Головна » Українська література

Вставай, підпалена вогнем... (за творчістю А. Малишка)

Мета уроку: донести до учнів таємницю народження творця і його творіння, особливості формування світогляду, глибину його коріння і висоту злету  думок; ознайомити учнів із окремими фактами  життя поета, викликати інтерес як до особи Андрія Малишка, так і до його творчості періоду Великої Вітчизняної війни; розвивати вміння зіставляти факти почутого матеріалу, узагальнювати, робити висновки, готувати розповідь та вміти   « вичитувати » образні вислови; виховувати свідомих громадян своєї країни, прищеплювати  бажання   трудитися заради майбутнього свого й прийдешніх поколінь.

Тип уроку:  урок позакласного читання. Осмислення, аналіз і узагальнення про­читаного.

Обладнання: записи мелодій, матеріали учнівських досліджень, презентації, мультимедійний проектор.

Форма проведення: урок - дослідження.

Форми   роботи:  «Незакінчене речен­ня», розповідь учителя, бесіда, виступи учнів, вправа  « Асоціювання», гра «Мікрофон», робота в групах.

Хід уроку

І. Мотиваційний етап.

1.  Забезпечення емоційної готовності до уроку.

(«С л о в е с н и й   н а с т р і й » ).

2. Актуалізація суб'єктного досвіду й опорних знань. (А с о ц і ю в а н н я:  ключове слово – війна; « Н е з а к і н ч е н е    р е ч е н н я »: « Для мене Андрій Малишко - це...»).

II. Цілевизначення та планування.

І. Формулювання власних цілей вивчення уроку. Обговорення їх у парах, з усім класом.

2. Ознайомлення з планом уроку.

III. Опрацювання навчального матеріалу.

( Запис,читання і коментар епіграфа уроку)                                    

                                                          Я просто мало жив…     Я тільки віть

                                                   Людських шукань,врожаїв  та  політь,

                                                         Я тільки іскра ватри молодої,

                                                         Суремний крик у сніжному завої,

                                                         Клітина вибуху нових століть

                                                         Я просто мало жив…

                                                                                                             А.Малишко

 

Вчитель. Андрій Малишко справді мало жив… Доля відміряла йому неповних шість десятиліть, з них – близько чотирьох для творчості, що розгорталась в час складний, часом трагічний для України й української культури. Тож непростою була Малишкова життєва дорога. Малишко — поет глибоко народний, його поетичний голос — це голос  народу, голос життя, і тут Малишко — один із справжніх спадкоємців великого Кобзаря. Це - дійсно великий митець, поет-лірик, постать якого у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові у двадцятому столітті, вирізняється гли­бокою поетичною само­бутністю, власним бачен­ням світу і надзвичайною пісенністю лірики.

 Здавалося б, роки  віддаляють по­ета від нас, а він щодня стає дедалі ближ­чим, дорожчим, зрозумілішим, а головне - потрібнішим.

Коріння величезної популярності й любові народної, якої заслужила поезія Андрія Малишка, лежить у гли­бокій народності,  якою про­йнята вся творчість Сурмача, у довершеній художній формі, тому що все життя поета було підпорядковане високій меті служіння народові.

Звертаючись до  його безсмертної спадщини, знаходимо не тільки сторінки, на­писані полум'яним пером, що стосуються минулого, а й величезний світ думок, ідей, образів, близьких нашим сучасним ідеалам та прагненням.

 Тож  запрошую вас, дорогі діти, на  урок – дослідження,  мандрівку у світ письменника та його  поезії.

Колективне складання портрета особи митця

 ( Пропонується учням заздалегідь поєднатися в групи,

їм даються опереджаючі   завдання;  вчитель керує  підготовчою робою в групах, спрямовую її  в потрібне русло)

 

Дослідження – виступи    І - ї групи ( « Біографи»)

 1-й учень. Народився майбутній поет 14 листопада 1912 року  на Київщині, в невеликому містечку Обухові, в родині малоземельного селянина, який, крім хліборобської праці, займався ще й    шевцю­ванням.   

 «Сім'я наша була велика — одинадцятеро дітей, та батько з матір'ю, та старенька бабуся. Землі ж бать­ко мав біля двох десятин — усіх не прогодуєш. Хочеш не хочеш, доводилось займатися шевським ремеслом, а в засушливі роки ще весною він ішов зі своїми сусі­дами на заробітки в далеку Таврію, в бериславські і ка­ховські степи», — згадував пізніше Андрій Самійлович.

Уже з дитинства Малишко виніс щиру любов до лю­дини праці, рідного народу, до його пісні, до щедрої ук­раїнської природи.

 Мати поета Ївга Остапівна, яку по-вуличному звали в селі Ївгою Базилихою, була жінкою м'якої вдачі і ве­ликого серця. Вона дуже добре співала, розказувала казки, народні перекази, вишивала. І малого Андрійка навчила розуміти красу слова, пісні, природи, а насам­перед — красу людської душі. Не випадково образ матері в поезії А. Малишка, як і в поезії Т. Шевченка, є наскрізним.

Все, що робилося в його дитячій душі, Малишко від­криває пізніше в поетичних рядках:

                  Гірких і сивих не виношу сліз.

                    Це, мабуть, з того, що малим дитям

                  Я їх багато бачив; нас шестірко

                  Дивилося, як мати біля печі

                  Картоплю чистила, й скупа сльоза

[Скругленный прямоугольник: Мати поета – Ївга Базилиха Малишко. Фото невідомих років.]                   Їй по щоці повзла і вже зникала

                  В начищеній картоплі, потім друга

                  З'являлася і, стерта кулачком,

                  Ще довго червоніла на обличчі.

                  І вже тепер, як десь її заглежу,

                  Оту сльозу, то затремчу руками,

                  І сам не свій, і вся душа болить

                  І хмуриться, немов тісна кутина

                  У нашій хаті, де палає вогник

                  І клекотить картопля в казанку,            

                  Присолена не сіллю, а сльозами.        

                                                                                     

      Материнська сльоза пробила його серце. Але то була добра сльоза і пробила добре серце не для смерті, а для того, щоб зробити отвір вулканові палючого слова.

      Зате батько Андрія, Самійло Микитович, був люди­ною крутої вдачі. Він тяжко працював усе життя і, хоч не міг вирватися із злиднів, шанував сільськогосподар­ську працю й готував до неї свою третю дитину — сина Андрія, маючи намір передати йому і своє шевське ре­месло. Пізніше в одному з віршів поет згадував про це:

                Сусіди з батьком радили мені

              З дитинства стати в праці хліборобом,

              Одвічним другом плуга і гречок,

              Дощів осінніх в ночі вересневі.

              А я обрав нелегке ремесло

              Шукати слово скарбом таємничим,

              Плести й кромсати свій убогий вірш...                                                           

[Скругленный прямоугольник: Батько поета – Самійло Микитович Малишко. Фото невідомих років.]    2-й учень.  Мистецьке обдарування Андрія виявилося дуже рано. Ще підлітком він навчився грати на гармошці. Малого музику залюбки запрошували грати на сільських весіл­лях, про що він не раз згадує у своїх віршах. Андрій добре   співав,   любив   читати,   зокрема   великий   вплив справив на нього «Кобзар»         

 Т. Шевченка. І писати вірші він пробує ще з раннього дитинства.  У цьому хлопця   підтримав учитель географії місцевої школи В. Грушецький, який розпізнав у непосидячому учневі іскри      поетич­ного таланту. Учитель радив Андрієві піти вчитися. Ці поради збігалися із мріями самого хлопця, який прагнув у великий світ, у нове життя.

 Коли ж про це дізнався батько, то, розлючений тим, що хлопець займається отакою нікчемною справою, як писання   віршів,   відлупцював  сина.   Сварка скінчилася тим, що п'ятнадцятирічний Андрій тікає з дому. Хло­пець опинився в Києві.  Попервах довелось ночувати в альтані на Володимирській гірці, а потім жити в різних приватних притулках.

Пережите й пізнане в дитинстві було ніби постійно з ним, а спекотні літа юнацтва і зрілості, забираючи в нього енергію, помножувалися на його дитячі враження, і творча сила поета зростала.

 Ліричним спогадом про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, батька й матір є пісня «Вогник».

Прослуховування пісні   « Вогник».

  У 1927 році  по­щастило вступити до медичного технікуму. А ще більше пощастило — як щастило й усе життя — на добрих, розум­них і чулих людей. Одним із учителів А. Малишка в тех­нікумі був М.Коломійченко — згодом відомий учений-медик і лікар. Уважно поставившись до учня, він порадив йому шукати в житті іншої стежки, пов'язаної з літера­турою.

Малишко і сам зрозумів, що розминувся з покликанням.

 «Узнав о дополнительном наборе в Институт народного образования, я решил сдавать экзамены и, к моему удивлению, сдал их успешно. Меня зачислили на литературный факультет, который я окончил в тридцать втором году», - згадуватиме згодом в «Автобиографии» поет.

 3-й учень. У 1929 році А. Малишко  вступив до Інституту соціального виховання (зго­дом Інститут народної освіти (ІНО). Вступний екзамен з             лі­тератури приймав у Малишка М. Зеров, який одразу ж помі­тив у вступника літературні здібності і не тільки допоміг йому переступити всі інші «пороги» ІНО, але й представив  його згодом своїм товаришам, зокрема М.Рильському.

 Інститут Андрій закінчив 1932 року. Час навчання для молодого студента був часом становлення його як людини і громадянина, як поета і педагога. Спочатку Малишко вирішує повністю присвятити себе     педагогіч­ній діяльності, облишивши літературну творчість.

 Майбутнього  поета як активного комсомольця і  кращого студена,  якому навіть довіряли читати лекції з мови і літератури на курсах ЦК ЛКСМУ для керівних кадрів комсомолу, в 1932 році  разом з цивільною дружиною Ольгою Михальською посилають  на роботу в Овруч, а  вже через місяць призначають  завучем української народної школи колгоспної молоді ім. Франка.

А потім служив в армії — був бійцем бронепоїзда. Тут у нього остаточно визріває бажання віддати себе літе­ратурі.                                                                                                                                                                                                                                       

  Потім Малишко живе в Харкові, тодішній столиці України, працює у газеті «Радянське село». Згодом пе­реїздить до Києва, виступає як журналіст, друкує  вірші.                         

Перший друкований вірш Малишка з’явився 1930 року в журналі «Молодий більшовик» (№ 9-10). Ряд його поезій увійшов до колективної збірки «Дружба», що вийшла в харківському видавництві «Український робітник» 1935 року. 

З 1934 року Малишко - у лавах Червоної Армії.

Враження від служби, розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях пісенного характеру. В армії було написано і більшість віршів, які увійшли до першої збірки поета «Батьківщина» (1936).

Влітку 1941 року поет закінчував готувати збірку балад і пісень «Запорожці», яка того року так і не була опублікована: почалася Велика Вітчизняна війна.

Вчитель: Про що ж писав поет, йдучи фронтовими стежками?

Дослідження - виступи  ІІ-ї групи ( « Літературознавці»)

Творчість воєнних  років

   ( Учитель (на свій розсуд)  може далі провести урок як перегляд відеофільму « Фронтовими дорогами Андрія Малишка» ( представлення учнівського проекту), або у формі виступів «Літературознавців» з дослідження даної теми).

Матеріал для вчителя.

1-й учень. Ще напередодні Великої Вітчизняної війни, передчуваючи її наближення, Малишко у пое­зії «В північний час ударить  грім» писав:

 Піду з полком крізь пил і дим,

Із лоба піт утерши,                      

Правофланговим  рядовим,                                 

Заспівувачем першим.    

    І коли грозові хмари справді оповили Батьківщину, в перший же день війни Андрій Малишко пішов у партійне бюро Спілки письменників України з проханням направити його на фронт. І відразу у складі першої групи письменників, які одягли військову форму, взявши в руки зброю, вирушив у розпорядження Південно-Західного фронту.

Та була у цього воїна, крім зви­чайної, ще й незвичайна  зброя.

Назва її — поезія, яка, настроївшись на героїчний лад, закликала наш народ до боротьби, до помсти над ворогом, вселяла віру в перемо­гу:

                  Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату,

 Друзі ідуть зі сходу — сурма не грає — б'є!

 Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

 І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!  

                                                                          ( «Україно моя»)

     Будуть у житті Малишка і гірка осінь сорок першого року, і кровопролитні бої на Дону, й велика битва на Волзі.

     Кореспондент газет «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини», «Красная Армия»  А. Малишко жив      фрон­товим життям, присилав  прямо з  окопів,  з  передової  правдиві кореспонденції, нариси, статті, полум'яні поезії, брав активну участь у громадському житті країни. Його вірші, на­риси, виступи по радіо були добре відомі на фронті і в тилу. Їх друкували в газетах, жур­налах, альманахах, передавали по радіо, за­кидали у вигляді листівок на тимчасово оку­повану територію.  «Партизанська пісня», на­приклад, стала широко розповсюдженою на Україні і в Білорусії.

         Юрій Смолич пригадує про ті часи: « Український партизанський штаб у Москві  друку­вав листівки з малюнками й поетичними текстами, які з літаків закидалися по загарбаній гітлерівцями тери­торії України. Моя редакція (журналу «Україна») мі­стилася на території штабу і мала відношення до тих патріотичних листівок. Крім того, коли доводилося ви­ступати з партизанської радіостанції, то в кожній пере­дачі неодмінно фігурували й поезії багатьох українських поетів, що воювали на фронтах, у партизанських загонах або працювали в глибокому  тилу. І чи не найчастіше то були вірші саме Андрія Малиш­ка. На високій поетичній майстерності вони летіли вірою в перемогу до гарячих сердець знедолених лю­дей на своїй сплюндрованій землі та кулею — в серця ненависного   ворога».

[Скругленный прямоугольник: Фото воєнних років.]           У 1941-1944 рр. поет видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!»  (1941 р.), «Ук­раїно моя!» (1942 р., виходила двічі), «Слово о полку» (1943 р.), «Битва» (1943 р.), «Полонянка» (1944 р.), «Ярославна» (1946 р.). Вони  звучали як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір’ю - Батьківщиною. У палких рядках його нових пое­тичних книг знахо­дило втілення пережите поетом у ті буремні роки. Талант його дозрів і розквітнув, сягнув небувалої висоти.

Весною 1942 р. у Воронежі напередодні вторгнення ворожих танків у місто, вийшла тоненька, всього на 38 сто­рінок (найменша з усіх Малишкових збірок), книжечка «Понад пожари», і тому майже весь тираж її загинув.

Поезії, які до неї ввійшли, пройняті болем втрат і гіркотою поразок, але в них відчувається нерушима віра в перемогу. Вірші ці набули величезної популяр­ності, вони включалися до всіх книжок поета воєнного часу, друкувалися як листівки. Вони кли­кали до бою, підіймали в атаку, вели в партизани.

За участь у боях з фашизмом та за літера­турну творчість ряд письменників, серед них і Малишко, 1943 року були нагороджені                 орде­нами Червоного Прапора та Червоної Зірки.

 В усі наступні свої книж­ки воєнного часу Малишко включав цю збірку («Понад пожари»). Вона стала подібною до грудки снігу, яка скочується з гори, пере­творюючись на снігову лавину. Власне кажучи, п'ять поезій з тої книжки, а саме: «Україно моя», «Київ», «Мати», «Моєму батькові» і «Боженко», стали серцевиною не тільки воєнної лірики, але й усієї творчості Малишка. Ці поезії відкрили поета великого, нада­ли його постаті характерних і неповторних обрисів.

 І цикл «Україно моя» — чи не найсильніший з-поміж усіх, сповнених болем та любов'ю до рідної землі могутніх творів його сучасників.

Читці. ( читають « Україно моя»  напам’ять)

 1-й учень. ( продовжує)   Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророче бачення май­бутнього переплітаються з особистими спогадами  й переживаннями поета:  

             Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

              Польова моя мрійнице.

              Крапля у сонці з весла.

              Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

              Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

 Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962 р. писав Андрієві Малишку: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихова­ний рідним духовним  хлібом — «Жагою» М. Риль­ського, Вашим віршем «Батьківщино моя».

Глибоко ліричний цикл «Україно моя» пройнятий духом  патріотизму. Перед зором поета по­стає революція, громадянська війна. Він особливо     під­креслює наступність поколінь:

                      Повертались батьки на хвилину до рідної хати,

                      Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.

 І поет почуває себе відповідальним за долю револю­ції, за долю Батьківщини, щастя якої треба відстояти в жорстоких боях проти фашизму.

 Вплив поезії посилюється щирістю та схвильованістю звучання, чому сприяє розповідь від імені ліричного героя, точніше — самого поета.

                Запалали огні за долиною синьою неба,

               Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

               Україно моя, мені в світі нічого не треба,

               Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Синівська ніжність і любов до Батьківщини переда­ються в численних звертаннях поета — до Дніпра, до Києва, а передовсім — до України. Поет проникливими, щирими словами звертається до неї:

             Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

             Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

             Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

             Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

      Поет тужить над долею потоптаної фашистським чо­ботом України, вона йому «сниться на стежці гіркої розлуки», з болем говорить він про те, що «на дніпров­ській долині ромашка зів'яла побита», «догоряє батьків­ський дім». Моторошні картини життя під ворожим чо­ботом. «Повішених вітер гойдає», «Тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт». Навіть зорі в небі порівнюються із очима замучених людей...

Але біль цей не приводить до розпачу, навпаки, він сталить серце гнівом і ненавис­тю до ворога. Від імені всього народу співець дає  Бать­ківщині обіцянку, що звучить як урочиста присяга:

                Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

                Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

                Я візьму твого смутку і горя важку половину

                У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

 Скорбота, якою оповито образи циклу «Україно моя», сповнена твердої віри в кінцеву перемогу.

 «Друзі ідуть зі сходу, сурма не гра — б'є!» — проголошує  А. Малишко. Поет переконаний, бачить, що «катів поведуть на страту, на нашу святу розплату».

2-й учень.  Кожний вірш циклу  звучить як продовження давно розпочатої й веденої подумки роз­мови зі своєю землею. Персоніфікована Вітчизна — «польова моя мрійниця», «крапля у сонці з весла», згорьовані батько й матір тощо, є учасницею діалогу, мова якої передається через роз­думи і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й теми в кожному наступному вірші.

 У час, коли «запалали вогні за долиною синього  неба, самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти», поет підкріплює свій дух героїчною історією народу, натхненого ідеалами свободи. В першому вірші звучить  заклик поглянути, які лиха та негоди здолав народ, що нині підвівся на боротьбу, які волелюбні традиції живуть у ньому й додають нині сили співвітчизникам. Ще зовсім недавно, в громадянську, «повертались батьки на хвилину до рідної хати,  щоб навчити, синів, як гвинтівки на бій заряджать ». Такою — незламною і дужою вчора, сьогодні й завтра — бачить митець Україну.

 Але ж яка біда спіткала країну, скільки лиха навколо — і тут народжується глибокий драматизм почуття, якого поет не може зневажити: більше того, в чутливості своїй витримати його тягар він майже не в силі:

                Ти  ізнов мені  снишся  на стежці  гіркої розлуки

                Синім лугом,  ромашкою,  птицею з  канівських  круч.

                         Так візьми  ж  мою кров і  візьми  моє  серце у  руки,

                Тільки  снами  не  муч   і  невипитим   горем  не  муч.

 Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв'язок із землею, яку доводиться лишати:

     Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.

 Та  ось   у   голосі   Вітчизни   він   чує   інші   ноти,   які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видо­бувають з серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем,   а   й   святим   гнівом   сповнена   рідна   земля,  і митець долучає свій голос до великої клятви народу:

                 Буду дихати, падать, рости й воювань до загину, 

                 Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Читець.   Не скоро ще заговорить поезія про ціну, що її сплатить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій і драматичній розмові з Вітчизною  скаже  про  майбутнє  і  переможне,   радісне і водночас порубцьоване війною, бідою, гартоване, але через те стократ дорожче:

                 Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

                 Які ми з тобою ще будем багаті  —

                 Веселкою в небі, барвінком у полі,

                 Розплатою-люттю при спаленій хаті.

 

                 Торкнусь тебе ніжно —  і  рук моїх  дотик

                 Забурха  вогнем,  і  я  вздрю опівночі:

                 Дитини забитої змучений  ротик.

                 Залізом обпечені очі дівочі,

 

                  Дідівську сльозу, закривавлену з жалю.

                  Сорочку стару на розстрілянім тілі.

                  Простіть,  якщо словом кого запечалю,

                  Далекі  мої, дорогі,  помарнілі!

3-й учень. Товариш А. Малишка воєнних літ письменник П. Сєверов згадує, що поет писав у промерзлих бур'янах, коли руки клякли від морозу, писав на короткочасних дорожніх привалах у будь-яких умовах, тільки б трапилась вільна хвилина. А написане читав своїм фронтовим друзям, говорив їм про нові творчі задуми, допомагав їм своєю порадою. Роль поезії А. Малишка у гартуванні наших бійців, у піднесенні їхнього патріотичного духу в час Великої Віт­чизняної війни переконливо підкреслив критик           

А. Трипіль­ський:

—  Генерал — начальник політвідділу — розповідав, як на передньому краї перед боєм, зайшовши в бліндаж, він застав бійців за читанням. На запитання, що вони читають у такий напружений час, лейтенант відповів:

[Скругленный прямоугольник: А.Малишко - кореспондент фронтової газети. Фото воєнних років.] — Готую, товаришу генерал, бійців до бою!

— Яким чином?

— Читаю солдатам поезії Андрія Малишка.

 Працюючи  кореспондентом фронтової  газети  «За Радян­ську Україну», разом з Сосюрою, Довженком, Голо­вком та ін.  Андрій Малишко виїздить на фронти, виступає перед бійцями. В цей особливий період, що потребував від нашого народу крайнього напруження всіх фізичних і духовних сил, мобілізується і вірш Малишка.

Тілами синів і дочок народу заповнилася прірва між ідеєю і життям, бо тільки волелюбні ідеали народної етики, що кликали до самопожертви й героїзму, бо тільки сумлінний, високопоетичний погляд на світ могли захистити і світ, і саме життя.

Андрій Малишко в роки Вітчизняної війни своїм сло­вом служив народові, кликав його в бій. Наскільки боя­лися фашисти поетового слова видно із спогадів письмен­ника Петра Сєверова:

— Ми зустрілись у далекому німецькому містечку Лейбусдорфі. Я їхав в автоколоні через Лейбусдорф і несподіва­но помітив біля шосе, на перехресті, до подиву знайомого майора. Він розмовляв з двома офіцерами... Зіскочивши з тритонки, я підійшов до офіцера. Ні, я не помилився: це був Андрій Малишко. Обвітрений, загорілий, з бойовими орде­нами на грудях...

— А знаєш, Андрюшо, — несподівано згадав я, — не так давно, в боях за Бреслау, якийсь підручний Геббельса дуже міцно тебе по радіо лаяв. Висунули вони радіору­пор на передову і давай погрозами сипати. Раптом чую твоє ім'я: «Коли ми зловимо поета Андрія Малишка, — гор­лав цей покидьок, — ми обов'язково будемо його четверту­вати. Малишко вже приречений до жорстокої смерті».

 Він підвів голову і радісно засміявся:

 — Та це ж рецензія! Так, так, найвідмінніша рецензія на пісні і вірші. Коли ворог скаженіє, значить, ми пра­вильно ведемо діла, значить, слово, наче куля, влучило в ціль.

4-й учень. Коріння патріотизму, віру в перемогу змальовує   А. Малишко і в «Баладі про коло­сок». Твір цей увійшов до збірки «Ярославна», що по­бачила світ 1946 року. Як і більшість Малишкових        по­езій, балада написана від першої особи. Ліричний герой згадує, як він, ідучи на війну, взяв, за народним зви­чаєм, грудку землі із рідного подвір'я. У символічному  епітеті — залізом вирваний шматок — розкривається   лю­бов поета до землі, як до живої істоти. Шматок землі навіть дихав, як людина — скільки любові й теплоти в цьому порівнянні!

     Так у символічних образах поет передає глибоку дум­ку, що має філософське узагальнююче значення. Коло­сок, як символ мирної праці, рідної землі, Батьківщини, проріс від тепла солдатських сердець, від пролитої ними крові. Життя сильніше за смерть, бо навіть обпалена снарядом земля здатна родити хліб, давати життя.     

          По­вернувшись додому, солдати поклали в попелище зерно. І ось уже дозрів із цього зерна колосок. Скільки почуттів викликає він у солдатському серці!

 У «Баладі про ко­лосок» сказано про це стримано, але художньо     пере­конливо: солдат

Так колосок, що проріс від тепла й крові солдат­ського серця, виростає до символу мирної праці, мирного життя, зрештою, — до символу перемоги над ворогом.

«Балада про колосок» — романтично піднесена, і по­дія, в ній описана,— рідкісна, незвичайна. Проте цілком реальні й правдиві її герої — солдати, звичайні люди. Таке поєднання підкреслено реалістичного, життєвого з незвичайним, романтичним характерне для поезії Андрія Малишка про Велику Вітчизняну війну. Поет здебільшого пише про бійців непомітних військових професій. Кашовар, теслярі, регулювальниця. Але й у них він уміє відшукати й розкрити риси військової доблесті, героїзму, показати велич солдатського серця.

«Теслярі» — це вірш про скромний, на перший по­гляд, непомітний, але насправді героїчний і необхідний у воєнних буднях труд сапера. Про працю цих трудівни­ків війни А. Малишко говорить піднесеними словами, вдаючись до гіпербол. Зроблені ними мости могли б «бу­рю пронести». Поет показує, що праця саперів потрібна скрізь, де точиться війна: на Дніпрі, і Дінці, і на тихому Збручі, десь на Одері, чи на Дунаї.

Через образ рядового бійця розкриваються мас­штабність, велич подвигу воїнів. Поет, не применшуючи романтичного звучання об­разу, змальовує свого героя як людину звичайнісіньку:

                Тесля сидить на бережку,

                Курить махорку, думу гадає:

                Як він звалить дубину важку

                Десь на Одері а чи на Дунаю.

 Це насамперед трудівник — і в дні війни, і в мирний час, який «зранку до ночі тратив сили». Він мріє, як піс­ля закінчення війни «Сокиру візьме на плече і по своїх же мостах піде додому». Сокира тут — не випадкова де­таль, бо він — тесля, це його знаряддя праці. Вдома ж усе зруйновано, і тому, будівельникові з фаху і з покли­кання, є що робити. Батьківщина чекає на його руки, на які покладалася і в дні війни.

[Малишко Андрій Самійлович] 5-й учень. У нарисах «Марина із Сваром'я», «Радянське бра­терство», «Шлях до кордону» письменник прославляє героїзм простих  людей, об'єднаних палким почуттям патріотизму. Він не применшує небезпеки, сили ворога, але його нариси пройняті твердою вірою в кінцеву перемогу справедливої боротьби нашого народу. «Треба було мати мужнє сер­це, чесний, світлий  розум і залізний характер, щоб че­рез марево  багрово-темних хмар війни, через перші не­вдачі, яких ми зазнали, через горе і кров матерів наших бачити майбутню перемогу. І ми говоримо сьогодні з         гор­дістю — так, ми бачили в ці гіркі дні нашу перемогу»,— писав                   А. Малишко в статті «Українська радянська літе­ратура в дні Вітчизняної війни».

[Скругленный прямоугольник: А.Малишко. Фото воєнних років.] Грандіозна картина боїв за столицю України відтво­рена в нарисі «Київська битва», який по праву вважа­ється одним із кращих публіцистичних творів часів Ве­ликої Вітчизняної війни. Андрій Малишко як поет, що тяжіє до романтичного змалювання дійсності, вдається до балади . Так в  «Баладі про подвиг» він зма­льовує нерівний бій танкового екіпажу. Незважаючи на піднесеність розповіді, Андрій Самійлович уводить у неї, сказати б, побутові прикмети бою: «пахне автолом над сірим полем, на обстановку, радисте, зваж, газу наддай, водій». Запеклість бою передається влучною художньою деталлю — потрійним повторенням слова пил: «пил на машинах, пил на чоботях, пил на рудій траві...»

І ось танк підбито. Небезпека розкривається через метафору смерть шукає скронь. Гине, згоряє командир танку. Його загибель поет передає трагедійно піднесе­ними словами, які поєднуються з побутовою фронтовою лексикою:

 Він виповзає з башти, з машини в пекло, у пил, у грім,

 Весь у бензині, у чорних ранах, шепче: — Вперед ходім! —

 Руки задимлені, ліва й права, чуб до чола прилип,

           Сіра   шинелька    горить    яскраво,   як   смоляний   смолоскип.

 Страшна, жахлива смерть — згоріти живому. Але мужність і сила, любов до Батьківщини й ненависть до ворога такі сильні, що танкіст перемагає й саму смерть. Він не може вмерти, бо втілив у собі почуття і долю ба­гатьох своїх побратимів. Тому поет, описуючи смерть танкіста, спочатку говорить про одну, конкретну людину, а потім узагальнює його образ:

           Весь догоряє, весь він палає — кущ вогняний вдалі,—

           В тихому краю,  чи на   Дунаю,   чи   на   карпатській   землі.

З цих рядків уже бачимо, що він ніби одночасно живе й гине в багатьох місцях.

 Андрій Малишко бере образи з народнопісенної твор­чості, з легенд про героїв, які живуть вічно, які не горять у полум'ї. Загиблий танкіст стає символом невмирущості військової могутності. Він скрізь, де точиться битва, де наші воїни б'ють ворога. Образ танкіста, що згорів у танку, веде бійців уперед:

           Блисне огонь на переднім краю — то командир іде,

           То командир їх в сірій шинельці, вкутаний у вогні. 

І з тих пір «в кожній заграві неначе кличе командир». Пам'ять про героя запалює бійців на подвиги. Вони шу­кають, де найзапекліші бої, і рвуться туди. Поет образно говорить, що «ведуть вони машину тільки на вогонь».

А командир живе в їхніх серцях, у їхній пам'яті. Від імені всіх полеглих він звертається до свого екіпажу, до всіх, хто залишився жити, хто живе сьогодні, ходить у школу, читає книжки:

       — Ви не забули мене, хлоп'ята? Ви не забули, ні?

Уславлення героїзму воїнів, утверджен­ня їх безсмертя, вічного життя в пам'яті народній — та­кий ідейний зміст «Балади про танкіста».

У роки війни Малишко створив і ряд пісень на воєн­ну тематику, зокрема партизанських: «Засвистали пар­тизани», «Як збирались хлопці до загону», «Партизан­ська», які користувалися популярністю серед народних месників.

 Поет-партизан Микола   Шеремет  згадує,  як у біло­руських лісах співали вони улюблену пісню:

                                      Ми не маєм поля й хати,

                                      Бригадири, орачі.

                                      Під руками автомати

                                      І походи уночі.

 А повернувшись на Велику Землю, він дізнався, що автором її був      

А. Малишко, що пісня ця друкувалася на сторінках партизанських газет.

6-й учень.  Любов до рідної землі, до рідного дому, до історії свого народу, до звичаїв і пісень народних, до свого дитинства і юності, одне слово, до всього того, що складає ностальгію спогаду і моральну чистоту пам'яті, правдиво піднесена в поемах Малишка як духовна сила, що у війну має цінність сталевого меча і щита. У поемах воєнного часу Малишко прагне образно відтворити водночас дух воїна-героя, дух землі-полонянки, дух гордості за свій народ.

[Скругленный прямоугольник: А.Малишко. Зліва направо : (третій у верхньому ряду ) . Фото воєнних років]  Малишкові пощастило — він натрапив на невигадану історію, в самій правді якої таїлися сховані ідейні багатства і мистецькі можливості на міру всіх його власних переживань війни, всіх проявів героїзму.

 «Йшов рік сорок третій, і наші війська з боями про­ривалися до Дніпра,  а подекуди й форсували могутню ріку, що несла холодні чорні хвилі.

Недалеко від Лютежа, біля невеликих Бірок, кілька підрозділів зарилися в землю й уперто відбивали спроби ворога змести їх, скинути в крижану воду. «Юнкерси» і «мессери» вили над головою, поливали невеликий   кла­поть землі свинцем, шматували бомбами.   Здавалося, немає вже там нічого живого. Та коли фашисти підіймалися в атаку, лютий, щільний вогонь примушував їх пригинатися до землі, а потім, залишаючи мертвих, відходити назад.

Був серед захисників цього п'ятачка молодий русявий майор — кореспондент фронтової газети.. Він тулився з бійцями в окопчику, коли ж   насувала   хвиля   ворожої атаки,— відстрілювався. Закурював, розмовляв з бійцями про домашні справи, про те, що ось підкинуть махорки,    сухарів — веселіше буде. Став він зовсім своїм, і бійці, здавалося, не помічали різниці в званнях.

Часом майор, приткнувшись десь у куточку, витягав блокнота, авторучку і писав. Тоді він ніби нічого не чув, не бачив. На сторінки блокнота лягали не тільки скупі рядки заміток та нарисів для газети, а й палкі поетичні слова, які потім підніматимуть бійців в атаку, щемливим болем нагадають домівку, рідних, запалять ненавистю до ворога.

Звали майора — Андрій Малишко.

Він саме слухав розповідь молодого швидкоокого кулеметника із Смоленщини, як той, поранений, залишив­ся під ворогом, як переховували його українці-селяни, аж доки не зміцнів і не перейшов через фронт.

          — А найбільша дяка жінці старенькій, у якої я пере­ховувався.

Як рідна мати мені вона стала. Ще більше захотілося вижити, повернутися з перемогою, вклонитися їй,— за­кінчив солдат.

На мить запала тиша. Тільки десь далеко гупали гар­мати та часом долітала тріскотнява пострілів. Неждано до кулеметного гнізда, пригинаючись, підійшов старший лейтенант, простягнув кореспондентові пакета.

         ...Так і думав. Розпорядження негайно (підкреслено аж двічі!) повертатися до редакції. Газета чекає на матеріали.

 Коли стемніло, Малишко в човні з пораненими бійцями повертався назад. Пливли помалу, зовсім безшумно. Часто спалахували «люстри», і тоді гребці, не кладучи весел, пригиналися... Одного разу неподалік бабахнув вибух, підняв до неба стовп води і вогню. Фуркнули осколки, залопотіли на воді, та все обійшлося гаразд.

Незабаром поет пив у землянці засмачений смороди­новими гіллячками крутий окріп і вслухався в розповідь молоденького сержанта з обмотаною брудним бинтом головою. Той притримував рукою щоку, а вона все сіпа­лась і сіпалась під пов'язкою. Інколи він змовкав, і тоді западала гнітюча, сповнена очікування тиша.

  — Трьох відразу забито. А тих двох... катували, до­питували про розташування частини. Мовчали хлопці. Так їх до дерева прив'язали — й живцем... спалили гади.

 Поет дивився на сержанта, на бійців, а бачив палаю­че дерево і в диму та полум'ї — прив'язаних до нього солдатів.

  Ні, цього він не записував до блокнота. Хіба таке можна забути? Страшна картина, хай ним самим і не бачена, врізалась у пам'ять, як осколок у тіло, і Малишко знав, що повернеться до неї, що серце пектиме довічним болем, аж доки не виллється він у рядки вірша...

 Одного разу, вже ранньою весною, переправляючись через ріку, бозна як і звалася, забув уже,— побачив на березі дві кручі — одну в буянні весняної зелені, дру­гу — в страшній чорній жалобі, опалену полум'ям, з обго­рілим дубом, що, як меч, увігнався в небо, і невтримна уява закипіла. Це ж тут, саме тут (тільки ці кручі — над Дніпром) сталася трагедія. До того он дуба прив'язали кати молодого русявого розвідника, який залишився вірним, не зрадив... І поет уже летів удаль, бачив, як рветься вгору полум'я, як сяють крізь дим очі героя, чув його останні слова. Билося в грудях серце, в голові билися, як хвилі об берег, слова, відкочувалися назад, шикувалися у рядки.

 А пізніше, десь уже по війні, риючись у своєму архіві, наткнувся на газету з оповіданням щирого друга Олек­сандра Довженка «Мати». Прочитав раз, удруге, замис­лився, забув про все.

Стоїть із названими синами мати Стояниха, стоїть проти ворожих очей і ворожих автоматів. І бите, палене, катоване,  та   нескорене   село  одним   голосом твердить:

  — Це наші, сини Марії Стоян...

 І знову полинув поет до виношеного у серці образу русявого нескореного розвідника, що дивиться й гукає — крізь рани, крізь смертний вогонь.

 О, вогонь! Щедрий дар небес, без якого людині не жи­ти... І ненависний, лютий вогонь, у якому горіли села й хліба, який спалив того русявого хлопчину. Це вогонь страждань й незмірного горя, вогонь війни. І все-таки хай славиться Прометей, що приніс вогонь людям! Бо без вогню люди не є людьми.                                                                

А цей русявий смоленський юнак, що ввібрав у себе так багато від тих, кого палили фашисти на кострищах, і в крематоріях, вішали на шибеницях і квітучих грушах, що рясно кропили власною кров'ю трави й курні шляхи...

 Хіба він дав людству менше від казкового Прометея? Так, це про нього, русявого Прометея, скаже своє сло­во поет-воїн, співець-сурмач. Це його обов'язок, його борг перед рідною  Вкраїною... як і перед тими, хто, захистивши її, не повернувся додому.

[Скругленный прямоугольник: Зліва направо: (третій) А.Малишко] Як із окремих довго збираних шматочків каменю та скла створює митець чарівну мозаїку, в якій краса, прав­да й сила незмірна, так із баченого, чутого, пережитого на війні створив, перетопивши у горнилі свого серця, Андрій Малишко чудову, скорбну і могутню поему «Про­метей». ( Розповідь записана В.Я.Недільком з уст А.Малишка й надрукована під псевдонімом Всеволод Ткаченко в газеті « Друг читача» від 19 вересня 1967 року).

7- й учень. Малишко  називає  поему легендою тому, що народ був співтворцем поета. І справді, «Прометей» має риси народного твору. Народна простота характеризує самого Прометея-бійця, його незвичайний своєю звичайністю героїзм. Малишків Прометей — син російського колгоспника, нічим не видатний юнак. Цей хлопець іде на смерть, щоб урятувати від спалення україн­ське село, а його жителів — од тяжкої неволі на чужині. Про що він думає в останні хвилини свого життя?

V. Рефлексивно-оцінювальний етап.

1. Аналіз записаного на початку уроку речен­ня «Для мене Андрій Малишко - це...» 

2.Повторний за­пис на основі результатів роботи на уроці.

3.Гра  «Мікрофон» – озвучення.

4. Аналіз досягнення запланованих цілей.

VІ. Домашнє завдання.

 Написати відгук на один із творів Андрія Малишка.


Теги: Ратушна Н.М., Малишко
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 245/29


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar