Головна » Українська література

Дмитро Луценко - людина, поет-лірик, поет-пісняр

Мета: ознайомити учнів з творчістю письменника-земляка, розвивати творчу уяву, вміння аналізувати поезії, вчити використовувати здобуті знання і вміння у практичній діяльності у повсякденному житті для усвідомлення ролі української літератури як духовної, моральної, культурної цінності народу; закріпити вивчене про лірику; удосконалювати здатність учнів розуміти чужі і продукувати власні висловлювання відповідно до мети та умов спілкування.

Обладнання:портрет письменника, фотографії, виставка творів . Луценка, картки з біографічною довідкою, мультимедійна дошка.

Тема, епіграф на мультимедійній дошці.

Усе любов’ю зміряне до дна

                                                  Д. Луценко

Вчитель.              -Доброго дня, добра людино!

                            Так щиро і рідно міг привітатися із усіх знаних мені на землі людей тільки один чоловік – незабутній Дмитро Омелянович Луценко, - згадує Ярема Гоян, директор видавництва «Веселка».

Дозвольте і мені привітатися з вами саме так. Доброго дня добрі люди! Щиро вітаю дорогих гостей і вас, мої любі, на уроці, присвяченому творчості Дмитра Луценка.

Хто не знає його, автора популярних улюблених пісень: «Хата моя, біла хата…», «Мамина вишня», «Києве мій». Але мало хто знає його як неперевершеного, глибокого лірика, ніжного і трепетного, як яблунева пелюстка в росі.

Синій кінь любистколвої ночі                                                     

Залишив зачаєні сліди…                                                                                 

Я любив твої озерні очі,                                                                    

Повні тайн та смутку, як світи…                                                                 

Ти була і горда, як царівна,                                                                 

І лякливо-трепетна, як лань,                                                                 

І душа, як молодість наївна,                                                                  

Лебеділа щастям ожидань.

Загляньмо у його «Криницю Кохання» і ми відчуємо, як нуртують незамулені джерела Луценківської, тільки йому одному притаманної лірики. Припадімо до цього життєдайного джерела, бо тут «усе любов’ю зміряне до дна ».

Хай же ця любов передається й нам, бережімо те, що так дорого далось поетові!

(Демонструю слайди із зображенням СШ №197 та шкільного музею)

До сьогоднішнього уроку готувалися всі учні класу. Знайомилися з біографією поета, відвідали музей Дмитра Омеляновича Луценка, який обладнали старанні руки вчителів та учнів школи №197. Читали, читали поезії Дмитра Омеляновича. Я прохала вивчити одну поезію, яка по справжньому зворушила вас, змусила задуматись, пройнятися настроєм хвилюючих рядків. Хто зважиться першим поділитися з нами своїми роздумами?

І учень.     Мені пригадується крилатий вислів Льва Миколайовича Толстого, що для справжнього художнього твору потрібні тільки три речі: це щирість, щирість і щирість. Коли знайомився з поезіями збірки «Усе любов’ю зміряне до дна», вирішив зупинити свій вибір саме на поезії «Моя біографія». На мою думку, саме вона є по-справжньому щирою розповіддю автора про своє життя. Без прикрас, без надуманості. (Учень читає вірш «Моя біографія»).

ІІ учень.    Читає поезію «Я не святий» і аргументує свій вибір.

Учениця декламує поезію «Спадщина» і пояснює, чому саме ця поезія найбільше їй сподобалась, які асоціації викликає слово «спадщина», які загальнолюдські цінності притаманні кожній порядній особистості.

ІV учень.   Не май сто карбованців, а май сто друзів. По-моєму, під таким дивізом жив Дмитро Омелянович. До людей і друзів своїх мав особливе, незрадливе ставлення, оповите сильною аурою закоханого серця його. Йому пощастило поспілкуватися з людьми виняткової внутрішньої краси, які можуть бути взірцем справжньої чоловічої дружби, яка йде не до вигоди (а що з того матиму), а від внутрішньої потреби, від щедрості та багатства душі. І літа таку дружбу випробують на міцність. У багатьох вона розсипається. Не витримує. Отже, не справжня. Друзі допомагали сім’ї  Дмитра Омеляновича пережити важкі життєві випробування. Після смерті донечки цілий рік кожного вечора хтось із друзів обов’язково бував у домі Луценків. А скільки часу доводилось лікуватись, адже Дмитро Омелянович – інвалід ІІ групи після контузії, яку отримав 8 травня 1944р., - 8 інфарктів переніс, а вижити допомогли друзі. Своїм віршем «Бережіть друзів» він заповідає нам вчитися дружити і берегти друзів (читає поезію).

Учень.       З жовтня сорок другого року Дмитро Омелянович уже воював у складі частин Центрального 1-го Українського, 1-го Білоруського фронтів. Пройшов священними шляхами до світлого дня Перемоги. А на папір просилися рядки саме про тих солдатів, молодих юнаків, своїх друзів, яким би жити і працювати, а їх могили залишились на шляхах наступу і відступу військ. Усім єством відчував митець страждання і біль матерів, які виплекали синів і не встигли ще на них надивитися, як довелося віддати, щоб кинути їх у криваву прірву війни. Мене особливо хвилюють поезії про війну. Ось чому я прочитаю вірш на воєнну тематику.           Читає вірш «Фронтовики»

(На мультимедійній дошці демонструється слайд, який відповідає змісту поезії)

 (Вчитель підсумовує сказане учнями).

Вчитель.   Що нам дає вивчення літератури рідного краю?

(Учні висловлюють свої думки).

Вчитель.   Як я вже говорила на початку уроку, Дмитро Омелянович більш знаний як поет-пісняр. У чому ж полягає секрет його пісенної творчості?!

Таємниця пісенної творчості криється не в галасливому, як нині повторенні кількох загальновідомих слів-штампів про кохання чи розлуку, а в правдивому емоційному, психологічно виваженому розкритті душевного тепла людини, її невмирущого прагнення до справедливості, тяги до рідної землі, чуйної матері, затишної домівки, яка найбільш запам’ятовується і гріє душу спогадами про дитинство, перше кохання, вечорові пісні юнаків та дівчат, мелодії яких закарбувались у пам'яті на все життя.

Тим-то Дмитро Омелянович, як він про це сам написав у автобіографічному вірші «Кузня»,  й визначив вплив пісенного слова, як радив коваль Онисько:

Складать пісні -                                                                                       То, сину, мудре діло…                                                                                 Ти слово куй, як я гарячу сталь,                                                              Щоб серце в ньому плакало й раділо,                                                      Дівчатам – ніжне,                                                                                    Хлопцям – крем’яне,                                                                              Тверде і гостре, як дамаська криця,                                                      Тоді тебе народ і пом’яне,                                                                     Тоді і пісня людям знадобиться…

Пісенний засів Дмитра Луценка став окрасою репертуару не лише відомих професійних майстрів, а й численної армії самодіяльних митців.

А починав засів, тепер розмаїтої ниви поет ще в роки грізної Вітчизняної війни. Тоді, від’їжджаючи на фронт, молодий солдат написав пристрасні поезії «За батьківщину» та «Пісню кіннотників» і подарував їх корифею української музики Левку Миколайовичу Ревуцькому, який своєю прекрасною музикою ніби благословив поета на славний шлях співдружби двох довічних сестер – поезії і музики.

Минули роки…

І зараз просто неможливо уявити собі скарбницю нашої сучасної української пісні без творів Дмитра Омеляновича Луценка.

Самовідданий син свого рідного села, Д. Луценко уявив собі Україну в образі матері – неньки і священної мадонни і пишної квітки планети Земля.

Пісню «Україна, любов моя» виконують дівчата 10-Б класу.

Слова Д. Луценка, а музику написав І. Шамо. (Звучить пісня).

Вчитель.   Творча доля зріднила Дмитра Омеляновича з Анатолієм Пашкевичем, одну за одною створюють вони цілу низку талановитих пісенних перлин. Серед них і пісня «Мамина вишня». Як народилась вона?

Учениця.   Ось як про народження пісні говорив сам автор: «Я так ніжно кохав свою дорогу матусю! Щоразу, коли згадую її гірку долю, в мене в душі щось перевертається. Про матерів написано багато гарних пісень. По-моєму неперевершений тут Андрій Малишко. Мені з композитором Анатолієм Пашкевичем захотілося створити свою, оригінальну. Але як же її такою зробиш, коли, здається, всі найкращі слова про матерів уже написані й виспівані? В довгих творчих муках народилася-таки наша, не подібна до інших, «Мамина вишня».

(Звучить запис пісні у виконанні Р. Кириченко)

Вчитель.   А зараз прозвучить пісня, яка стала своєрідною музичною візитною карткою столиці. Видзвонюється мелодія на годинниковій вежі на майдані Незалежності через кожну годину, та по міському радіо звучать її позивні.

Вона називається…      

Учні.                   «Києве мій»

Вчитель.   Яка ж історія створення цієї пісні?

(Розповідь учня ілюструється)

Учень.       Пісня «Києве мій» народилася зовсім несподівано. Дмитро Омелянович та Юрій Гуляєв йшли весняним Хрещатиком. Про щось гомоніли. Якоїсь миті їх прикував дивовижної краси колір. То на клумбах розквітали, палахкотіли канни – красиві багряні квіти. Замилувавшись, Юрій Гуляєв звернувся до Дмитра Луценка з такими словами: «Ви – поет, ви можете перелити оцю красу в слова, а музика знайдеться. Напишіть мені пісню про канни – рідкісні квіти…». Експромтом спалахнули рядки: «В очі дивляться канни…» Замовлення поет прийняв. Щоб дужче надихнутися враженнями, вийшов на Володимирську гірку. Перед ним в усій красі постало справжнісіньке зелене море, яке вигравало ніжними хвилями. Того ж вечора були написані слова:

Грає море зелене,                                                                                            Тихий день догора,                                                                                 Дорогими для мене                                                                                Стали схили Дніпра.

Досить легко написав і другий куплет, і третій. А ось з приспівом не виходило ніяк. Пройшов місяць, а приспіву не було.

Коли це одного разу автор побачив на Хрещатику двоє молодят. Хлопець намагався заглянути в очі своїй коханій і все промовляв: «Ну, як тебе, таку красуню, та й не любити?!» Ці слова й перелились у приспів:

Вечорів оксамити –                                                                                Мов щастя прибій…                                                                               Як тебе не любити, Києве мій!

Гуляєв був найпершим і, либонь, найкращим виконавцем цього твору. Він же порадив композиторові маршовий темп змінити на вальсовий, щоб пісня краще лягала на його голос…»

(Пісня звучить у виконанні Ю. Гуляєва)        

(Мультимедійна дошка. Демонструю слайди із зображенням пір року)                                                   

Вчитель.   Рік має чотири пори. Життя людини теж можна поділити на чотири частинки. Весна – народження людини, раннє дитинство; літо – найкращі роки – юність; а життєва осінь – це зрілість, зима – це заметіль сивого волосся, візерунків, які життя залишає на обличчі людей і мудрість. Саме про цю життєву осінь йдеться в пісні «Осіннє золото». Яка ж доля цієї пісні?

Учень.       Вірш «Осіннє золото» автор писав на замовлення. Театр імені Івана Франка готував виставу «Пора жовтого листя» Миколи Зарудного. Треба було написати кілька пісень, зокрема й цю, яку мав виконувати п’ятдесятирічний герой. Автор уявив себе на його місці, бо вже вступив в осінню пору віку свого. У цій пісні Дмитро Омелянович (як він про це сам говорив) освідчувався в коханні своїй дружині, просто людям. І те, що вона вдалася, це – від переболеного і пережитого і автором слів, і композитором Ігорем Шамо, і першим виконавцем Олександром Таранцем.  (Звучить запис пісні «Осіннє золото»)

Вчитель.   Пісні прозвучали. Ось так молодо і пісенно, поет переступав поріг і приносив з собою добрий настрій і бальзам на чиюсь зболену душу, хоч самого душа не раз тяжко боліла, та людям не показував, щоб їм не боліло. Розгортав біленькі аркуші з надрукованими на машинці віршами, а часто й списані від руки рівним розмашистим почерком, сідав біля столу і починав читати вголос свої нові поезії. Голос його звучав упевнено й красиво, сповнений багатством тонів і напівтонів, як музика. Він умів читати свої власні поезії, як мало хто з поетів, умів виспівати кожне слово, як пісню, донести до людей таіну душі, а з словом, дорогим, як дитя, віддати людям і свою душу.

(Звучить запис вірша «Народе мій» у виконанні автора)

Заключне слово чителя.     Дмитро Омелянович залишив нам у спадок добірні зерна поезії, яким проростати ще через десятиліття, а то й цілі століття.

У них є майбутнє, є безсмертя, є вічність.


Теги: Прокопенко С.В., Луценко
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 673/26


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar