Головна » Українська література

Тема родинного виховання в оповідці Н. І. Матюшенко-Гребенюк „Летіла зозуля”

Мета: продовжити знайомити школярів з письменниками рідного краю, зокрема з життям і творчим доробком відомої смілянської письменниці Н. І. Матюшенко-Гребенюк; розвивати культуру зв’язного мовлення, читацький кругозір, навички дослідження та аналізу прозового твору; виховувати повагу до членів родини, звернувши особливу увагу на роль матері в сім’ї.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

      Організаційний момент
Актуалізація опорних знань. Бесіда за питаннями:

Хто є тими видатними постатями, якими пишаємося ми, мешканці Смілянщини?
Чому кожному з нас найдорожче те місто, де народився, живеш?
Яких ви можете назвати письменників нашого краю?
Які проблеми порушують письменники Смілянщини?
Як ви ставитесь до родинного виховання через художнє слово?
Які твори на цю тематику ви можете назвати?

Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності школярів
Основний зміст уроку

 Вступне слово вчителя.

     Звісно, Шевченківський край на таланти багатий. Дав світові незрівнянного генія Тараса. І літератори Черкащини сприймаються як прямі спадкоємці його безсмертної спадщини.

     Особливо це стосується письменників Смілянщини. Невелике провінційне містечко Сміла настільки багате талантами, що йому можуть позаздрити і мегаполіси. Гордістю смілян є Надія Іванівна Матюшенко-Гребенюк – авторка збірок  «Бабусині ластівки», «Жменька сміху», «Краю мій співучий».

     У 2010 році вийшла ще одна збірка письменниці – «Сяйво Полярної зірки». Одна із оповідок, що ввійшла до цієї книги, і стане об’єктом дослідження та обговорення на нашому уроці. А зараз пропоную згадати історію життя цієї прекрасної творчої людини.

Н. І. Матюшенко-Гребенюк. Опрацювання життєвого і творчого шляху письменниці

Виступ учня 1. 

     «На те вона й Надія, чиє жіноче єство щедро заживлене в сільську та педагогічну стихію, тож здатна тонко оприявлювати в кожній героїні себе, свої особисті чуттєві порухи, в результаті чого пережите нею природно вимагає нагороди любов’ю», – зазначила в передмові до збірки «Сяйво Полярної зірки» голова Черкаської обласної організації НСПУ Валентина Коваленко.

     Хто ж вона, «та, що дарує надію»?

     Зразу хочеться зазначити, що не лише сміляни вважають Надію Іванівну письменницею рідного краю. Чому так сталося? Послухайте і зробіть власні висновки.

           Виступ учня 2 (на фоні музики).

           Надія Іванівна Матюшенко-Гребенюк народилася 2 листопада 1942 року в селі Товста Городищенського району на Черкащині.

     Мама, Щербина Олександра, родом із Смілянщини, з Носачева, поїхала вчителювати в Товсту. Там зустріла своє кохання. Як посаг – привезла щедрівки, колядки, пісні. Молода дівчина, не знаючи жодної ноти, успішно готувала на олімпіади хор, танцювальний і драматичний шкільні колективи. Співала й тоді, коли лежала прикута хворобою до ліжка. Батько, Матюшенко Іван, зі студентської лави пішов на фронт і загинув у квітні 1945 року.

«Згадуючи моє дитинство, – пише Надія Іванівна в оповідці «Моє учора, сьогодні, завтра» збірки «Сяйво Полярної зірки», – близькі і знайомі частенько вживають епітети: голодне, злиденне, безрадісне, сирітське; чи слова: непосильна праця, глухе село, непролазна грязюка.

Не вірте їм! Єдиний правдивий – босоноге. Зростала в мальовничому селі, де пахла рілля і спілий колос. Де співали юні батькові сестри і згорьовані вдови».

Виступ учня 3.

    Підростала – і підростали проблеми. Так хотілося бути лікарем. А ще садоводом чи агрономом. Пахла земля і манило поле. Хотілося грати на баяні і ставити п’єси. Добре бути б кравчинею. А, може, податись у світи, помандрувати геологом? Бо на печі вже й так повно камінців і мінералів. У мріях, навіть, літала акробатом під куполом цирку.

      Життя підказало професію, яка втілювала всі потреби душі, поєднувала всі уміння. Учитель. Після закінчення інституту вчителювала на Черкащині, на Кіровоградщині, працювала в Білій Церкві на Київщині. Хитра доля трохи повернула до канцелярщини. Але її величність Книга не залишала мене напризволяще. Товариство книголюбів, літстудія при районній газеті, заняття з дітьми в гуртках «Виразне слово», «Ляльковий театр». Викладала фольклор і етнографію в училищі за сумісництвом.

    Виступ учня 4.

     Член Національної спілки журналістів України. Володіє сертифікатом «Найкращий пропагандист рідної мови, духовних та культурних надбань українського народу» у номінації «літератор» (2008 р. Сміла). Лауреат обласного конкурсу «Перемога через долі близьких»,  присвяченого 65-річчю Великої  Перемоги. Публікується у місцевій, обласній та всеукраїнській пресі. Лірика, гумор, прозові оповідання друкувалися в колективних збірках.

     Слово вчителя.

     Оповідки Надії Матюшенко-Гребенюк – це життєпис українського села, історія людини, не вичитана з підручника, а написана власними мозолями, скроплена потом і сльозами. Ця історія проросла крізь серце української жінки.

     Здавна у народі казали: «Нащо клад, коли в сім’ї лад»; «Вся сім’я вмісті – так і душа на місті»; «Подивися у воду, якого ти роду»; «Нема в світі дорожчого, як родина»; «Нема в світі, як родина, то вам скаже і дитина».    Дійсно, сім’я, рід, родина – це найдорожче в житті кожної людини. Тому тема родинного виховання – одна із головних у збірці «Сяйво Полярної зірки» Надії Матюшенко-Гребенюк. Найяскравіше, мабуть, вона розкривається в оповідці «Летіла зозуля».

Робота з текстом

 Дослідження 1.

     Завдання: з’ясувати, що об’єднує назву твору з епіграфом і улюбленою піснею головних героїв.

Учень-дослідник 1.

     У назві оповідки, епіграфі та улюбленій пісні головних героїв називається один і той же птах – зозуля: назва – «Зозуля летіла», епіграф – «Кує зозуля, душу пропікає…», у пісні – «Летіла зозуля та стала кувати…». Нас зацікавило, чи має це якесь відношення до життя головних героїв цієї оповідки. Тому ми вирішили знайти додатковий матеріал про зозулю.

     Учень-дослідник 2.

     Зозулі живуть усамітнено, утворюючи пари лише на короткий час у розпал шлюбного сезону. Кожний птах займає певну ділянку, яка все ж не має чітко встановлених кордонів – її площа залежить від віку та розмірів хазяїна. Територія самиці, як правило, менша і може частково збігатися з володіннями самця. Самець сповіщає сусідів про свою присутність гучним кукуванням і пильно охороняє кордони ділянки. Зозуля харчується комахами. Дорослі птахи відлітають на зимівлю на початку вересня, а молодь – в жовтні.

     До місць гніздування зозулі прилітають не раніше, ніж в травні. Самець із року в рік повертається на ту ж саму ділянку і одразу ж починає закликати подругу своїм дзвінким «ку-ку». Якщо самиця виявить цікавість до потенційного партнера, той виконує перед нею шлюбний танок: опустивши голову і крила, розпускає довгий хвіст і витончено помахує ним, неначе віялом. У фіналі кавалер приносить дамі травинку або гілочку, і якщо та прихильно приймає подарунок, відбувається парування. Деякий час потому самиця кидає ділянку самця і вирушає на пошуки гнізд інших птахів, в які можна відкласти яйця. До кожного гнізда самиця відкладає по одному яйцю, попередньо викинувши одне чуже, щоб хазяї нічого не запідозрили. Інкубація зозулиного яйця триває 12 днів – трохи менше, ніж у кладки хазяїв, –  тому зозуленя вилуплюється раніше за всіх і вже через 8 годин після появи на світ починає виштовхувати решту яєць. Іноді зозуля надто пізно підкидає своє яйце, і пташенята хазяїв вилуплюються раніше. Тим не менш, підкидьок, як тільки зміцніє, одразу виштовхує одного за одним малят з гнізда, поки не залишиться на самоті. Пташенята зозуль ростуть дуже швидко і вже через три тижні вилітають із тісного гнізда, але по-старому тримаються поблизу та вимагають їжі від своїх опікунів.

 Бесіда (дати відповіді на запитання, підтвердивши їх цитатами з тексту)

– Символом чого в народі стала зозуля?

– У чому трагедія дитини-зозуленяти та жінки-птахи, яка захоче подарувати свою любов малому зозуленяті?

– Чи надійно доля оберігала Марійку від долі зозуленяти?

– Чи зростало дитя в атмосфері любові? Доведіть.

– Як кожен із членів родини називав дівчинку та як в цьому розкривалась їхня любов до маленької героїні?

– Як ставилась Марійка до своїх рідних і про що мріяла?

 Коментоване читання (прочитати та прокоментувати історію кохання Марійки).
 Дослідження 2.

    Завдання: знайдіть в тексті докази того, що Марійка поступово сама перетворюється на птаха. На якого саме, на вашу думку?

Учень-дослідник ( розповідає за складеним цитатним планом):

Марійка-пташка

«Помчалася, полетіла до тої незвичайної жінки» [1, 123].
«Зворушливо обнялися і так сиділи мовчки, як дві пташки в бурю» [1, 123].
«Навіть забула, що треба заїхати додому, як говорять дівчата, «почистити пір’ячко» [1, 123].

Дослідження 3.

     Завдання: дослідити життя головних героїв у військовому містечку за ключовими словами: життя, вибух, передчасні пологи, «не буде дітей», новина, немовля.

Бесіда:

– До чого наштовхнула пісня про зозулю наших героїв після життєвих випробувань?

– Що назвала долею Марія у будинку маляти?

– Як склалась доля Олі-зозуленяти?

Психологічна підтримка

Завдання учням: прочитати про події, що розгорнулись у сім’ї  Марії Іванівни, коли Оля підросла.

Завдання психологу: прокоментувати ситуацію, що склалась між донькою і мамою; пояснити поведінку Олі; дати рекомендації учням щодо стосунків із батьками.

 Підсумок уроку

Проблемне запитання:

– Чому вже доросла Оля заборонила співати про зозулю, обравши пісні про горлицю чи ластівку?

Оголошення результатів навчальної діяльності школярів
Домашнє завдання: самостійно опрацювати оповідку Н. І. Матюшенко-Гребенюк «Так він прагнув неба високого» із збірки «Сяйво полярної зірки»

  

Література:

Матюшенко-Гребенюк Н. І. Сяйво полярної зірки. Оповідки – Сміла, КВПП «Тясмин», 2010. – 176 с.

 

 

ДОДАТОК
(текст твору)

 

            Летіла зозуля

                                                            Кує зозуля, душу пропікає,

                                                           А кажуть, що відлічує літа.

                                                          Та то ж вона своїх батьків шукає -                                                         Відколи й світу кругла сирота.

                                                            Петро Сафроненко.

 

Пісня надійно оселилась в родині Марійки. Варто було бабуні Глафірі стиха наспівати:

Летіла зозуля та й стала кувати, як тато Марійки і дідусь підхоплювали:
Ой то ж не зозуля, то рідная мати.

Марійка була надто мала, аби зрозуміти, чому ця пісня про пташину і про жіночу долю така сумна, аж на сльози верне. Пісня озивалась в дитячому сердечку незвіданим болем.

Дійсно, скільки тужливої мудрості і болю у словах давньої пісні. Як не прикро, а в народі оця граціозна пташина стала символом нерадивої матері, яка не здат­на потомству подарувати тепло і турботу. Як би потім не складалась доля людини, рости без материнської ласки для дитини - трагедія. Мабуть не менша траге­дія жінки-птахи, яка захоче подарувати свою любов і ніжність малому зозуленяті. Подарувати з надією, що виросте турботлива і ніжна особистість. А що як вирос­тає така ж зозуля?

Прихильне небо надійно оберігало маленьку чорно­оку дівчинку від долі зозуленяти. Дитя зростало в атмосфері любові, духовності і взаємоповаги. Найбільше дівчинкою опікувалась бабуня Глафіра, в минулому ві­дома піаністка. Вона ласкаво звала онуку Машенькою, тішилася її успіхами у музичній школі, і пророкувала дівчинці неабияке музичне майбутнє. Дідусь теж поміт­не „світило в галузі мистецтвознавства". А от батьки ді­вчинки не пішли по стежках музики. Науковці-історики і археологи часто було у відрядженнях на розкопках. Бабуся Глафіра незлобливо бурчала:

- Ось скоро приїдуть наші, черепків у квартиру навезуть. І будуть воркувати над ними, як над чимось путнім. Мама звала донечку Марійкою, а батько - якось дивно „Машук". Мабуть у цьому імені поєднав свої мрії про сина і любов до гірських вершин. Марійку дуже цікавило все, над чим працювали батьки. Вона мрія­ла швидше підрости і поринути з ними в світ історії, давнини. Варто було замріятися, як в уяві з книжкових полиць визирали з товстелезних фоліантів русичі і поля­ни, торки і берендеї, скіфи і печеніги, половці і татари. Хоча бабуня намагалася відрадити Марійку від науки, від книг, від „тої брудної і нудної археології". Але коли батьки відпочивали з дівчинкою в горах чи на морі, то Марійка привозила додому цілу валізу камінців, череп­ків, морських дарунків. Ще замальовки моря і гірських пейзажів. Раділа Марійка, що доля подарувала їй таких чудових батьків, милувалася їхніми дружними відноси­нами, взаєморозумінням. Чорнобровий красень батько і золотокоса мама у малюнках дівчинки перетворюва­лись на казкових персонажів. У потаємних глибинах душі дівчина навіть мріяла, що колись у неї буде така ж сім'я і така ж золотокоса донечка, як мама.

Одного разу дівчина почула, що в місті буде діяти пересувна виставка художніх полотен. Поквапилася її відвідати. Полотна Реріха відірвали її від реальності. Відчула себе безтілесною. І вже ніби не вона, а дух її десь там високо у піднебессі парить над горами. Від враження Марійка заціпеніла. До реальності повернув голос:

Немає слів, щоб передати таку велич. Поряд стояв юнак у військовій формі. Слова його пролунали ніби до неї, а наче і не до неї. Під впливом мистецтва обоє, як заворожені, мовчки вийшли з картинної галереї і пішли поряд. Ніби давні знайомі. Дівчина була вдячна незна­йомцю, що він не набридає розмовами. Вдячна, що він розуміє стан її душі. Якось мимохіть відрекомендува­лись один одному:
Андрій.

-Дуже приємно, Марія.

І розійшлися у різні боки. Марійка інколи пригаду­вала юнака, але лише як додаток до картин Реріха.

Теорія випадковості знову влаштувала їм зустріч. Хоча пізніше Марійка вирішила, що то хитромудра доля все так спланувала і лише замаскувалася під випадок.

Бабуня, турбуючись про внучку, буркотіла:

-   Машенько! Ти вже скоро засохнеш над тими книжками. Аж позеленіла. Сходила б в оперету чи в оперу. Саме ідуть шедеври: „Баядера", „Циганський барон". А в співачку, що виконує партію Сільви, вже половина міста закохана. Марійці вже й самій хотілося поринути в світ музики, почути улюблені арії з опери „Князь Ігор". Біля каси за квитками була чималенька черга. Хтось біля самого віконечка помахав рукою. Ма­рійці здалося, що той жест був до неї. Дійсно, то був Андрій. На правах „давнього знайомого" підійшов до неї і простягнув квиток. Хлопець вже був у цивільному одязі, але військова виправка відчувалася. Марійка не випадково обрала цю оперу. І „плач Ярославни" і по­ловецькі танці створювали ілюзію, ніби оті товстелезні книги-фоліанти, що мовчки стоять на полицях, від­крили свої дверцята і з них випурхнула історія. І знову Марійці дуже сподобалась стриманість, небалакучість хлопця. Бо й сама Марія вважала, що музику, мисте­цтво сприймаєш душею, а не многослів'ям.

Хлопець про себе розповідав скупо. Ніби жартома сказав, що він наполовину військовий, наполовину на­уковець. Це вже пізніше, коли стосунки стали серйоз­ними, дівчина зрозуміла, що його наукова діяльність пов'язана з військовими випробуваннями. Дівчині дуже імпонувало, що у їхніх стосунках основою була духовність, а не чуттєвість. Андрій часто на тривалий час зникав із міста. Тоді навіть інститутські аудиторії ставали для Марійки сірими і незатишними. Свідомість підказувала: „Так, доля послала справжнє кохання". Марійка навіть на хвильку не сумнівалась ні в своїх почуттях, ні в почуттях Андрія. Слова хлопця: „Кожна хвилина, коли я з тобою поруч, для мене - найбільше свято", - носила в серці, як талісман. Була в Марійки у підсвідомості тільки маленька проблема, про яку вона нікому і нізащо не сказала б. Андрій був смуглявий і чорнобровий. Марійка чорнява і чорноока. А як же мрія про золотокосу дівчинку, схожу на Марійчину маму? Але Марійка вірила, що ота розумниця-доля лег­ко впорається і з цією проблемою. І не підозрівала, що доля пошле випробування і проблеми набагато складні­ші. І не забарилася.

Коли Андрій наступного разу зустрів її біля інститу­ту, то по виразу його обличчя Марійка зрозуміла, що в нього іде якась внутрішня боротьба. З удаваними спо­коєм юнак повідомив, що їде надовго. Можливо, навіть на рік. Але це ще не все. Листів, дзвінків не треба че­кати. Та й взагалі, їхні стосунки час припинити. Марії пропонують наукове майбутнє. Пропонують залишити­ся і вчитися в аспірантурі. Вона, мовляв, доросла і має влаштовувати своє життя. Якби це була інша дівчина, не Марійка, і якби це був не Андрій, то ситуація була б іншою. Могли бути сльози, докори. Нарешті, могла бути підозра: „Зрадив. Покохав іншу". Але це були вони

- Марія і Андрій. Вони говорили про почуття мало, а їхні душі говорили між собою, переповідали одна одній найдрібніші, найпотаємніші думки. Душа казала душі: „Ми єдині довіку". Тож Марія трішки зблідла і сказала просто:

-  Що ж. Рік - то й рік. Я почекаю. Тільки не в аспі­рантурі, а поїду з батьками в експедицію.

Справжня буря з докорами розгорілася вдома, з ба­бусею. Навіть довелося до неї „швидку" викликати:

-  Як може Маша, Машенька так легковажно стави­тись до свого майбутнього? Ясно, що Андрій їй не пара. Ясно, що світ не зійшовся клином. Он стільки навкруги залицяльників. Мама мовчала. Але по її поглядах, по сумному виразу обличчя, Марійка зрозуміла, що мамині думки збігаються з бабусиними.

Андрій поїхав. Десь через тиждень, готуючись з батьками до від'їзду, Марійку пронизала думка: „Як, чому за своїми переживаннями вона забула, що в місті є ще одна жінка, яка любить Андрія і теж переживає розлуку." Помчалася, полетіла до тої незвичайної жінки. Незвичайної вже тим, що виростила такого сина. Зво­рушливо обнялися і так сиділи мовчки, як дві пташки в бурю. Вже прощаючись, Марійка попросила терміно­вою телеграмою сповістити про приїзд Андрія. А сама хутко від'їхала туди, де жодне дерево, жодний будинок не нагадували б про зустрічі з коханим. Десь через пів­року листоноша на велосипеді привіз в експедицію таку очікувану звістку. Відразу зірвалась і ні, не по­їхала, полетіла в місто. Навіть забула, що треба заїхати додому, як говорять дівчата, „почистити пір'ячко". Так

1 переступила поріг його житла. Засмагла, обвітрена, з рюкзаком за плечима і з шкарубкими руками. Зрозу­міла, що її приїзд для нього - несподіванка. Але дуже радісна несподіванка. Андрій ухопив Марійку на руки і кружляв нею навколо усміхненої матері. Потім поста­вив їх поруч і з вердиктом судді прорік:

- О, жінки! Ясно, де зійдеться вас хоча б двоє, там процвітає змова проти чоловіків.

Мама Андрія дипломатично розпитувала, чи там працюють лише неодружені. Андрій пояснив, що жі­нок, охочих жити у військовому містечку закритого типу в тайзі, без зручностей, без музики, театру, ци­вілізації та ще й не без шкоди для здоров'я дуже мало. На що Марійка жартома зауважила, що якщо дівчина дуже захоче заміж, то, щоб не посивіти в дівках, поїде і у тайгу. Одружилися без пишних церемоній. Вже через тиждень лайнер похитував крилами над тайгою, яка з ілюмінатора здавалась зеленим оксамитовим килимом.

     Життя у військовому містечку, у маленькій кімнаті з кухнею на дві сім'ї зовсім не здавалося Марійці без­радісним. Поряд був він, Андрій. Навіть чекати його від тих суворих занять було для жінки радістю. Ще Марійка чекала, що скоро стане матір'ю маленької золотокосої дівчинки.

А випробування, взявшись за руки з бідою, вже стояли за плечима. Містечко сколихнулося від вибуху. Андрій довго лікувався в госпіталі. Дитина народилася передчасно мертвою. Зловісні слова лікарів невблаган­но гупали у скроні, відбирали надію: „У їх сім'ї більше не буде дітей". Хотілося кричати, вити по-вовчому від душевного болю. Андрія комісували і перевели працю­вати у військкомат у невелике містечко на Харківщині. Марійка влаштувалася в музичну школу. Вчила форте­піанній музиці. Все б нічого. Тільки маленька золотоко­са ненароджена донечка приходила до Марії у сні, про­тягувала крихітні рожеві рученята. Марія прокидалася вся в холодному поту, рвучко сідала в ліжку і вже до ранку не могла, заснути. Андрій мовчав, з винуватим поглядом дивився на дружину. Той винуватий погляд ще більше завдавав страждань.

А в містечку новина. Нічний патруль прямо на місь­кому сміттєзвалищі знайшов немовля, дівчинку. Мати так і на об'явилася. Після медичної допомоги маля оформили в будинок немовляти. Чомусь Марійці так хотілося побачити крихітку.

У вихідний день пішли обоє в парк, який плавно переходив у невеликий гайок. Сіли біля річки на пова­леному дереві. Марійка стиха наспівала:

-  Летіла зозуля...

Андрій підхопив мотив. І ніби у відповідь, десь неда­леко обізвалась зозуля. Марійку ніби струмом ударило в серце: „Це ж вона, мати-зозуля, що полишила крихітку".

1 навіть не здивувалася, коли Андрій уголос висловив її думку. Звикла. Мовчки, як колись у картинній галереї, піднялися і пішли у будинок маляти. Там врізнобій по­пискували дитячі голоси.

-  Ну геть, як курчата без квочки, - подумала Марія.

Дівчинка лежала в ліжечку і вимогливо репетувала, прицмокуючи губками. Просить їсти. Чепчик на голівці від крику з'їхав набік. Із нього вперто випростався ма­ленький рудуватий кучерик.

-  Це доля, - подумала Марія.

З появою маленької Олі в оселі ніби поселилось со­нечко. А на видному місці у вітальні прижився збіль­шений портрет матері Марійки. Не раз гості і знайомі, дивлячись на рудоволосу дівчинку, зауважували:

-  Треба ж так! Викапана бабуся! Ні в маму, ні в тата.

Коли Оля підросла, Марія (давно вже Марія Іванівна) полишила музичну школу і стала музичним керівником в дитячому садку, аби бути поряд з дочкою. Якось біля магазину дорогу Марії Іванівні грубо перетнула жінка із слідами давньої вроди, з пожмаканим від алкоголю об­личчям. Рудо-золотисте волосся неохайною кучмою зви­сало на очі. Від перших фраз цієї особи у Марії Іванівни перехопило дух і підкосились ноги. Сумнівів не було. Це була вона, зозуля, мати Олі. Тепер постійно з Марією

жив страх. Страх втратити дочку. Та мати-зозуля при­летіла не по дочку. їй потрібні гроші. Великі гроші в об­мін на мовчання, що Оля не рідна батькам. На сімейній раді вирішили віддати ті, що заощаджували на форте­піано для Олі. Розуміли, що горе-мати витратить гроші і знову буде їх шантажувати. Наспіх зібралися, поли­шили насиджені місця і поїхали на Полтавщину. Там, у маленькому селищі міського типу, жила тітка Андрія. У ці мандри з ними поїхали пісня про зозулю і портрет золотокосої мами-бабусі.

Марія Іванівна стала бібліотекарем в школі, ближче до своєї школярки. Поринула у свій знайомий з ди­тинства світ книг. Оля, правда, не дуже переймалася ні музикою, ні книгами. Танці, подорожі, спортивні змагання були основою життя цієї міцної, трішки са-мовпевненої дівчинки. Все частіше Марія Іванівна ставала перед фактом, що у неї з дочкою бракує вза­єморозуміння. Жінка знаходила виправдання у тому, що перехідний вік диктує поведінку Олі. Порадившись з чоловіком, вирішили, що надмірна любов і опіка псує характер дочки-одиначки. А що як „купити" їй братика чи сестричку? Тим більше, що дитячі будинки перепо­внені сиротами. Обережно завели розмову з Олею на цю тему. Реакція була несподіваною. Оля влаштувала істерику. Викрикувала, що вона їм набридла, що вони хочуть придбати кращу дитину.

- Якщо ви придбаєте собі іншу дитину, то я втечу від вас!

На душі у Марії від цього потягло зимовим холодом. А чи не зозуленя ми ростимо? Чи не керує по-своєму теорія спадковості?

А Оля таки пішла з домівки. Не було її ні в школі, ні вдома, ні в подруг. Якщо при цьому сказати, що це був грім з ясного неба, то це не буде істиною. Бо якраз ясного неба у сім'ї Марії і Андрія бракувало. В містеч­ку знову з'явилася мати-зозуля. Знову забагла грошей.

Зникнення Олі Марія Іванівна напряму пов'язувала з появою п'яниці-матері. Та грошей, звичайно, не отри­мала. Коли ж дізналася, що Оля зникла, стала вчиняти скандали прямо на вулиці, перед перехожими. В її ле­менті люди все ж змогли зрозуміти, що в цієї жінки спо­чатку вкрали дочку, а тепер десь її запроторили у раб­ство. За короткий час темне волосся Марії стало білим. Все падало з рук. Вечорами в напруженому чеканні дивились на телефонний апарат. Здригалися від кож­ного дзвінка. І він, той дзвінок, таки розколов, розрізав навпіл напружену тишу. Сухий адміністративний голос безбарвно повідомив, що їх дочка Ольга знаходиться в реанімаційному відділенні лікарні сусіднього району. Підстреленою чайкою полинула Марія в той сусідній район. Гарячково працював мозок:

- Аварія? Чи може нападники? Чи, боронь Боже, суїцид?

А може, Оля дізналася про все від рідної матері і так відреагувала на гірку правду. Дійсність виявилася не­втішною. Оля налилася якихось медикаментів, намага­ючись звільнитися від небажаної вагітності, термін якої вже перевалив за шість місяців.

Оля мало не поплатилась життям. Доліковуватись вже довелося в обласній лікарні. Токсини подіяли і на дитя. Оля народила семимісячну дівчинку і навідріз відмовлялась від неї.

Але інколи і біда стає в допомозі. Мати Олі таки до­відалась від „добрих" людей про місце перебування Олі

1          „ощасливила" своїми відвідинами.

Оля з жахом дивилась на спотворене алкоголем об­личчя, а в її душі і в юному серці, навіть в мозку бурх­ливо ішло переосмислення життєвих цінностей. Ні, Оля не ображалась на долю. Навпаки - вона їй вдячна за те, що позбавила спілкування з цією жінкою.

Гірка правда лікувала, як гіркі пігулки. Адже вона, Оля, була на крок від того, щоб стати такою ж зозулею.

-  Ні, ніколи вона не стане такою ж!

Коли Марія Іванівна знову прийшла в лікарню, ді­вчина із сльозами кинулась до неї:

-  Мамо! Мамочко! Моя дорога, єдина! Чому ви з та­том мені раніше нічого не розповіли?

І кинулась до дитини:

-  Моє дороге пташенятко! Як я могла навіть у дум­ках полишити тебе?

З того часу Олю ніби підмінили. Стала лагіднішою

1 м'якшою. Марія з чоловіком втішалися, бавлячи своє маленьке внуча. Дівчинка була чорнявенькою. Андрій якось напівжартома сказав, що потрібно у вітальні за­мінити фото бабусі. Бо будуть гості говорити, що внуч­ка - викапана Марія, не схожа на руду Олю.

І небо над сім'єю прояснилося, заграло веселковими барвами. Оля поступила в педінститут. Захотіла стати вчителем фізкультури. Якось сказала:

-  Не треба співати в нас ту сумну пісню про зозулю. Краще про горлицю чи про працьовиту ластівку. Бо саме на ластівку ти схожа, моя матусю.


Теги: Шевченко Ж.В., Матюшенко-Гребенюк
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 115/15


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar