Головна » Молодші класи » Сценарії свят

Свято Івана Купала

Свято Купала — одне з найпоетичніших народних свят — сягає своїм корінням у глибину віків. Під різни­ми назвами його знають у багатьох європейських краї­нах. Припадає воно на середину літа, на період літ­нього сонцестояння. Свого часу християнська церква приурочила свято до дня Івана Хрестителя (24 червня), від якого воно запозичило свою нову назву («святого «Яна» у західних слов'ян, «сан-Джованні» в Італії, «сан-Хуан» в Іспанії і т. д.). Святкують Купала подекуди і на американському континенті, зокрема в Бразилії, ку­ди його занесли європейці. Проте спільними для всіх народів є дохристиянське походження свята і його го­ловні прикмети.

Цього дня наші предки збирали трави і зілля, плели вінки з квітів, купалися та обливалися водою. Вважало­ся, що зілля, зібране в цей час, має цілющі властивості. Цікаво, що багатьом європейським народам відома ле­генда про дивовижний цвіт папороті, який буцімто роз­цвітає саме в купальську ніч, а хто його знайде, тому він приносить щастя. Ця легенда, як і саме свято Ку­пала, підтверджує племінну спорідненість індоєвропей­ських народів.

Невід'ємним атрибутом свята є. також вогнище. Ві­домо, що у Франції традиційне вогнище на свято сен-Жана з масовими розвагами довкола нього збереглося в окремих місцевостях і понині, а в прибалтійських та скандинавських країнах довкола вогнища на берегах озер та річок розважаються подекуди цілу ніч. Наприк­лад, у Латвії на свято Купала (тут воно зветься Ліго) городяни цілими сім'ями й групами виїжджають за межі міста — хто до родичів у село, а хто просто на береги річок та озер. Ставлять намети, розпалюють вог­нища і відпочивають на лоні природи, славлячи її піснями й танцями.

В Україні свято Купала також мало велике поши­рення в минулому, а подекуди ще й тепер зберігається у традиційних формах. Походження свята, як і самої назви, давно вже стерлося в людській пам'яті, а проте воно й досі полонить нас красою. Відзначають його 7 липня за новим стилем. Це час пишного буяння й розквіту природи, а разом з тим короткого перепочинку хлібороба перед початком жнив. Дівчата цього дня ви­ходять на луки, збирають квіти, лікарські рослини. Зі­бравшись на березі річки чи ставка, плетуть вінки. А хлопці закопують посеред галявини деревце (вербу, вишню, сосну) — так звану купальницю. Дівчата при­крашають її вінками, квітами, різнобарвними стрічка­ми, співаючи при цьому спеціально приурочені пісні, як-от:

Ой на Івана, на Купала Там ластівочка купалася.

На бережечку сушилася,

Молода Ганнуся журилася;

 А ще ж рушничків не напряла,

А вже Василька сподобала.

А ще рушнички на верстаті,

А вже Василько в її хаті.

А хлопці ходили по дворах, збирали хмиз і всяке сміття, складали на віз і вивозили на околицю села до річки, де з настанням вечора розпалювали купальське вогнище. Коло того вогнища, як і коло деревця, влаш­товували різні розваги, співи, ігри, до яких залучалася вся сільська молодь. А коли вогнище трохи пригасало, через нього стрибали — хто поодинці, хто парами. Ко­лись вважалося, ніби вогонь очищає від усяких хвороб і злих духів, а тепер це стало просто розвагою.

Ось таким було свято Купала. Проте в різних міс­цевостях воно мало й свої відмітні риси. Наприклад, на Черкащині та на Поділлі дівчата пополудні йшли зби­рати квіти та вишні на вінки. Вишнями та черешнями, сплетеними в грона, прикрашали купальське деревце. Маленьким дівчаткам вінки плели старші сестри та матері. На вінки брали барвінок, м'яту, руту, нагідки, настурції, сокирки, а подекуди приплітали ще й кропи­ву (щоб хлопці не знімали вінків із голови чи деревця). У вінки вплітали також вишні або черешні. Окремо виплітали вінки для пускання на воду.

На просторій галявині вибирали місце, де закопу­вали деревце, землю довкола посипали жовтим піском, устеляли квітами, купайлицю також прикрашали кві­тами, вінками та свічками з воску, які запалювали а настанням присмерку. Подекуди для маленьких дітей матері окремо ставили деревце в садку чи на подвір'ї і допомагали його заквітчувати. Таким чином діти вже змалку призвичаювалися до народного ' свята. Увечері дітвора ходила довкола деревця, вчилася співати й водити танки, а пізніше сходились і дорослі дівчата. Запаливши свічки, сідали кругом деревця й співали.

Ой місяченьку, наш братчику,

Із сестричками-зірочками,

Світи свічечки проміннячком,

Щоб не кресати креміннячком.

Пізніше купайлицю несли до ставка або річки 5 пускали на воду, часом із запаленими свічками. При цьому співали:

Ой купався Іван та п у воду впав.

Купала на Йвана.

А дівчата прибігали, його з води витягали.

Купала на Йвана.

В інших місцях купайлицю по закінченні свята роз­ривали на шматки, а гілочки забирали додому й роз­кидали по городах, а ще в інших деревце спалювали, а попіл розносили й також розсіювали пв городах (щоб краще в'язалися огірки й капуста). Бувало, що купаль­ське дерево топили в річці, а вже потім виловлювали і розривали на частини. Називали ж його в різних місце­востях також по-різному: «купайло», «купайлиця», «ма­рина», «марена», «гільце». Отже, первісна обрядова функція деревця не зовсім зрозуміла, вона зазнала істотних видозмін. У наш час купальське деревце стало символом вічного життя та його буйного розквіту.

До речі, в деяких місцевостях на Полтавщині «ма­реною» чи «мариною» називали ляльку, яку дівчата топили в' річці. Дослідники вбачають у цьому відгомін прадавнього звичаю жертвоприношення. Мабуть, не випадковим є й мотив утеплення в річці дівчини Маринки, що зустрічається в купальських піснях:

Та й прийшлося річку брести,

Річку брести,

Дунай плисти.

Купала на Йвана.

Усі дівки перебрели,

Молода Маринка утонула.

Купала на Йвана.

Пускання на воду вінків, що символізують дівочу  цноту,— один з найпоетичніших звичаїв нашого народу* З ним пов'язані ворожіння та різні повір'я, як-от: до якого берега припливе вінок, туди дівка вийде заміж. А якщо вінок крутиться на місці, то цього року дівчина заміж не вийде. Найгірше ж, коли вінок потоне — це віщувало нещастя. Бувало, що дівчина пускала на воду два вінки — на себе й на милого, і загадувала: якщо вінки попливуть поряд, то бути в парі, а якщо ні, то буде розлука. А деякі дівчата заходили глибоко у воду й пірнали, щоб вінок з голови змила вода, а тоді диви­лися, куди він попливе.

На батьківщині Кобзаря, у с. Шевченковому (Кирилівці), дівчата   обирали з-поміж   себе двох   «русалок», які вміли добре   плавати. У довгих   білих сорочках,   з розпущеним волоссям і вінками на головах вони брали гільце і з ним пливли на середину ставка. Купайлицю

залишали, а самі випливали на берег. Потім усі сходились до «русалок» і пускали вінки. А бувало, що гілочки з купайлиці забирали додому й ховали на піч під подушку: хто присниться, з тим дівчині випаде одру­житися.

На Житомирщині існував звичай розпалювати ку­пальське вогнище за селом на перехресті доріг (це мало охороняти село від злих духів). Дівчата перекидали через нього вінки, які потім несли додому і клали на капусту та огірки.

На Чернігівщині, поряд із деревцем, виготовляли з жердин та соломи опудало відьми або «коструба» (уособлення злих сил), яке носили по селу, а потім то­пили у ставку або спалювали на вогнищі.

На Полтавщині ставили на горі край села жердини, запалювали на них мазниці або діжки з дьогтем (щоб було далеко видно). У багатьох місцевостях хлопці в купальську ніч запалювали обсмолені і обтикані соло­мою старі колеса і котили їх з гори в річку. Можна уя­вити, яке то було ефектне видовище.

Дослідники народної культури, зокрема О. Потебня, слушно пов'язували купальські вогні з образом сонця — небесним вогнем, якому поклонялися наші предки, вог­нем, який дає життя всій землі, допомагає людям ви­рощувати врожай, оберігає їх від злих темних сил, хвороб і смерті.

А от на Гуцульщині свято Купала не мало великого поширення, хоч і було відоме здавна. Купальських пісень тут майже не співають. У день святого Йвана гуцули ходили в гори збирати різне зілля — для ліку­вання та ворожіння. Потім несли його до церкви посвя­тити, прибирали ним церковний хрест. Зіллям обклада­ли хату і все обійстя для охорони від усякої нечисті. А ще ходили рано перед сходом сонця в поле і качалися по росі. Що це не був безглуздий забобон, доводить наука: виявляється, роса справді має цілющі антисеп­тичні властивості і допомагає зцілюватися від різних хвороб, насамперед шкіряних.

Якщо купальський обряд не зазнав великих змін у часі й просторі, то в піснях купальських вражає буйний розвій творчої фантазії народу: кожен регіон України витворив свої самобутні пісні та їх музично-текстові варіанти. Багато попрацювала на ниві збирання обрядового фольклору Леся Українка. Серед її записів налічується близько 50 купальських та петрівчаних пісень з колиш­ніх Звягельського та Ковельського повітів, їй належить також етнографічна розвідка «Купала на Волині», в якій докладно описується цей самобутній звичай. Бага­то із записаних Лесею Українкою пісень і нині викону­ються під час свята. До речі, на Волині та Поділлі ку­пальські пісні зберігаються в народній пам'яті й тепер.

Проте є місцевості, де свято Купала зникло ще на початку XX ст. Вчені пояснюють це, насамперед, воро­жим ставленням до нього церкви та заборонами царсь­ких властей. Нападки служителів культу на цей пра­давній звичай тривали протягом багатьох століть, не­зважаючи на підпорядкованість його церковному кален­дареві. Про це свідчать численні документи, наприклад, Густинський літопис (XVI ст.): «Сему Купалу-бесу еще й доньше по некоих странах безумыи  память совершают, наченше июня до жатвы и далей сицевым обра­зом: с вечера собираются простая чадь обоего пола й соплетают себе венцы из ядомого зелия или корения й препоясавшеся былием возгнетают огнь; инде же по-ставляют зеленую ветвь й емшеся за руце около, обра-щаются окрест оного огня, поюще свои песни, преплетающе Купалом; потом через оный огонь прескакуют» (Полное собрание русских летописей.— Т. 2.— СПБ.— 1845).

Про те, що в багатьох місцевостях свято Купайла забувалося через переслідування владою, з жалем писали дослідники ще в кінці минулого століття: «Ве­личне слов'янське свято Купала з вечірніми багаттями, з обрядовим перескакуванням через вогонь, із качанням запаленого колеса в річку, з хороводами і піснями все більше і більше відходить у забуття» (Киевская стари­на,— 1890.—Кн. XXXI).

І все ж цей прекрасний народний звичай повністю не зник — хай у поодиноких селах, та зберігся в основних рисах аж до нашого часу.

Кругом Мариноньки ходили дівоньки.

Стороною дощик іде, стороною...

Та й на мою роженьку червоную...

Цей славнозвісний купальський танок записано не так давно — у 50-х роках учасниками художньої самоді­яльності Печеніжинського Будинку культури на Харків-щині. Від;тбді він незмінне входить до репертуару Дер­жавного Українського народного хору ім. Г. Верьовки, чаруючи своєю красою шанувальників народного мис­тецтва як в нашій країні, так і за її межами. А скільки ще таких перлин зберігає народна пам'ять, не кажучи вже про друковані джерела!

Поетичний купальський звичай, з його яскравими атрибутами — плетенням вінків та гаданням на них, фантастичними русалками, що виходять на берег річки при світлі місяця, стрибання через вогонь, пісні, хорово­ди, ігрища — все це дуже вдячний матеріал для сценіч­ного втілення. Тож природно, що його охоче викорис­товують як професіональні, так і любительські хори, танцювальні ансамблі.

Ми ж, глядачі, милуємося красою мистецтва і спо­глядаємо його, не замислюючись над тим, що це не казка, а саме життя нашого народу в минулому. І пев­но, вже змирилися з тим, що з творців культури пере­творилися на споживачів.

А якщо задуматися: чи справді в цьому ідеал і межа наших можливостей? А чи не можна зробити цю красу часткою нашого побуту? Адже її створили не поети, не композитори і не режисери, а сам народ, і на сцену во­на перейшла з життя.

То ж чи обов'язково малювати на сцені декорації з річкою та вербами, лаштувати хитромудрі «вогнища» з червоної матерії, лампочок та вентиляторів? А може, простіше було б вийти гуртом на берег річки чи ставка і влаштувати не імітацію свята, а справжнє живе свято з живими вінками, квітами, справжньою водою, вогни­щем, піснями та хороводами?

Ясна річ, до свята слід підготуватися, вивчити за­здалегідь якусь частку з тих пісенних надбань, що їх створив  народ. У простому двоголосному викладі ку­пальські пісні й хороводи можна розучити будь-яким пересічним хором, головне, що тут потрібно,— це заці­кавленість і творча ініціатива самих учасників.

Саме так зробили учасники самодіяльності с. Де-леньків Тальнівського району на Черкащині: від стар­ших людей вони перейняли цілу низку купальських пісень, вивчили їх і влаштували справжнє свято на лоні природи, почавши його поетичною купальською піснею «Ой вийди, вийди, молодице».

Прикладом дбайливого ставлення до кращих народ­них звичаїв і вмілого поєднання їх із сучасністю може бути село Велика Рача Радомишльського району на Житомирщині. Головним організатором і «душею» фольклорних свят у цьому селі є вчителька Євгенія Федорівна Іовенко. Вже понад 20 років тут щороку влаштовується свято Купала.

Починається воно біля клубу — довкола заквітчано­го деревця дівчата водять купальські танки. А в цей час на конях із заквітчаними гривами хлопці їздять по селу і запрошують усіх на свято. Далі воно переноситься на стадіон. По дорозі біля хат учасників свята зустрічають старші жінки традиційними купальськими піснями. На стадіоні запалюють вогнище, влаштовують спортивні ігри та забави. А завершується свято увечері на ставку: молодь плаває на човнах, співає різних пісень, дівчата пускають вінки на воду... Старші ж люди також свят­кують, зібравшись групами по кутках села на подвір'ях.

З 1984 р., після багаторічної перерви, свято Купала поновилося і в Києві, одночасно в кількох парках. Влаштовують його по-різному: і у вигляді театралізова­них вистав, і у вигляді масових гулянь на народнопі­сенній основі, за участю всіх присутніх, як це має місце в Гідропарку.

...Зібравшись на березі річки, дівчата плетуть вінки. А з ними й старі жінки також — для своїх дітей та ону­ків. Ніби сама собою з уст зринає задумлива мелодія «Заплету віночок, заплету шовковий». Поступово коло співаків зростає, з різних районів міста на свято при­бувають нові учасники — усі в народному одязі, з квіта­ми, з вінками. Поступово збирається великий хор, який має підготовлений до свята репертуар.

Пісні на диво оригінальні — їх не сплутаєш ні з якими іншими, як і саме свято. Особливо , вирізняється серед них «Купала на Йвана», вона сприймається як музична емблема всього свята. Та поряд із піснями в 4-голосній обробці, колектив має у своєму репертуарі і прості пісні та хороводи, призначені для масового вжитку. До них приєднуються всі охочі і на основі та­ких пісень утворюється могутній імпровізований хор. Але це не прийшло відразу само собою — протягом кіль­кох років колектив поступово збагачував свій реперту­ар, розвивав підупалі традиції масового побутового спі­ву, виховуючи водночас свого активного слухача.

...З'являються музики, починаються масові танці, ігри, хороводи. Тут і традиційна «Маринонька» з вінка­ми довкола заквітчаного деревця, і жартівливі пісні-пересмішки хлопців та дівчат, і масовий «Кривий та­нець». Усе це не потребує якоїсь особливої майстерності і не розраховано на публіку, а, насамперед, задовольняє власні естетичні запити самих учасників свята. Доступ­ність масових пісень і розваг спонукає усіх до вільного творчого самовияву.

Надворі вже стемніло. Палає купальське вогнище. Хлопці й дівчата перестрибують через вогонь, а інші знову пішли в танок — у довгих білих сорочках, босі, підперезані вербовими галузками, на головах вінки і в руках також вінки із запаленими свічками. І деревце світиться привітними вогнями, ваблячи зір. Ніхто не розходиться, незважаючи на пізній час: усі чекають, коли по воді пускатимуть вінки із запаленими свічками, бо це справді дивовижно гарне видовище, особливо ж, коли воно озвучується такими піснями: «Ой плив віно­чок тихо за водою, серденько дівоче забрав із собою», А вогники все мерехтять на воді, немовби переносячи нас у казковий дивний світ. «Ой на Купала, на Йвава» — відлунює десь удалині...

[ хай ніхто вже не вірить у старі прикмети й забо­бони, проте поезія народного свята хвилює нас і тепер, нагадуючи часом про далеке миле дитинство. А для то­го, щоб цю поезію відчути, зовсім не обов'язково готу­вати громіздкі сценарії з численними персонажами, включаючи фонограми з галасливими гучномовцями, влаштовувати тріскучі феєрверки та салюти, як поде­куди практикується. І не варто кричати на цілий світ про пускання вінків, бо ж це справа інтимна, яка не потребує гучного афішування. Тим-то не слід зосере­джувати в одному місці багато колективів і учасників — хай вони співають у різних місцях, так буде краще і для них і для слухачів.

Коротко кажучи, головна увага має бути спрямована не на сервіс, який убиває творчу ініціативу, а на масо­ве мистецьке самообслуговування. За своєю суттю свято Купала — це свято єднання з чистою незайманою при­родою. Воно має глибоке коріння в народному побуті і міцну естетичну основу. У тісному зв'язку з народними традиціями — запорука його життєвості і нев'янучої краси.


Переглядів: 259 | Теги: зелені свята

Схожі уроки:
Всього коментарів: 0
avatar