Голодомор - Виховні заходи - Молодші класи - Каталог уроків - Розробки навчальних матеріалів
Головна » Молодші класи » Виховні заходи

Голодомор

Вступ

У класі букет червоних гвоздик на столі, перев’язаний чорними стрічками. На кожній парті – запалена свічка.

На дошці написані слова:

Жить стало лучше,

Жить стало веселе!

                                         И.В.Сталін.

…а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре…

                                          Т.Г.Шевченко.

Учитель звертає увагу на ці слова, що належать людям-антиподам, добре відомим в історії. Геніальний поет-гуманіст Шевченко правдиво розкривав усю трагічність людського життя за кріпацтва. Проте ці рядки виявилися пророчими для нашого часу. У «розквіті» соціалістичного будівництва в країні тиран Сталін проголосив це фальшиве гасло тоді, коли привид голоду вже навис над українським народом.

Учитель. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. На цей урок ми прийшли із свічками, як до храму. Хай же клас сьогодні стане храмом духовності, храмом пам’яті.

Учень. Жахно навіть через півстоліття ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, щоб тут – у житниці України – раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік. Пухли старі і малі, вимирали роди й села. Смерть чигала по шляхах, на полі, в хатах. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривавої коси.

1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн.

Учень. Цей сніг, як сон, прийшов – розтане.

             Здимить і хмару перейде…Весна.

             Село лежить в тумані.

             Голодний рік. Голодний день.

             Іде – не йде, повзе по мертвих,

             Й хвалити бога – хоч повзе.

             Весняний дух живий – не спертий

             До сонця зводить все живе

             Й воно і молиться і плаче,

             Й радіє сонцю і воді.

             Якби він знав, коли б побачив –

             Сини ростуть на лободі.

             Сини Радянської держави!

             Та знає вождь, усе він зна…

             У вус всміхається лукаво:

             В Москві весна. Його весна!

                                                       (М.Будлянський «Весна»)

Учень. В селі весна повзе на ліктях,

             Повзе по мертвих і живих.

             В долині сонце ловлять діти.

             Що дзвінко капає із стріх.

             І п’ють опухлими вустами

             Оту живицю молоду.

             Їм жить і жить, та над полями

             Знов ворон каркає біду.

             Забрали тих, хто із комори

             Пашню останню вимітав,

              Хто ще активним був учора, –

              Сьогодні ворогом ставав!

              Голодний рік. Жорстокий світе.

              Дай хоч надію для живих.

              Весна. І сонце ловлять діти,

              Що дзвінко скапує із стріх.

Виступи істориків.

1-й історик. Кінцевим етапом нищення волелюбних устремлінь українського народу став Голодомор у 1932-1933  роках. Голодомор-геноцид здійснювався за допомогою тотального державного терору. Основними складовими цього терору були:

- насильне вилучення всіх продуктів

- блокада голодуючих мешканців окремих територій та всієї України.

Спершу проводилось насильницьке вилучення всіх продовольчих припасів. Знаючи про кризове становище в Укріїні, де вже з осені 1931 року відчувався голод, влада в липні 1932 року ухвалює завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель. Фактично було створено умови для того, щоб вилучити усі запаси зерна, до того ж влада застосовувала додаткові каральні важелі за нібито невиконання плану.

2-й історик. 7 серпня 1932 р. прийнято Постанову «Про охорону соціалістичної власності», яка отримала назву «Закону про п’ять колосків». За цією постановою засуджували навіть дітей, які підбирали колоски пшениці на вже зібраних полях. На тих полях, які, можливо, ще вчора належали їхнім батькам.

Восени 1932 року в Україну направляють спеціальну комісію на чолі з Вячеславом Молотовим, тодішнім головою союзного уряду, для посилення хлібозаготівель. Під тиском цієї комісії в листопаді 1932 року запроваджуються натуральні штрафи. Якщо селянин чи колгосп не виконав план здачі зерна, у нього забирали все: від усіх запасів картоплі чи зерна до корови чи навіть хати.

Наприкінці грудня 1932 р. із колгоспів примусово вивезено все зерно, в тому числі і т.зв. насіннєві фонди. Люди зрозуміли, що навіть тим, хто переживе голодну зиму, сіяти навесні не буде чим.

Учень. Котилась Україною скривавлена зоря.

            Як вовки, шугали селами – сатрапи,-

            Найманці червоного царя.

            Свободу, правду, людяність вони загнали в гріб.

            Були ми небезпечними, бо мали власний хліб.

            Цвіли сади, мов савани, - на всю небесну твердь,

            Ми знали, що приймаємо за Україну смерть.

3-й історик. Для посилення тиску влада вдається до блокади голодуючих мешканців окремих територій та всієї України.

У листопаді 1932 р. в Україні та на Кубані (населеній переважно українцями) запроваджується система голодних гето – система «чорних дощок». Дотепер ми думали, що гето придумав Гітлер. Ні. Раніше за нього це зробив Сталін. Вдумайтесь. Занесення на «чорну дошку» колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів та інші жорстокі репресії.

