| Головна » Українська мова |
«Переказ – це вид роботи з розвитку зв’язного мовлення, який передбачає передачу в усній чи письмовій формі прочитаного чи прослуханого тексту. Умовно до переказів належать також конспектування прочитаної статті, запис прослуханих виступів і т.ін. Велике значення переказу передусім у тому, що він навчає глибоко розуміти і правильно передавати чужі думки, виробляє навички самостійного викладу думок в усній та письмовій формі. Отже, переказ – це підготовча ланка до самостійного письма, до написання творів, виступів з різної тематики, відгуків тощо»[2,с.265]. «Переказ виробляє навички уважно слухати (чи уважно читати) тексти, з тим щоб зрозуміти й запам’ятати його зміст, а потім з належною повнотою і докладністю відтворити в усній чи письмові формі. Проведення переказу сприяє розвитку логічного мислення, бо виробляє вміння і навички аналізувати текст, виділяти в ньому головне й другорядне, родові і видові поняття, розкривати внутрішні зв’язки й закономірності, що лежать в основі змісту тексту, а потім у чіткій послідовності переказувати його»[5, с.328]. У процесі проведення переказів збагачується лексика учнів, розвивається вміння вживати слова в точному значенні. Велике і виховне значення переказів. Вони сприяють формуванню високих моральних якостей українського громадянина. Праця над переказами допомагає вдосконалювати орфографічні й пунктуаційні навички, що сприяє виробленню високої мовної культури учнів…
Саліна… «Є у кожного народу такі місця, які пробуджують його свідомість, змушують по-новому подивитися на ті чи інші речі, зрозуміти сенс життя, повернути із забуття пам'ять. Це святі місця, бо людина там очищається від намулу брехні, що оточує її в повсякденні, від фальші, від дурманного словоблуддя. Але ті місця впродовж багатьох років підневілля старалися стерти з лиця землі, знищити, піддати забуттю… Та вони жили у пам’яті людей всупереч усяким старанням та домаганням ворогів витравити їх із людської свідомості. Вони стукали у людські серця одним коротким словом: ПАМ’ЯТАЙТЕ!»[6, с.20]. На Старосамбірщині Львівської області є таке святе місце, до якого йдуть, мов на прощу, мешканці з усієї України. Звуть його одним словом «САЛІНА»… Саліна – це назва урочища і соляної шахти, розташована в мальовничих горах і садках Прикарпаття, недалеко старовинного Добромиля. Колись тут було окреме поселення зі своєю Ратушею, урядом, пекарнями і великим соляним заводом, який славився сіллю, що експортували до Австрії, Угорщини, Польщі… В один із червневих днів 1941 року закрили цехи, викликавши всіх робітників солярні за виплатою. Люди не знали і духом не відали, що востаннє йдуть знайомою дорогою, яка стала дорогою у вічність. Тут, у шахті зі соляною ропою вони зустріли мученицьку смерть. Сюди впродовж двох тижнів в накритих брезентом машинах, із яких крапала на землю кров, возили закатованих. Це були не лише члени патріотичних організацій, а й звичайні студенти, вчителі, священики – тобто еліта, яка потенційно могла складати сталінському режиму небезпеку. Надривно ревіли мотори тракторів, глушачи людські зойки, звуки пострілів. Коли катам не вистачало набоїв – людей били дерев’яними молотками і напівживих скидали у небуття на стометрову глибину. 3600 мучеників поглинув соляний могильник. «Такого аналогу у світі, щоб кидали живих, мертвих і недобитих у соляну шахту, я не зустрічала»,- розповідає дослідниця вбивств на Саліні Марія Прокопець. Її книжка «Дзвін Саліни» - це дзвін болю всієї України, що бив, б’є та битиме на сполох, аби не допустити байдужості у людські душі, не дати можливості брехливим обіцянкам ворогів вкотре дурманити народ… Спогади очевидців тих далеких страшних червневих подій, що пропонує нам авторка книги, є тим благодатним для переказів матеріалом, який збереже пам'ять про тих, хто ціною власного життя здобував свободу, вимріював незалежну державу.
*** Стукає, стукає кров Саліни у наші серця, промовляє і промовлятиме крізь роки до нас, до наших нащадків, до людей усього світу: ЖИВІ! СЛУХАЙТЕ! Певно, кожному лячно зустрітися віч-на-віч зі смертю, тим паче з такою жорстокою та страшною... Мить - і ти летиш у глибінь шахти, звідки немає вороття. Стогін... молитви... крик... прокльони і постріли, глухі удари сокирою чи молотом... І пекуча думка: "Чи вирветься хтось живим із цього пекла? Чи дізнаються люди про цей страхітливий злочин? Скільки ж злочинів вчинено цими нелюдами на цьому світі? Скільки? І які страхіття вони ще видумають?» Та віра в те, що правда про нашу муку, нашу кривду не піде разом з нами в безвість глибокої шахти і її не роз'їсть сіль Саліни, додає сили. Правда воскресне, як воскрес Христос, і її пізнають всі. Тоді наші серця оживуть у Ваших. Тоді наша жага та любов передадуться Вам. Тоді наша ненависть до ворога спалахне у Вашому серці подвійною силою! Ми воскреснемо в той день, коли ви, переборовши страх, що стискатиме Ваші душі впродовж довгих років, прийдете сюди, засвітите свічку, вголос промовите спільну молитву і заспіваєте ПІСНЮ ВОЛІ. Тоді ми піднімемося з глибини шахти, вийдемо з мороку і вустами живих, мертвих та ненароджених нащадків наших розкажемо правду. Знайте: брати-визволителі з яскравими червоними зірками і чорною сатанинською душею стріляли в нас, беззахисних людей, вбивали – і чорне провалля шахти поглинало нас... А коли не стало патронів — били молотками, сокирами... Удар... стогін... - і сатанинський регіт, і злісний усміх на лиці ката. Удар... зойк... - і гучна лайка... Удар... ще... ще... живі та мертві провалюються у морок... у соляну ропу. Тільки глухо стогнав вітер та стікала по стовбурах смола - то плакали дерева. Німі свідки. І здригалися надра землі від зойків ще живих людей, що падали вглибінь шахти.
ЖИВІ! ПАМ'ЯТАЙТЕ! 280 слів
*** ДОРОГА СМЕРТІ
Надворі ледь сіріло, як у Перемишльській тюрмі почався рух: тупотіли в коридорі підковами чоботи, скрипіли в замках ключі, відчинялися двері. Розлючені вартові стусанами підганяли в'язнів: "Швидше, швидше виходьте". Ті, слабо одягнені, здебільшого босі, поспіхом вибігали на подвір'я. Не розмовляли, тільки очі тривожно споглядали довкола. І ті погляди говорили більше, ніж слова. В них відбивалася водночас і тривога, і надія, страх та розпач. "Що з нами буде? Може, відпустять? А може, не дай Бог, поведуть на страту? Але за що? За що?" Дехто тупо, збайдужіло стояв - після пережитих у тюрмі катувань не переймалися вже нічим. Тільки декілька пар очей дивилися на все досить спокійно. Вони - це добрі очі старого дідуня, високого юнака-студента та спрацьованого вуйка Василя – весь час намагалися проникнути в стривожені очі інших в'язнів, вгамувати у них розпач, переляк, зневіру. "Тримайтеся, друзі", - підбадьорювали. У дворі всіх вишикували у дві колони. Заскрипіли іржаві ворота, і цей скрип відлунився болем у грудях кожного. Напівроздягнена боса маса людей вихлюпувалася з пащі тюремних воріт у світанкове довкілля. Куди їх вели? Ніхто того не знав, як і не знав, на яку дорогу ступили нині. Дорогу життя чи смерті? За воротами колону розділили на дві частини: одна пішла в сторону Медики, друга - в сторону Нижанкович. Фронт наближався. Німці наступали, москалі панічно втікали, залишаючи за собою смерть і тіла невинно убитих людей. Молодий студент і вуйко Василь опинилися поруч, в одній колоні. Світало. Криваво зачервонів край неба – сходило сонце. А в'язні йшли. Босі ноги відчували кожен камінь шутрованої дороги, що колов і ранив. Дехто примудрився в коротку хвилину відпочинку відірвати рукави сорочки та ними так-сяк обмотати зранені ноги. "Швидше, швидше", - підганяли конвої. Дорога... дорога... Сонце піднялося високо, коли проминули невелике містечко Нижанковичі, яке немов вимерло. Був спекотний червневий день 1941 року. Трава від спеки поруділа, висихаючи. Потріскана земля просила дощу. Обличчя людей - запилені та посірілі. Хоч би вітерець подув, освіжив, охолодив... Та він притих, заховався від тієї нестерпної спекоти. Тільки зрідка, як гарячий віддих спраглої землі, зрине коротке: "Пи-ти"... Те слово на мить зависне у повітрі, а тоді тягарем падає на спраглі вуста кожного в'язня... Гарячі дрібні краплини поту зливаються в одну більшу, що тече по змучених лицях, її доганяє друга, третя - і ось вони покотилися по обличчі, залишаючи на ньому блискучі борозни. Ідуть колоною по троє в ряді. Ідуть глухо та важко. Хтось надривно кашляє. Молодий хлопчина, ще майже дитя, поволі безсило спадає в теплий порох на дорозі, та руки побратимів не дають йому впасти. Іди, друже, йди. Впадеш - пристрелять. І знову з останньої сили пересуваються ноги змучених людей, долаючи кілометри довгої дороги. Дороги куди?! Хлопчина, якому не дали впасти руки побратимів, з останньої сили шепоче: "Пи-ти!". До нього підходить конвойний, витягає з торби флягу... Зблисли надією очі хлопця, ожили... - Пити хочеш? Тільки кивок голови. Пересохлі вуста не можуть видобути звуку. Язик у роті мов довбня, прилип до піднебіння, ворушити ним не сила. Сміючись, конвойний підносить до вуст хлопця флягу. Нетерпляча радість спалахує в очах підлітка. І... раптом, боляче вдарила фляга по запеклих вустах. Хитнулася голова від удару. "Пий", - регоче солдат. Відкорковує флягу і сам смаковито п'є. В горлі йому булькоче, прозорі краплини течуть по бороді, падаючи на землю. Відвертають голови в'язні, ховаючи ненависть у очах. - Напра-во! Колона слухняно повернула направо. - Ади, на Саліну ведуть? - здивовано мовив старий. А то пощо? Перед зором в'язнів була рівна дорога, без пагорбків. Рівна і вже недовга, як недовге життя, яке залишилося їм жити. Відчинилися ворота, і в’язні ступили до розкішного саду. Повіяло прохолодою. Під ногами м’яко стелилася трава. Зникла нестерпна курява. І кожен полегшено зітхнув: «Слава Богу, закінчилася ця страшна дорога». Та ніхто з них не знав, що то закінчилася їхня життєва дорога і вони ступили на дорогу смерті… 600 слів *** ДОВГИЙ ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ
Почалася війна і навколо було неспокійно та тривожно. Але жити треба було. У стайні ревіла худоба, і пасти її теж треба було. То було у вівторок, а чи може в середу, першого тижня війни. Ми з хлопцями вигнали пасти худобу на гору, що під Саліною. В небі гули літаки і кидали бомби десь над Новим Містом. Гуркіт від вибухів доносився до нас. По дорозі їхали машини, а потім ми побачили величезну колону людей - все це прямувало в бік Саліни. В голову закралася думка: "Чого всі звертають у сторону сільзаводу, на Саліну?" Закралася - і щезла. Пекло полудневе сонце, ми погнали корів додому. Не знаю, чому мені виникла думка везти зерно до млина у Добромиль? Певно, подумав собі: фронт наближається, і хто знає, як буде далі, а борошна треба. Я чувся ґаздою вдома, отож як подумав, так і зробив. Та тільки доїхав до моста, як дорогу заступили солдати з автоматами. Їх було багато. - Стой, поворачивай назад! Я повернув коні і поїхав назад. Мав думку їхати Салінарною вулицею додому, але поки я роздумував, чого-то стільки солдатів перекрили дорогу і міст через Вирву? - коні самі пішли завченою дорогою коло костелу на Ляцко. Так мало бути. Я мав жити. Вернувся додому.В селі було тихо. Тільки на другий день понеслася від хати до хати тривожна чутка: москалі в Добромильській тюрмі повбивали людей. А через день-два люди пошепки передавали один одному: "Не тільки в тюрмі був морд, а й на Саліні винищили багато люда, кого везли на машинах, кого вели пішки". Село заніміло від жаху. Мені пройшов мороз поза шкіру: перед моїми очима враз постали ті машини і той гурт людей. То ж їх... усіх...? Усіх!?... В тюрмі було багато замордованих, люди приїжджали, приходили, шукаючи своїх близьких, кого знайшли - забирали ховати додому, а 56 неопізнаних трупів поховали у Добромилі на цвинтарі. Із шахти на Саліні витягли багато трупів, а скільки їх там було насправді - один Бог знає.
Степан Гичка, 1924 р. н., село Губичі. 311 слів *** ОХ ЦІ МАШИНИ.. ...У ті дні на Саліну одна за одною їхали великі машини, криті брезентом. Люди боялися виходити з хат, лише виглядали через вікна. Заглядали і ми, діти. Тато сварився на нас: "Не заглядайте, бо як побачать - постріляють". Але цікавість була сильніша за страх, і ми все одно дивилися. Раптом я скрикнула: з-під брезента машини, що якраз проїжджала, декілька раз висунулася нога в червоному мешті. Ніби зараз бачу ту ногу... Через декілька днів ми крадькома спостерігали, як дорогою вели величезну колону людей. Обірвані, такі нещасні, вони заледве волочили ноги. Після того, як москалі відійшли, люди з острахом почали виходити з хат. Бачимо: біжить народ на Саліну, і ми за ним. Те, що я там побачила, краще б була не бачила... В саду під деревом лежала купа одягу. Різного. Сорочки, сподні, блюзки - і все те в крові. Далі, під іншим деревом - покидані на купу коци, також у крові. Трохи нижче, в ямі - мертві люди, накладені горою... Ми з жаху заціпеніли. Хтось пішов подивитися до костелу і звідтам почувся нелюдський крик. Люди кинулись на той крик, я за ними. А там... там на стіні розіп'ята людина... Потім довгі роки я не могла переступити поріг того костелу. Все мені той розіп'ятий чоловік був у очах. Ще пам'ятаю, як приїхали якісь люди і одна жінка з-під Перемишля дуже плакала. Вона шукала свого сина. - Боже! Вдерлися до хати, схопили сина, навіть не дали взутися. В страху хлопець взув на одну ногу червоний мешт старшої сестри. Так, напівбосого, в одному мешті і забрали. Червоний мешт... Вона гірко плакала і без кінця повторювала, повторювала одне і те ж. Я підійшла до неї та кажу, що бачила, як хтось із машини вистромив декілька раз ногу в червоному мешті. Ми почали перекидати одяг і між взуттям вона таки знайшла той мешт... Ні, таке не забувається ніколи. І про те мусять знати люди! 310 слів *** Ні, не тільки Галичина стояла большевикам колом у горлі, а й всі прогресивні українці, вся інтелігенція, котрої хотіли позбутися за будь-яку ціну, щоб потім виховати нову плеяду яничарів. Уся, вся Україна зазнала утиску большевицької мафії. Тільки на Східних теренах - відразу після революції і громадянської війни, а тут, в Галичині, після славнозвісного чорного вересня 1939 року. Після громадянської війни передова інтелігенція рятувалася, як могла, від жорстоких розправ озвірілого натовпу, підбурюваного більшовиками. Одні втікали від розправи за кордон, інші знаходили притулок у Галичині. Знайшла притулок у Станіславові (Івано-Франківськ) і група артистів зі Східної України. Вони відразу ж створили театр, директором якого був Айдаров. Його дружина, Марія Айдарова, була надзвичайно здібною артисткою і великою патріоткою України. Напевно не було куточка в Галичині, куди б той театр не приїжджав на гастролі. Не один раз вони були і в Добромилі. ...Разом з Айдаровою їздив і її брат Єрефеєв (на жаль, ім'я його призабула). Тут, у Добромилі, зустрів він дівчину, яку покохав. Згодом вони одружилися. Він був активним членом "Просвіти", брав участь у виставах, гарно співав. Але політикою ніколи не займався, віддаючи весь час роботі, дружині, сину Ігореві. Відразу, тільки-но прийшли "визволителі" в 39-му році, в Станіславові заарештували директора театру Айдарова. Його дружина зі страху бути теж арештованою приїхала до свого брата в Добромиль. Було їй тоді років під п'ятдесят. Видно, розправа з чоловіком її добре налякала, бо вона замкнулася у собі, перестала брати участь у виставах, ніби її і не було в місті... Брата не чіпали. Та перед початком війни заарештували. Хапали всіх, хто потрапляв їм під руки, а в основному - інтелігенцію. Той чорний день у житті добромильчан, коли із тюрми лунали постріли, крики, стогони, запам'ятався на все життя. Всі сиділи, позакривані по хатах, зловісна тиша панувала всюди. Ніби весь люд вимер. І раптом серед тієї страшної тиші - чийсь жахливий крик: "Ой людоньки! Помордували, закатували у тюрмі всіх!". То було на другий день після розправи. Люди кинулись до тюрми шукати своїх рідних. Пішли і ми з мамою. Якраз дійшли до входу в тюрму, а звідтам несли на ношах Адольфа Курчака, прикритого простирадлом. Обіч біг лікар... єврей, він голосно кричав: "Не ходіть туди, не ходіть! Навіть у пеклі такого звірства не побачите..." Ми вернулись, а по дорозі зустріли Айдарову. Вона бігла до тюрми. Там, серед закатованих, був її брат Єрефеєв. Сходилися люди з різних сіл усієї округи, шукали своїх рідних. Всі, кого не розпізнали рідні чи близькі, поховані у спільній могилі на добромильському цвинтарі. Трохи нижче могили похований Адольф Курчак та Єрефеєв.
Іванна Крук-Красневич, 1923 р. н., м. Добромиль 450 слів
*** Я, КАТЕРИНА МАТВІЙЧУК, 1916 р.н., з родини Цап'яків із поля, дочка Варвари та Антона, заявляю: "Я бачила страшне злодіяння, скоєне у Добромильській тюрмі. Я бачила понівечені оголені людські тіла з відрізаними носами, з виколеними очима, з вирваними язиками. Я бачила на тюремних сходах тіло молодої дівчини з розтріпаною, залитою кров'ю косою, а на її грудях була вирізана п’ятикутна зірка. Я бачила трупи, які витягали з ями, викопаної на подвір'ї тюрми. Такої жорстокості світ не бачив! Я все те бачила. Я була на похороні тих, кого не впізнали рідні. Скільки всього було жертв - не можу сказати, але з певністю стверджую: в братській могилі на Добромильському цвинтарі поховано 56 невідомих жертв більшовицького розгулу. А за декілька днів по тому, ще не опам'ятавшись від побачених страхіть, Добромильщиною, і не тільки нею, покотився знову плач та зойк: на Саліні помордовані тисячі! Я була там, бачила поскладані рядами людські тіла, які вдалося витягти з шахти, бачила, як люди з усіх усюд з'їжджалися на Саліну, шукаючи своїх рідних. Не було сили дивитися на оте людське горе, на оті покалічені рештки людських тіл. Я не мала сили дивитися на цей жах - надто сильне було потрясіння від побаченого в тюрмі – і я плачучи попленталася додому. Потім була хвора, бачені криваві картини довго стояли перед очима, не давали спати. Згодом вони заховалися в глибині мозку і серця, а оце знов ожили. Правда мучить мене, і я мушу сказати її вголос. На цілий світ. І я її говорю: бійтеся та стережіться кожного поневолювача, а московської чуми -найбільше. 246 слів
*** МИ РОСЛИ СИРОТАМИ І З БОЛЕМ У СЕРЦІ
Мій батько, Гера Іван Миколайович, народився в селі Ляцко (Солянуватка) в родині багатодітних, але досить заможних, як на той час, селян. Мав своє господарство: поле, коні, корови, кінну молотарку для зерна, де працював разом із дружиною Анною. До цього часу в селі вже добре працювала "Просвіта" та її церковний хор, у роботі яких Іван та Анна брали активну участь. Згодом батько став секретарем і касиром у "Просвіті ", а головою в той час був Возьний Микола Іванович. "Просвіта" займалася великою роботою на селі: організовувала сільські сходини, змагання молоді на конях, шахах, створювала гуртки художньої самодіяльності: драматичний, хоровий та ін., часто виступали на вечорах у своєму селі, а також у Добромилі, Війську і навіть у Львові. Окрім того, допомагали біднішим людям зерном, грошима, одягом та взуттям для їхніх дітей. З приходом "визволителів" зі Сходу пропала вся праця "Просвіти", як і сама "Просвіта". На початку червня 1941 року наказали голові "Просвіти" Миколі Возьному з'явитися на Саліну, щоб здати гроші, але він не пішов, бо був попереджений, що там діється щось страшне, — звідтіля часто доносилися людські крики. Вже в той час дорогами з Перемишля та навколишніх сіл, у напрямку Саліни, їхали криті брезентом вантажівки, інколи залишаючи на землі сліди крові. А наприкінці червня батькові та Миколі Возьному наказали з'явитися в Добромиль, спочатку з кіньми, а потім відправили їх за підводами, начебто потрібно перевозити якісь вантажі. Як поїхали, так і не повернулися обидва. Привезли їх із Добромильської тюрми мертвими, дико скатованими, проколеними штиками, з вирізаною пасмами шкірою на плечах, з вибитими очима. Поховали їх на сільському кладовищі у могилі ще з двома односельчанами, один був убитий на власному подвір'ї патрулями, а другий був теж закатований у тюрмі. Під час похорону під'їхали німецькі військові на мотоциклах (як потім виявилося, це були словаки) і віддали честь загиблим салютом. Осиротіла наша хата без господаря, а ми, троє дітей - я, Марія, що мала на той час 4,5 рочки, сестра Люба - 2,5 рочки та брат Іван-Мирослав - 3-місячне немовля — зосталися сиротами без батька. Що може пам'ятати дитина 4,5-річного віку? Здається, таке дитя не може пам'ятати нічого. Але, повірте, що моменти сильного потрясіння залишають слід у дитячій пам'яті назавжди. А ще коли тебе впродовж цілого життя супроводжують мамині гіркі сльози та болючі спогади, мимоволі зринають у пам'яті ті жахні хвилини, коли страшне тіло людини, що був таким добрим, ніжним, люблячим батьком, із криком та голосінням обмивали люди, обливали мліючу матір водою, затуляючи дитячі оченята, щоби не бачили того страхіття - того не стерти з пам'яті.
З розповіді дружини Івана - Анни та зі спогадів їх дочки Марії Гери 410 слів
*** Із 22 червня 1941 року почалися воєнні дії, які позначилися і на Саліні. Розладналося управління, майже припинилися видобуток і варіння солі. Атмосфера недовіри, підозри, ворожості та злоби відчувалася з боку управління всюди. З'явилися чужі озброєні люди, їх дії ніяк не узгоджувалися з управлінцями, які втікали, хапаючи все цінне. Готувалося щось незрозуміле. Виробництво припинилося. Всюди шастали озброєні. На територію нікого не допускали. Місцевих жителів блокували у будинках, а в середу-четвер (25-26 червня) позганяли в пивниці зі строгою забороною виходити з них, приставивши озброєну охорону. В четвер після обіду на дорозі Перемишль - Добромиль біля села Губичі з'явилася довга колона людей в супроводі кінного та пішого конвою. Це були люди різного віку. їх вели колоною по троє в ряд. Ми, хлопчаки, часто виходили до дороги, спостерігаючи, що діється на ній. Ми і стали очевидцями цієї події. Мені запам'ятався дідусь, який ішов в останньому ряду. Взутий він був у легкі шнуровані постоли. Штани, вишивана сорочка. Поверх сорочки була одягнена вовняна, розшита візерунками, безрукавка-гунька. Лляна сорочка на грудях була розстебнута, з вузького ковніра звисала затяжка із вовняних ниток, із розпущеними китицями на кінцях. Голова непокрита, на ній біле-біле, як сніг, волосся, коротко розділене на два боки, за спиною він ніс клунок. Дідусь був низького зросту, щуплий, лице, як і у всіх, було припале так пилюкою, що здавалося якимось червоним із білими плямами. Не пам'ятаю, чи були серед тих нещасних жінки. Колона була довгою. Чоло її сховалося за горбом в бік Ляцка, а кінець не минав ще дороги села Губичі. Як з'ясувалося пізніше, довжина колони сягала 700-800 метрів. Покійний член "Просвіти" і активний працівник кооперації пан Микола Ханик розповідав мені: "... Перші ряди колони входили в Саліну, останні заходили на салінську дорогу, яка проходила коло моєї хати". Довжина цієї дороги від шляху до Саліни понад 700 метрів (точніше 1200 м - М. П.), за виміром п. Василя Сивого (наш час). Звідси і можна визначити кількість нещасних, які проходили останні метри своєї життєвої дороги. Люди ці були змучені, виснажені, йшли повільно, прибиті, залякані. Кінні конвоїри шастали на конях вздовж колони, щось викрикували, а піші несли зброю в руках. Як стало тепер відомо, ці, ні в чому не винні люди були арештантами перемишльської тюрми. Дуже ймовірно, що серед них були і ті, кого зганяли з нашого краю на будівництво укріплень біля Перемишля. Всі вони були вбиті та скинуті в соляні шахти Саліни. Хто вони? Чи стануть відомі їхні імена? Одне ясно: вони ні в чому не винні жертви серед мільйонів таких же жертв жорстокого комуністичного режиму, який тримався на терорі, тотальному винищенні цілих народів. Прикінці червня в село Губичі прибули військові частини словаків. У нашій хаті зупинилося два офіцери, їм стали відомі події Саліни. Один із них твердив, що це вчинили німці, другий - заперечував, доказуючи, що це вчинили цивільні люди, бо німців у цей час ще не було, і селяни ж твердили, що це - справа рук совєтів. Підійшла машина і вони з моїм батьком та сусідом поїхали. Один із них фотографував побачене. Від очевидців трагедії вони взнали правду. Коли повернулися, то скликали солдат і, жестикулюючи, розказували їм про страшну трагедію. Капітан, який заперечував правду, не витримав, пішов у нашу кімнату і там гірко плакав, охопивши голову руками, з вуст злітав стогін, якісь уривки фраз. На Саліну солдатів возили машинами, потім видно було їхню пригніченість, тривалі розмови про трагедію, у якій постраждали тисячі невинних людей. Чи переконався капітан-словак у кривавому характері комуністичного режиму, чи може його остаточно переконала в цьому таємнича смерть міністра Масарика і Августина Волошина? Василь Фартушок, вчитель історії, пенсіонер 600 слів *** ТРАГЕДІЯ СІМ'Ї
Війна. 1941 рік, 22 червня, неділя. Ранок був похмурим. Високо в небі було чути гул важких літаків - бомбовозів. Люди збиралися невеликими групами, напівголосно розмовляли. Незабаром почали їхати вантажівки, з'явилися машини з пораненими, всім стало ясно - війна. Панував неспокій, якась тривога. В другій половині дня по дорозі до Нижанкович наближалася велика колона людей. Це були політв'язні Перемишльської тюрми. Їх вели війська НКВД у синіх шапках, по два кроки один від одного, тримали гвинтівки до готовності, неначе огорожа. Вони були люті, кричали, били в'язнів, як хтось відставав. Мене вразило таке: двоє молодих високих в'язнів вели під руки ледь живого, хворого побратима-в'язня. Я вдивилася в тих молодих двох мужчин, у яких обличчя були мужні, завзяті, й упізнала одного з них, недавно такого красивого, життєрадісного, а зараз змученого молодого чоловіка років 30-ти. Це був Крок Михайло з села Кормановичі, недалеко від Нижанкович (тепер — Польща). В'язень, котрого волочили, був горбатий, малий зростом, певно дуже хворий, висохлий, але вони, побратими долі, не покидали його. Це перешкоджало колоні рухатись вперед. Підтягнули його дві хати далі від нас, енкаведисти витягнули його з колони в рів і розстріляли, тіло кинули у вантажівку і повезли. Я крикнула: "Михайле!" Він оглянувся, безпорадно підморгнув мені і пішов вперед зі своїми приреченими. Батько мій був швець, у нього вчились хлопці ремесла, один із них був Михайло Крок з села Кормановичі. Він був високого зросту, вродливий, дуже вихований культурний хлопець. Три місяці, як одружився, коли його заарештували. Нащадків його не залишилось. Всю колону людей, котру вели, знищили в Добромилі, їх били молотками, кидали в соляні шахти, наповнювали колодязі трупами. В четвер вже всі знали про колону, яку жорстоко знищили на Саліні. Вістки рознеслися довкола. Люди стали шукати своїх рідних, які сиділи у тюрмі в Перемишлі. Прийшла до нас і вся родина Кроків. Прийшла старенька заплакана мати, прийшов батько, сивий Назар Крок, тільки хитав головою, прийшла жінка, котрій не було ще і двадцяти років, прийшли сестри Марійка та Катруся. Усі гірко ридали, слухаючи наші розповіді. Вони розказали, що старший син Олекса також сидів у тюрмі в Перемишлі з Михайлом, коли почалася війна. їх зранку вивели на подвір'я, розділили. Олексу повели в колоні на Медику, а Михайла - на Добромиль. Колону, яку вели на Медику, обстріляли німці, в'язні лягли на землю, енкаведистів перестріляли, Олекса залишився живим, про що опісля розповів батькам, а Михайло загинув на Саліні. Ходили на Саліну рідні не один раз, там витягали трупи, котрі вже розкладалися, впізнати Михайла не вдалось, без сумніву - він загинув на Саліні з усіма. Сестра Михайла Марійка живе в Пустомитах коло Львова. Батьки Михайла повмирали, батько Назар похований в Нижанковичах (їх переселили в 1946 році). Залишились нащадки: Олекси син Богдан і дочка живуть там же. Ольга Чупіль, смт. Нижанковичі 430 слів
*** Червень. 1990 рік. Розкошує зеленню трав літо. В чистому небі - ні хмаринки. Лише десь високо шугають птахи, споглядаючи красу літнього дня. Розімлілі від спеки дерева дрімають і нічого не порушує їхнього спокою. Тихо-тихо хиляться, туляться до землі квіти, ховаючись поміж буйних трав від гарячого сонячного проміння. А поміж травами - то тут, то там червоніють ягідки суниць, наче застиглі краплини крові. їх багато-багато, ніхто їх не зриває. Тільки терновому вінку на хресті не заважає пекуче сонце. Йому однаково: сонце чи вітер, спека чи дощ, сніг чи хурделиця - він давно висох і зчорнів. Нараз вітер розбудив сонні дерева, і вони спершу стиха зашелестіли листочками, а потім закивали гіллям, а тоді вражено зашуміли. А вітер, задоволений, що розвіяв сонне царство, вже ніс на крилах пісню. Спершу ледь чутну, а потім - щораз то виразнішу та голоснішу. Дерева шелестіли гіллям, що стрімко летіли вперед, аби побачити, хто порушив їхній спокій. Лісовою дорогою йшли колони людей. Діти несли квіти, вінки. Попереду йшли всечесні отці. Люди несли хрест, хоругви,свічки. Йшли до могили, в задумі стали, приклякнули у молитві на коліна. Зі сльозами на очах слали до Господа ту спільну молитву. І покропили могилу свяченою водою та засвітили свічку пам'яті. Пекучий біль переповнював серця і спливав на землю сльозами. Та перша Свята Літургія на могилі невинних жертв комуністичного терору в Україні торкнулася глибоко серця кожного присутнього. МЕРТВІ РОЗБУДИЛИ ЖИВИХ, ПРИМУСИЛИ ОГЛЯНУТИСЯ НА ПРОЙДЕНІ РОКИ ЖИТТЯ І -ВЖАХНУТИСЯ. То був початок кінця рабського страху. То був початок прозріння. З того дня про Саліну заговорили не тільки в нашій околиці, а й у цілій окрузі. Дзвін Саліни залунав на повен голос і відлунився в людських душах болем. А голос лине... лине... Він усюди: в чистому небі, в густому повітрі гарячого літа, в кожному листочку буйно зеленого саду, в серцях людей. І вже не знаєш, чи то співає Наталка, чи то тужить земля голосом тих, чия пісня захлинулася соляною ропою в глибокій шахті і звідтіля, із надр землі, вибирається на волю, до сонця, до неба, до людської пам'яті, до вічності. Затих ліс, не шелесне... боїться необережним порухом листя сполохати пісню-біль. Тільки ледь чутно стогін, який час від часу виривається з глибини чиєїсь душі, що нині плаче. Плаче, не маючи сили вгамувати той біль, той стогін, той розпач. Замовкла пісня, та десь у вишині чистого неба ще бринить якусь мить дівочий голос і скорботна тиша, глибока, гнітюча, зависає над Саліною. Чому, чому так тривожно зависла цього червневого дня ця тиша у повітрі? В передчутті чого? Що віщувала вона? Того ніхто не знав, як і не знав, що зла та лукава доля вже вкотре насміється над нашим народом - посіявши розбрат. Бо з цього червневого дня на довгі роки поділяться українці навпіл, поділять і Саліну. Біль... гіркий біль у серці... Допоки так буде? І знову стогнуть-завивають вітри, і знову бунтується небо і обмиває землю сльозами. А люди, сповнені якоїсь бунтівної агресивної злої сили, вперто не хочуть розуміти одного: це - наш спільний біль, це - наше спільне горе, горе нашої України - знову і знову кожна громада зокрема іде: одна на місце страти, до колишньої шахти, інша - на верхню могилу, де були перепоховані останки мучеників, витягнених із глибини шахти в далекому сорок першому році. "Саліно, не плач, не плач, а молись, щоб у єдності був наш народ, як колись..."
СУМНИМ, ПРИТИШЕНИМ З БОЛЮ ГОЛОСОМ ЛУНАЄ ДЗВІН САЛІНИ... АЛЕ НЕ ЗМОВКАЄ. 550 слів *** «Саліна – це не лише жива історія і не просто земля, освячена кров’ю мучеників. Саліна – це щось більше, аніж школа патріотизму, людяності та вірності високим ідеалам. Для мене Саліна – це місце, де промовляє Господь…» о.Ігор Швед, священик УГКЦ, уродженець с.Боневичі. «Урочище «Саліна» заслуговує бути зарахованим до числа святинь всеукраїнського масштабу». Анна Шепетик, член екзекутиви СФУЖО, член редколегії журналу «Українка в світі» (Торонто, Канада). «Саліна – це місце болю, місце пам’яті, місце слави. Як не старалися вороги знищити цвіт нації, та знищили хіба тіла, а не їхнє діло, їхні душі. І їхні серця – з нами… Нині вони кличуть до пильності, солідарності, братолюбства та згоди». о.Ярослав Герасимів, священик УГКЦ. «Саліна – це символ большевизму, Чорнобиль – символ московської імперії. Ніколи не буде прощення тим, хто живцем кидав цвіт нації у соляні ями. Вони мусять відповісти за свої злодіяння. Бо ж ніщо не забуте..» Йосип Лось, доцент університету «Львівська політехніка»
В останню неділю червня вже 24 роки поспіль Саліна збирає тисячі людей, що приходять, приїжджають відвідати те святе місце, яке зберігає пам'ять про велич і красу душ, невсипуще поривання до волі, запалюючі приклади героїзму, стійкості. Сад біля пам’ятного знаку, лісова стежина, що веде до верхньої могили, де захоронені останки з шахти – як спогад про пережите, як спонукання до дій, стимул до пізнання історії. Адже хто не знає свого минулого – не вартий майбутнього.
Саліно! Нестерпна муко! Боле пекучий без меж... Німа стоголоса розпуко – Знову до себе зовеш.
Чорним обпаленим цвітом, Дзвоном крізь дні та роки — Летиш понад сонячним світом Тугою - навіки.
Полум'ям свічки яскраво Пам'ять у серці горить... Червня кривава заграво – Сотні раз проклята мить!
Молитвою, гострим словом, Сльозою, вогнем у душі, До нас промовляєш знову: "Пильними будьте усі!"
Саліно! Нестерпна муко! Народу тернистий шлях... – Вкраїни кровава розпуко – Житимеш вічно в серцях!
25.03.2006 р. Марія Прокопець, член Всеукраїнського об'єднання письменників Бойківщини
Список використаної літератури 1. Козимка Олена. Ці трагічні сторінки історії//«Прикарпатська ватра».- 2012.-№44.-с.2 2. Кочан І.М., Захлюпана Н.М. Словник-довідник з методики викладання української мови. Друге видання, виправлене і доповнене. – Львів, 2005.-с.320 3. Лаврик Олена. Дзвін Саліни//«Голос Прикарпаття».-2011.-№48.-с.3 4. Йосип Лось, Марія Прокопець, Дмитро Лапичак. Саліна. – Львів: «Літературний Львівю.-1995.-с.243 5. Олійник І.С., Іваненко В.К., Рожило Л.П., Скорик О.С. Методика викладання української мови в середній школі. – К.-1989.-с.480 6. Марія Прокопець. Дзвін Саліни. – Львів: «Тріада плюс».-2011.-с.260
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |