Головна » Українська література

"Я залишаюсь - це моя країна" (образ пересічного українця у вітчизняній поезії сьогодення)

Мета: у результаті творчої співпраці  на основі зрізу поетичних голосів сьогодення вималювати образ сучасного українця; розвивати вміння сприймати душею поетичний твір; виховувати обізнаного читача зі сформованим почуттям національної гідності.

Обладнання: виставка творів молодих поетів, надписи на дошці:

Удача, мов птах, сидить на плечі.

Китайські гетри,

пакистанські м’ячі,

тайський одяг,

в’єтнамська мівіна:

я залишаюсь –це моя країна.

(С.Жадан)

«Ми не знаємо, як любити цю країну,яка не любить нас» (М.Савка)

«Предивна країна,предивна держава. //Без влади народу й дієвого права» (Г.Грищенко)

Тип уроку: урок позакласного читання

Форма уроку: поетичні читання.

Урок розраховано на 45 хвилин.

                                                Хід уроку

І Організаційний етап

ІІ Мотивація навчальної діяльності учнів

Розмірковуючи про особливості нашого часу, геніальна поетеса Л.Костенко відзначила: «Були Геракли і Перикли,/ І не порнуха, а парнас.// Навіщо ми до

 

всього звикли,/Навіщо звикло все до нас?» До чого звикли сучасні українці? Якими вони стали за останні десятиріччя?  Чи цікаво глянути вам на вітчизняне суспільство збоку? Тоді розгортайте зошити.

ІІІ Повідомлення теми, мети уроку.

ІV Організація безперервної пошукової діяльності учнів

Учитель: Матеріалом для аналізу і роздумів слугуватиме нам сучасна українська поезія. Чому поезія? Пам’ятаєте вислів А.Середи: «Вірш – це майже як: «Віриш?»» Віддавна поети були біографами народу, бо «уміли словом душу прокричать». Поезія ще й тому, що гіперактивні школярі не звикли «в наш динамічний вік сидіть на лаві»… Отож розраховувати, що весь клас прочитає великий роман (навіть новочасного розрекламованого автора!)складну вато…

Перед тим, як дати вам,шановні, випереджальне завдання, я застерігала словами Сократа: «Поезія за своєю природою загадкова й не розкривається першому стрічному», наводила відомий вислів: «Поезія потребує більшої роботи думки, ніж проза».  Сьогодні я вислухаю всі ваші міркування й відкриття. Слово вам.

Учень І: Я читав вірші С.Жадана. Цього автора представляти не треба.   Українець у творах С.Жадана постає безробітним, часто нетверезим, іноді з кримінальним минулим. Хочу зачитати уривок з циклу «Переваги окупаційного режиму». Вже назва твору прозоро свідчить про те, що поет не вважає Україну демократичною державою.

                         Сколовши босі ноги об стерню

                        старенький Перебендя коло тину

                       ячить собі,що, скурвившись на пню,

                       лукаві діти в цю лиху годину

                       забули встид, просрали Україну,

                       забили на духовність і борню,

                       і взагалі творять якусь фігню.

 

Бідує місто. Кинувши фрезу                                                                       

робітники на заводському ганку

лаштують косяки, бузять бузу,

розводять спирт, заводять варшав’янку

і, втерши соплі та скупу сльозу, майовку перетворюють на п’янку.

Неприкаяним аутсайдером є й ліричний герой поезії С.Жадана «Гриби Донбасу». Перед нами постає «робітник колишнього насосного цеху,мужик, потріпаний алкоголізмом», «еліта пролетаріату». Він розповідає випадковому знайомому про своє нехитре життя: безробіття, робота не за професією: вирощує гриби в цеху, постійна боротьба за виживання. Його монолог звучить болісно й правдиво:

Ми залишились на цій землі,щоби нашим дітям недалеко було ходити на наші могили.                                                                                                                                     

Це наш острів свободи,                                                                                                    

розширена свідомість  сільського господарства.

Слід відзначити, що,за Жаданом, в Україні не затишно ні молоді, ні старим. Мене зворушив вірш «Мій старий», що побудований у формі діалогу між сином і померлим батьком. Батько говорить про речі, які викликають страх  і відчай.

                       В тебе немає,малий, ні спадщини, ні країни,

                      І всі твої друзі,малий, згорять,мов комети.

                      Блукатимете,як цигани, зникнете,як караїми.

                     Раз уже все пропало, спробуй хоча б нормально померти.

                     Не дивно,що в сина з’являються невтішні думки

                      Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.

                      Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

 

Герої Жадана відкриті до спілкування,але слухати їх особливо нікому, хіба що випадковим знайомим. Сповіддю звучить і вірш С.Жадана «Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат?» Перед нами стріляний горобець: бандит з великим стажем. Він «палив кооперативи»,завозив контрабанду, «купував губернаторів», крав гроші з банкомату, «топив кораблі». Через його біографію можна простежити перекоси в діяльності влади.

УченьІІ:  Безробітні українці з провінції, про яких говорив мій попередник, змушені шукати роботи  в місті. Не всі звикають до шаленого ритму міста, дуже часто заробітчани просто отримують важку психологічну травму. Я хочу прочитати вірш молодої авторки Ірини Шувалової «Про тісне місто».  Ця поезія дуже вразила мене.

                             Маленька істотка

                             Уплигнула в місто,

                            Неначе в чужу

                           та ворожу стихію.

                           А вмерти -нема де,

                           А дихати -тісно,

                          А кожен будинок-

                          Мов камінь на шию.

 

                           Руків’я дерев

                          Мітять замкнені двері,

                           Рукава провулків

                          Тісні до нестями.

                          Блукає істотка

                        У замкненій сфері

 

А часом,під ковдрою, 

Хоче до мами.

А місто ж не пустить,

А місто – зламає.

В крові, як наркотик,

Породить потребу.

В ворожій стихії

Істотка блукає

І тоскно,і млосно

Вдивляється в небо.

Перегук думок ми знаходимо й у Ю.-В.Мусаковської: «Це місто не світ, а зуміло мене піймати» та в Катерини Калитко. Щодо Катерини Калитко, то хочу прочитати  уривок з вірша  «Наші жалі великі»

                         Наші жалі великі. Наші міста малі.

                         Нашим жалям затісно. Вони, неначе пухлини,

                        Метастазують всюди. І до тремту колін,

                        До лоскоту під лопаткою хочеться бігти.

Учень ІІІ:  Справді, сільській молоді нелегко: або їдь до чужого по духу міста, або лишайся в селі й живи з того, що виростиш та продаси за безцінь. Незатишне сільське  життя змальовує Ігор Павлюк у вірші «Село ХХІ. Глибинка»

                                 Стареньке світло місяця над ставом.

                                 Ідилія природи – не людей.

                                 Два п’яниці … некошена отава.

 

                                Задрипані дітиська де-не-де.

 

                               Всі вільні тут…як риба на асфальті.

                             Нема ні клубу, ні веселих свят…

                             Лиш чорноротий піп фальшивим альтом

                            Благословляє сивих немовлят.

Я б порадив усім прочитати поетичний цикл І.Павлюка «Україна в диму».Складно читати подібні твори для психіки, але необхідно, щоб аналізувати ситуацію в державі. Собі до записника я виписав рядки того ж автора «Провінція – /Звідки їдуть найкращі жінки /До Гондурасу чи Сербії». На мій погляд, і українське місто, і українське село – вони провінційні. Великої різниці між ними немає.

Учениця ІV: Я згодна з моїм однокласником. Провінційність українця є і в тому, що він не знає й не шанує рідної культури, а натомість намагається продемонструвати обізнаність у світовій. Українці, без перебільшення, мають щенячий захват, коли йдеться про Європу чи Америку. Я хочу зачитати вірш Т.Федюка «Від’їзд. Парк Шевченка»

                                          Що ж, прощавай, південне місто,

                                          Із бульварами своїми,

                                         Де з потертих постаментів

                                         В море дивляться герої…

                                         Дерибаси, Деволани

                                         Разом з Дюками своїми –

                                          Хто тут рідний,

                                          Хто засвітить

                                         Свічку сиву край душі?

 

                                  Тож прощай. Пройду востаннє,

                                   Уперед простягши руки,

                                    Я осліп від цих будинків

                                   І від сліпоти прозрів.

                                   А повз мене і крізь мене

                                  Пропливають плавно Дюки,

                                    Де не глянеш – Дюки, Дюки...

                                      І немає Федюків.

Провінційність українця виявляється й у ставленні  до рідної мови. Зачитаю уривок з вірша Катерини Каранди «Україна. Ескіз»

                                            Україна…

                                           Мальви за парканом.

                                           На паркані – всім вже звичне слово.

                                           Поміж матів іноді вставляєм

                                           те, що залишилося від мови.

Цитуючи того ж І.Павлюка, можна сказати: «Здається настало: Дніпро «забазарив» до «кручі»».

Учениця V: Справді, культури нам дуже бракує. У П.Вольвача є вірш, де йдеться про те, як оператор вихоплює камерою обличчя українців. Ці обличчя  не назвеш інтелектуальними чи одухотвореними

                                         Колян, Толян – такий ось крупний плян.

                                         Хитаються обличчя громадян,

                                         Тверезих, збройних, ні – то вже деталі

                                         На тлі в асфальт закроєних полів,

                                         Із язичками нецензурних слів,

 

                     В барокових димах «Запоріжсталі»,

                     За ними – ще. І далі, далі, далі…

Хоча мене турбує інша проблема. Медичні послуги в Україні дуже дорогі. Тисячі дітей помирають від онкохвороб. Держава лишається осторонь. Уявіть собі розпач батьків і їх «любов» до вітчизни, яка кинула напризволяще. Українець сьогодні незахищений державою. 

Мене вразив вірш А. Малігон «Дітям із чорними реквізитами». Лірична героїня задається питанням: «Цікаво, а що їм сниться,дітям із чорними реквізитами,/ дітям без ваги і волосся?» Вона спостерігає, як «лікар творить діагнози. Творить дива значно рідше. Одначе на два множить кожен хабар».

Учениця VI: На продовження щойно сказаного хочу зачитати вірш Ю.Купіч «Хочу»

                       Їздять Парижами,Лондонами,

                      У автобусах розпусним Амстердамом.

                      Я їм заздрю, а потім, втомлена,

                     Повертаюсь до хворої мами.

 

                      Що їй Праги, Києви,Кракови?

                     Що їй сонце в вікні морозному?

                     Від системи краплю за краплею

                     Життя отримує дозами.

                   

                     Що їй радощі? Що мені усміхи,

                     Туристичних уражень враження?

                      Рідна, мила,для мене успіхом

 

                    Буде слово,тобою сказане.

 

                     Хоч імя згадай, моє сонечко,

                     Опромінене і поголене.

                     Погукай мене стиха: «Донечко»,

                      Поцілуй мене стиха голосом.

                              

Учень 7:  Ситуація в нашій країні справді критична. Складно  лишатися осторонь, не пропускати  побачене й почуте через власне серце. Хочу навести вірш Г.Крук «Фільтруй базар, поезіє»

                            ось уже скільки років шукаю слово,

                           яке пасувало б для цієї в тобі діри,

                          для цих пустирів з котлованами,

                          порожніми до пори,

                          для цих бур’янів, що глушать недоглянуті голоси дітвори,

                         для цих тіток, що істерично викрикують:

                        «ще мені тут поговори!»,

                          для цього хлопчика з ДЦП,

                          що знуджено дивиться на усе це згори,

                           а слово ніяк не знаходиться,

                           нема таких слів, нема таких рим,

                          залізобетонні конструкції совка у підкірці,

                            не ножичком поверх кори,                                                                                            

 

                                бо що ти можеш їм протиставити

                               проти їхніх ракових біломорів і прим,

                                проти їхніх жінок,

                                що пройшли пергідроль і шкрябанки,

                                 рим і крим,

                                проти їхнього життєвого досвіду в цій дірі постаріти,

                               а точніше – народитися відразу старим,

                               так що – фільтруй базар, поезіє, накладай грим.

Учитель: Шановні, але ж нам далі жити в цій країні.  «Безвір’я не повнить душі»,- говорила І.Жиленко. Як рятуватися,з чим у серці жити? Які думки маєте з цього приводу?

УченьVIII: Як на мене, сучасному українцеві необхідно  перестати бути посудиною для чужих думок. У Г.Крук є чудові рядки

                           сказати собі, якомога чесніше,

                           так, ніби нема уже чого втрачати:

                          ми надто довго жили, покладаючись на інших,

                         як книжка пише,як люди скажуть,

                        ми надто звикли до цих вишиваних гамівних сорочок,

                       до цих пишних церковно – гастрономічних обрядів,

                      до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.

 

                          сказати собі чітко:

                         не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,

                       не вистачить вояків,щоб по одному виходили в поле,

                       не вистачить поля,

 

      навіть китайок не вистачить,навезених із Китаю.

 

     сказати собі безжально,

    не ховаючись за плечі інших,

    не сягаючи щоразу по славу дідів та пам'ять героїв,

    як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,

     не втікаючи у тужливу пісню,

 

       сказати собі:

      я – остання буква абетки,без якої мене не буде,

      я – остання територія,

      я – те,чого я не можу зректися,

      я – тесля колоди у власному оці,

       я не мушу тесати із неї хреста,якщо я не хочу,

      я не можу віддати того,що мені не належить,

      я належу до цього народу,я – цей народ,

     я не хочу,щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,

      отже, я починаю від себе –

       я розорюю межі

       я – ми, я – ми, ями.

                                   

V  Підсумки  уроку (вправа на рефлексію)

Наш урок,шановні,добігає кінця. Звичайно, на вас не чекає за вікнами  нова гармонійна реальність, проте, переконана, ці поетичні читання дечому вас навчили. Чому саме?

Орієнтовні відповіді учнів:

Ми відчули себе спільнотою критично мислячих людей.
Ми прийшли до думки, що кожен із нас може щось зробити для України.
Ми збагнули, що в часи, «коли кохання й розпач оптом», необхідно лишатися індивідуальністю,щосили працювати над собою.
Ми познайомилися з творчістю молодих поетів, які переймаються долею Батьківщини. Пам”ятаєте Павлюкове: «Просто душно поетам без душ»?
Мені на думку прийшли слова Ф.Ранєвської «Плисти брасом в унітазі більше не можу». Можливо грубувато, але скажу: ми народ, який уміє плавати брасом в унітазі, і не  лише плавати, але й досягати висот.

Учитель: Завершимо нашу  зустріч словами вже згадуваної Л.Костенко

                                Усі народи. А відтак і мій

                                у чомусь винні, скоївши й не скоївши,

                                як винен той Варфоломій за те

                                Варфоломіївське побоїще.

                                О горе нам! Я вже як ті пророки,

                                Що часом божеволіють з жалю.

                                 Я знаю свій народ, кляну його пороки,

                                 Але за нього Господа молю.

VІ Домашнє завдання. Написати відгук на пісню (сл..Н.Ліщинської) «Пластилінова країна»


Теги: поезія, жадан, Антипова Л.М.
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 146/14


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar