| Головна » Українська література |
Мета: поглибити знання учнів з історії Другої світової війни; допомогти учням створити уявлення про життя письменника воєнного періоду. Вчити дітей користуватися довідковими виданнями. Розвивати вміння знаходити необхідну інформацію і творчо, компетентно її використовувати, висловлювати власні міркування про творчу спадщину митця. Розвивати вміння сприймати життєві явища, події, людей у контексті загальнолюдських понять і цінностей, розуміти взаємозв’язок конкретного із загальним. Продовжувати виховувати любов і повагу до історії країни, почуття гордості за подвиг українського народу у воєнні роки. Формувати у дітей почуття гідності, доброти, милосердя, почуття відданості своєму народу, Батьківщині. Учні повинні знати творчу біографію митця, розуміти її трагізм. Учні повинні вміти розповідати про Довженка - воїна, основні події його нелегкого воєнного життя. Тип уроку: урок - звіт про роботу над проектами (літературними дослідженнями), час - осмислення, роздуму, пошанування. Обладнання: записи мелодій, ілюстративні матеріали, матеріали учнівських досліджень, презентації, мультимедійний проектор. Форми роботи: робота в групах, обмін думками, бесіда, звіт про дослідницьку роботу, передбачення, «Незакінчене речення». Епіграф уроку: Війна це не об’єктивна реальність чи необхідність, війна – це людське горе, позбавлення життя, яке дано людині природою. Війна – це морок … О.А.Захаренко Хід уроку І. Мотиваційний етап. 1. З'ясування емоційної готовності до уроку. («Світлофор») 2. Актуалізація суб'єктного досвіду. (Передбачення, «Незакінчене речення»: «Від сьогоднішнього уроку я очікую...») II. Цілевизначення та планування. 1. Самостійне формулювання цілей уроку. 2. Колективне планування діяльності. ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу. ( На фоні музики) Ведучий. Україно, якби ти знала, яких страждань довелося пережити твоїм дітям. Було й приниження, й знущання, й недовіра, але найстрашнішими були війни. Війна — це жах, який відбирає життя, розбиває сім'ї, нівечить красу. Ведуча. Найбільш глибоко в народну пам'ять врізалася саме Друга світова війна. Українською землею двічі прокотився її руйнівний воєнний вал, не обминувши жодного, навіть найменшого населеного пункту. Оборонні та наступальні бої, які точилися на її території, стали важливою складовою небаченої битви на просторах від Баренцового до Чорного морів. Ведучий. Будь-яка війна несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика. Перемога була одна на всіх, хто вступив у двобій з нацистською навалою. І ніхто не стояв за ціною. Для України ця ціна становила, за різними даними, від 8 до 10 мільйонів людських життів, колосальні суми економічних втрат. Республіка дала армії і флоту понад 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них поліг на фронтах, а кожен другий з тих, хто залишився у живих, повернувся додому інвалідом. За питомою вагою у Збройних Силах СРСР, за кількістю удостоєних звання Героя Радянського Союзу та інших бойових нагород українцям та вихідцям з України належить друге місце. Вони ж очолювали більшість з 15 фронтів. Ведуча. Війна! Коли чуєш це слово, відразу уявляєш щось велике і дуже страшне. Це не тільки бої, героїзм і подвиг. Це важкі людські страждання, нелюдські випробування. Це — смерть багатьох людей. Війна — горе не однієї людини, а цілого народу. Ведучий. До цієї війни можна ставитися по-різному, по-різному її називати. Але хіба можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя за рідну землю? (На фоні мелодії розповідає вчитель ) Вчитель. 70 років відділяє нас від буремних воєнних років. Для історії це небагато, а для людини — це майже все життя. Та люди самі творять історію. 70 років…. Швидко, мов весняні струмки, збігають роки, квітнуть дерева, половіють жита, приходять у світ нові люди. Але не старіє, не зникає пам'ять тих літ. Вона живе у спогадах бійця і в суворому монументі, як свідок грізних років і переможних боїв, пильно дивиться на нас в залах музеїв, із сторінок книг; її, мужню і величну, надійно оберігає народ, передаючи, як святиню, у спадщину поколінням. Відірвімось від своїх буденних клопотів і суєти, згадаймо тих, хто виборював перемогу у війни, кого немає з нами, хто навічно залишився молодим, визволяючи наш рідний край від ворога. Тим, хто поліг у горнилі боїв, хто кров'ю своєю скропив землю, тим, хто пройшов крізь бої, лихо, голод і холод, хто вижив у цій смертельній війні — всім мертвим і живим присвячується цей урок. [Скругленный прямоугольник: Ілюстрація до кіноповісті « Україна в огні»] Ведуча. Чи треба взагалі згадувати про війну! Ведучий. Деякі кажуть, що не треба. Ведуча. Я думаю, що треба. Треба до тих пір, поки людство неспроможне буде сказати: «Ми не тільки не хочемо війни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!». Друга світова війна була найкривавішою у світовій історії. Україна - одна із тих країн, які зазнали найвідчутніших втрат. Вчитель. Згадувати про війну треба ще й тому, щоб не повторити тих помилок, про які говорить нам Олександр Довженко в кіноповісті « Україна в огні ». Ведуча. Фашистська Німеччина напала на Радянський Союз підступно, раптово. Фашистські керівники наперед звільнили своїх солдатів та офіцерів від будь-якої відповідальності за скоєні злочини на радянській землі, всебічно підготували багатомільйонну армію грабіжників, насильників, садистів та вбивць. Війна, яку вела Німеччина, була несправедливою, загарбницькою. Ведучий. Розуміння справедливих цілей Великої Вітчизняної війни, усвідомлення того, що жорстокий ворог посягає на територію, честь і незалежність Батьківщини, ненависть до фашистських загарбників, які перетворювали окуповані землі на арену масового винищення мирного населення, тотальної руїни та пограбування — ось що було основою героїзму та самовідданості радянських воїнів. Весь народ став однією сім'єю, кожен відстоював свою домівку, свою малу батьківщину, і водночас кожен і всі разом билися за Вітчизну. Ведуча. Свій величезний внесок у Перемогу зробили література і мистецтво — «джерело, з якого живилася велич і сила народного духу». В перші години війни була написана пісня «Священная война», яка стала воістину народною і «за своїм впливом на моральний стан народу, за своєю мобілізуючою силою варта була не одного десятка дивізій». Поети, письменники, артисти, художники, музиканти — їхній внесок у всенародну Перемогу безцінний. Вчитель. Сьогодні мова піде про одного з них, письменника Олександра Петровича Довженка. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: він належить вічності, а його надбання — світовій культурі. А він — невід'ємна частка могутньої світової культури, світосяйний геній українського народу. Для широкого кола глядачів і читачів Олександр Довженко відомий своїми тріумфами; іноді навіть може скластися враження, що творчі перемоги давались йому легко й просто. А тим часом варто доторкнутись до свідчень самого ж художника, зокрема до його автобіографії, щоб побачити, яким складним був шлях становлення митця, якою ціною давалося сходження на світові мистецькі вершини. Життя Довженкове було мовби суцільним випробуванням на міцність, на вірність тому заповітному, що складало його духовну сутність. У світ мистецтва, світ великої культури Олександр Петрович Довженко прийшов з берегів зачарованої Десни, з глибинних надр українського народу. Про свої витоки і джерела він розповів у чудовій повісті, яку перекладено багатьма мовами світу. Його ім'я увійшло в усі праці з історії вітчизняного і світового кіномистецтва. Довженко — письменник, кінорежисер, сценарист, публіцист, мислитель, громадський діяч. Він вчителював, був дипломатом і художником, ставив фільми, писав літературні твори, вчив молодих кіномитців. Проектна діяльність. Юні біографи. ( Слово надається І групі, яка працювала над проектом « О. Довженко напередодні та в перші дні війни») І доповідач. «Війна, страхітлива, неуявна, в яку ввергнеться людство,— близько. Як мені готуватися до участі у війні? Лише словом і екраном»,— занотовує Олександр Довженко у своєму щоденнику 3 березня 1938 року. Це був своєрідний самозаклик до роботи наполегливої, нагальної, бурхливої, високопатріотичної. Водночас ці бентежні й, безумовно, пророчі слова стали ніби внутрішньою потаємною клятвою для самого митця-філософа, який умів, за висловом М. П. Бажана, «видіти й провидіти», умів зазирати далеко вперед, передбачаючи хід майбутніх подій. Фільм «Щорс», що вийшов на екрани 1 травня 1939 року і якому Довженко віддав увесь свій творчий запал, неспокій і талант, став ніби суворим дотриманням тієї сокровенної клятви митця. Кіноепопея про громадянську війну на Україні, про повсталий революційний народ та його червоних полководців відіграла велику роль у патріотичному вихованні молоді саме напередодні грізного лихоліття. Фільм демонструвався на всіх екранах країни, він ішов крізь серця мільйонів людей, а Довженко вже розгортав роботу по створенню історичного кіноепосу «Тарас Бульба» за мотивами безсмертного однойменного твору Гоголя. ...На понеділок, 23 червня 1941 року, призначено перші павільйонні зйомки «Тараса Бульби». А в неділю на світанні Довженко приїхав поїздом до Одеси. Короткий перепочинок у готелі на Приморському бульварі. Об 11-й до готелю повинна прибути машина. Разом з двома одеськими кінорежисерами та кореспондентом газети «Чорноморська комуна» Довженко мав виїхати до Білгород-Дністровської фортеці, де відбуватимуться натурні зйомки «Тараса Бульби». Треба заздалегідь усе підготувати до них — замалювати циклопічні стіни й башти, виготовити необхідні декорації, спорудити прибудови. І ось уже під вікнами заклично й весело просигналила емка. Сквапно зібрався і, окинувши оком кімнату: чи нічого не забув, у веселковому настрої, у передчутті творчих радощів рушив до дверей. Нараз його нагло й жорстоко зупинили страшні слова, які кинула йому просто в обличчя чорна тарілка репродуктора, що висіла біля дверей. Укляк. Зблід. ...Віроломний напад. Війна... Закам'яніло стояв. Дослухав промову наркома до кінця. Потім повернувся й рішуче підійшов до столу. Він уже знав, що йому треба робити зараз. Негайно. Виклав з портфеля олівці, чистий папір, на якому збирався замальовувати стіни фортеці. Ще постояв хвилину в задумі. Дрижав готель від тупотіння сотень ніг. Ревли сирени в порту. Чулося віддалене гудіння літаків. Чиї? Невже ворожі бомбардувальники? Війна... Сів до столу. Замислився... Уявив кордон, місця, де недавно бував, творячи фільм «Визволення». Ті, хто його щиро зустрічав і слухав,— червоноармійці з темно-зеленими петличками,— вже на вогненному рубежі. Підсунув папір, узяв олівець. «До зброї!» — написав вогненні слова. І відчуття: війна почалася — важка, кровопролитна. Надійшов час великих випробувань. Поринувши в роботу, не помітив, як зайшли одеські товариші в номер і завмерли, ставши свідками народження письменницької відозви до народу, першого воєнного твору Довженка. ( ІІ учень зачитує рядки із статті ) « Сьогодні Гітлер своїм злочинним нападом почав проти нас війну. Сьогодні Радянський уряд відповів оголошенням священної війни проти Гітлера і його розбійників. У нинішню ніч змінився світ. Світова війна вступила у фазу незвичайну... Почалася найграндіозніша битва в історії народів... Відповімо ж на удар стократним ударом, щоб не переміг Гітлер ні в якому разі. Ера належить нам!...» Перегляд уривку відеофільму «День перемоги. Початок війни». 23 червня 1941 року одеські газети «Чорноморська комуна» та «Большевистское знамя» вийшли у світ із статтею Довженка. А письменник у цей час повертався поїздом до Києва. Перед цим зателефонував на студію і вже знав: по приїзді йому виступати на загальноміському мітингу київської інтелігенції й по радіо. А для газет треба дати статтю. Вікно в купе завішене ковдрою. Довженко схилився над аркушем паперу, на якому вгорі вже виведено твердою рукою: «Ворог буде розгромлений». Такі слова зараз потрібні мільйонам. ( ІІІ учень зачитує рядки із статті ) « Чорний отаман, проклятий народом, проклятий сотнями мільйонів пограбованих, знедолених, голодних жителів розтерзаної і замученої Європи, кинув на нас своїх майстрів смерті і руйнування. Кинув, як і личить розбійнику, вночі, без попередження, без будь-яких приводів з нашого боку. Гітлер несе нам поневолення і смерть. Видно, невеселі його діла... Видно, неминучість близького краху і загибелі позбавила його останньої краплі розуму і кинула його, цього скаженого собаку, на нас... Сто дев'яносто три мільйони наших сердець здригнулися в гніві. …Почалася найбільша битва в історії людства…» Не спав у дорозі. Думав. Писав. Готувався до важкої роботи письменника – воїна. [Скругленный прямоугольник: Юлія Іполитівна Солнцева. 40-ві роки.] Але спочатку були Уфа і Ашхабад. І сталося це таким чином. Вранці Довженко і Солнцева прийшли на студію, щоб іти на Жуляни, під Києвом, копати протитанкові рови. Тож одяглися по-робочому, запаслися харчами. Але несподівано обох запросили до кабінету директора. ( Інсценізація). Директор: Є вказівка вищих інстанцій негайно евакуювати видатних діячів літератури й мистецтва до Уфи. В тому числі й вас, Олександре Петровичу, з Юлією Іполитівною... їхати треба сьогодні. Власне — за дві години. Довженко: А моя заява? Директор: — Ваша, Олександре Петровичу, заява до ЦК з проханням направити вас на фронт поки що, наскільки вам відомо, відкладена: ви дуже потрібні в тилу. Слід налагодити творчу роботу студії. Тил теж працюватиме для фронту, для перемоги. Одне слово, час воєнний, дебатувати ніколи. Щасливої вам дороги! ІІ доповідач. Було нестерпно боляче. Вірилося, що ворог не дійде до Києва. Ще не гриміло за Голосіївським лісом, і десятим номером трамвая ще не їхали на фронт ополченці. І ось — раптова евакуація... Довженко поривався на фронт. Проте дозволу не було. Тож не відходив від чорної тарілки репродуктора в своїй кімнаті. А вечорами в Довженковій вітальні сходилися друзі, знайомі… Тема розмов одна: Україна, Київ, новини з фронтів. А вісті надходили дедалі сумніші й сумніші. Сидячи за письмовим столом, працюючи над п'єсою, Довженко постійно прислухався до голосу диктора. І перо його все частіше й частіше надовго завмирало. Та ось репродуктор «зіпсувався»: це була наївна спроба рідних уберегти Олександра Петровича від надмірних хвилювань. Тепер новини з фронтів приносили друзі. Вони пом'якшували ситуації, щоб уберегти хворе Довженкове серце від надмірних переживань. Та все ж одного дня зайшли мовчки й сумно стали біля порога. Довженко здогадався й майже простогнав: Отже, в Києві ворог... Кілька днів не виходив з дому. Але й не сидів склавши руки. Тим більше, не лежав, хоч страшенно боліло серце. Писав, незважаючи на біль у грудях. Одного разу Довженко і Михайло Коваленко, заступник директора Київської кіностудії йшли широким проспектом Свободи. Коваленка непокоїв план роботи кіностудії. Тож такою важливою і потрібною для нього була думка Олександра Петровича як художнього керівника студії. — Олександре Петровичу, що ви скажете тепер з приводу тематики й характеру фільмів про Україну? Довженко помовчав трохи, потім зупинився, з болем мовив: — Україна горить... Палає! Розумієте? Україна в огні! — Ще пройшли трохи, і Довженко повторив: — Так, Україна в огні! Невдовзі він розпрощався з Коваленком і поспішив додому. Сів за стіл, помислив хвилинку над чистим аркушем паперу й рішуче надписав: «Україна в огні». Так почалася робота над однойменною повістю. Хіба міг Довженко всидіти в Ашхабаді? І він «тікає» на фронт. Приводом для цього стала урядова телеграма, якою Довженка викликали до Куйбишева для участі в засіданні Комітету по Державних преміях. По дорозі до Куйбишева, на станції Ілецька Защита стався випадок, який лишиться на все життя в пам'яті Довженка. ( Інсценізація ) Слова автора. Поїзд стояв довго. Олександр Петрович, який кілька днів просидів у купе, накинув осіннє, пошите ще у Львові, пальто і вийшов подихати морозяним повітрям, розім'ятися, подивитися на людей. Навколо вирувало. Військові. Жінки. Худі, змучені діти. Немічні старики. Всі поспішають залишити голодну станцію — одні рвуться на фронт, інші — подалі в тил, де пристанище, робота, тепло, шматок хліба. Довженко вловив тонке жалібне дитяче схлипування. Метнувся туди... У кутку, під холодною станційною грубкою, скулився хлопчик років семи. Він так охляв, що не міг навіть голосно плакати. Лише схлипував. Олександр Петрович присів біля нього, узяв худеньку, мов гілочка, ручку й уздрів прегарні волошкові дитячі очі, наповнені слізьми. Що сталося, дитино моя? Слова автора. Крізь схлипування почув про дитяче горе: в малого вчора померла мати. Її забрали ховати, а він злякався і заховався тут, за грубкою. Його й не помітили. Лишився сам. Діалог між Довженком і хлопчиком. — Як же тебе звати? — В-ва-ня. — А прізвище своє знаєш? — Знаю... Іван Левкович Підтиченко. — Звідки ж ти? — З Харкова. — А батько де? — На війні. Мама казали, що його вбито там. Довженко привів хлопчика в купе. Слова автора. Тут сироту обігріли, нагодували. З товстого теплого светра Олександра Петровича хлопчикові приладнали щось на зразок пальтечка. Коли малюк заснув, Довженко розгорнув свої нотатки, ескізи до кіноповісті «Україна в огні» й записав: «Левко Підтиченко. Хоробрий воїн. Артилерист. Невтомний трудівник війни. Дотепник: його веселе слово завжди підбадьорює бійців. Загине як герой в пекельному бою». Їхали далі. Довженко опікувався Іванком, розповідав йому казки, різні пригоди. Навіть учив писати й малювати. Хлопчик ожив, повеселів і прив'язався до Олександра Петровича, як до рідного батька. Та все ж довелося його відвести до евакоприймача. Довженко записав прізвища працівників евакопункту, щоб по війні розшукати хлопчика.. ( Слово надається ІІ групі, яка працювала над проектом « О. Довженко в роки війни. Останні роки життя») І доповідач. З Куйбишева Довженко уже в Ашхабад не повернувся. Поїхав до Москви. Ось як описую цей період життя Сергій Плачинда в книзі « Балада про степовика». « Засніжена Москва воєнних літ... Білі смужки на вікнах. Військові на вулицях. Біжать кудись поодинокі перехожі. З благоговінням вдивляється Довженко в суворі обличчя москвичів. Кожен з них — герой. Кожен своєю мужністю й працею сприяв перемозі над гітлерівськими броньованими ордами, що рвалися до серця Радянської Батьківщини. Наступного ранку він був у кабінеті наркома кінематографії Большакова. Довженко домагався дозволу виїхати на фронт. Большаков заперечував, посилався на якесь рішення і відсутність вказівок... Та Довженко не відступав від свого, продовжував добиватися дозволу ще і ще раз… І нарешті це сталося». Пригадує Віктор Іванов, який весь час був поруч з Довженком під час поїздки: « Одного разу Довженко повернувся опівночі. Збуджений, окрилений, бадьорий. - Вікторе, завтра вранці лечу на фронт!- гукнув ще з порога. А тепер все по порядку, дорогий. Зранку відбулася серйозна розмова. Домовилися, що я їду на фронт. Буду політпрацівником. Писатиму оповідання, нариси, листівки до народу України та до німецьких солдатів. Збиратиму матеріал до повісті «Україна в огні». Співробітничатиму в армійських газетах. Це раз. По-друге, мене висвятили в полкові комісари. Я навіть отримав обмундирування, ось воно,— кивнув на згорток». З лютого 1942 року Олександр Петрович опиняється на передовій Воронезького фронту разом з маршалом С.К.Тимошенком та іншими воєначальниками. Він буває на передових позиціях, в безпосередній близькості від ворога. Знайомиться з бійцями й командирами, занотовує їх розповіді про бойові епізоди. Подовгу розмовляє з тими, хто вирвався з оточення чи фашистських таборів. Незважаючи на всі труднощі фронтового життя, які Довженко поділяє з бійцями, він знаходить час писати статті, листівки, відозви, оповідання, фрагменти до повісті, щоденно робить нотатки до блокнота. Він описує страшні пожежі... Бомбардування... Переправи... Тривожні ночі... Горобиний перепочинок. Центральні й фронтові газети друкують полум'яні статті письменника. Вночі з літаків розкидають його відозви — звернення до тимчасово окупованого населення. Довженко закликає йти в партизани, чинити опір фашистам, не піддаватись облудній ворожій пропаганді... У тяжку годину війни, коли ворог плюндрував Україну, митець виступає з статтею «Душа народна неподоланна!» (березень 1942 року). А влітку 1942 року, в той час, як бої гриміли на Кубані й біля Кавказу і ворог дерся до Волги, кидаючись у шалені атаки, в час, коли радянські воїни виявляли нечуваний героїзм, письменник проголошує: «Я бачу перемогу!» Ці оптимістичні слова стають назвою пристрасної статті, що кликала до помсти, до подвигу. [Скругленный прямоугольник: О.Довженко , А.Малишко. Фото воєнних років.] В ці ж грізні дні Довженко виростає і в полум'яного трибуна. Разючі, хвилюючі були його виступи на антифашистських мітингах представників українського народу. Письменник розмовляв з мільйонами, мовби бачив усіх перед собою,— хоробрих радянських воїнів на фронтах, героїчних месників у лісах, українських жінок у фашистській неволі. У промові Довженка на Другому антифашистському мітингу представників українського народу ЗО серпня 1942 року в Саратові кожне його слово бриніло болем і водночас лунало мов набат: «Стою на мітингу серед братів, і великий біль та гнів розпалюють мою душу. Стою лицем на захід, до моєї полоненої матері України. Стою скорботний, у тривозі, і перед моїм духовним зором розстилається вся, неначе в огні, Україна...»
На Другому антифашистському мітингу представників українського народу. Саратов. ЗО серпня 1942 р. Промова Довженка, як і весь мітинг, транслювалися по радіо, її слухали і там, на окупованій фашистами Україні, чули в партизанських лісах і підпіллі... А далі — знову фронти, публіцистичні виступи, гаряче слово заклику. Вогненним пафосом гніву до ворога дихала стаття Довженка «Батьківщина наказує», написана в дні, коли «огидне рабство, і бандитизм, і смерть» повзли до Волги. Митець звертається до бійців: «Зупинись, боєць і командир! Припадіть вухом до рідної землі, прислухайтесь до гомону. Чуєте? Батьківщина кличе! Ні кроку назад!» Пристрасне, вагоме й Довженкове «Слово до молоді», де митець звертається до юнаків і дівчат окупованих районів України з палким закликом йти в партизани, всіляко шкодити фашистам, берегти свої душі й честь свою. ІІ доповідач. [Скругленный прямоугольник: О. Довженко на фронті.1943 р.] Публіцистика Довженка в дні війни відіграла велику роль у боротьбі з ворогом. Вогненне слово митця запалювало радянських людей на подвиг, піднімало їх на боротьбу. Публіцистика Довженка разом з тим почесна сторінка в біографії митця-громадянина. Високим ідейно-патріотичним звучанням позначена воєнна новелістика Довженка. Вже перші його оповідання стали надбанням української літератури — такі вони самобутні, високохудожні, глибокоідейні, цікаві. Письменник в дні війни створив цілу низку оповідань: «Стій, смерть, зупинись!», «Відступник», «На колючому дроті», «Незабутнє», «Ніч перед боєм», «Мати», «Перемога», «Тризна», «Воля до життя», «Хата», а також невеличкі за розміром новели — «Федорченко», «Невідомий», «Помилка» та інші. В них зображено героїзм радянських людей, засуджено зрадництво, оспівано незламність народного духу. Оповідання Довженка були такі жагучі, полум'яні, що вони одразу здобули широку популярність і стали грізною зброєю в боротьбі з ворогом. Їх друкували «метеликами» українською та російською мовами, випускали великими тиражами і разом з снарядами, гвинтівками відправляли на фронт в окопи. Простота сюжету і водночас філософський підтекст, внутрішній патріотичний пафос, щедра, колоритна мова, динамізм оповіді, межування високого й земного, публіцистичного й психологічного, драматичного й ліричного, яскравість зображуваних характерів, їх типовість — такі основні прикмети Довженкових новел. Для оповідань «На колючому дроті», «Ніч перед боєм», «Мати», «Перемога» характерне романтичне піднесення позитивних образів. Постаті Стоянихи («Мати»), Чабана («На колючому дроті»), Кравчини («Перемога») незвичайні, монументальні. У 1943 р. фронт зупинився на кордоні України. Полковника Довженка часто можна було бачити серед бійців. Він був на передовій під Харковом, Києвом. У селі Померках читав кіноповість «Україна в огні» Хрущову. Той схвально відгукнувся про твір, але невдовзі різко змінив свою думку, оскільки генсеку Сталіну він не сподобався. Микита Хрущов почав погрожувати Довженкові: «Ми ще повернемось до розгляду вашого твору. Цього ми так не залишимо». Почалися утиски, переслідування, заборони. На засідання Політбюро ЦК, за присутності М. Рильського, М. Бажана, О. Корнійчука, Сталін осуджує «Україну в огні» як націоналістичну і класово ворожу. [Скругленный прямоугольник: Ілюстрація до кіноповісті «Україна в огні»] Як одне зі свідчень тієї боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його «Щоденнику»: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..» Довженко ж бачив трагічну воєнну сучасність України через її історію. Він писав: «Перечитав знову історію України. Боже, до чого ж вона сумна і безрадісна. До чого невдала і безпросвітна. Ніде правди діти: і погані ми, і нещасливі. Більш нещасливі, ніж погані...» 31 січня 1945 р. Довженко записав: «Сьогодні роковини моєї смерті,.. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла...» Після війни Довженкові як «затятому націоналісту» не дозволяли жити в Україні. Проти його повернення було партійне керівництво України. У «Щоденнику» читаємо: «...не пустили мене в Київ, я український ізгой... Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я хочу писати серед свого народу... Невже я не можу жити на Вкраїні?.. Розтерзана і змучена душа моя до краю. Я України син. Нащо відняли у мене Матір? Земле моя рідна, коли б хоч ти була щаслива». [Кадр из фильма «Мичурин». Режиссёр А. П. Довженко. 1949.] 1945 р. Довженко створює документально-хронікальний фільм – «Перемога на правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників на межі українських радянських земель». Ці стрічки мали не тільки велике ідейно-виховне значення, вони давали новий поштовх розвитку художніх засобів у воєнній кінодокументалістиці. Увесь воєнний доробок Довженка - це ніби єдина натхненна книга про народ, його героїчний подвиг, його страждання й трагедії і його нечувану перемогу. За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після кіноповісті «Україна в огні». [Скругленный прямоугольник: Кадри із фільму «Мічурін». 1949 р.] Упродовж 1949-1956 рр. на кіностудії «Мосфільм» Довженко пише кіноповість «Мічурін», знімає документальний фільм «Країна рідна», робить начерки епопеї «Золоті ворота» і, як професор, читає лекції у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Він написав кіносценарій «Прощай, Америко», ряд статей з кіномистецтва, закінчував кіноповість «Антарктида». У 50-х рр. розпочинається будівництво Каховської ГЕС, і письменник, задумавши фільм про цю подію, їде до Каховки, спостерігає за ходом робіт, спілкується з інженерами, вченими, збирає матеріал. У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована « Зачарована Десна ». У цей час була завершена й «Поема про море». «Поема про море» — це розповідь письменника про сучасність та історію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про «народну душу» та «виховання почуттів». У листопаді 1956 р. розпочалися зйомки кінофільму «Поема про море». У цей період Довженко був дуже хворий. Ось що пише про останні роки життя О.Довженка його дружина Юлія Солнцева: « 25 листопада 1956 р. Олександр Петрович лежав у ліжку на дачі, розповідав про свої плани, поривався на зйомки. Стан погіршився, і ми вирішили повернутися до Москви, але там йому стало зовсім зле». До вмираючого Довженка запросили одного зі столичних лікарів, але той відмовив. Солнцева домоглась приїзду іншого професора. Та й він прибув не відразу, незадоволений, роздратований. Викликав «швидку» і перевірив пульс. Пульсу не було. Зрозумівши, що Довженко помер, професор грюкнув дверима і вийшов, навіть нічого не сказавши дружині. Великий кінорежисер із світовим ім'ям пішов з життя, так і не одержавши своєчасної медичної допомоги... Незадовго до своєї смерті Довженко просив у влади дозволу поховати його в Києві, але йому відмовили. Після смерті чоловіка Юлія Солнцева знову звернулась до влади з проханням про поховання Олександра Петровича в Україні, але й це звернення залишилось без відповіді. Грошей на похорон не було. На ощадній книжці Довженка зберігалось усього 32 рублі, ховали його за державний кошт. Попрощатись із великим митцем в Москві, в Будинку літераторів, прийшли Б. Ліванов, Б. Андреєв, Д. Шостакович. Довженко лежав на старовинній українській плахті, наряджений у вишивану білу сорочку. В залі була й група українських письменників, яка поклала до ніг великого земляка сніп жита, українську землю, яблуко...» («Дніпро», № 9-10, 1994 р.). Фактично, це єдиний документ, який відображає події тих днів). Довженко похований на Новодівичому кладовищі, де на його могилі встановлений пам'ятник роботи скульптора Віри Мухіної. Дружина митця Юлія Солнцева, яка була його другом і помічником, завершила і відтворила на екрані те, що було задумом Олександра Довженка. «Зачарована Десна», «Повість полум'яних літ», «Поема про море» — фільми Юлії Солнцевої, поставлені за сценаріями кіномитця, — це нова форма кінематографічної мови, відкрита Довженком і втілена з високою майстерністю. Підсумок уроку: Висловлення вражень: - Ваші найперші враження від знайомства з О.Довженком. - Які картини з життя Олександра Петровича Довженка постали у Вашій уяві і які почуття вони збудили? - Які думки – роздуми виникли у Вас під впливом цих почуттів? - Ваше загальне ставлення до великого митця. Що відрізняло творчість Довженка воєнного часу? Тут поставали не тільки незламність і незнищенність радянського народу в його тяжкій боротьбі за свою свободу, а й найсуворіший драматизм цієї боротьби. Не лише героїзм, а й подолані ним страшні трагедії війни. У публіцистиці, оповіданнях, щоденникових записах, усій воєнній прозі Довженка вражають найвища напруга пристрасті, «вогняна патетика». Відкриті почуття болю, любові, тривоги проймають Довженкові роздуми про Україну, загарбану ворогом, в них палахкотить жагуча ненависть до фашистів, до їхніх прихвоснів, гнів і презирство до зрадників, боягузів, слабодухих. Довженко умів звертатися до всього народу, говорити від його імені, умів і створювати образи, в яких ніби матеріалізовано весь народ, його дух. Вчитель. Отже, прослухавши ваші повідомлення, із зібраного матеріалу для проектів, ми можемо зробити висновки, що шлях Довженків не був усипаний квітами; але тим значущішою в очах нащадків вимальовується постать людини, яка йшла до звершення своїх задумів з високо піднятим чолом, дорожила честю митця, жорстокість доріг долала з гідністю громадянина. Тільки високий розум і світла душа могли взяти для себе з усього пережитого своєрідний урок: «Я був багато хвалений і не раз осуджений за свої роботи і прийшов до висновку, що мірою поступу творчого життя повинно бути добро, а не зло». Творчість Олександра Петровича Довженка - кінорежисера і письменника має широке світове визнання. Сказані митцем слова « Я належу людству» сьогодні цілковито підтвердили його право на них. «...Творчу спадщину Довженка, - пише Максим Рильський,- треба брати у всій її чудовій сукупності. І при цьому слід пам'ятати, що весь вік ця людина шукала і ніколи не заспокоювалась на знайденому, що був Довженко органічним новатором, відкривачем нових обріїв у мистецтві і в житті. А мистецтво й життя були для нього нероздільними». IV. Рефлексивно-оцінювальний етап. 1. Усна рефлексія: • Чи досягнув(ла) я сьогодні поставлених цілей? • Що сприяло цьому? • Що мені не вдалося? Чому? 2. Оцінка власної роботи, діяльності класу. V. Домашнє завдання. Читати кіноповість « Україна в огні». Список використаних джерел: Література: Довженко і світ. Творчість О.П.Довженка в контексті світової культури. Упорядник С.П.Плачинда. К.:Радянський письменник, 1984р.-221с. Марченко А. С., Марченко О. Д., Попко О. Г., Співак Т. К., Черсунова Н. І., Якименко О. О.— Харків: ФОП Співак В. Л., 2010. — 720 с.
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |