Головна » Молодші класи » Сценарії свят

Літературний вечір "Козацька берегиня"

Ведучий 1: 3 давніх-давен людям відомо: «дере­во життя» — це гілочка, на якій ростуть три листочки. Перший листочок — символ минулого часу, другий — сучасного, а третій — майбутнього. Зображення «дере­ва життя» зустрічається на каменях далеких часів і свідчить, що люди ще в сиву давнину знали про нероз­ривний взаємозв'язок минулого, сучасного і майбутньо­го. Як це розуміти? А так, що все навколишнє — це наслідки минулих подій. А в тому, що відбувається за­раз, народжується майбутнє.

Ведучий 2: Історія народу, як і життя людини, має героїчні, трагічні, щасливі і нещасливі сторінки. Оскіль­ки в героїчному найбільше виявляється національний характер народу, його душевна краса, його талант, то ці сторінки особливо хвилюють і викликають почуття національної гордості. В історичному минулому україн­ського народу було таке неповторне і легендарне явище, як Запорізька Січ. Це про неї М. В. Гоголь у своєму творі «Тарас Бульба» писав: «Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Укра­їну!»

Ведучий 1: Запорізька Січ... Козаччина... Найлегендарніше минуле українського народу, його святиня...Синонім свободи, людської й національної гідності, та­лановитості...

Ч м т е ц ь:

Було колись в Україні —

Ревіли гармати;

Були колись — запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю...

Ведучий 2: Та хто ж вони — козаки? Давайте спробуємо на хвилину замислитись над змістом слів «козак», «козаки». Що вони будять в душі? Мабуть, у вашій уяві спалахнув образ сильних, мужніх і відданих рідній землі людей. Мабуть, через віки до вас дійшов шелест козацьких знамен, брязкіт козацької зброї, сто­гін української землі від копит навальних ординців, бій, як блискавка, як межа між життям і смертю, між мину­лим і майбутнім нашого народу.

Ведучий 1: Живучи у дикому степу чи на дніпров­ських островах, козаки байдужіли до звичних мирських радостей. Нехтували і добробутом, глузували з багатст­ва, здавалося, навіть жіночі чари не мали над ними влади. Відданий жінці душею і тілом, козак уже не зміг би беззастережно виконувати свій обов'язок. Для забезпечення високої боєздатності війська потрібні були насамперед молоді, неодружені. За свідченням Даніеля Крмана, який 1709 року із шведською армією побував на Україні, запорожці свідомо цуралися жінок, аби бути хоробрішими, повсякчас готовими до війни. Звідси — су­вора етика неписаних законів Великого Лугу, звідси й усі історії, пов'язані з цією темою — серйозні, смішні, скандальні.

Ведучий 2: До фортеці Запорізької Січі під стра­хом смерті заборонялося приводити жінок. Крім того, запорожці вважали не бажаним козаку женитися з мо­лодих років. В основі цих звичаїв було, по-перше, ба­жання мати регулярне військо з високою бойовою го­товністю. Це досягалось за рахунок відречення запо­рожців від сімей, жіноцтва взагалі, і концентрації всіх своїх розумових і фізичних сил на військовій справі, Вони перебували фактично на казармовому становищі. По-друге, у козака було дуже небезпечне життя, над ним повсякчасно кружляла смерть, тож мати дружину

та дітей за таких обставин означало свідомо прирікати їх на сирітство.

Ч й т е й ь:

Ой три. шляхи широкії

Докупи зійшлися

, На чужину з України

Брати розійшлися.

Покинули стару матір.

Той жінку покинув,

А той сестру.

А найменший —

Молоду дівчину.

(Т. Ш е в ч е н ко. «В казематі»)

Ведучий 1: Як повідомляє Д. І. Яворницький, на одному з запорозьких прапорів був зображений козак на коні, а під ним — напис: «Козак куди хоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче». Але, на жаль, помиля­лися козаки, бо у кожного була мати, були й сестри, ко­хані, наречені, були й дружини з дітьми. Вони й пла­кали, виряджаючи козаків на січ, у похід, чекали рока­ми їх повернення, а, не дочекавшись, знову чекали... Вели без чоловіків домашнє господарство, ростили й виховували синів і знову їх проводжали услід за бать­ками...

