Головна » Українська література

На перехресті Долі й Музи. Розробка уроку-дослідження до 200-річчя від дня народження Т. Г Шевченка

  Мета: торкнутися життя та творчості Кобзаря, з’ясувати,  з чим була пов’язана доля Шевченка, що становило її основу, чи міг Шевченко прожити інше життя; що є доля для кожної людини;

розвивати мислення, вміння  будувати своє висловлювання;
виховувати любов та повагу до генія Великого Кобзаря.

Тип уроку: урок - дослідження

Форма уроку: робота малих груп

Обладнання та матеріали: презентація, твори Т. Г. Шевченка, відео

Епіграф: «Я вибрала Долю собі сама

                   І що зі мною не станеться,

                   У мене жодних претензій нема

                   До Долі, моєї обраниці» (Ліна Костенко)

 «О доленько моя!

Куди я йду? Чого? Що стріну у житті?»( Т. Шевченко)

Хід уроку

Вступне слово вчителя.
Основна частина.
Висновки.

( На фоні музики Шопен «Квітень мрій»)

Учитель: Коли ми дивимось на нічне небо, усіяне зорями, то милуємося надзвичайною красою, адже зірки неначе витанцьовують свій  лише їм відомий танок: одна у вирі вальсу, інша наче польку витанцьовує, а там десь далеко,  одна зірочка  ніби стомилась, сіла перепочити і…. відірвалась від темного килиму ночі та, летівши,  погасла.

     Кажуть, що в той час десь на землі померла людина. Що ж всім відомо, що ми не вічні, але заглибившись у сутність людського життя, розуміємо, що вічним, крім життя, є щось зовсім інше – це пам’ять, людська пам'ять, яка змушує нас, людей, мислити і думати по – іншому, і коли гасне зірка життя, то на небосхилі з’являється інша зоря - зоря немеркнуча і вічна, як вічним залишається Слово.

        А ще кажуть, що там, на небі хтось невидимий керує нами, нашою Долею і пише Книгу Нашого життя.

        То що ж таке доля? Де вершиться вона: тут, на землі чи там, на небі? Хто є творцем нашого життя: ми чи провидіння?

     На прикладі долі великого українського поета всіх часів Т.Г. Шевченка ми спробуємо з’ясувати  ці питання, адже саме в ці дні світ відзначає 200- річчя від дня  його народження

  Тож станьмо пліч – о – пліч з Кобзарем. Загляньмо у його душу. Торкнімося величі тих переживань і сподівань поета на перехресті Долі і Музи, але будьмо обережними у судженнях, адже чужа душа – темний ліс, ніхто не знає, що там коїться

Сторінка перша «Зустріч»

 

Росте дитя, мов квітка на стерні,-

Присушить сонце, вимочить негода.

Застане в придорожнім буряні

Чи кине на вербовому коні

Упоперек зеленого города –

Та вистрибом аби найменша шкода

Не сталась гарбузовій гудині…

Зима і літо, холод і тепло –

Росте дитя. Стежки свої верстає,

Переростає і добро і зло,

Малі свої літа переростає,

Здаватись може – як билина в полі,

Але щодня під пильним оком долі.

 

Доля:Я тиха доля, доленька Тараса,

В вінку терновім, боса на снігу.

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала «люлі» ще у сповитку.

І проводжала маму Катрю в вічність

Разом з Тарасом свічку їй несла

Тихенько в буряні писала вірші

І малювала мрії крадькома.

Ще  з ним ходила тих стовпів шукати.

Що небо підпирають…та дарма..

Нема стовпів…лише дуби на чатах,

Бо світ цей тлінь…одна душа жива!

 

Муза:Скажи ж бо, Доле, що готуєш ти Шевченкові отсему?

Доля:Готую шлях широкий, визнання і славу. 
Муза: А що ж мені робити?

Доля:Ти стань за плечима Тараса, полюби його, осіни його розум, підніми його на крилах таланту. 
 Муза: Чи ж гідний він поетом українським, кобзарем народним називатись? 
Доля: О посестро моя! Вкраїна давно вже чекає такого співця.

«І золотої, й дорогої»

Доля: Отой хлопчина мій, Тарас,

Призначено йому і хлів, і рисувальний клас,

І церкву, і тюрму.

Його в житті проводжу я по закутках усіх,

Щоб він уплів своє ім’я

В сльозу, у гріх, у сміх.

Все що знайде, щоб загубив,

Щоб каятись не вмів,

Щоб ненавидів і любив під нагаями слів.

Йому призначено таке, що й не усяк двигне

Він, мовби мед, своє гірке приречено ковтне.

Уривок із вірша «Минають дні, минають ночі»

 Відео

Сторінка друга «Вибір»

Учитель: Дитинство було важким, складним, нещасливим, але доля готувала йому великий подарунок, визнання та славу, а разом з тим важкий хрест, який він мужньо нестиме аж до останнього свого подиху. Та він ще не свідомий свого призначення шукає себе, слухає своє серце, а Доля веде свого обранця далі, щоразу випробовуючи все з більшою силою.

     Хтось хилиться до землі, гнеться під тягарем проблем та випробовувань, а хтось – стає  щоразу сильнішим. Може, справді Господь не дає  непосильну ношу.

     Дуже часто ми кажемо, що кожен несе свій хрест, розуміючи якісь випробування та негаразди, біди та хвороби,  але чи можна вважати хрестом шлях боротьби за народ, за щастя, за волю і незалежність. Чи є тягарем той шлях, який обирає сама людина?  Мабуть, ні. Бо лише тоді, коли ми відчуваємо свою необхідність, потрібність – ми щасливі. І які б повороти нам не готувала Доля, ми повинні втриматися на тих крутих віражах і йти далі, щоб нести у світ слово правди так, як це робив Т.Г. Шевченко.

І група

 

Во ім’я Отця і Сина,

Во ім’я Святаго Духа,

Коли я Твоя дитина,

Послухай мене, послухай…

Не дай мені тут пропасти,

Вярми моє безталання.

Не хочу я бидла пасти –

Я мрію про малювання.

Навіщо мені, о Боже,

Талан такий послав Ти?

Відкрий мені правду! Чи, може,

Не варт я тієї правди?

 

Во ім’я Отця і Сина,

Во ім’я Святаго Духа,

У чому ж моя провина?

У чому ж моя поруха?

Молився я, Боже, змалу

І нині, і прісно, й вовіки

Забрав Ти у мене маму,

І батька, і все на світі.

 

Во ім’я Отця і Сина,

Во ім’я Святаго Духа

До Тебе я,Боже, лину,

Стаю пред Тобою наго.

Як листя з дерев облетіло,

Так з мене - мої надії.

Бери ж мою душу й тіло,

Літа мої молодії…

 

1.І знову вибір: пензель чи перо,
душа в сум’ятті виходу шукає,

І рветься, плаче, але не вмирає,

Свідомий він покликання свого.

 

2.Живе у ньому два митці напевно,

Його талант – це справді божий дар.

Неволя, сльози і  тяжке заслання

Не  надломили душу, хоч страждання – це теж тягар.

 

3.На  полотні він показав життя

Таким як є, не прикрасивши й краплі.

Ніколи вже не кануть в небуття

Жебрак, ворожка і нещасна Катря.

 

4.Але згадав, коли він був хлоп’ям,

Отримав золоте перо в дарунок.

Щоб слово задзвеніло, наче трунок,

А світ вітав месію – Кобзар

 

Доля: Пророк. Месія. Все це буде потім.

А поки що  - свічадо і свіча.

Печалі присмерк в молодих очах

Передчуття грядущої скорботи.

Ще вибір є: достатньо лиш малярства,

Щоб скрасити життя своє земне

І, може, й слава Вам іще сяйне –

Продажна жриця блиску і фіґлярства.

Але цей ранній сум чи випадковий?

…У задзеркаллі висвітлилась путь

Самотня і жаска – не обмануть,

Бо біля нього вже стояло Слово

 

5.Так! Нам поета Бог зіслав з небес,

І полилися вірші пречудові:

Палкі і грізні, ніжні та суворі

Звучали гімном, щоб народ воскрес.

 Поезії «Воскресну нині», «Муза»

 ІІ група

Шевченко пройшов у своєму житті найважливішу науку: пізнавши всі беззаконня, побачивши людей, що здатні все змести на своєму шляху до омріяної мети – він таки навчився любити всіх, рівно і всепрощено, як сонце.

У тому і полягає феномен істинної душі, що вона кидає насіння в земний грунт, і відійшовши на небо, чекає сходів. Чим потужніше насіння – тим глибше воно розростається, тим могутнішу крону розкидає в океані людської мислі.

 

 Він виспівав такий «Кобзар»,

Такий  крутий псалом,

що кожен цар і кожен псар

Понуриться чолом.

Його безсмертні кобзарі,

 як помста – молоді,

По Україні перейдуть

 і далі, далі в світ,

І віщі дзвони загудуть

В імлу прийдешніх літ…

А поки що він лиш Тарас,

Призначено йому,

Щоб кожен подих, кожен м’яз

Противився ярму.

 

Ти не лукавила зі мною»

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене маленького за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люди», - ти сказала

 

А я послухав і учивсь,

І вивчився, а ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма.

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя,

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

 

 

Муза: Холодні стіни каземату
І зверхні окрики катів.
А руки прагнуть малювати:
Душа волає щирих слів.
А де ж папір? Його й шматочка
Заборонили навісні.
О, як мережив він рядочки,

А малював би ночі й дні.

Слава: Такі поети не вмирають,
Їх пам’ятатимуть віки!
Прийде за грати каземату
Вкраїна серцю дорога,
Садок вишневий коло хати
І схилить гілку до чола.
Загоїть рани, сльози витре,
Загляне в душу аж до дна…

 

          Муза була вірною йому і ніколи не покидала Шевченка. І коли він був солдатом, самотнім і забутим, здається цілим світом, теж була поряд.

         Це вона допомогла  створити вірші, поеми, повісті, щоденник, цілий ряд картин.

 

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється, ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..


 

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога
За нею душу погублю


 

І знов мені не привезла
Нічого пошта з України...
За грішнії, мабуть, діла
Караюсь я в оцій пустині
Сердитим богом. Не мені

Про теє знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться мені.


 

О думи мої! О славо злая!
За тебе марно я в чужому краю,
Караюсь, мучуся…але не каюсь!

Відео

Поезії: «І виріс я на чужині», уривок із «Відьми»: «Молюся!»

 Сторінка третя «Україна»

Учитель: Чи мріяв Шевченко про славу? Чи думав про те, що через сотні літ молоді українці  декламуватимуть його вірші, уривки з поезій цитуватимуть на барикадах уже 21 століття,а він, як світоч, стоятиме на охороні наших національних цінностей, нашої духовності і невмирущості, як нації.

   Так, мабуть, варто сказати, що його доля – це доля України, яку він любив усім своїм серцем, що боляче тиснуло, коли він бачив несправедливість,  своєю щирою душею, котра не знаходила собі спокою, коли плакали від біди та лиха жінки і діти,

А він страждав, бо не міг допомогти.

 

ІІІ група

«Розрита могила»,  «Мені однаково»

Кожен вірш Шевченка – це радість і біль поета, його життя. «Невже, щоб заграла скрипка неодмінно треба розрізати живе тіло явора? Невже, щоб заговорила душа,  неодмінно треба доторкнутись до неї різцем болю?

 

… Плаче Україна…

І я плачу; а тим часом

Пишними рядами

Виступають атамани,

Сотники з панами

І гетьмани; всі в золоті

І в мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну розмовляють…

Я не одинокий, є з ким в світі жити;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить

От де моє добро, гроші,

От де моя слава…

 

 

Уривок із «До Основ’яненка»:

 

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче.

Тяжко, важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тільки ворог, що сміється…

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине –

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови, а голосна і правдива,

Як Господа слово!

 

 У Шевченкових віршах було все. Була палаюча лавина гніву, котра пломеніла у свідомості доведеного до відчаю народу. Було потрясання кулаків до неба, було розпачливе волання про справедливість – усе клекотало в його душі.

Він був посланий Україні, щоб підняти її на верховини вищої свідомості і зробив для неї так багато, що і понині скарби Тарасового серця розкриваються поступово – наче грані діаманта. Які розгортають простори свого світла перед тими, хто доторкається до нього з усією довірою та любов’ю

Поезія: « Все упованіє моє на тебе, Мій пресвітлий раю..»

 

Моя порадонька святая!

Моя ти доля молодая

Не покидай мене. Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано

Витай за мною і учи.

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву докажи до краю.

Звучить пісня “Зоре моя вечірняя”.

 

Сторінка четверта «Особисте». ІVгрупа  

 

…і барвінок розів’ється –

І слово забуте, моє слово

Тихосумне,богобоязливе

Згадається – і дівоче

Серце боязливе

Стрепенеться, як рибонька,

І мене згадає…

Слово моє, сльози мої, раю ти мій, раю

 

        Він був талановитим у всьому: прагнучи стати художником, пробудив у собі дар поета; вслухаючись у поетичну мову народної пісні – розкрив унікальні можливості співця.

         Він так багато скарбів виносив з небуття до світу! І чим більше ніс на своїх плечах, тим болючіше  життя шмагало його канчуками. Чим  більше розкривав очі сліпцям на власну долю,  чим гучніше достукувався до оглухлих сердець, - тим байдужіше вони відвертались від його голосу

 Чим глибше – тим контрастніші світло і темрява, чим вище – тим самотніше.

     Як не хотіло миритися з цим його відважне серце! Спершу плакав, бився головою об грати невідворотного, плакав і дорікав, плакав і засуджував, плакав і проклинав. А його сльози, вистигаючи на вітрі часу, перетворювалися на дивовижні перли.

«Така її доля»

Ніхто не чекає тернового вінця від долі. Не чекав його і Тарас. Він терпляче  долав круті перевали, сподіваючись на що за наступним поворотом відкриється обрій земного щастя і засяє перед очима образ земної любові, сповненої довірливого щему серця. Прийде хтось близький і рідний. Зітре втомлену сльозу і скаже: «Присядь, спочинь»

 

Боже, дай мені душевний спокій,

Аби я зміг те прийняти,

Чого не зможу змінити.

Господи, дай мені відвагу

Те змінити, що зможу змінити.

Господи, дай мені мудрість

Аби я зміг відрізнити

Одне від одного. Амінь

 

Поставлю хату і кімнату,

Садок – райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в однині – самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє колишній та ясний

Присниться сон мені! І ти1

Ні! Я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха – тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотний.

 

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якесь тихеє ти слово

 Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б потім нагадала.

Сказавши:»Снилося дурній».

А я зрадів би, моє диво,

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

 Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

слізьми – водою розлилось

колишнєє святеє диво.

 

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась,

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає, або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так так що краля! І невбога,

Та талану Господь не дав... —

А може, й дав, та хтось украв,

І одурив святого Бога


 

Монолог «Далекий дівочий голос»  із поеми І. Драча «Смерть Шевченка».

 

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу пускала з рукава.

На твої задумані мороки,

На твої огрозені слова.

 

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді, смуглій і тонкій.

 

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Лікери голуба мана

Цвітом не зронилися в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

 

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала б мак.

Та мені зв’язали руки люди.

“Хай страждає, — кажуть, — треба так.

 

Хай у ньому сльози доспівають

У ненависть, в покару, в вогні”.

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

 

Я — Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях.

Я твоя надія і омана.

Іскра нероздмухана твоя.

 

Його серце бриніло від пісень кохання, але доля відвела крило його пристрасної мрії від земного втілення на таку відстань, аби вона викрешувала блискавиці, але ніколи не змогла стати тілесно досяжною.

          Може вона так рятувала вразливу Тарасову душу від ще більших розчарувань? Ранила, втомлювала самотністю, але завжди світила високо.

      Доля ніколи не помиляється. Вона краще знає, що потрібне душі аби світити найяскравіше.

 

Душі з призначенням прекрасним

Любити, мучитись, терпіть

Судилось дар Господній ясний

Сльозами тихими  сповить.

Для вас це слово зрозуміле!

Для вас я радісно складав

Житейські пута, серця сили,

Священнодіяв і творив,

І сльози в звуки перелив.

Ваш добрий ангел осінив

Мене безсмертними крилами

І тихоплинними словами

Небесний рай душі відкрив.

 

І може не одне серденько

Дівоче тануло за ним.

А тайна воля. Вища сила

Шляхом самотнім до могили

По гострих каменях вела…

 

На перехресті долі й музи

Шевченко весь свій вік прожив.

Була неправда і неволя,

Та був і переможний спів.

 

Співало серце у поета,

Душа виводила слова:

«Садок вишневий коло хати»,

«Мені однаково», «Княжна».

 

Бувало, слізоньки лилися,

Бувало зовсім – зовсім зле,

Коли на світ божий дивився

Й не бачив просвітку ніде.

 

А муза й доля у двобої

Схрестили шпаги та мечі.

Не знали ще – цієї битви

Не виграти комусь одній.

 

Дві посестри пліч – о – пліч стали,

Щоб в світ прийшов Кобзар Тарас.

Щоб слова правди залунали,

Щоб він молився за всіх нас.

 

Учитель: Життя геніїв в чомусь  надзвичайне, а в чомусь – трагічне. Воно прекрасне, як саме життя, але дуже часто воно обділяє свого обранця чимось таким, чого прагнеш всією душею. Шевченко був щасливий і нещасний водночас.      

   Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду.

    Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя, бо Муза зігрівала змучене серце, дарувала радість творчості. Муза вінчала його вінцем, що до віку людського не згасне, не потемніє і довіку сяятиме як вінець українського слова. Як колючий терновий вінець величезного мученика і апостола правди, світу і волі людської.

Метод «Мікрофон»

Чи міг Т. Шевченко прожити інше життя?
Як ви думаєте, хто володарем долі людини?

Звернімося до епіграфа. Справді, кожен з нас вибирає собі долю – і скільки нас, то стільки і доль. Що ж, хай доля простелить перед кожним із вас чистий, як білий аркуш паперу, рушник, а ви, послухавши своє серце, свій розум вишийте   на ньому свою книгу життя… Вишийте її так, як продиктує вам якась невідома, незнана вами сила, котра даватиме вам надію, снагу та завзяття. Сила, яка, коли це  буде потрібно. заставить вас піднятися на боротьбу. Зараз в ці дні великого випробування, що випало на нашу долю,  не можу не згадати тих, хто поклав своє молоде життя на вівтар боротьби за наше з вами майбутнє, тих, хто гинув на барикадах у Києві  зі словами Шевченка на вустах.

Відео «Плине кача по Тисині»

Їх самопожертва – це їх подвиг, а на нічному небі поряд з зорею великого Шевченка відтепер зорітиме «небесна сотня» продовжувачів справи Тараса Григоровича.

Не хочу закінчувати нашу зустріч на такій сумній ноті. Та все ж хочу сказати, що розуміння Шевченка приходить не одразу, але воно прийде обов’язково разом  з усвідомленням свого призначення на нашій рідній землі 

Не всім нам дано стати поетами, не всі з нас люблять та розуміють вірші, але всім нам дано велике щастя – бути нащадками славного Кобзаря, у житті якого дивним мереживом переплелися його Доля і Муза 


Теги: Верхоляк Л.Я., Шевченко
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 195/32


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar