серця сльози колискові. 

Не ламай калину, не ламай калину, 

Бо вона в житті єдина. 

Не ламай калину, не ламай калину 

Краще їй онуків принеси. 

Тут ми бачимо художню паралель: калина — мати — батьківщина. Так, калина — народнопоетичний символ . України. Особливо це яскраво видно у стрілецькій пісні «Ой у лузі червона калина». Давайте всі разом заспі­ваємо цю оптимістичну народну пісню! 

Ой у лузі червона калина похилилася, 

Чогось наша славна Україна зажурилася. 

А ми тую червону калину підіймемо, 

А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселило! 

Марширують наші добровольці у кривавий тан, 

Визволяти наших україців з ворожих кайдан. 

А ми наших братів-українців визволимо, 

А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо! 

Гей у полі ярої пшениці золотистий лан, 

Розпочали Стрільці Січовії з ворогами тан! 

А ми тую ярую пшеницю і зберемо, 

А-ми нашу славну Україну гей! гей! розвеселимо! 

Не хилися, червона калино, рости догори, 

Не журися, наша Україно, ми твої сини. 

А ми тую червону калину підіймемо, 

А ми нашу славну Україну гей! гей! розвеселимо! 

Не хилися, червона калино, маєш білий цеп, 

Не журися, наша Україно, маєш славний рід. 

Білим цвітом червона калина уквітчається, 

Славним родом наша Україна гей! гей! прославиться!


Переглядів: 157 | Теги: державні символи

Схожі уроки:
Всього коментарів: 0
avatar