Читець:

І десь там юрми, натовпи, там люди!

Там зорі в небі чисті, як ромен.

Ще жінка мужу падає на груди,

1 діти тягнуть руки до стремен.

Жінки дорогу слізьми перемили...

(Л. Костенко. «Маруся Чурай»)

Ведучий 2: Проводам козаків, розлученню сина з матір'ю, хлопця з дівчиною, чоловіка з дружиною при­свячено багато народних пісень та літературних творів. Серед найпопулярніших пісень — «Гомін, гомін по діб­рові», «йшли корови із діброви», «їхав козак за Дунай», «Засвіт встали козаченьки»...

Читець:

Ой на горі жито — тоненькі покоси,

А хто буде розплітати дівчиноньці коси?

Козак буде розплітати, козак буде плести,

Козак буде дівчиноньку до шлюбоньку вести...

Ведучий 1: Мабуть, неможливо знайти людину, яка б не чула пісні «Реве та стогне Дніпр широкий...», але не всі знають, що це тільки початок балади Т. Г. Шевченка «Причинна», де на фоні бентежної при­роди відчувається страшна трагедія. Втративши надію дочекатися повернення козака, дівчина гине, а козак, повернувшись, від горя кінчає життя самогубством. Ми захоплюємося коханням Ромео і Джульєтти і не знає­мо, що маємо про кохання козака і дівчини неперевершені шедеври вияву цього почуття в українському фольклорі, творах письменників, зокрема Т. Г. Шевчен­ка. Вірш «Тополя». В дівчині, що перетворилася від марного чекання свого коханого в тополю,— доля укра­їнської жінки.

Читець:

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина,

Полюбила — не спинила:

Пішов — та й загинув...

Якби знала, що покине,—

Була б не любила:

Якби знала, що загине,—

Була б не пустила...

Таку пісню чорнобрива

В степу заспівала.

Зілля дива наробило —

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждала пари;

Токка-тонкп та висока —

До самої хмари.

(Т. Ш е в ч е н к о. «Тополя»).

Ведучий 2: Звичай заборони появи жінки на Січі та пропагування безшлюбності серед запорожців був викликаний не зневагою до жінки, а, навпаки,— висо­кою пошаною до неї та відповідальністю козака за свої чоловічі обов'язки перед дівчиною, дружиною, матір'ю. Та це й- закономірно — сильні духом люди, маємо на увазі перш за все чоловіків, ніколи не образять жінку, не виявлять до неї зневаги. Там, де лицарство,— там мужність і ніжність ідуть поряд. Атмосфера лицарської доблесті, честі, людської гідності та порядності, що існу­вала серед козацтва, а також лицарське ставлення ко­зака до дівчини та дружини створювали високу мораль­ну чистоту дошлюбних та шлюбних взаємин.

Вранці!

Ярему вінчали;

А ввечері мій Ярема

(От хлопець звичайний!),

Щоб не сердить отамана,

Покинув Оксану:

Ляхів кінча; з Залізняком

Весілля справляє

В Уманщині, на пожарах.

Вона виглядає, —

Виглядає, чи не їде...

(Т. Шевченко. «Лебедин»)

Ведучий 1: Особливо ганебним злочином вважа­лась зрада кохання, зрада дружині чи чоловікові або другові. Народний суд цього явища був викликаний тим, що людина, непорядна в особистому житті, не може прислужитися своїй землі, вітчизні. Якщо хтось здатний зрадити близьку людину, то він зрадить і батьківщину. На цьому тлі і сформувався неповторний за своєю жі­ночою красою образ Марусі Чурай, в якому з особли­вою силою проявилися вже згадувані прекрасні риси характеру української жінки.

Читець:

Ця дівчина не просто так, Маруся,

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава, —

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

(Л. Костенко. «Маруся Чурай»)

Ведучий 2. Пошана до матері, до бабусі, до сест­ри, що мала місце і пропагувалася в сімейному вихо­ванні, у хлопця — майбутнього козака — поступово пе­реростала в пошану до дівчини, до майбутньої дружи­ни. Це лицарство закоханого юнака з великою силою передано в українських ліричних піснях, в яких юнак, поряд із звертанням до коханої з найніжнішими і найпестливішими словами, заявляє про свою готовність завжди піклуватись про неї, бути захисником і опорою:

Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу...

(«Ніч яка місячна...»)

Ведучий 1: У запорозькому фольклорі, як і в дійсності, цурання жінок суперечливо поєдналося з пал­ким їх оспівуванням; культ матері, сестри — з відчужено-іронічним ставленням до прекрасної статі. В одній із пісень козацької епохи батько, виряджаючи сина на Січ, напучує:

Ч й т е ц ь:

Ми жінок мусимо любити,

Так, як наших сестер, матерів,

А опріч них нам не треба нікого любити,

1 утікати, як од злих чортів.

Ведучий 2: А чи знаєте ви, чому Карась («Запо­рожець за Дунаєм») боявся, що Одарка буде його бити та ще й за чуприну волочити? Між іншим, якби жарт дозволив собі навіть кум Оверко — ухопити козака за оселедець — то злетіла б дурна кумова голова з плечей від змаху Карасевої шаблі. Бо то була найвища образа козацького гонору. А от жінці це дозволялось. Дозво­лялося тому, що саме вона і робила політику в козаць­кому домі. Славетний Микола Васильович Гоголь да­ремно образив полковничиху Бульбу, дружину хоробро­го Тараса. Бо не були жінки полковників, сотників і навіть рядових козаків такими забитими, як їх опису­вав Гоголь у своїх творах.

Ведучий І; Коли козак повертався з походу, то на порозі власного дому закінчувалась його влада. Для початку дружина влаштовувала йому добрячий розгін: він-бо і волоцюга, і чортзна-де і невідомо з ким веш­тався, і одіж не береже — он знову шапку прострілили, і коняка у нього засапана, і... діставалось козакові. І не тому, що у наших українських жінок такий сварливий характер. То був древній магічний обряд. Саме в такий спосіб кохана дружина відводила від свого чоловіка злих духів, які чатували на нього і після боїв та похо­дів. Це вже потім, за зачиненими дверима, під іконою Божої Матері вон-а своєму єдиному пошепки зовсім інші слова скаже...

Ведучий 2: Постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, в похід або загинув, сприяла форму­ванню в українській жінці незалежного характеру, ви­сокого авторитету та поваги в сім'ї. Про незалежність жінки та повагу до неї в козацькі часи свідчить її ви­сока освіченість: більшість із них уміли читати і знали порядок церковних служб і церковні співи,

Ведучий 1: Незалежності української жінки в ко­зацькі часи могла позаздрити дворянка будь-якої євро­пейської країни. Бо козачка була рівноправною з чоло­віком, мала такі ж громадські права, особисту незалеж­ність, як і її чоловік. Жінка була членом церковних братств, засновувала ніколи, монастирі, богадільні, слу­жила у війську, вільно вибирала собі нареченого, вихо­вувала дітей, сама розпоряджалась своїм майном, управляла ним" розривала шлюб. Оспівуючи славу ко­зацьку, не можна не згадати, що першими фермерами в Україні були козацькі мадонни. Звідки б узялася ота козацька сила без них, хліборобів-годувальниць?

Ведучий 2: Почуття гідності та поваги, що ото­чували українську жінку в козацькі часи, сприяли тому, що вона підносилась до високого розуміння інтересів народу і вітчизни.

Так, Олена Горностаєва, що походила з родини ко­заків Чарторийських, була фундатором Пересопкицького монастиря, де збереглося знамените Пересопницьке Євангеліє, написане живого українською мовою. Олена склала для цього монастиря оригінальний статут, засну­вала шпиталь для вбогих і недужих, а також школу для дітей.

Ведучий 1: Ганна Гойська в XVI столітті засну­вала Почаївський монастир, де була друкарня, а Раїна Ярмолинська — Загаєцький. Софія Михайлівна Чарторийська відкрила в своєму маєтку Рахманові на Волині друкарню і сама перекладала з грецької на українську мову книги святого письма (євангельські та апостольсь­кі). Раїна Могилянка Вишневенька підтримувала пра­вославну віру, надавала допомогу Густинському, Мгарському, Ладинському монастирям. Ганна Борзобагата-Красенська управляла казною Луцької Єпархії, роби­ла наїзди на маєтки сусідів-шляхтичів, навіть відмовля­лась виконувати накази і вимоги самого короля. Коли проти неї було організоване загальне ополчення цілого воєводства, то ця безстрашна жінка одягла панцир і, орудуючи гайдуками з гарматами, мужньо відбила атаки шляхти і розгромила її військо. Добре знала закони і вела судові справи.

Читець:

Ніхто не боронить,

Та й ніколи, осталися

Діти та собаки,—

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

(Т. Шевченко. «Гупалівщина»)

Ведучий 2: Софія Ружинська, волинська княгиня, на чолі шеститисячного війська з музикою і прапорами приступом здобула 1608 року замок князів Корецьких у місті Черемоші, спалила його і пограбувала містечко. В заснуванні Київського братства, школи та монастиря при ньому, а також Києво-Могилянської колегії активну роль відіграла Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна, дру­жина київського воєводи, поборниця українського освітництва. Ім'я її займає почесне місце поряд з П. Сагай­дачним, П. Могилою, керівництвом Запорізької Січі. Вона подарувала у 1615 році свою садибу з землями для створення цього культурно-освітнього комплексу.

Ведучий 1: Під час оборони містечка Буші (тепер село Ямпільського району Вінницької області) в листо­паді 1654 року, коли більшість захисників полягла в не­рівному бою і польсько-шляхетське військо вдерлося до фортеці, дружина сотника Зависного Олена підпалила пороховий льох, від вибуху якого загинуло багато воро­гів. Героїчний подвиг Олени Зависної український письменник М. Старицький відобразив в історичній по­вісті «Облога Буші» та в історичній драмі «Оборона Буші».

Ведучий 2: Відомо також, що сестра полковника Івана Донця в ролі кіннотника брала безпосередню участь у бойових діях проти польсько-шляхетських військ на Волині у 1649 році. Під час однієї з атак загинула.

Збереглися адміністративні універсали дружини Б. Хмельницького Ганни Сомко, що свідчить про її та­лановитість як вірного спільника і помічника гетьмана України.

Ведучий 1: Українська жінка в часи козаччини була вірним і надійним спільником свого чоловіка у бо­ротьбі за соціальне і національне визволення народу. Але найбільший внесок вона зробила для козаччини, виконуючи обов'язки Берегині сімейної оселі. Ось як про це співається в одній з колядок:

Читець:

У нашого хазяїна хороша жона:

Раненько встає, по двору походжає.

По двору ходить, як зоря сходить,

По дрова пішла — золото внесла,

По воду пішла — мед-вина внесла,

В світлоньку ввійшла — все панове встало,

Все панове встало, шапочку ізняло.

Один каже: — Царівна увійшла,

Другий каже: — Королівна увійшла,

А третій каже: — Це не царівна і не королівна,

Це бо жона пана хазяїна.

Ведучий 2: Минуло з часів козаччини більше, як два століття. За цей час доля української жінки зазнала тяжких випробувань: кріпацтво, війни, голод, репресії... Але не втратила вона таких рис духовної краси, як доброта, милосердя, щедрість, вірність, працелюбність, дотепність, веселість, співучість.

Придивіться уважніше до будь-якої дівчини чи жін­ки, і ви побачите, що в кожній з них живе Роксолана і Маруся Чурай


Переглядів: 90 | Теги: звичаї

Схожі уроки:
Всього коментарів: 0
avatar