 Учень. Їдуть, їдуть людомори

            У червоних прапорах,

             Забирають із комори

             Порох, зниділий на прах.

             Вимітають пил із скрині,

             Зерен запашні сліди,

             Залишають Україні

             Хліб з кропиви й лободи.

             Світ виносять із халупи,

             Що віками там горів,

             І складають поміж трупи

             Недовмерлих матерів.

             Їдуть, їдуть без осмути,

              Борошно везуть вочу

              І співають, щоб не чути

              З ями стогону і плачу.

                                          (Д.Павличко)

 

4-й історик. Занесення села на «чорну дошку» було рівнозначним смертному вироку мешканцям цього села. Всього на «чорну дошку» було занесено до третини сіл України. Тобто були штучно створені десятки, сотні тисяч голодних гето в Україні.

22 січня 1933 р. спеціальною директивою забороняється виїзд за межі України «за хлібом» в інші регіони (хліб на той час був у сусідніх з Україною Росії та Білорусії!). відповідно до директиви території України і Кубані, в той час переважно заселеної українцями, було оточено збройними загонами для блокування виїзду селян.

5-й історик. У результаті зумисних дій влади більшість мешканців України були приречені на голодну смерть. Смертність від голоду, котра щодня забирала тисячі невинних життів, продовжувалась фактично до нового врожаю. Сумним підсумком Голодомору стало те, що у вересні 1933 року за шкільні парти не сіло близько двох третин учнів. Всього ж жертвами Голодомору стало до чверті тогочасного населення радянської України.

Учень. Голод.

             Хоч би світало…мамо, хліба!

             Підвівся батько – замовчи!

             Коло вогню в вагони збились

             І мруть голодні втікачі.

             І дим їм очі виїдає.

             Мороз проходить аж в кістки.

             А за вагоном крик і гомін,

             Обмін, торгівля і свистки.

             В лахмітті, в скорбі, у болячках

             Зігнулась мати. В щось дитя

             Уткнула, та й все: нумо спати

             Навіки заснуло б ти… Життя!

             Прийшла сюди, а голод з нами,

             Й нема людей поміж людей.

             Ти чув!... Недавно десь тут жінка

             Зварила двох своїх дітей…

             Одскочив батько:

  • Божевільна!

              Мовчи! Мовчи! Для чого це?

              Схопилась мати й закричала,

              А батько плюнув їй в лице.

                                                    П.Тичина

Голод на Донеччині. Спогади.

Учень. Благословенний край наш на землі.

            Це наша нафта, наше золото вони.

            Ліси, річки, родючая земля –

            Високі гори, синії моря.

            За працьовитість Бог дав Україні

            Поля пшениці й небо ясно-синє,

            Налиті яблука і дині запашні,

            Як могли статись дні такі страшні?

Учень. Це остання хлібина, остання?

            Очі горем налиті вщент.

            Батько й діти не їли зрання.

            Це остання хлібина, остання,

            Після неї голодна смерть.

            Взяв шкуринку дідусь і плаче,

            І стареча рука тремтить.

            Сиве око, сліпе, незряче,

            Але серце його козаче

            Б’ється рівно і хоче жить.

            Спазми в горлі. Немає слів.

            А на вигоні – труни чорні,

            Там, де саваном сніг білів.

Учень. Пекельні цифри та слова

             У серце б’ють, неначе молот,

             Немов проклятий ожива

             Рік тридцять третій.

             Голод… Голод…

             У люті сталінській страшній

             Тінь смерті шастала по стінах.

             Сім міліонів (Боже мій!)

             Недолічила Україна.

Учень. Стражденна мати.

            Скорботна мати йшла поволі,

            Туди, де зріло колосся в полі

            Несла на грудях дитя, мов птаху,

            Не стало сили, лягла край шляху.

            Мов стебла, руки син простягає,

            І хліба в мами все благає.

            Але благання свого пташеняти

            Уже не чує стражденна мати,

            Згасала тихо біля дитяти.

            Проснися, мамо, проснися, нене!

            Дозріло жито твоє зелене.

            Голодомори, голодомори,

            Все до зернини взяли з комори.

            Взяли з комори все до зернини.

            Все до зернини в неньки й дитини.

            В неньки й дитини із України.

                                                  (В.Забаштанський)

Учень. Тихо, як свіча,

             Догорів народ,

             Бо не мав меча

             На чужих заброд.

             Бо Господь йому

             Скинув з неба плуг,

             На ганьбу й сраму

             Дав покірний дух.

             О, народе, встань,

             Сам собі порадь,

             Бо з чужих старань

               Будеш помирать.

               Буде знов душа

               Йти на смертну креш,

               Доки з лемеша

               Зброї не скуєш.

               Оберни сто суш,

               В золоті хліба.

               Вийми з наших душ

               Страх і плач раба.

               Господи, прийди

               В нашу не проглядь,

               Дзвони розбуди,

               Що в землі лежать!

                                       (Д.Павличко)

 

Учень. Боже великий, всевладний,

            Яви нам свою можуть,

            Дай розпізнати правду,

            Праведників не забудь.

            Дивляться в Твої очі

            Мільйони скатованих душ.

            Пригорни їх, посели на спочинок,

            Та їхнього сну не наруш.

            Заступи нас і нашу державу

            Од кривавих, лютих негод,

            Всі ми – сущі, усопші, прийдешні –

            Твій пшеничний, безсмертний народ.

                                               (Д.Павличко)

Учитель. Оповідання «Катеринка. Катерина».

Катю в селі називали лише Катеринкою. Така вдача була у дівчинки: з усіма привітна, кожному усміхнеться, то тут, то там чувся її дзвінкий, веселий голосочок.

А це ось декілька днів Катеринки на вулиці не видно. Вона все дома – з мамою і молодшими сестричками. Тато помер місяць тому, і його відвезли до ями за селом. Бо мама тоді вже була слаба і не могла поховати його. У хаті всі мовчать. Від самого ранку. Немов усі поснули. Першою замовкла мама. Молодші довго кликали її слабенькими голосами, та дарма. Ніхто не озивався, тільки Катеринка чула їх, хотіла заспокоїти, але не стачило сили вимовити й слово. Скоро сестрички теж затихли. Катеринка знала: померли, як і мама. Від голоду. Та страшно не було. Лише дуже хотілося їсти. Вони вже давно нічого не їли…

До хати зайшло двоє. Вони несли маму, дівчаток. Повернулися і за катеринкою. Вона зібралася голосно крикнути: «Я ще жива!», та лише ворухнула губами.

Дядьки помітили це:

-  Дивись, жива…

-  Все одно помре, давай заберемо, щоб знову не їздити на цей куток. Тут вже немає нікого.

Катеринку поклали зверху на купу мертвих людей і повезли вулицею. Жодна жива душа не трапилась їм назустріч. А їй здавалося, що біля кожного подвір’я стояли по-святковому вбранні односельці і здоровкалися з нею. Тому вона з останніх сил повертала голову на всі боки і усміхалася…

Що було далі Катеринка не пам’ятала. Вона опритомніла, бо дуже замерзла. Щось холодне було під нею, щось холодне тиснуло зверху. Пригадала дядьків і зрозуміла: вона у ямі, куди звозили померлих. Їй стало так страшно, що почала щосили пручатися, відштовхувати від себе все, щоб виповзти з-під чийогось захололого тіла. І таки вилізла з ями. Добре, що не була засипана землею – не встигли це зробити дядьки, які привозили людей.

Катеринка згадала їх і злякалася ще дужче: ось зараз вони під’їдуть і знову вкинуть до ями! Ні, ні, ні! Вона поповзла. Не додому – там немає нікого. Прямувала до хати далеких родичів – може, там дадуть щось поїсти. Колись їй вистачало півгодини, щоб дійти сюди. Але то було колись. А тепер кожен метр знайомої стежки був, як кілометр. Та знову до ями вона не хотіла…

Ранком її знайшла тітка біля порогу. І хоча в хаті було п’ятеро своїх зголоднілих дітей, порятувала Катеринку – нагодувала, чим змогла, виходила.

Дівчинка вижила. Тільки зовсім розучилась усміхатися. Від тоді більше ніхто не називав Катеринкою, лише Катериною.

Згодом Катерина разом з іншими дітьми ходила до школи, де, окрім письма й читання, вчилася ще й усміхатися.

Було це на Сумщині, в селі Веселому. Вісімдесят років тому.

Учень. На могилі жертв голодомору.

            Час пройшов, минули літа,

             Вже зітерлись у пам’яті нашій

             Тих жахливих часів гіркота

             І обличчя від голоду павших.

             Сільський цвинтар, буяє бур’ян

             На занедбаній братській могилі.

             Невже в головах наших туман,

             І розвіять його ми не в силі?

             Але пам’ять не вмерла, жива.

             Хоч всі ми заслуговуєм докір.

             Ось дідусь промовляє слова.

             Все згадав, а пройшло стільки років.

             Хай стоїть на могилі цій хрест,

             А на душах хай крига скресає,

             Хоч один відпоки на сто верст,

             Хай на ньому свіча не згасає.

                                                   (В.Тютюник «Бою духів»)

Учень. Відкрийтесь, небеса!

            Зійдіть на землю

            Всі українські села, присілки та хутори,

            Повстаньте всі, коли сказали: вмри!

            Засяйте над планетою, невинні душі!

            Зійдіть на води й суші,

            Збудуйте пам’яті невигасний собор!

            Це тридцять другий рік.

            Це тридцять третій рік.

            Це сорок шостий рік.

            Голодомор. Голодомор. Голодомор.

                                                                 (Д.Павличко)

 Автор: Михайлюченко Ольга Олександрівна


Переглядів: 271 | Теги: голодомор, Михайлюченко О.О.

Схожі уроки:
Всього коментарів: 0
avatar