Головна » Українська література

Вартовий чистоти народного життя, людяних і щирих відносин…» (І. Франко). Фрагмент життя Остапа Вересая

    Мета: поетично, з елементами театралізації та ліричних відступів витлумачити факти життя та неповторної творчості відомого українського кобзаря Остапа Вересая; виховувати в учнів потребу знати  й вивчати літературу, історію рідного краю, усну народну творчість, уміння оберігати й наслідувати духовне багатство народу.

    Тип уроку: урок засвоєння нових знань,урок-імпровізація.

    Обладнання уроку: відеозапис пісні "Бандуристе,орле сизий.."у виконанні Срібнянської чоловічої народної капели;репродукція картини Л.Жемчужникова "Кобзар на шляху",запис думи "Про правду і кривду"; слайди.

Хід уроку:

Розпущу я свої думи

Та й не позбираю:

Розтеклися,сумуючи,

По рідному краю.

                 П.Куліш

 

А там,де грає Вересай,півдня і плач,

                                                і сміх,

І люду-люду,що й казать!-не упаде

                                            й горіх.

                                   М.Харченко

 

Ти чуєш,як жалібно кобза гуде,

Аж стогін з грудей вириває…

                          Г.Чупринка

 

Обличчя кобзарів-бандуристів потрібно

зберігати для нащадків переважно

перед іншими в подяку за те,що вони

сприйняли поетичні думи й перекази

народу,зберегли й передали нам.

                                   Лев Жемчужников

 

        Учитель. "Терпкими соками суворої й величної історії, волелюбного народного  серця  й незміреною любов'ю до рідної, навпіл засіяної зерном і кров'ю землі,  вирощена українська душа.

      Не в затишку біля домашнього вогнища,а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях,не під дзвін золотої бджоли,а під гадючий посвист татарського ординця і зловісний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос…"(М.Стельмах)

     (Починає звучати пісня "Бандуристе,орле сизий.." у виконанні Срібнянської  чоловічої народної капели)

        Вслухаймося в мелодію прадавньої кобзи. Учувається в ній і гудіння вітру в далекому степу,і ніжний шепіт придніпровських та придеснянських трав,і голос сивого Славути…То кобза доносить звуки кривавої битви й брязкіт шабель;то кобза плаче разом із земляками-невільниками в Кафі та Туреччині,збирає гурти скривджених і поневолених на ярмарках та велелюдних прихистках…

        І вимальовує терниста історія України невгасиму постать кобзаря, лірника,бандуриста,за Т.Шевченком, перебенді,волоха…

        Стоїть ця людина-легенда на зламі посивілих епох, як нагадування: зупинись, Людино,послухай-під нашими пальцями видзвонює доля України,сумує,плаче,страждає,сміється,поривається до Високості…

         І вгадуємо в цій постаті Архипа Никоненка,Андрія Шута,Федора Гриценка-Холодного, Івана Свічку, Михайла Кравченка, Єгора Мовчана, Федора Кушнерика, Дмитра Скорика, Євгена Адамцевича, нашого земляка Остапа Вересая…

          Ще й сьогодні холодними присмерками й тепловійними літніми світанками блукає душа українського Гомера-Остапа Вересая-срібнянськими дорогами,тупцяється під дверима колись"своєї" хати,що приземкувато виглядала у Калюжинцях вранішню зорю,потім прошкує до Сокиринець,сторожко підступає до панського маєтку,з цікавістю зазирає у вікно…

     (Інсценізація за мотивами оповідання сокиринського письменника  М.І.Харченка "Побратими")

    Голос. Пані та панове! Бал у Григорія Павловича Галагана! (Звучить вальс. Пари виходять,кланяються присутнім,обходять круг,танцюють)

   / До розкішного й просторого залу,де зачаровані вальсом кружляють у танці пари паничів і панянок,несподівано зайшов сліпий кобзар… Дубовий костур,нерозлучний провідник,розшукував собі вільне місце між панами і вів сліпого вперед.

    Простоволосий,середнього зросту,з кобзою на мотузці за плечима,босий і розхристаний,кобзар  зупинився. Музика стихла. Кобзар стояв непорушно,покручуючи лівою рукою вус. Панство знизувало від здивування плечима,переглядаючись,загадково посміхалось. Цікаві наблизились до сліпого./

    Остап.  А де Грицько,він тут чи нема?

 Скоропадський.  Какой Гріцко?

Остап. У нього п'єте,гуляєте да ще й Грицька не знаєте? Де Грицько Галаган? Я до нього.

 (Підходить  Г.Галаган)

Галаган.  Добрий вечір,Остапе? Що хочеш?

Остап.  Це ти,Грицьку?

Галаган.  Я.

Остап. У тебе свято,в мене злидні,немає хліба ні зернини,бо ми люди бідні,дак я тебе не минув. Радий-не радий-воля твоя.

Галаган.  Добре,що прийшов. Грошей дам,хліба дам. Слуга,візьми Остапа на кухню. Пригостіть його.

Остап.  Мене ще Милорадович недавно як пригостив,дак я цілий місяць тинявся,як п'яний, і не прохмелявся.

Милорадович.  Тебе, Лабзюко, хамський вилупок,давно повісити треба!

      (Милорадович кидається до Остапа,Галаган заспокоює його, підходить,втішає)

Остап.  Від мене лиха доля все забрала й нічого не дала. Страшну ніч наслала,щоб сонця,щоб світу не бачив. Дала в руки костур,послала попід тинню собак дражнити. Хіба це я живу? Собака так не живе. А що правду скажу – за це повісити мене! Я все життя крізь темну ніч іду з кобзою й торбою. З голосом правди  я піду далеко в люди! І не вбити тобі мене,не повісити!

(Примирливо)

    Прости мені,Грицьку,що я в твій дім приніс біду,не з тим я йшов. Хотів повеселити тебе і сам хоч трохи про горе забути.

Галаган.  Йосипе,візьми Остапа і відведи його на кухню. Дай йому вволю горілки й поїсти.

   (Остап повернувся і  хотів було іти, але Кочубей затримав його)

Кочубей. Остапе,хвилину чекання… я бажаю послухати його.

Остап.  Так  ти,пане,просиш,шоб я заграв… гірка моя музика,панове…

Голоси.  Грай, грай, послухаємо.

/ Остап дістає із-за спини кобзу,сідає  на стілець. Пробігли пальці по струнах. Народилися звуки,торкнулися стін колон,високої стелі, вдарилися легкими крилами й розсипалися,розкотилися. Зарокотала кобза,застогнала. Заплакали струни./

(Звучить запис думи, учень-виконавець ролі О.Вересая імітує гру на кобзі, співає).

Нема в світі правди, правди на зіськати,

Що вже тепер правда стала у неправді жити.

Тепер правда у панів у темниці,

А щира неправда з панами у світлиці!

Що вже тепер правда стоїть у порога,

А щира неправда-з панами в конець стола!

Тепер уже правду ногами топтають,

А щиру неправду медом-вином напувають!

Тепер уже правда у панів в неволі,

А щира неправда-у добрій волі!

Уже тепер правда, правда помирає,

А щира неправда весь світ пожирає!

Уже тепер правда, правда вже померла,

А щира неправда увесь світ зажерла!

(Пісня продовжує звучати, Остап залишає палац)

    Учитель.  Високому тенору співця,хоч який прозорий був зал,миттю стало тісно.

         Він озвався в глибинах ночі за відкритими вікнами стоголосими лунами над парком, над ставками, повторився над дібровами й полинув далі, далі по всій Україні.

         Про силу впливу мистецтва співця на людину, уміння захопити, розрадити допомагають спогади  художника  Льва Жемчужникова.

   Л. Жемчужников. У Сокиринцях душа моя знову відпочивала… Частенько, коли я спав, Остап відшукував палицею сходинки ґанку, відкашлюючись, заходив до мене в кімнату, яку я ніколи не замикав,сідав і награвав на своїй бандурі. Він умів розгадати стан моєї  душі і відповідно до того співав в акорд моєму настроєві. Він захоплював мене, і  я його слухав.

(Входить Остап,з допомогою костура іде на голос Жемчужнткова, обидва сідають)

    Л.Жемчужников. Чи давно ти вже осліп,Остапе?

    Остап. Мені було год чотирі. Коли б я осліп більшим,тоді б і я знав, що таке сонце та огонь,та й яке воно-красне або жовте;а то я нічого не знаю. Се,бачте,мені розказують отець та мати,що таке було(літ десять,як умер отець,а мати-п'ятнадцять. Я їх поховав у Калюжинцях).

         Обучавсь я в Лохвицькій уїзді,у старика, грать і співать, да й він уже вмер. У мене є дочка,-там же,у Калюжинцях, я до єї зятя-приймака прийняв, да він став мене зневажать, худими словами називать, та, напослідок, і сказав дочці, щоб вона мені не давала їсти,і що коли вона буде йти до батька,то він їй голову одрубає.

         Бог їм суддя! Покинув їх, да й пішов блудить,та й сюди зайшов жить. Дай,Господи,щастя панам, що мене милують. Якби я був роботящий,то зять би мене уважав…

   Л.Жемчужников. Що ж ти ніколи не бачив ні зятя,ні дочки?

   Остап. Ні.

   Л.Жемчужников. Остапе,чи було б лучче, коли б ти був видющий? Мені здається,що так лучче. Тепер ти вільний, а тоді заробляв би гроші панам або ходив би щодня на панщину…

    Остап. Вам здається,що наша жисть лучче…Ні…Наша жисть, темних людей,погана, дорожче очей  нема у світі нічого…

(Остап,зітхаючи,шукаючи костуром дорогу,виходить)

     Л.Жемчужников.  Я часто бачився з Остапом; розмова з ним була для мене зодоволенням… Як часто,Остапе, я тебе згадую, як часто моя душа шукає розмови з тобою, і яка жура напосідає на мене при думці, що я далекий від тебе і не скоро уже почую звуки твоєї дивної бандури…

(На екрані демонструється картина Л.Жемчужникова "Кобзар на шляху")

Учень-декламатор.  На присьбі сяде він, та  як заграє,

Та як до співу жалощів додасть,

Що навіть мертве серце затужило б,

Та як полине соколом у небі,

А чайкою-над  буйними степами,

А гоголем-по нутрах дніпрових,

Та як згадає трьох братів азовських,

Як бурю чорноморську розіллє

В саду вишневім при вдовиній хаті,

А далі-тупне чоботом  рудим

Та як ударить про жону гусарську,

Про щиголеве розповість лицяння,-

Ну, хто б таке байдуже слухать міг?

І жар ішов по спині, і мороз,

І сльози набігали нестерпучі,

І ноги аж просилися у танець,

Коли той упертий,крутолобий

На присьбі діяв чари чарівник…

Виступ літерузнознавців "Артистична практика Остапа Вересая"

•   Французький учений Альфред Рамбо, який слухав кобзаря в 1874 році, був захоплений його талантом і написав про нього статтю. Спів Остапа Вересая він порівнював зі співом солов'я,називав його "безпосереднім нащадком Баяна". У статті описано манеру  виконання кобзарем жартівливих пісень,а їх у репертуарі було чимало. Це,зокрема, "Щиголь", "Хома і Ярема", "Кисіль", "Ой їхав, не заїхав",  "Козак-валець". Рамбо писав: "Коли Остап виконує одну із своїх жартівливих пісень, варт подивитись в цей час, як він притупує ногами і рухами тулуба супроводить музику, беручи голосом  на своїй кобзі найхимерніші ноти. Те ж саме, якщо йдеться про мотив танцювальний, він підводиться й відбиває такт ногою: в цей момент його можна було прийняти за молодого козака…"

•  Кобзарі були носіями духовності на Україні. Як проповідники, вони наголошували на проблемах суспільства, зверталися до найкращих почуттів людини, закликали боротися з несправедливістю,черствістю, злом. Остап Вересай-досяг вершин кобзарського мистецтва. Знедолений і сліпий, взявши до рук бандуру, він вийшов з нею на биті шляхи України, щоб служити своєму поневоленому народові.

         Тому й цінував так високо О.Вересая Т.Г.Шевченко. У  жовтні 1860 року він надіслав Остапові Микитовичу свого "Кобзаря" з дарчим написом: "Братові Остапу від Т.Г.Шевченка".

·     Російський учений В. О. Козлов та український  етнограф П.П.Чубинський  улаштували  поїздку  О. Вересая в Петербург  у 1975 році. Коли 11 березня кобзар виступав у  залі Благородного зібрання, сотні людей, що бажали  послухати співця, не могли туди  потрапити, хоч зал уміщував понад сімсот чоловік.

         Вересая постійно переслідували жандарми, забороняли співати та грати. Не так легко було, зокрема, організувати його  виступ у Києві 1874 року. Учасники ІІІ Археологічного з'їзду (а  серед них  були батьки Лесі Українки Петро Косач і Олена Пчілка, М.Костомаров) вирішили везти  кобзаря вночі,щоб не натрапити  на  жандармські пости.

 

·     О. Вересая  було запрошено до царського палацу. Князі Сергій та Павло Олександровичі, яких зацікавив виступ кобзаря,подарували співцеві табакерку з царською короною і написом.

Вона   не раз  рятувала його при сутичках з жандармами. Так, відразу після повернення з Петербурга, він  був заарештований у Прилуках, та, коли показав табакерку,­ негайно звільнений. І з того часу називав її "пачпортом"

(На фоні запису пісні "Про правду і неправду")

• Найпопулярнішою в репертуарі О.Вересая була пісня  "Про правду і неправду". М.В. Лисенко записав її з уст самого кобзаря. Сам Остап Вересай дуже серйозно ставився до цієї пісні,яка мала десятки варіантів.

Вересай розповідав Л.М. Жемчужникову  "Як у ярмарку станеш її співати,то пани й обійдуть,вони її не люблять. Тепер більш брехнею живуть… Об правді,як ходиш по селу та заспіваєш,то много людей плачуть".

• Австрійський письменник Райнер-Марія-Рільке в оповіданні "Пісня про правду" розповів про те,як Остап виконував цю пісню: "Тричі Остап проспівав свою "Пісню про правду". І кожен раз – по-новому. Коли в перший раз вона звучала скаргою,то вдруге вона вже явилась докором,і нарешті втретє,коли кобзар з високо піднятою головою волав дзвоном коротких закликів… він зворушував усі серця,і вони наповнювалися гіркотою й безбережним натхненням".

Петербурзька газета "Новости"  писала: "Співець – сліпий, сімдесятилітній старик - викликає до себе невільне співчуття,а його спів,що відзначається пристрастю й глибоким задушевним почуттям, справляє велике враження на слухачів. За відгуком знавців, "Вересай,як співець,наділений величезним талантом, і в його думах, як жива,стоїть Україна,сповнена спогадів про минуле".

"Це справжній чародій,що схоче,те з тобою і зробить. Звелить плакати – ридатимеш без упину,звелить сміятися – реготатимеш нестримно,до болю в животі" 

Живим,яскравим підтвердженням цих слів є оповідка сокиринського поета М.Харченка "Сокиринський Гомер"

(Читає учень-декламатор)

І шум,і гам,і крик,худоби рев і гук -

Злились над ярмарком в один симфоній перегук.

А там,де грає Вересай,півдня і плач,і сміх,

І люду-люду,що й казать!-не упаде й горіх.

У натовп сунеться панок,мов галка у кожух,

Його затисли мужики,і сміх поволі вщух…

-Чого ви місите мене,бридка,брудна мужва!

Я вам на спинах напишу цим канчуком права.

Відсунься, хаме, що ж ти став, як перед вовком бик,

Щось дуже косо на панів дивитися ти звик?!

Гордитись треба,що і ми йдемо послухать вас,

А пан-це пан,і він свиней ніде з вами не пас!

Нарешті всунувся панок. Остапа огляда.

Остап не грає-спохмурнів,щось думає-гада…

-Кобзарю,ти мені заграй на струнах чарівних,

Щоб степ і море водночас озвалися на них,

Щоб я почув, як хвиля б'є в опачини галер.

Чого ж мовчиш? Чого сумний? Чого це ти завмер?

Тобі  я гроші добрі дам. Вибрязкую не в жарт.

За дзвін монет, за дзвін срібла і побриньчати варт.

Згадай про каторгу тяжку, про турків-яничар.

Я знатний пан… У мене друг – сам імператор-цар.

Заграєш  гарно-так і знай:чекай моїх щедрот-

Слив'янки славної куплю у корчмаря цебро.

Тоді ти кобзу покладеш-а візьмешся за ківш.

І буде ярмарок тобі за райський сон  миліш.

Забудеш горе і нужду,забудеш про сакви…

Старці роменські. От старці! Які ж бо горді ви!..

Мовчиш! Не граєш? Занімів? І грошей не береш?

А добре бачу:ти з торбів оцих живеш!

-Ото ж бо й то…Живу з торбів,а хто мені їх дав?

І хто жене мене у світ, щоб я весь вік страждав?

Ти кажеш: грай - і я тобі слив'янки дам цебро…

А де ж ти грошей стільки взяв на отаке добро?

І тут не витримав Остап, нахмурився, як ніч.

Підвівсь на ноги, і йому  упала свита з пліч:

-Тебе не бачу,  хто ти є, та з приязню,  повір-

Люблю я притчі і пісні, люблю хрещений мир.

І з кобзою до нього йшов аж у Ромни пішком,

А ти, щедротний на добро,- з дошкульним батіжком! Мені з дитинства- чорний світ, що хочеш, те  й роби,

Тож Милорадович, мій пан, і дав оці торби,

Та я нівроку, не прошу! Ти бачиш- я кобзар!

А щоб не згинув,не  помер- дають миряни дар.

Увесь маєток мій ось тут, а іншого- нема.

Не купиш ти слив'янкою ні серця, ні ума!

Ще буду грати, зачекай- ще підберу мотив,

Коли вусатих ти панів-  то вуса підкрутити.

Стоять, сміються, а пан надувсь і нетерпляче жде.

Остап нагнувся до землі, взяв свиту на плече,

Хоч сонце високо стоїть- не гріє, а пече.

Панок одежину  жбурнув Остапові до ніг

І знову з замовленням своїм рішуче наполіг.

-Заграй про каторгу мені, про абордаж галер

З якого дива занімів? Чого це ти завмер?..

Рокоче кобза! Звук луна, як блискавка в руці,

І гнів засів, немов солдат, у зморшках на лиці:

 

 

Не рви,пане,мені свити,                  

Важко в світі жити.                     

Нема сукна і на латку,                     

Щоб дірки зашити.                        

Нема, нема, ніде взяти…                          Плачте,струни,

Ох вельможний пане!                   

Не так сонце пече в спину,           

Як ви, препогані.

Нащо дала гіркий талан

Мені моя мати,                                                                                          

Щоб ходив я по ярмарках           

Панів дратувати                          

Обірвали мою свиту                    

Панові собаки.                              

                      Ще й він кричав,

             що покаже,                                                                                    

де зимують раки.            

  Усі мені показують,

         Де раки зимують…

   Плачте,струни,

   Плачте,струни,

  Хай люди почують,

          Як живеться кобзареві-                                                   Бідному, сліпому.                                                   

                                     Кругом каторжна неволя -                                                                               

                                       Не дай, Бог, нікому.

                                       Отака-то,пане,пісня,

                                       Отакі галери!

                                       Нема на вас проклятущих

                       Чуми та холери!..

 

 

Бурхливий ярмарок принишк. Заслухались Ромни. Метнулись пристава шукать налякані пани. А кобза грає, а Остап чоло спітніле втер -"Про трьох братів" заграв, завів сокиринський Гомер. (Оповідка побудована на матеріалах народних переказів. Дану імпровізацію переповів Хрисан Купка, який був  тоді на ярмарку в Ромнах).

    Слово вчителя. Може, десь і загубився б, засіявся Остапів слід на  тернистих шляхах- дорогах, коли б не покровительство сокиринського поміщика Григорія Павловича Галагана. Перше, що зробив  Григорій Павлович, то дав Остапові  відпускну: "Отныне упомянутый крепостной Евстафий Никитович Вересай является от меня, потомственного дворянина Галагана Григория Павловича, и моих будущих наследников вольным крестьянином с. Сокиренцы Прилукского повета Полтавской губернии, что собственной подписью и фамильной печатью удостоверяется".

А потім прихистив,поселив у кімнаті,де колись жив Т.Шевченко,а поруч-Лев Жемчужников,Пантелеймон Куліш…

Неосвічений, ніким не навчений вишуканих і витончених манер вищого світу,Остап приваблював вродженою аристократичністю,духовністю, повагою до людини, особливим, тонким відчуттям правди й справедливості, здатністю будь-що відстоювати гідність простої людини. Часто грубуватий і нестриманий у прояві щирих "мужичих" почуттів, Вересай мав неоціненно велике багатство-любов до пісні й України, що так органічно поєднувалася й перепліталася в його тонкій ранимій душі, прикритій грубою селянською свитою.

Остап.                Ти звеш мене й на голос  милий твій

З гарячою любов'ю я полину.

Поки живуть думки в душі моїй,

Про тебе,ненько,думати не кину.

Як  мрію чистую з найкращих мрій,

Я заховаю в серці Україну…

 

    Слово вчителя. Не  обласканий  любов'ю ні дружини,ні дочки, самотній,у чужій хаті,передчуваючи далеку останню мандрівку, Остап думами й почуттями горнувся до людей,молився за їх здоров'я й благополуччя, втішався кожним теплим словечком,скупою звісточкою із світу зрячих.

(М.Кучеренко "Лист Остапа Вересая до П.Куліша")

    Остап.  Добридень,друже мій хороший! І так нема для стриму сил,ще й ти… о, як ти розтривожив! Повіриш –я рядочок кожен слізьми своїми окропив. Ніхто не бачив і не відав,як я моливсь,як я ридав,та далі-ніде правди діти-мій крик туди,крізь людські біди, крізь людський плач не долітав.

         "Не угашати духа"- пишеш,стидиш писанням навздогін,ти кажеш - "Господу видніше…". Невже, гадаєш, я утішивсь,що замість мене бачить він? Якби мені не це ось горе,чи побирався б я,скажи,чи оскверняв вуста докором  тепер,коли уже не в пору - за три чисниці до межі! Де там уже зайти до хати! Де там заграть – й не говори! "Іди он,кажуть до громади. Вона вас мусить годувати,от тільки кобзи не бери!"

         Мовляв, у шлунку всі чесноти, а шлунку – ох! – не до чеснот! І все ж ніхто й ніколи зроду той хліба шмат, добутий потом, не покладе мені у рот. Я так не можу – ти ж бо знаєш – допоки капля сили є,якусь принести користь маю,бо взятий просто так окраєць – не їсться – в горлі застряє. Пишу,допоки ще є сили,а сам ізнов лежав слабий,два місяці лежав без діла… й повіриш – так мені зробилось – хоч вовкулакою завий! Така-то вже навколо тиша, така студена благодать! – мов костомаха в душу дише… немов крізь сон вже чув, як миші, зубами дрібно цокотять,як вітер хука на порозі,як моторошно виє пес… І я, як ще ніколи досі, усю ніч плакав безголосо, взивав усю ніч до небес. І от  я виблагав у неба з останніх сил, мов нищий раб, цю добру вісточку від тебе – й нічого вже мені не треба… мов пошептала сотня баб.

         Оце пишу, а сльози душать,бо ж вже не знаю,чи озвусь… Признаюсь – жити хочу й дуже,та не за себе молюсь, друже, - за тебе день і ніч молюсь.

На все,соколику мій,краще.

Хай сум мина тебе й відчай.

Не ставлю дати – вже нінащо.

Прощай.

Покірник твій молящий,

Слуга твій вірний – Вересай.

   (Знову звучить пісня  "Бандуристе,орле сизий…"  На притишеному фоні пісні)

      Слово вчителя.  Переповідають,що й помер Остап Вересай у дорозі, прошкуючи зимою від Прилук до Сокиринець… І поки холодний сніговій із пекучим вітром злютовано мордувалися  над бідно зодягнутим його тілом, гаряча неспокійна душа рвалася додому…

         Сьогодні вона невидимою птахою літає над Калюжинцями, де він народився,над Сокиринцями, де дожив віку… І зустрічається з такою ж стражденною душею Т.Шевченка,  зустрічаються – та й летять разом: все ж таки веселіше! А там,дивись,і  Жемчужникова назирять… бо це ж він колись так сердечно сподівався: "Сокоринці… Це те саме місце,де іскра, що тліла в душі моїй, розгорілася полум'ям  любові до  Малоросії,до її народу, пісні, історії. Усе мені стало рідним. Душа моя поєдналася з Україною любов'ю й ніжністю…"

         І без Панька Куліша ніяк не обійдуться: "свій же",десь у Ганниній пустині обзивається та низенько кланяється – вітається з Остапом – хоче хоч ще раз почути сердечний та мужній спів його кобзи.

         А потім зберуться всі разом у Григорія Павловича Галагана у приватному (розкішному ще й сьогодні!) маєтку…А Сокиринці порадіють, що звели докупи таке славне товариство…

   (Музика звучить голосніше. Слайди – маєток Г.П. Галагана, могила О.Вересаю скульптора М.Харченка у парку, біля маєтку; ставок; ротонда;  сокиринські краєвиди).

Запитання і завдання

1.                                   Дерево з кволим корінням – спотворене,

            Далі плазує тонке і хитке.

  Так і людина залежить від коренів,

  Ріднеє ж слово – коріння людське.

                                             І.Драч

- Прокоментуйте висловлення,використовуючи навчальний матеріал  уроку.

2.      "У народі з повагою називали співців кобзарями, а зрячих мудреців "вустівниками",  маючи особливу довіру до їхнього життєво важливого "для роду і народу" ремесла. Це не дивно,адже у епічній і пісенній спадщині завжди можна було знайти і необхідну житейську пораду, і незвичайну відповідь на непрості запитання, що виникають у взаємовідносинах між людьми, як і відчути джерело наснаги та оберіг від зла". (К.Чемерський)

- Чи послуговуватиметися матеріалами уроку як  "джерелом наснаги та оберегом від зла"?

- Яку необхідну для себе "житейську пораду"  винесете з уроку?

- Чи знайшли хоч одну  "незвичайну відповідь" на якесь непросте для вас життєве питання?

3.      - Що,на вашу думку,є основним у думах О.Вересая?

(Психологізм,епічний ліризм,народна філософічність)

 

4.            Огнем палаючого слова 

Будить людей,живить серця:

Святе завдання і основа,

І вічна місія співця.

                                Г.Чупринка 

- Чи виконав "святе завдання" митця на цій грішній землі О.Вересай?


Теги: Лісова О.В., Вересай
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 99/19


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar