Головна » Українська література

Леся Українка - геніальна донька українського народу

Мета: збагатити знання учнів про Л.Українку, скласти цілісне уявлення про неї як людину, митця, громадянина. Розвивати мовлення учнів, виразне читання ліричних творів, виховувати патріотичні почуття.

Обладнання: виставка творів поетеси, альбом родини Косачів, друзів Лесі, інші документи епохи.

 

Епіграф  Від часу Шевченкового

«поховайте та вставайте

кайдани порвіте» Україна

не чула такого сильного,

гарячого та поетичного

слова, як із уст сеї

слабосилої, хворої дівчини

 

Учні раніше отримали завдання записати хронологічну таблицю з біографії Л.Українки, виступають як літературні критики, робітники музею Л.Українки.

Вступне слово вчителя. У нашій літературі імена, що не потребують ні пишних шат, ані високих  означень та епітетів, бо вони входять у свідомість кожного з нас змалечку, як голос матері, як сонечко, як Батьківщина. До них належить ім’я безсмертної поетеси.

Сьогодні ми повинні поговорити про те, що вас найбільше схвилювало в біографії письменниці. Як біографічні твори про Лесю Українку ви читали? Що з них запам’яталося.

Ми побуваємо в музеї Лесі Українки, перед нами виступлять літературознавці, літературні критики.

Отже, перше слово ми представимо літературознавцям.

 

Літературознавець № 1 розповість про сестру Лесі Ольгу Косач-Кривинюк

(розповідь)

                                  № 2 Подруга юнацьких і діяльних літ Людмила Старицькі

 

Ті, хто знав її при житті, високо цінували за талант і надзвичайну людяність.

Ніхто не може правдивіше розповісти про Лесю Українку, ніж родичі, друзі, знайомі… Отож час запросити до слова сучасників поетеси. Для розуміння постаті митця безцінним скарбом є і його епістолярна спадщина.

Учитель заздалегідь роздасть учням «ролі» сучасників і уривки з їхніх спогадів про Лесю Українку. Учні підготуються до виразного, емоційного, проникливого читання. Словесник керуватиме цим дійством і при потребі коментуватиме.

 

Як людина і як митець Леся була дитям Волині. У Звягелі вона народилась, у Луцьку написала свій перший вірш, а Ковельщина, куди родина Косачів переїхала в 1881 році, заполонила їй душу природою, людьми й піснями, наснажена на написання величної «Лісової пісні». Тут же Леся записала більше двохсот народних пісень, пізніше виданих у збірниках.

 

Виступ першої учениці

Ольга Косач-Кривинюк (сестра Лесі). Ми, діти, так органічно зрослися зо всім колодяженсько – поліське – волинським, що уважали себе тоді й потім усе життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волиняків – поліщуків.

Що означала для Лесі родина?.. Мати Ольга Петрівна Косач-Драгоманова – відома письменниця і громадський діяч (Олена Пчілка). Батько Петро Антонович Косач – юрист за освітою, людина прогресивних поглядів, знавець світової літератури. В сім’ї виховувалося шестеро дітей, яких єднали любов, дружба, спільні духовні інтереси. Леся – друга дитина в сім’ї, на півтора року молодша за Михайла, якого Леся дуже любила, на шість років старше за Ольгу – найулюбленішу сестру. Появу кожної меншої дитини тут зустрічали з утіхою й радістю.

Поміж дітьми Косачів завжди панувала взаємопідтримка і взаємодопомога. А все починалося з дитячих ігор, сповнених веселої вигадки і посильної праці. Дуже часто це було перевтілення в казкових, літературних та історичних персонажів, організація свят, вистав – з музикою, костюмами, декораціями, ляльковими героями. Ставили навіть опери – «Коза-дереза», «Зима і весна», «Пан Коцький», музику до яких створив Микола Лисенко. Такі інтелектуальні ігри особливо вдавалися тоді, коли до дітей Косачів приєднувалися діти Старицьких і Лисенків, яких Леся називала «Лисинчатами». Родини славетних українських митців щиро дружили, «хоч не були рідні по крові, але по душі були рідніше рідних». (Л.Старицька-Черняхівська). У такій атмосфері мужніли душа й інтелект Лесі.

№ 2

 

Людмила Старицькі-Черняхівська (подруга дитячих та юнацьких літ). В наших обох родинах Старицьких і Косачів панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжди, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів.

Остап Лисенко (син Миколи Лисенка). Леся, наша Леся! Здається, зовсім недавно прибігла вона до нас, вигадувала для «Лисенкової малечі» такі ігри, від яких ходором ходив увесь дім. Мила сусідка, перша царівна дитячих мрій і наш перший режисер.

Леся змалечку була незвичайною дитиною.

 

№ 3

 

Ольга Косач-Кривинюк: У 4 роки вона вже зовсім справно читала… Найулюбленішими книжками малих Лесі й Миші були томи трудів Чубинського з казками та піснями, сербські народні думи й пісні з українським перекладом, міфи стародавніх греків та ще книжка про подорожі різних славних мандрівників. Ті книжки вони знали мало не напам’ять…

Крім читання й забав, робили вони літом і «поважну» роботу, бо завжди мали свій квітник і город, що самі обробляли та доглядали. Леся зовсім маленькою, в 6 років, навчилася шити й вишивати, літом з трави робила прехороших зелених «мавок», убираючи їх в одежу з листу та квіток.

А ще ця білява дівчинка любила співати й танцювати, була від природи дуже музикальною, швидко освоїла фортепіано, вчилася малювати.

Олена Пчілка. Леся прекрасна дитина, така без кінця добряча, поблажлива до всіх. Дуже здібна, як до науки, так і до мистецтва. Вона цілком дуже добре, не по-панянському грає на фортепіано, особливо українське. Грає й інші речі. І це ф тільки одну зиму бравши уроки музики. Леся пише вірші і цілком незле володіє віршем. Може, колись стане справжньою поеткою.

Ольга Косач-Кривинюк. Зо всіх нас шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею… Такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність. Вдачею ж вони обоє однаково були лагідні і добрі безмежно, однаково обоє бували здатні страшенно скипіти, коли їх діймали чимось особливо для них дошкульним. Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу собі уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити батька чи Лесю зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне…

Обоє вони, і батько, і Леся, були однаково делікатні у відносинах з людьми, намагаючись нікого собою не затруднити. Терплячи самі біль, чи горе, намагалися не журити інших тими своїми почуваннями і тлумили їх у собі з якоюсь нелюдською силою…

Була в батька й Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони не диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводились так, щоб не ображати, не принижувати тої гідності…

Мати не лише сприяла загальній та літературній освіті Лесі, а й була першим критиком її творів, плекала юний талант. Викладач Луцького педагогічного інституту Володимир Покальчук, який записав спогади волинян, а також зустрічався з уже літньою Ольгою Петрівною Косач, дійшов висновку, що вона була «вольова, енергійна, може, трохи навіть деспотична людина. У родині вона давала свій певний тон, стиль. …Леся писала вірші, і цим безпосередньо керувала мати, виявляючи велику вимогливість, примушуючи доньку знову й знову переробляти свої поетичні твори». Але Ольга Петрівна була не тільки надзвичайно вимогливим учителем доньки, а й безмежно люблячою матір’ю. Вона була поряд зі своєю дочкою в найсвітліші і в найтяжкі моменти її життя, і в її смертний час. Донька платила їй сердечністю й любов’ю. Свідчення цього – листи.

Були, правда, деякі розходження в поглядах. Але це неважко пояснити: мати й дочка – дві великі письменниці, які належали до різних поколінь…

Серед найближчих людей, які збагачували душу й розум Лесі, був і її дядько, брат Олени Пчілки – Михайло Драгоманов. З п’ятирічного віку Леся листувалася з ним. Пізніше дядько став для дівчини і консультантом з гуманітарних наук, і найавторитетнішим критиком та порадником.

«Відповідно до поради Драгоманова і по джерелах, присланих ним, Леся Українка в роках 1890 – 1891 зложила курс «Стародавньої історії східних народів», - свідчила Ольга Кривин юк.

Драгоманова Леся вважала своїм учителем, шанувала як талановитого вченого і знавця літератури, не раз просила дядька висловити відверту думку про її твори. Себе ж Леся почувала його духовною дитиною, недарма Володимир Погребенник називає Лесю «драгоманівкою». Відвідуючи Михайла Петровича у Софії 1895 року, вона вивчає мови, поглиблює свою обізнаність з історії, літератури, тішиться можливістю працювати в дядьковій бібліотеці. Проте Драгоманов був уже смертельно хворий, помер, до речі, на руках у Лесі, коли нікого з рідних не було вдома. Смерть любимого дядька тяжко вразила її, але вона знайшла в собі сили не розгубитися і допомогти осиротілій родині. А матері написала в листі, що Михайло Петрович навчив її боротися з долею і терпіти лихо.

Сорок два роки прожила поетеса. Це надзвичайно мало! Але якщо згадати, що тридцять з них вона «провадила війну» із сухотами, терпіла тяжкі операції, виборювала собі рік за роком повноцінне життя, - то це таки немало. Тільки оптимізм, сила духу, витривалість і природна активність, презирство до бездіяльності допомогли Лесі відвоювати той недовгий вік, та ще й так багато зробити!

Оксана Старицька-Стешенко (подруга дитячих та юнацьких літ). Леся ж була надзвичайно терпляча і до фізичних страждань. Пригадую, як колись прийшла до неї… і випадково натрапила саме в той час, коли проф..Сапєжко зробив Лесі укол в ногу. Це надзвичайно болюча операція. Але Леся без анестезії переносила її стоїчно. Проф. Сапєжко говорив, що такого витривалого пацієнта він не зустрічав:

У мене при такій операції пацієнти – мужчини ведмедем ревуть, а тут тендітна жінка зціпила зуби і мовчить.

 

Через хворобу вона змушена була покинути навчання у школі, але самоосвіта, великий інтерес до науки допомогли їй стати однією з найосвіченіших жінок світу.

 

Сценка

Голос автора.

17 січня 1907 року в Києві на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці в будинку № 97, кв.3, де жила Леся, жандарм з пів на першу ночі до 6 ранку робив обшук.

Жандарм

Ви збираєте брошури, пишете вірші, які неблагонадійні?

Леся Українка

Так, ми читаємо літературу.

Жандарм

Ось, ми знайшли брошури, листи. Це все неблагонадійна діяльність.

Леся Українка (сміливо)

Ми зустрічалися з нашими друзями, я читала їм свої вірші.

Жандарм

Пані Косач, ви заарештовані!

Голос автора

Начальнику Київського губернського жандармського управління: «Доводимо до вашого відому, що знайшли разючі доказі їхньої «злочинної діяльності 121 брошури, ІІ листівок. Пані Косач займається неблагонадійною діяльністю. Контактує з студентами сумнівної політичної благонадійності. За нею треба назначити суворий нагляд».

Голос автора.

Цього ж дня Лесю та її сестру заарештували. Відтоді до кінця життя Лесю супроводжував пильний нагляд поліції.

Ольга Косач-Кривинюк. Всю ту освіту Леся здобула собі сама завдяки своїй великій охоті до науки та своїй надзвичайно сильній, меткій вдачі, якими вона не раз перемагала муку болю, муку туги й жалю, що так смутно минають її дитячі й юнацькі літа, і, часто й лежачи, читала, читала і вчилася тим читанням безперестанку все життя.

Оксана Старицька-Стешенко. Яскраво постає в пам’яті 1893 рік… Цю зиму Леся прожила у Києві, і ми з нею часто бачилися… Леся саме в той час студіювала англійську мову. Вона була надзвичайно здібна до вивчення іноземних мов. Тоді Леся вже володіла німецькою і французькою мовами, непогано знала латинь та грецьку. Між іншим, вона робила підрядковий переклад Гомера для матері, коли та бралася перекладати його.

Михайло Павлик (відомий літературознавець і фольклорист). (З листа до М.Драгоманова 6 лютого 1891 р.) … Леся так просто ошоломила мене своїм образованнєм та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка… Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя.

В Києві, куди особливо наїжджали Косачі в 90-х роках, молодь збиралася вечорами в гуртках «Література», а потім – «Плеяда». Леся ніколи не цуралася товариства, навпаки, охоче брала участь у всіх молодіжних зібраннях. Там звучали й обговорювалися власні твори, проводилися літературні конкурси, народжувалися видавничі проекти та інші творчі ідеї. Дивовижним задумом плеядівців було видати українською мовою серію кращих зразків світової літератури у власних перекладах.

Оксана Старицька-Стешенко. Коли між нами була Леся, то вона завжди притягала до себе увагу й замала центральне місце. В той час вона вже перенесла одну операцію, на лівій руці носила мітенку і ходила з паличкою. Поки Леся сиділа мовчки, зовнішність її не приваблювала, але досить їй було чимсь запалитися, як вона робилася надзвичайно привабливою. Леся мала сірі променисті очі; вони випромінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою.

Не лише на «літературних» вечорах, а й у нашому інтимному колі ми часто зачитували свої твори. Найбільший успіх, звичайно, мали Лесині твори.

Аріана Трупі (двоюрідна сестра Лесі). Лесю уявлять дуже «мужеською», але вона відзначалася великою жіночністю. Леся любила одягатися гарно, але скромно, любила гарні блузки. На лівій руці носила чорну рукавичку. Ходила Леся рівно, але з паличкою, а в кімнаті перебувала у напівлежачому стані.

Людмила Старицька-Черняхівська. Так точилось Лесине життя серед старших і молодших товаришів, серед горя й турбот, серед думок і мрій, і пісень. У той час (1896 – 1897 роках) заклалося в Києві літературно-артистичне товариство. Се товариство було російське, але давало нам можливість і нагоду виявити наше життя. Мов та Лисичка в казці, почали ми примощуватись потроху до того товариства, лапку по лапці, а нарешті й зовсім розташувалися на возі… У всіх заходах, як і в іншій громадській роботі, Леся брала велику участь, незважаючи на те, що здоров’я її гіршало знову, що й ходити без палки вона не могла.

Всеволод Чаговець (журналіст і літературний критик). Це було 7 жовтня 1899 року в києві в концертному залі Літературно-артистичного товариства (…). На кафедрі стояла змучена недугою 28-літня дівчина, яка кидала в аудиторію ідеї і мислі, гідні голови мудреця і філософа.

Вона виявила таке багатство всесторонньої культури, котрому позаздрив усякий би професор. Вона цитувала Бодлера і Кардуччі, Леопарді і Шекспіра, Бернса і Барб’є, посилалась на Льва Толстого і Верлена, не забуваючи й рідного Шевченка. Вона називала твори світової культури і світового мистецтва, начебто в її робочій кімнаті були зібрані скарбі музеїв світу.

Історію і долю народів вона освітлювала так, начебто ідеї історичного матеріалізму були їй глибоко відомі…

Але історик, мислитель і філософ-соціолог не заглушали в ній поета, котрий легко і віртуозно пропонував увазі слухачів вірші любимої Ади Негрі в перекладі оригіналу:

Моя печаль меня не усмирила,

Я брошу вызов небу вместе с ней.

Она – божественная сила,

Которой был могуч в оковах Прометей…

 

Ми слухали з глибоким хвилюванням. Незважаючи на тихий голос, слово Лесі дихало великою внутрішньою експресією і переконливістю. На кінець доповіді хворобливий рум’янець, що окрашував воскове обличчя, говорив за те, що фізичні сили доповідача почали підупадати. А думка міцна, сильна, образна, продовжувала бити джерелом. Дружні аплодисменти і букети осінніх квітів були виявом почуттів, пережитих вдячною аудиторією (…).

Цей виступ української поетеси російською мовою був викликом тим наклепникам, що запевняли усно і письмово, і явно «доноси Гелько», що українська ідея – це сепаратизм, що українські діячі мають не примирну ворожнечу і до російського народу, і до його культури й мови.

Людмила Старицька-Черняхівська. А тим часом, поки Леся працювала поруч з дужими у всіх цих літературних і громадських справах і писала свої хороші речі, хвороба підточувала її здоров’я. (…) Лікарі визнали неодмінно потрібною операцію. Ся операція була дуже небезпечна для життя, але Леся без вагання зважилася на неї. Почали лагодитись до від’їзду в Берлін. Ні страху, ні турботи, ні суму не виявляла вона – говорила все про її літературні праці, наче доручала їх.

Леся (з листа до М.Павлика 3 лютого 1899 року. Берлін). Шановний друже! Привіт вам з Німеччини!.. Хутко тиждень, як я в Берліні, а досі не написала Вам, бо настрій листам не сприяв. Тільки сьогодні даний мені вирок, від Бергмана, і то не абсолютний. В неділю (5.ІІ) мене захлороформують і спробують силоміць виправити мені хронічне звихнення в нозі, а як того не дасться зробити, то зараз же, в ту мить, будуть оперувати, виріжуть, що там уже слід… Однак біда бідою, а діло ділом… Згодом подумаю і про одне видання своїх віршів, і багато про що, тепер же, здається, краще ні про що не думати, а так собі ждати слушного часу…

Одне прохання: не кажіть знайомим, що зі мною зле діється, бо… там люблять зарані некрологи писати. Мені-то, - кажу щиро, - од таких некрологів ні зле, ні добре, але на близьких мені людей вони роблять погане враження.

Операція була важкою, але скінчилася добре, і здоров’я Лесине покращилося. У цей час почалася дружба Лесі Українки з Ольгою Кобилянською, яка тривала до кінця Лесиного життя, живили серця обох великих письменниць добротою і теплотою, взаємозбагачувала. Здавалося, лихо тепер хоч ненадовго зійде з її дороги. Але в 1900 – на початку 1901 року Ларисі Петрівні довелося пережити одну з найтяжчих своїх життєвих драм, а точніше, справжню трагедію серця… Лесин коханий – Сергій Мержинський – поволі згасав у Мінську від сухот. Сама нездорова, ледве поправивши своє хитке здоров’я після берлінської операції, вона всупереч волі батьків їде до Мінська, щоб у найважчий час бути біля «дорогого друга». Яку силу волі треба мати, щоб узяти на свої руки догляд за тяжкохворим чоловіком, піклуватися, втішати… і писати листи від його імені іншій жінці, котру він любив! Прочитайте книжку Івана Драча «Іду до тебе» - жагучу розповідь про трагічне кохання великої поетеси.

Страшні часи і дні чекання кінця… Рятувала робота. Біля постелі Мержинського Леся писала. З цього полум’я горя і нерозділеної любові вона винесла одну з найкращих своїх драм – «Одержима». У січні Сергія Мержинського поховали. Поруч з Лесею за домовиною йшов сестрин чоловік – Михайло Кривинюк, який приїхав підтримати її.

Через півроку вона пише лист до М.Павлика: «Я була взагалі така прибита, що просто боялась озиватися до людей, аби їм не завдавати смутку… Ся зима була для мене дуже тяжка, я була півроку в моральному пеклі, а два місяці були такі, що справді не знаю, як я їх витримала… Се була страшна трагедія, не кожний може таке витримати. Я витримала… але не без наслідків: маю загострення гістерії та анемії, а до того ще і якийсь катар в грудях…»

Виснажувала не тільки хвороба, а й мандрівки в далекі краї з сухим і теплим кліматом.

Між нападами хвороб була напружена письменницька праця – поетична творчість, переклади, випробування себе в різних жанрах… Друкувалася в галицьких часописах, співробітничала з Петербурзьким журналом «Жизнь», що давала їй певний літературний заробіток. Одна за одною з’являлися драматичні поеми. Останнє десятиліття її життя було особливо плідним на творчі здобутки і важким у змаганні з хворобою. Фізичні сили зраджували, але дух не слабшав. Дослідник творчості Лесі Анна Костенко пише, що в її невмирущих драмах «втілено титанічний дух, велетенський розмах думки, найпекучіші віковічні проблеми людства! Та й це не була ще вершина поетеси, а тільки шлях, що вів до неї, шлях, перерваний зрадливою смертю».

Леся Українка не терпіла бездіяльності, пасивності, уважно стежила за розвитком суспільно-політичних рухів, «своєю єдиною зброєю» - словом – протестувала проти імперської політики російського царизму. Як людина прогресивна, вона перебувала під пильною увагою царської охранки, а одного разу, в 1907 році, після обшуку київської квартири Косачів, її разом з сестрою заарештували, забравши цілу в’язку книжок. Як потім виявилося, що цієї ночі були повальні арешти українських інтелігентів, спровоковані чорносотенною газетою «Киевлянин». Сестер зранку відпустили, взявши підписку про невиїзд з Києва, однак недремне око «архангелів» супроводжувало Лесю аж до вічного спочинку.

Полум’яне, закличне слово поетеси з особливим інтересом сприймала молодь, їдучи до Італії, в 1901 році Леся зупинялась у с.Криворівні, де її сердечно привітали Франко, Коцюбинський, Гнатюк, а потім зробила коротку зупинку у Львові. 1 серпня 1913 року в м.Сурамі спинилося серце Лесі Українки. До численних  скорботних телеграм та листів приєднав своє слово Панас Мирний:

До пекучої журби та гіркого смутку приточую і свою старечу сльозу. Може, і вона, зронена над несподівано розкритою домовиною Лесі, зіллється з іншими і хоч цяточку полегшить усім, хто знав нашу велику письменницю і громадянку, пережити велику втрату рідного краю. Хай земля пухом ляже над її змученим хворобами тілом, а натхненні твори, що ними одарила нас небіжчиця, будуть навчати наших нащадків тії безмірної любові до рідного краю, якою за життя билося її палке серце!

 

Висновок:

Чи знали сучасники Лесі її творчу спадщину? Очевидно, що всю – не знали. Переважну більшість її драм за життя письменниці не інсценізували, критика мовчала.

На Всесвітньому симпозіумі до 120-річчя великої поетеси, що проводився на Волині, за рішенням ЮНЕСКО у вересні 1991 року, наша знаменита сучасниця Ліна Костенко говорила про те, що з драматургами такого рівня, як наша Леся, працювали цілі театри. Всесвітня література й театр і досі не пізнали цього великого майстра тільки через те, що «Леся Українка була письменницею забороненої, переслідуваної літератури національно поневоленої країни». Оскільки Україна не мала державності, світ не придивлявся до її геніїв. Сьогодні, коли ми живимо в самотній державі, часто нарікаємо на труднощі життя, на безгрошів’я і горе-політиків, що нагадують криловських персонажів, вже дехто готовий продати себе і своїх правнуків у нове ярмо.

Та всупереч усьому Україна помалу, але безповоротно входить у світову співдружність незалежних держав. На згаданому вже симпозіумі учасник його, японець Коітиро Сато висловив намір вивчити українську мову хоча б для того, щоб прочитати в оригіналі Лесю Українку.

Можливо, саме провидіння керувало рукою Олени Пчілки, коли вона вперше підписала доччині переклади іменем Леся Українка, що стало незгасним символом.

В одному з листів поетеса писала: «Мені здається, була б моя батьківщина найбіднішою, найнезначнішою на світі, все одно мені здавалася б чарівнішою Швейцарії і всіх Італій… Я, як член її великої родини, служу їй, якщо не на істотню користь, то принаймні на славу ім’я України». (Ці записані слова на дошці бажано учням переписати у зошити).

 

Після виступів учнів іде обговорення.

Метод «Мікрофон»

Що з біографії поетеси вас найбільше вразило?
Як ви розумієте епіграф урок?
Пояснити слова Лесі, які вона писала в одному листі: «… я, як член її великої родини, служу їй, якщо не на істотню користь, то принаймні на славу ім’я України».


Теги: Мастеровенко Л.А., Леся Українка
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 499/13


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar