| Головна » Українська література |
Мета: Навчальна - ознайомити з творчістю Ірини Жиленко, допомогти усвідомити ідейно-художню цінність її творів, зокрема з твором - «Homo feriens»; Розвивальна - розвивати навички виразного та усвідомленого читання, коментування змісту творів; Виховна - виховувати вміння бачити красу навколо, цінувати доброту, дружбу Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу Методи і прийоми: слово вчителя, технологія «Незакінчене речення», робота в парах, бліц-інтерв’ю, експрес –завдання, безпрограшна лотерея, самостійне читання, виразне читання, Гра «Чи віриш ти…», гра «Чи справді так», проблемні питання, бесіда Обладнання: Портрет письменниці, збірки її творів, ілюстрації до творів
Перебіг уроку І. Організаційний момент. Повідомлення теми і мети уроку. ІІ. Мотивація навчальної діяльності 1. Слово вчителя. Сьогодні ми познайомимось із сучасною поетесою Іриною Жиленко, її творами та обміняємось враженнями про почуте. Спочатку, прослухаємо короткі біографічні дані і спробуємо запам’ятати основні віхи її життя і творчості, виконуючи певні завдання. (Поетеса І. Жиленко народилася 28 квітня 1941 року в Києві. Дитинство було важким: після війни доводилось учитись: після війни доводилось учитись і працювати водночас, рано втратила батьків. Свій перший вірш написала у 8 років. Але вона хотіла вчитися і пішла на заочне відділення філологічного факультету Київського університету імені Т.Шевченка. (Перегляд слайдів 3-6) Перша збірка віршів «Соло на сольфі » вийшла у 1965 році. На цей час вона - автор близько дванадцяти книг. (Слайд 5) Варто звернути увагу на те, що Ірина Жиленко охоче пише для дітей. Можливо , це тому, що деякий час вона працювала вихователькою в дитячому садку. У творчому доробку багато поезій для дітей. Пише поетеса й для дорослих. Її творчість оцінена високими нагородами. Вона лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка та премії В. Сосюри.) Слово вчителя. Отже, ми ознайомились з її біографією. Тепер спробуємо запам’ятати і відтворити її в пам’яті, а в цьому нам допоможе наступне завдання. Технологія «Незакінчене речення» Ірина Жиленко – це…(українська поетеса);
III. Опрацювання навчального матеріалу Слово вчителя. У доробку Ірини Жиленко дуже багато віршів, з якими ви знайомилися в молодших класах. Сьогодні ж ми з вами поговоримо про неї, як про письменницю, і згадаємо її повість, яка вийшла нещодавно з такою життєствердною назвою, – «Homo feriens», або ж «Людина, яка святкує. Але «Homo feriens» таки не про святкування. Точніше, не лише про нього. Зрештою, це і не докладна та послідовна автобіографія Ірини Жиленко, як можна було би сподіватися від тексту на майже вісімсот сторінок. А насамперед – це книжка про покоління, з якого вийшла авторка (хоч і була трохи молодшою за своє оточення), і про всю ту епоху, аж надто переобтяжену нині і позитивними, і негативними міфами. Епоху, що з кожним роком стає фактом щораз дальшого минулого. Й не тільки літературного. Отож «Homo feriens» – про шістдесятників: як їх бачила Ірина Жиленко ще наприкінці 1950-х – початку 1960-х, коли все тільки починалося, а самого поняття «шістдесятник» іще, по суті, й не існувало, і як разом із нею вони змінювалися упродовж десятиліть, – аж до літа 2007-го, коли було поставлено крапку вже в останньому розділі. Компонуючи книжку, авторка свідомо не дотримувалася хронологічної послідовності у відтворенні подій, надавши перевагу вільним переходам між різними періодами власного минулого й «сучасного». Та, скомпоновані в суцільний текст, частини вибудовуються в цілісну фабулу, а сама книжка врешті-решт виявляється однією з наймасштабніших нині приватних версій українського шістдесятництва.
Метод «Чи віриш ти» - Чи віриш ти, що у доробку Ірини Жиленко дуже багато віршів? - Чи віриш ти, що Ірина Жиленко – це сучасна поетеса? - Чи віриш ти, що вона лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка та - премії В. Сосюри? - Чи віриш ти, що в цьому творі І.Жиленко писала про війну? - Чи віриш ти, що книга «Homo feriens» є автобіографічною? - Чи віриш ти, що компонуючи книжку, авторка свідомо не дотримувалася хронологічної послідовності подій? - Чи віриш ти скомпоновані в суцільний текст, частини вибудовуються в цілісну фабулу? - Чи віриш ти, що сама книжка врешті-решт виявляється однією з наймасштабніших нині приватних версій українського шістдесятництва?
Слово вчителя. Молодці, ви впорались з завданням. Вона все ж не ідеалізує ані свого середовища, ані, тим паче, вчинків живих людей, ані, зрештою, не говорить про шістдесятництво загалом як про виняткове мистецьке явище, й сама погоджується, що закиди окремим літераторам в «ортодоксальності» чи, скажімо, «малоосвіченості» не зовсім позбавлені сенсу. Але, згадуючи про історичні обставини, в яких вони жили й формувалися, пише авторка далі, «іншими ми бути не могли».
Проблемне питання: - Як ви вважаєте, чому авторка обрала саме таку назву? Чи доцільна вона? (Обговорення проблемного питання групами. Представлення своїх власних тверджень).
Слово вчителя
У «Homo Feriens» є й кілька наскрізних сюжетних ліній. Одна з них – чи не головна – це ледь не у джейн-остінівській традиції виписана історія кохання й подружнього життя Ірини Жиленко та Володимира Дрозда: від уже згадуваного моменту першого знайомства в СПУ і аж до смерті чоловіка 2003 року, що назавжди розділила світ дружини на «до» і «після».
І в цьому сюжеті цілком осібне місце займає їхнє листування: цілих три роки (1963–1966) майже щоденних листів, доки Дрозд відбував примусову службу, залишивши в Києві самотню, а певний час і бездомну, Ірину Жиленко.
Іще один наскрізний сюжет мемуарів Ірини Жиленко – це Київ. «Homo Feriens» – дуже київська книжка, і в цьому – її особливий шарм. Будучи киянкою за походженням, авторка з великою любов’ю пише про місто, в якому провела переважну більшість свого життя і яке (на цьому вона не раз наголошує) не проміняла б на жодне інше.
Ось хоча б оця невелика «ода» світові дитячих спогадів: «О затишок старих київських дворів з лавами і голубниками, з дерев’яними верандами, мансардами, зі сходинками між кімнатами, з галереями і драбинами «чорних ходів»! О густі палісади – як продовження осель, ледь прикриті липами і бузками, а тому – такі таємні і затишні! Столи з самоварами, гамаки, табуретки, іграшки, швейні машинки «зінґер», керогази, жаріючі вугіллям праски. Зараз, коли цей світ в моїй пам’яті вже розмивається туманцем забуття, – він особливо прекрасний». Є також і своєрідна хроніка вибраних міських подій: Куренівська трагедія 1961 року (коли прорвало греблю, й Куренівку та частину Подолу було залито болотними потоками); руйнування старого єврейського цвинтаря, на місці якого влада вирішила розбити парк (моторошна картинка, як «старі-престарі євреї, переважно – жінки, в автобусах перевозять кістки покійних на інші цвинтарі»); реконструкція Бесарабки і поява підземних переходів у центрі («ніби Київ розростається вглиб»); післячорнобильські страхи столичних мешканців щодо можливої евакуації. Таких колоритних епізодів із різних часів, які й творять живу історію міста, можна навести ще чимало.
Й нарешті про головне – святкування. Що ж, зрештою, з ним? Адже не випадково Ірина Жиленко дала таку назву своїй книжці. І, мабуть, не випадково назвала себе «людиною, що святкує». І в «Homo Feriens» таки не бракує відповідних за настроєм пасажів, написаних у типово шістдесятницькій напівафористичній манері: «Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя. Радісне не “тому що”, а “незважаючи на”». Або ж інше, іронічно-самокритичне: «Поетеса я, можливо, і слабенька, зате радісна людиночка – на всі сто!!! Заздрісники, заздріть!». Чи нарешті таке: «Я інша. Гедоністка й естетка. Мої очі тануть від краси світу Божого, як дві крижинки в золотому вині. Слух, зір, дотик, нюх – усе функціонує гостро і наркотично допінгує».
Бесіда за питаннями: Які наскрізні лінії є у книзі І.Жиленко «Homo Feriens»?
Гра «Чи справді так…» (за біографією І.Жиленко один з учнів отримав індивідуальне домашнє завдання - скласти 6 питань, які починаються словами «Чи віриш ти…». Учень проводить гру в усній формі).
III. Опрацювання навчального матеріалу . 2. Читання уривків повісті: «Як я скучила за ним! Скільки зібралося на душі не розказаного йому. Ми ще так неймовірно, гостро і пристрасно потрібні одне одному і нашим дітям. "Які ми рідні з тобою. Правда, гарне слово — рідні?" — писав він у листі. А час тече, час, який не вільний уже над Володею, але жорстоко ще волочить мене кам'янистим річищем життя.» На столі завалявся папірець з написом: "Озираюсь, і кожна мить, як вічність..." Вже мені нічого не залишилося, як озиратися на наше прекрасне життя, в якому кожна мить для мене розгортається у вічність. І Володя, пишучи "Острів у Вічності" теж озирався. Нам є на що озиратися. Ми були щасливі в наших творчих днях, у взаємній любові, у дітях, у друзях і у читачах (хоч це був далеко не "масовий" читач). Сьогодні по телевізору якийсь пастир душ людських відповідав на питання віруючих. І відповідав дубово. На питання: "Чому скам'яніла, озирнувшись, дружина Лота?" — відповів: тому, мовляв, що Господь засуджує "озирання назад", треба, мовляв, дивитися вперед і дбати тільки про те, що попереду. З точки зору християнської догми, так воно, мабуть, і с. Забудь сім'ю свою... Забудь життя земне ради небесного. Як все нещадно і просто. Ніде на світі вже немає Володимира Дрозда, а каштани цвітуть, і люди живуть-поживають, чубляться — і при владі, і у Спілці письменників. Життя триває, і Ірина Жиленко слухає класичну музику і пише щоденник — як це робила все своє життя. В якусь мить не стане й Ірини Жиленко. А каштани цвістимуть, і людоньки житимуть. Так просто і нещадимо. Люди про це воліють не думати, поки не втратять найріднішу людину на світі (частину себе), а, отже, зазирнуть смерті у страшне її обличчя Медузи горгони — і скам'яніють од жаху, безнадії, безсилля... І все вже бачиться крізь смерть, оповите смертю. Скрізь проблискує ота коса... І краса світу, отруєна смертю, не тішить, а терзає. Можна прожити велике життя (як я), і не мати жодної уяви, як це не-стерп-но – оцей безнадійний, безпросвітний біль за тим, хто пішов, проживши з гобою понад чотири десятиріччя. Цього не може знести ні душа, ні тіло. Оця страшна, розкрита рана свіжої втрати (перші місяці) — в ній є щось сокровенно-сектантське. Цей біль може збагнути лише "посвячений". Та й то не кожен, бо й біль у різних людей болить по-різному…
Бесіда - Про кого пише Ірина Жиленко у цьому уривку?? Яка це сюжетна лінія? (Пише про свого чоловіка – Володимира Дрозда); - Чи вразив вас чимось цей уривок? - Що ви побачили, почули, відчули, прочитавши уривок? - Які образи є в повісті? - Чим можна пояснити такий настрій І.Жиленко? - Чому героїня повісті вирішила присвятити таку велику частину свого твору саме В.Дрозду? Лише з почуття кохання?
IV. Контроль і самоперевірка знань 1. Безпрограшна лотерея ( учні обирають об’єкт дослідження за рядами) Охарактеризувати художні засоби, що вживаються у повісті І.Жиленко. Робота над прочитаним. 1. Переказати прочитане. 2. Визначити тему та ідею уривку 3. Визначити групи художніх засобів, ужитих у повісті.
Блиц-інтерв’ю. (Учитель з уявним мікрофоном у руці задає всім однакові запитання) -Що таке «Homo Feriens»? -Чи про святкування тут йде мова? - Чому І.Жиленко говорить про те, що вона вдячна долі за те, що її обминули спокуси вульгарного споживацтва ? (тому що в неї залишилось просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя.)
Експрес-завдання. (За 5-7 хвилин придумати ілюстрацію до уривку,прочитаного у класі).
Міні-виставка творчих робіт учнів. Короткі коментарі. V. Рефлексія та оцінювання А) взаємооцінка роботи в парах; Б) озвучення очікуваних результатів (речення, записане на початку уроку). Технологія «Незакінчене речення». « Ознайомившись з творчістю І.Жиленко, я зрозумів…., відчув…., подумав…. VІ. Домашнє завдання (записане на дошці заздалегідь) - Скласти кросворд за творами І.Жиленко; - Написати твір-мініатюру «Що врятує сучасний світ?»
Схожі навчальні матеріали: | ||||||
| Всього коментарів: 0 | |