Головна » Українська література

Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі (за творчістю Ліни Костенко)

Мета: утверджувати високі моральні цінності, прагнення зберегти кращі людські якості, робити добро; формувати вміння творчо осмислювати прочитане, розвивати і вдосконалювати навички виразного читання; розуміти красу слова поетеси.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Жанр:  урок – пошук істини (усний журнал).

Обладнання: портрет Ліни Костенко, збірки творів поетеси, картки-очікування, сторінки журналу, магнітофонний запис.  

 

            Єдине, що від нас іще залежить, -

                 принаймні вік прожити як належить.

                                                                  Л. Костенко

 

Перебіг уроку

 

І. Мотивація навчальної діяльності учнів.

   1. Слово вчителя

Шановні друзі! Швидко промайне ос­танній місяць навчального року, і ви сьогоднішні шко­лярі, станете на стежку дорослого, самостійного жит­тя; А воно нелегке, іноді жорстоке, і постійно нагадує про це. І все-таки, не згинаючись під його тягарем, людина знову і знову встає, закликаючи на допомогу небачені резерви стійкості і сили. Витримати випробу­вання один раз — мало. Випробування — все життя, і людині, щоб зберегти гідність, треба постійно його вит­римувати, тобто жити.

     Сьогодні на уроці, перегорнувши сторінки творчості Л. Костенко, давайте простежимо, як, пройшовши через помилки, сумніви і вагання, не схибити, не зрадити собі, своєму високому призначенню — бути Людиною.

Недаремно за епіграф ми обрали слова Л. Костенко:„Єдине, що від нас іще залежить,-   принаймні вік прожити як належить.”

 

ІІ. Повідомлення теми та мети уроку.

Очікування (картки-очікування можна роздрукувати і покласти на кожну парту). Після уроку учні повинні:

знати основні відомості про поета та її твори;
набути навички аргументовано висловлювати власні  думки;
уміти визначати і коментувати основні мотиви поезії;
удосконалити вміння виразно і вдумливо читати вірші.

 

ІІІ. Сприйняття і засвоєння нового матеріалу.

Слово учителя.

Любі діти! Сьогодні ми відчинимо двері в дивовижно яскравий світ художнього слова видатного українського Митця Ліни Василівни Костенко. На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе вона як "нерозгадане чудо", "голос народу". Якими мають бути слова, що могли б схарактеризувати цей феномен української культури" адекватно його значенню і силі! Маючи воістину Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.

Вслухайтесь у Слово Поета, серцем доторкніться його чар, вдумайтесь у його глибокий зміст - і вам відкриється багато таємниць, життєвих, і поетичних.

Запрошуємо вас перегорнути сторінки творчості Л. Костенко. Зверніть увагу, ліворуч на сцені - журнальний столик. На ньому - книжки, у вазі - живі квіти. Тут "працює" Поет - Ліна Костенко.

 

 Отже, 1 сторінка  нашого журналу: «Я вибрала Долю собі сама».

             „Я вибрала Долю собі сама.
                   І що зі мною не станеться -
                   у мене жодних претензій нема
                     до Долі - моєї обраниці.”

 

 

Ліна    Костенко.

Що сьогодні?

Який веселий фрагмент

із моєї шаленої долі?

Усміхається правда очима легенд

і свобода – очима неволі.

 

Ведучий. Ліна Василівна Костенко, Поет, філо­соф, безстрашний, самобутньо й напружено мислячий митець, кришталево чесний перед своїм народом і власною совістю. її геній, незважаючи на всі катаклізми й катастрофи, гоніння й замовчування, був і залишається могутнім незламаним деревом, олімпом сучасної поетичної думки.

Ведуча. Далекі від видавничого процесу люди навіть і уявити собі не можуть, крізь які "лінзи" в 60-70-ті роки розглядалося кожне слово, як немилосердно перетрушувалися рукописи й викидалося з них усе, що мало бодай натяк на незгоду з офіційною ідеологією. Ліну Костенко звинувачували в найтяжчих гріхах, говорили про ідейну хибність її творчості. Вона надовго замовкла, але не покаялася, а продовжувала писати, тільки вже в шухляду.

Ліна    Василівна.

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

 для різних людей,

 для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

 

Одні були царівен не гірш,

а другі - як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто - і за мільйони.

 

Дехто щастям своїм платив.

 Дехто платив сумлінням.

Дехто - золотом золотим.

А дехто - вельми сумнівним.

 

Долі-ворожки, тасуючи дні,

 до покупців горнулись.

 Долі самі набивались мені.

 І тільки одна відвернулась.

 

Я глянула їй в обличчя смутне,

 душею покликала очі.

 

 Д о л я. Ти все одно не візьмеш мене...    

Ліна    Василівна. А може, візьму?

Д о л я. Ти собі затям...

За мене треба платити життям,

а я принесу тобі горе.

Ліна    Василівна. То хто ж ти така? Як твоє ім'я? Чи варта такої плати?

Доля. Поезія - рідна сестра моя.

Правда людська - наша мати.

Ліна    Василівна.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. і скінчився сон.

 А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться -
у мене жодних претензій нема

до Долі - моєї обраниці.

 

2 сторінка „Діти мене простять”.

         Ведучий. Ліна Костенко не любить галасу, вона скромна і нечестолюбна, рідко спілкується з репортерами. Ми майже не бачимо її на телеекрані. Тому наводимо інтерв'ю, яке кореспонденту Світлані Ференець пощастило взяти у 1990 р. в її доньки, відомої поетеси й літературознавця Оксани Пахльовської.

       К о респондент. Оксано! Ось переді мною лист із Запоріжжя від Любові Зайченко. Вона пише: "Зовсім недавно я прочитала добірку віршів Ліни Костенко, переписаних моєю знайомою від руки. Коли зможете, то надрукуйте розповідь про цю людину". Як Ви особисто - як донька Ліни Василівни і як відома поетеса Оксана Пахльовська - ставитеся до популярності маминого імені?

Оксана Пахльовська. Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли кострубатий молоток репресії у грубих каплатих руках розбив на уламки цілісний і чистий кристал української культури 60-х, Власне, відповісти на поставлене запитання - це відповісти на питання: чому Ліну Костенко не друкували шістнадцять років. А мамина поезія уже з перших віршів була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу.

Усі ці роки мама здавалась мені хранителькою згасаючого вогню, самотньою на березі найчорнішого з морів. "Я умирала серед вас, отут під небом України". Це не тільки про Марусю Чурай. Це мама і про себе. Вона писала історію. Історію свого народу. Історію його трагедій і прозрінь. І в Україні прокидалась пам'ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями. Мама торкнула той шар історії, який 'залягає в генах.

Ще одна причина такої популярності маминої поезії - естетична розімкненість цієї поезії на весь діапазон людського буття.

Кореспондент. У книжці Михайла Слабошпицького Ліна Костенко постає мужньою і вольовою людиною. А яку її рису Ви назвали б головною - як жінки, матері?

Оксана. Короткі і сумні спогади... Шістдесяті. Я у Ржищеві в дідуся. Ходжу навколо грядочки полуниць "Вікторія", заклавши руки за спину і граю в тюрму. Ось я у в'язниці, ось до мене підходять "вони", але я їм нічого не скажу. А мама у Львові - на судах. Кидає квіти політв'язням, їй крутять руки, вона б'є кулаками по "воронках"... Я жду її.

Сімдесяті... В цей час на руках у мами - маленьке дитя, мій молодший брат Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити й говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки - народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт, віра в перемогу життя і його непереможність.

1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід "Неповторності" все одно під загрозою. Останній спосіб: мама оголошує голодовку - це вже друга. Перша була після вирубаних строф із першої після шістнадцяти років мовчання публікації в "Літературній Україні" влітку 1976 року. Наш тато каже: "Ліно, у тебе ж діти!" Мама відповідає: "Діти мені простять".

З цього приводу я хочу прочитати одну з маминих поезій, в якій вона говорить сама за себе.

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила,

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук нестудених.

 

 

3 сторінка «Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись…»

 

Ведуча. У нас добре навчилися не помічати особливо яскравих зірок, робити вигляд, що їх не існує. Ще замолоду душа Ліни Костенко задихалася в атмосфері духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження, засилля кар'єристів і підлабузників. її поезія була криком протесту.

Читець.

Блюстителі, халтура - ваше хобі.

Ви, фабриканти вір і недовір,

зробити вам би по духовній пробі –

вас забракує кожен ювелір.

 

Номенклатурні дурні, бюрократи,

пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважать на карати,

 а щонайбільше просто на сто грам.

 

 Ведучий. Політичні наглядачі за літературою дуже боялися, щоб слово Ліни Костенко не набуло всенародного поширення і не збурило людей. Вони боялися недаремно. Це слово мало на всіх вплив набагато   більший,   аніж   усі   агітаційні   засоби функціонерів від культури. Ось що з цього приводу згадує літературний критик В”ячеслав Брюховецький.

 

В'ячеслав Брюховецький. У сту­дентські роки однокурсник однокурсникові передавали переписані від руки поезії забороненого тоді автора - Ліни Костенко. Ми б багато чого не досягнули і не відстояли у своїй душі, у своєму світорозумінні, якби не знали, наперекір усьому, про існування десь там Ліни Костенко. За це я низько схиляюсь перед поетесою від імені свого і майбутнього поколінь, остаточне духовне й громадянське становлення яких припало на безлико-сірі 70-ті роки.

 

Читець.

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

 

Хтось ними плакав, мучився, болів,

 із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

 

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

            якийсь безсмертний дотик до душі.

 

 Фізична хвилинка.

Перед тим, як перейти до наступної сторінки журналу, давайте трішечки відпочинемо.

сядьте зручно. Візьміться за руки, заплющте очі, відчуйте тепло долонь один одного. Повторюйте за мною:

„Я спокійний...

Я розумний...

Я впевнений у собі...

Я щасливий, бо я живу заради добра на Землі...”

Розплющте очі  і подаруйте один одному посмішку.

 

4 сторінка «Моя любове!  Я перед тобою»

В е д у ч а. Симфонія кохання у творчій палітрі поетеси - ніби "золоте пташеня" поетичного саду. Ці перлини інтимної лірики дають щасливу нагоду делікатно доторкнутися до найсокро-веннішого в душі автора. Читаючи її вірші  про кохання, ми ніби поринаємо в дивовижний світ високих почуттів - святих і чистих, високошляхетних і одухотворених не лише поетичним генієм Ліни Костенко, а й високістю її духу та мудрістю. Вона сама встановлює найвищу планку почуттів, які можуть здолати лише Антеї духу, освячені небесами люди.

(Виразне читання  напам”ять віршів про кохання.)

1-й учень.     

СВІТЛИЙ СОНЕТ

 

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

 

Вона росте ще, завтра буде вишенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози — не квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

 

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву..

 

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

               Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

 

2-й учень.             

 

           Я не покличу щастя не моє.

                Луна луни туди не долітає.

                Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

                Моя душа й від цього вже світає.

 

3-й учень.    

„Моя любове!  Я перед тобою.”

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

 

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

 

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

 

І  в них було кохання, як у мене,

І від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, - тільки до воріт.

 

А там, а там...жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

 

4-й учень.   

                    Прощай, прощай, чужа мені людино!

                    Ще не було ріднішого, як ти.

                    Оце і є той випадок єдиний,

                    коли найбільша мужність - утекти.

 

 

5-й учень.

               

         Розкажу тобі думку таємну,

 дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

 

 І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди

ти залишишся в серці моїм.

 

 

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо.

 І сьогодні, і завтра, й навік.

 

 

       Учитель.

 

                   Недумано, негадано забігла в глухомань,

                   де сосни пахнуть ладаном

                   в кадильницях світань.

 

Де вечір пахне м'ятою,

аж холодно джмелю.

А я тебе, а я тебе,

а я тебе люблю!

 

                    Ловлю твоє проміння крізь музику беріз.

                    Люблю до оніміння, до стогону, до сліз.

                    Без коньяку й шампана,

                    і вже без вороття,—

                    я п'яна, п'яна,

                    п'яна на все своє життя!

 

 

 

5 сторінка  « Оце і є вся правдонька про нас.» 

 

 

    Ведуча. На початку 80-х з-під пера поетеси народжується історичний роман у віршах "Маруся Чурай", названий українською енциклопедією середини XVII ст. Шлях його до читача теж був досить тривалим. Які крамоли, тільки не приписували цьому творові і в чому тільки не звинувачували авторку! У буржуазному підході до висвітлення подій минулого, націоналізмі, вихвалянні козаччини.

(Інсценізується уривок з роману „Маруся Чурай”, ІІІ розділ „Сповідь”)

 

Маруся.  ...Мені всю ніч в очах це маячіло.

    А після тих проклятих вечорниць

пройшло два дні, вже добре споночіло,

 аж, Боже мій! — заходить в хату Гриць.

 

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

Марусю! — каже.— Я прийшов навіки
Я на коліна стану, ти простиш?

 

Я найдорожчі сплакала літа.

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

 Чи я ж тебе примушую кохати?!

 

Коли своїм коханням поступився

 заради грошей і багацьких нив,

чи ти тоді од мене одступився,

 чи сам себе навіки обманив?

 

Гриць  - Себе, Марусю. Не дивись вороже.

              Мені ті дні повік не одболять.    

              Тут двоє матерів, твоя і Божа.

              Хай нас на шлюб вони благословлять.

 

              Людей накличем, зробим перепросини,

              щоб знали всі, хто чеше язиком.

              Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,

              поберемось та й вступимо в закон.

 

    —    Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

 Кому з нас гірше? Я одвожу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

 

            Я мучуся. Я сам собі шуліка.

            Є щось в мені так наче не моє.

            Немов живе в мені два чоловіка,

            і хтось когось в мені не впізнає.

 

             І що найтяжче: мука ж моя марна,

            бо зрада — діло темне і брудне.

            А ти — це ти. Ти і в стражданні гарна.

      Ти можеш навіть пожаліть мене.

 

            Або сказати: що хотів, те й маєш.

            Мене вже, віриш, кидає вві сні.

            Тобі то добре, ти цього не знаєш.

             У тебе й мука піде у пісні.

 

            Тобі дано і вірити, й кохати.

            А що мені? Які такі куші?!

            Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

            А ще нелегше — жить на дві душі!

 

             Відступник я. Нікчемний я і ниций.

             Але ти любиш і тому прости.

            Життя — така велика ковзаниця.

             Кому вдалось, не падавши, пройти?

 

Маруся.

 

         А я стояла як сліпа від сліз.

            Душа марніла, як зів'яле клечання.

             Хоч би мені хто

           жменьку землі

з могили його приніс...

натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

             Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

             Щось говорив про долю, про борги.

             Що там, під Дубно, він ще був людиною,

             а тут він сам з собою вороги.

             Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

        І все. І годі.

 

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

як я сказала:

Йди собі, іди! —

А він сказав:

Мені ж нема куди.

— Іди до неї. Будеш між панами.

 А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

 А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

 

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку.

 

Гриць.  «Як не хочеш, моє серце,                               

 Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути.

 

Буду нити через силу,

Краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду,

Як очі заплющу...»

 

Маруся.  Торкнувся шклянки білими вустами.

       Повільно пив. І випив. І погас.

       Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

       Оце і є вся правдонька про нас.  

 

 

Ведучий. 1987 року в житті Ліни Василівни відбулася знаменна подія - їй присуджена Державна премія імені Т.Г.Шевченка за історичний роман у віршах "Маруся Чурай" і збірку поезій "Неповторність". Це була вистраждана і заслужена нагорода. Слово Ліни Костенко завжди було на сторожі правди. "Література, - писала поетеса, - це не змагання, а боротьба. Боротьба не амбіцій, не стрибки в висоту, не біг наввипередки. Це одвічна боротьба добра і зла, справедливості і несправедливості, людського і нелюдського. Хто знає, якби не така нелегка доля, чи змогла б я підняти свою поезію до таких висот.

Що доля нелегка, - в цім користь своя є.

 Блаженний сон душі мистецтву не сприяє".

 

6 сторінка "Коротко - як діагноз".

В е д у ч и й. Що б не писала поетеса, на першому місці завжди були проблеми морального вибору, а те, що вона розв'язувала їх на матеріалі подій тисячолітньої давності, лише надавало особливої значущості: якщо люди здавна мучилися ними, то їх неодмінно треба вирішувати.

 Ліна Костенко.

            Те, що принижує, - пронизує.

            Душа образ не забува.

            Все, чим образили поета, акумулюється в слова.

            А слово – струм. А слово – зброя.

       А віще слово – вічове.

       Душа, зруйнована, як Троя,

       своїх убивць переживе.

 

Ведучий. Ліна Костенко самобутня, самостійна в усьому. Вона віддає перевагу дорогам невторованим, темам - нерозробленим. Переспівів у неї немає. Кожне явище вона сприймає й описує по-своєму. Духовна предтеча шістдесятників, поетеса відкрила для них основні ідейні й стилістичні обрії, стала законодавицею літературної моди, ревно дотримуючись національних традицій, духовним донором для всієї української культури, візитною карткою поетичної України. Вона була і є найпопулярнішим поетом серед читачів усіх вікових категорій, найчеснішим, найбезстрашнішим, з нині живущих, митцем слова, який ніколи не зважав на кон'юнктуру. Тому з повним моральним правом Ліна Костенко говорить своїм читачам жорстоку правду про них самих і про те, в якому суспільстві вони живуть. Це діє отвережуюче.

Сатиричні віршовані мініатюри під загальною назвою "Коротко - як діагноз" про нас.

Читець    1-й.

Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.

Ми нищим ліс. Ми з матір'ю на "ти".

Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм

у колективних нетрях самоти.

.Читець    2-й.

Душа ніяк не вийде із-під варти,

То культ особи, то культура мас.

Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.

Надалі мавпа виникне від нас.

Читець    3-й.

Вмирає Дніпро і Арал не воскрес.

А може, Земля вже й не зірка?

Уже у шагреневій шкірі небес

прорвалась озонова дірка.

Читець    4-й.

В минулому у нас відняли майбутнє.

В майбутньому нам віддадуть минуле.

А де ж наше життя сьогочасне?!

 

Читець    5-й. Таке століття - навіть зрячі йдуть наосліп.

 

Читець   6-й.

І не надійся, все це не минеться, Допоки хам не схаменеться.

 

Читець    7-й.

Так багато попелу на світі,

що він уже не стукає в груди людства.

 

Читець    8-й.

Імперія - гріховність і верховність.

Іови націй в череві кита. Проникливі балачки про духовність

 і шовінізму чорна блекота.

 

Читець   9-й. В мені щодня вбивають Україну.


Читець    10-й.
           Поети, не катуйте читача!

          То непрощенно - гріх багатослів'я.

          Коротко - як діагноз.

І хоч трошки надії.

 

 

VІ. Підбиття підсумків, оцінювання результатів.

 

Рефлексія. Запис у зошити підсумкового визначення.

„Сьогодні я для себе з”ясував (уточнив, відкрив).

 

Ознайомлення з висновками учнів.

 

Заключне слово вчителя.

Пое­тичне слово Ліни Костенко пророче, наповнене філософською глибиною, високою духовністю, збагачене й розцвічене всіма барвами веселки. Воно збагачує читача інтелектуально, звеличує душу й серце благородними, шляхетними почуттями, чарує неска­занною красою слова. Говорити про її поезію - означає говорити про святість душі людини, її гідність, про ідеали добра, істини й краси, про нездоланність правди і необхідність боротьби за неї.

Закінчуючи нашу зустріч, хочеться признатися Ліні Василівні в любові. Побажаймо ж Поетесі, Берегині нашої духовності, міцного здоров'я, творчого натхнення і нових мистецьких звершень, а вам, читачам, ніколи не розлучатися з неповторною, мудрою і пристрасною її поезією.


Теги: Костенко, Березовська В.В.
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 1628/177


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar