Життя та творчий шлях Ольги Кобилянської. Формування світогляду письменниці. Літературна спадщина письменниці - Українська література - Авторські уроки та презентації - Розробки навчальних матеріалів
Головна » Українська література

Життя та творчий шлях Ольги Кобилянської. Формування світогляду письменниці. Літературна спадщина письменниці

Мета: ознайомити  з життєвим і творчим шляхом О. Кобилянської, розвивати  інтерес учнів до образного слова, акторські здібності, удосконалювати навички виразного читання, виховувати любов до рідного слова, високі моральні цінності, зародити у душах дітей  зерна добра, гуманності, любові до людини.

Тип уроку: урок-свято

Обладнання: портрет письменниці,виставка книг, дерево надбань.

Епіграф:  «Пишна троянда в саду української літератури»
Автори: Журавльова Юлія Анатоліївна, Джежеря Ольга Олександрівна,  учителі української мови та літератури КЗ «НСЗШ №14»

                   

                                                Хід уроку

 

І. Повідомлення теми та мети уроку.

ІІ Мотивація  навчальної діяльності.

- На    сьогоднішньому   уроці   ми    ознайомимося    з життям та          творчістю О. Кобилянської, піднімемо завісу незвіданого - торкнемося краєчком серця до найсокровеннішого, перегорнемо сторінки щоденника Ольги Кобилянської.

ІІІ. Сприйняття  й засвоєння учнями  навчального матеріалу.

Ремарка № 1.Крісло, прикрашене трояндами, стіл, на якому лежать книги.

Голос №1 (звучить за сценою)
-«Вона брала в полон своєю появою і своїми речами …Аж чарував ніжний тон у її милій мові — то якийсь глибоко затаєний смуток, якась туга. Але ховалася та туга під легку усмішку.  Над усе здіймала Ольгу Юліанівну краса душі, особлива гармонія духовної зрілості та культури». 
Ольга Кобилянська
-Мене  називали «гірською орлицею» за горде серце, «пишною трояндою в саду української літератури» — за яскраве слово.  А я вважала себе простою «робітницею свого народу».
Ремарка № 2.Звучить гуцульська мелодія.
Учні   виконують танок.
 
 
Ольга Кобилянська.
-Народилася я на Буковині, зростала у багатодітній родині. За тодішньою неписаною традицією,інтереси жінки повинні були обмежуватися трьома німецькими «К» - кухнею, церквою та дітьми. Але склалося інакше. Ще дівчинкою 13-14 років почала писати вірші, бралася за олівець…
Голос №2 (звучить за сценою)
 -Природа щедро обдарувала її душу.  Але доля присудила Ользі Кобилянській іти через терні до вершин, вона гнула, ламала її, але не зламала!

Ольга Кобилянська.
-Переїзд до Чернівців, де пройшли всі мої подальші роки, подарував  зустрічі з цікавими людьми, а саме: І. Франком, М. Павликом, Лесею Українкою,
М. Коцюбинським. А  найнезабутніша – з Осипом  Маковеєм нагородила коханням, яке довелося  у самоті пронести через усе своє життя.
Ремарка № 3.Звучить  мелодія  П. Чайковського «Пори року».
Учениця  читає вірш.
 
Я ні в кого тебе не вкраду,
Бо украдене — лихо віщує.
Нащо знати тобі ту біду,
Від якої ніхто не врятує!
Не покличу з собою тебе,
Бо твій корінь у іншому ґрунті,
Не для мене сміються з небес
Срібні зорі в щасливому бунті,
Не вестиму тебе і в думках
Від літаючих чуттів до спокою,
Бо трима тебе сила терпка
В нетрях пам'яті міццю тривкою,
Я сама утечу з забуття,
Від убивчосолодкої миті,
Бо й у мене є інше життя,
Найдорожче од всього на світі.
Та любитиму кожний твій день,
Кожну ніч, і світанок, і вечір,
Жаль свій виповім я для людей,
Що мене порятують від втечі.
Будуть люди той жаль берегти,
Мов перлину, ні з чим незрівнянну,
І підете ви з ним у світи,
Як «Царівна» моя нездоланна,
З ран любові моєї зійде
Цвіт ромена і золото жита,
І моління душі золоте
В темні вени життя перелите.
Голос №3 (звучить за сценою)
- Перша велика спроба письменниці замислитися над темою жіночої долі,її ролі у розвитку суспільства, боротьбі за демократичні права жінки була вдалою.
Ольга Кобилянська.
-«Мужчини то «все», а жінка — то «нічо». Ми, дівчата, від них залежні, як ті роси, від сонця, від воздуха... Наші чоловіки  надають нам смислу, поваги, значення, одним словом все».
Ремарка № 4. Входить Софія Окуневська.
Софія Окуневська.
-Товаришко моя! Виразно, психологічно обґрунтовано змальовуєш ти образи жіночі, глибоко розкриваєш нужденне положення жінки. Але образи ці нові, в них перемагає велике жіноче начало. Низький за це уклін тобі, Ольго!
Ремарка № 5. Дві героїні завмирають, звучить голос.
Голос № 4 (звучить за сценою).
-Дві великі українки, Ольга Кобилянська та Софія Окуневська,- поборниці за демократичні права жінки, однодумці, щирі куліжанки.
Ольга Кобилянська.
-Іноді доля дарує жінці людину справді велику, з якою вона знаходить щастя, стає справжньою царівною.
 Ремарка № 6.(Інсценізація уривка із повісті «Царівна».)
 Хата вуйка Наталки, професора Івановича. Він приїхав від Наталки, у якої гостював місяць, і з радістю розповідає своїй жінці, що в них бачив.

Вуйко. Павлинко, діти так гарно живуть! Так гарно, Павлинко! Вони щасливі, нарешті все гаразд!
Тітка. І чого ти так кричиш, Мілечку, розповідаючи мені все, мовби я глуха? За той місяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослаблені до крайності. Будь ласка, говори тихше, або не повторюй мені одного і того самого по кілька разів!
Вуйко {заклопотано придивляючись до дружини). Чи я говорив так голосно, Павлинко?
Тітка (різко встає). Авжеж! Кричиш, що вони «живуть собі прегарно»! Мені досить чути це раз!
Вуйко {задумливо). Так, гм, так! Але ж бо вони справді живуть гарно!
Тітка. Ну, і що з того!

 
 
Вуйко. Та нічого, мене це тішить. Я ніколи не надіявся, щоб її доля мала в собі стільки щастя і краси; що який-небудь мужчина буде її так любити і шанувати, як її любить і боготворить Марко. Павлинко, їх поважають люди! А відтак, коли б ти бачила, Павлин-ко, як у них по-панському, як він прибрав, наприклад, її кімнату, яка в неї бібліотека, як вони...Тітка {перебиває його, а відтак глумливо). Живуть прегарно!.. Ха-ха-ха! Вона дальше займається пером! Ні, Мілечку, всього я сподівалася по ній, знаючи її примхувату вдачу, але цього не сподівалась, що, вийшовши заміж, не покине своїх химер!
Вуйко. Це не химери. Вона пише радо, і люди читають те, що вона пише.
Тітка. Так вона тобі казала?
Вуйко {хреститься). Павлинко, це вже свята правда!
Тітка. А він що на це? Надіюся, що хоч тим не одушевляється?
Вуйко. Противно, він гордий за це і старається дати їй до тої праці якнайбільше спроможності... А вона каже, що та праця довершає її щастя. Так мається та річ, Павлинко, і ти повинна тим тішитися.
Тітка. Тішитися, Мілечку? {Кидає плетиво). Тішся ти, коли можеш, я не можу тішитися, в світі нема правди! (Плаче).
Вуйко. Ет, Павлинко, ти мені чомусь надто огірче-на. Я би власне сказав, що в світі є ще правда!

(Тітка з плачем виходить. Вуйко засмучений сидить).

Професор сидів засмучений і думав. І перед його душу, переповнену ще враженнями з побуту у молодят, явився один образ, і він потонув у нього всіма думками.

Виходить Наталка з квітками і книжкою, сідає біля нього.

Наталка. Вуєчку, в мене настало «полуднє». Воно настане і для нашого народу, правда ж? Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня, а удари ворогів чи недолі зносять з усміхом на устах. В їх руках спочиває будучність народу, а їх самих жде безсмертність. Це гарна і горда нагорода.

(Замовкає, напружує зір і дивиться нерухомо в одну частину саду, звідки чуються звуки музики. Входить Марко. Наталка швидко встає і кидається в його обійми.)
Марко!
Марко. Це я тому так устроїв, щоб ти радувалася!
Наталка (шепоче). Умієш любити!
Марко (усміхаючись). Як годиться мужеві царівни (Обіймаються.)
(Звучить «Мелодія « Скорика.)
 
 
 
Ольга Кобилянська- Природа для Ольги Кобилянської була її другою домівкою, зеленим палацом, прихистком  дум і мрій. І все це: дерева, кущі, квіти, зелений мох, розкішна трава — живе, дихає, має почуття. Симфонією  природі     і піснею оплаканого серця стала моя  повість «В неділю рано зілля копала».  
Голос № 5 (звучить за сценою).
- Епіграфом до повісті Ольга Юліанівна взяла пісню легендарної Марусі Чурай «Ой, не ходи, Грицю…»
Виконання пісні учнями «Ой, не ходи, Грицю…»
(Інсценізація уривка з повісті « В неділю рано зілля копала».)

(Виходить на сцену Гриць, а навпроти виступає струнка дівчина Тетяна. Гриць прислухається і придивляється).

Гриць. Туркине, то ти?!
Тетяна. То я! (Виступає наперед, він ззаду обіймає її.)
Тетяна (пручаючись). Пусти!
Гриць (до неї). Туркине! Я стільки разів тут наждався вже на тебе, стільки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.
Тетяна (повторює, сміючись.) Аж тепер. Пусти (звільняється з його рук). Я не йшла сама, а йшла з одною жінкою... (пошепки). Цить. Вона ходить часом сюди під «Білий камінь» і шукає там якогось зілля...
Гриць (пригортає Тетяну до грудей). Лиш тут най не йде! Тут най не йде, бо зараз кину в яр. Нині неділя, ти врешті прийшла, тож нехай вона не йде.
Тетяна (дивлячись на нього, усміхається і питає). Ти, кажеш, ждав тут не раз на мене?
Гриць. Нині четверту неділю як жду.
Тетяна. А я ходила по лісах, та все заверталася назад, не могла звернутися до тебе...
Гриць (заглядає їй в очі). Зозуле моя! Зозуле! (Пригортає до себе).
Тетяна. Не могла, не могла... Маму в долині я дурила, не сказавши по правді, чого йду в ліс, тому і сумління все здержувало...
Гриць. Любити, Туркине?
Тетяна. Любити, Грицю! (Тетяна обіймає Гриця за шию і мовчить.)
Гриць. Туркине... ти любиш щиро?
Тетяна (підняла голову і дивиться в очі Грицеві). Ніколи так не питай! А ти любиш?
Гриць. Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Тебе одну на світі...
Тетяна. А як перестанеш любити?
Гриць. Туркине, моя зоре... хіба ж я се годен?.. Прийдеш знов?
Тетяна. Прийду!
Гриць. Пам'ятай! Тетяна. Любиш?! Гриць. Люблю!
(Танець під музику «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці».)
Ведучий 2 (з-за сцени). Але Гриць, кохаючи Тетяну, любить ще й синьооку Настку. Тут і причина нещастя.

(На сцені стара хатина Маври. Мавра курить люльку. З-за сцени чути голос Тетяни: «Мавро! Мавро!» Вбігає Тетяна. Стара циганка обнімає її.)
Мавра. Доньцю, доньцю, яка у вас пригода?
Тетяна (кричить). Мавро!
Мавра (з болем). Він?
Тетяна (стогне). Бере другу. Зрадив мене!
Мавра. Бачиш? А ти гадала, донько, що він буде тебе завше любити?
Тетяна (з криком). О Мавро! Любив-голубив, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер...
Мавра (розмірковуючи). Та-ак? Голубив, цілував?
Тетяна. Голубив, цілував...ще останній раз, з коня, по тучі... О...так щиро…
Мавра (дивується). По тучі? (Розпачливо). То він? (Шепоче.) Боже! Боже!! (Потім твердо і з ненавистю.) То абись знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?
Тетяна (стогне). 0, о, о! Мавро! (Закидаючи руки назад голови, кричить.) Я збожеволію!
Мавра (заспокоює). Ні, доньцю, не збожеволієш, і я не збожеволіла... Га-й, га-й! Не здурієш.
Тетяна (глухо). А я збожеволію, Мавро! Я збожеволію, не годна перенести. Що робити, Мавро?
Мавра (спокійним голосом). Я попробую його назад ще навернути.
Тетяна (кинулась на неї стрілою, що та аж на лаву впала). Щоб ти не посміла! (Випрямившись.) Я не одурила, двох я не любила. Щоб ти не посміла. Я його вірно любила, його одного; він мене зрадив, то що навертати? Не посмієш.
Мавра (роздратовано). То й маєш за свою вірність.
Тетяна (важко, але твердо). Маю!
Мавра. Він одружиться, буде ґазда на все село — а ти?
Тетяна (поглянула на Мавру, а відтак твердо). Буду Тетяною — чим мала б бути?
Мавра. І що йому зробиш?
Тетяна (майже просичала). А ти що зробила, Мавро?
Мавра (помовчавши). Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?
Тетяна (поглянувши на Мавру блудними очима, твердо). Ти, Мавро, ти покорилася. Годна була.
Мавра. А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.
Тетяна. Він мене не візьме. Ніколи не візьме.
Мавра (хитає головою). Пропало твоє щастя... пропала твоя доля.
Тетяна. 0-вва! (Виходить за сцену.)
Мавра. Прийди за два дні знов. Прийди!..
(Мавра б'є себе в голову, падає на землю.)
Тетяно, серце моє! (Стогне вголос.) Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; Господи, змилосердься! Боже!... (Завіса. Звучить трагічна мелодія.)
Пауза. Декорації лісу: дерева, великий камінь, трава. На сцену вибігає Тетяна з розпущеним волоссям, сміється. Раптом замовкає.

Тетяна. Грицю!Грицю! Я йду!
(Зупинилась поглядом на широколистім зіллі з-під «Білого каменя».)
Гей, скільки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! Твого зілля повно! Ага, Мавра! Що казала Мавра про зілля з-під «Білого каменя»? Воно про всяке лихо — учила Мавра. «В неділю рано, — казала, — зілля копати, у понеділок пополоскати, у вівторок варити, а в середу... в середу? (Сідає на землю біля каменю.)В середу? «В середу», щось Мавра казала. Ага, в середу, казала Мавра, зіллям лихо приспати, а в неділю — весілля!!!
(Співає перший куплет пісні «Ой не ходи, Грицю». Раптом замовкає і починає плакати.)
Тетяна (кричить і йде зі сцени). Грицю! Люблю! Люблю! Іду!
(Виходять двоє ведучих. Звучить пісня «Ой не ходи, Грицю».)
Ведучий 1. Гриць від зілля помирає, Тетяна божеволіє, а згодом накладає на себе руки. Усі персонажі повісті прагнуть великого справжнього людського щастя, борються за нього, але так і не досягають його. Проблема людської гідності та високого кохання розв'язується в трагічному плані.
(Пісня «Ой не ходи, Грицю...» продовжує звучати.)
Ведучий 2. Світ Ольги Кобилянської надзвичайно багатий. З-під її пера виходить повість «Земля», в якій письменниця на основі реальної трагедії братовбивства порушила вічну тему влади землі над селянином.
«Ольга Кобилянська» (з-за куліс). Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві... Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!..
Ведучий 3. У центрі повісті — сім'я Івоніки Федорчука, працелюбна, чесна, дбайлива, яка все своє життя працювала на землі. Турботою про землю, про те, щоб передати її у дбайливі руки нащадків, пройняті всі їхні думки.
Чоловічий голос з-за сцени. Земля і тільки земля. Це — бог добра і зла, творець і руйнівник, втілення долі. Все — на землі і заради землі.
Ведучий (продовжує). Все краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — його надія і гордість. Михайло кохає бідну, проте душевно багату дівчину Анну і хоче з нею одружитися, коли вернеться з війська.
Ведучий 4. Молодший син Сава, ледачий та злий, сподівається отримати належну йому частку землі й одружитися з Рахірою. Але батьки проти цього шлюбу, бо Рахіра не мала землі, була ледащицею і злодійкою, Крім того, вона доводилася Саві двоюрідною сестрою. Але Сава вирішує-таки одружитися з Рахірою. Та вона застерігає його: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?», а батько за непослух погрожував усю землю віддати Михайлові — він з дитинства працював на ній. Так старший брат став на заваді молодшому.
Подивіться, до якої страшної трагедії це призвело... (Інсценізація уривка з повісті «Земля».)
Селянська хата. Багато людей. На ліжку — мертвий Михайло. На землі, біля ніг мертвого, розчухрана, з блудним поглядом і блідим лицем, Марія. На колінах біля ліжка Івоніка. Збоку — Сава.
Марія (після мовчанки). Я була дома, а він був у бурдею! Надвечір прийшов сюди і з'їв вечерю. їв та й сказав: «Сього вечора піду в ліс по кілля»... Веселий був... і пішов...

 
Старші жінки (пошепки). І не вернувся більше! І не вернувся більше!..
Івоніка (тяжко). Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Дурень був ти на ній, дурень...
(Івоніка раптово кидає погляд на Саву.)
Сава (знічено). Я був у ворожки!
Івоніка (розпачливо). О боже, що ти робиш! (Опускає голову на край ліжка.)
Сава. Я був у ворожки, та й вона мені сказала:» Ти прийшов сюди й розпитуєш про землю, поле, а тим часом твій брат забитий! Лежить у лісі!» А я побіг-таки зараз сюди, і мені ще по дорозі сказали, що Михайло вбитий. (По цих словах підходить до брата і, кинувшись на нього, ридає... Настала мовчанка... Дехто зітхає, нещасна мати зойкає...
Раптом у хату входить Анна, розхристана і бліда. Коло ліжка зупинилася, але ненадовго, потім кинулася мовчки на мертвого. Марійка й Івоніка вскочили на ноги і почали її відтягати від нього.)
Марія й Івоніка (разом). Чого ти тут хочеш? Чого ти тут хочеш? Анно!! Чуєш? Чого хочеш тут? Іди геть, забирайся, чого тут хочеш?
(Анна не звертає на їхні слова уваги.)
Марія. Боже святий, чого оця тутки хоче?
(Сава здавлено усміхнувся. Але тут підняла голову дівчина.)
Анна (пошепки). Хто тебе застрілив, Михайлику? Хто? Хто зігнав тебе з сього світу, аби мати більше місця для себе? Хто? Скажи мені!
(Цілує його руки, тулиться до грудей. Раптом — страшний плач. Присутні почали за нею плакати, дехто — молитися.)
Люди. Дивіться, як плаче! Ой боже, боже!
Анна (ридаючи). Казав «не покину», а покинув!!
Марія (підступаючи до неї, з криком, термосячи її). Іди звідси... що голосиш, як за своїм чоловіком?!
Анна (плачучи). Я знала... я знала... що буде щось зле. Мені серце віщувало, що він не буде ніколи моїм... Але... ми любилися... і він... і він... завтра хотів він вам... усе розказати. Просити, аби ви поблагословили його і бідну наймичку... Завтра... на його патрона... Завтра... завтра... і замовк навіки...
(Тут знов тяжко заридала, припавши до його грудей. Марія намагається відтягнути її від сина. Раптом дівчина підносить голову й оглядається, раптово скакає на Саву, дико крикнувши):
Анна. Ти! Ти! (Почала його трясти. Люди кинулись відтягати її від нього. Сава, вирвавшись від неї, ховається.) Ти! Ти вбив його! Ти! Ти боявся, що не дістанеш землі, й убив його! Беріть вбивцю і вбийте його, інакше я його вб'ю!! (Пауза.) Ти його застрілив, а мене в сміх пустив, а дитину його осиротив, нім ще світ божий побачила. Убійнику! Убійнику!
(Раптом вона захиталася, бо Івоніка, підбігши ззаду, закрив рукою їй рот. Чути звуки грому...)
Завіса
Ведучий 1. Смерть Михайла сколихнула село, вразила в саме серце старих батьків, зламала молоде життя Анни, вивела з душевної рівноваги Саву, який, хоч і одружився з Рахірою, не знайшов з нею щастя.
Анна, важко переживши трагедію першого кохання, одружується з іншим. У неї народився син, якого батьки мріють вивчити. Вірою в те, що молоде покоління зуміє перебудувати життя, знайде шлях до щастя, закінчується сумна і трагічна повість «Земля».

 Голос № 6 (звучить за сценою).
-Щоденник твій- то сповідь жінки, що все життя подарувала людям. Духа не вгаси, прекрасна Ольго! Як  не вгашала ти ніколи. Тобі любов від нас!
Ольга Кобилянська.
- Любові по життю мені так бракувало, закохувалася часто, але це приносило лише розчарування. Жінка – інтелігентна, сильна, освічена, духовно багата, горда, гідна поваги, вишукана… і нещаслива! Чому?
Учні  співють пісню про жіночу долю.
ОЙ У ЛУЗІ-ЛУЗІ ЧЕРВОНА КАЛИНА

Ой, у лузі-лузі червона калина.
Тож не калина — молода дівчина.

Ой, калину вітер в землю нахиляє,
А дівчинонька гіркі сльози проливає.

В’яне, сохне в лузі без сонця калина,
От так і без долі марніє дівчина.

IV. Підведення підсумків уроку.
Учитель. Діти, ми сьогодні  з вами намагалися   дати відповідь на такі питання: Від чого залежить жіноче щастя? Чи була щасливою гірська орлиця? Перегорнули сторінки життя  письменниці, намагалися  проаналізувати її   творчість. З’ясували, що теми, які хвилювали  Ольгу Юліанівну, висвітлені  у творах, перегукуються з внутрішнім світом  жінки.
 V. Домашнє завдання. Підготувати відгук на улюблену  поезію О.Кобилянської, оформити читацький щоденник.


Теги: Джежеря О.О., Журавльова Ю.А., Кобилянська
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 171/6


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar