Головна » Українська література

Де шукати мені долі кращої, крім землі, де лежать мої пращури? (за поезією Бориса Мозолевського)

Запропонований  урок – це пошукова робота, творче осмислення учнями виучуваного матеріалу, знайомство з непересічною особистістю поета-археолога Бориса Мозолевського, який народився на Миколаївщині, виховання любові до рідного слова, історії свого народу. Під час уроку використовуються   дослідження, виразне читання поезій з елементами аналізу, усні виступи учнів.

Тема уроку є актуальною, а вибрані форми і методи роботи зацікавлюють дітей, викликають бажання вчитися, дають змогу осмислено засвоювати нову інформацію, вдумливо та усвідомлено сприймати текст, розуміти задум автора, красу художнього слова. Тому він заслуговує широкого впровадження в педагогічну практику закладів освіти.

 

Тема:         «Де шукати мені долі кращої,

                   Крім землі, де лежать мої пращури?»

                   Урок літератури рідного краю за поезією Бориса Мозолевського.

               (слайд 1)

Мета: ознайомити учнів із життям і творчістю поета-археолога, викликати в них інтерес до творчої особистості «сина степу», його поезії, перейнятися його болями за долю рідної землі, виробляти навички аналізу поетичних творів, формувати національну свідомість, виховувати любов до рідного краю.

Обладнання: фотографія поета, золотої Пекторалі, мультимедійний проектор,        магнітофон, презентація.

Методи, прийоми і форми роботи: розповідь учителя, бесіда, виразне читання поезій, метод «Точка зору»

Тип уроку: оглядове вивчення теми

Форма уроку: інтегрований урок-презентація

 

Перебіг уроку

                                                                                     І в незатишному цім світі

                                                                                     Тим на землі щасливий я,

                                                                                    Що в золотому верховітті

                                                                                     Зоря лишилася й моя.

                                                                                              Б.Мозолевський

 

Групи учнів: І група – біографи

                      ІІ група – дослідники творчості

(групи отримали випереджальні завдання)

 

Учитель. Люблю тебе, гіркий мій степе,

                   Солончаки та полини!

                   Як раптом зможу жить без тебе,

                   Мене навіки прокляни.

Автор цього вірша був справжнім сином українського степу і справжньою людиною. Хоч його уже немає серед нас, та він живе у нашій пам’яті. Ви повинні знати його ім’я – це Борис Мозолевський.

Люди, які знали Бориса Миколайовича, говорили, що він був надзвичайно талановитим, і його ніби оберігали боги Скіфії. У ньому поєднувалися знання археолога-степовика з поетичним даром. Вони відкривали йому шлях в недоступний смертний світ, овіяний міфами і легендами скіфської давнини. Перегорнемо сторінки його життя. Отже, до вашої уваги  усний журнал «Штрихи до портрета Мозолевського» / слайд 2

Повідомлення «біографів»

Перша сторінка «Дитинство»

1 учень групи «біографи» Борис Миколайович належав до покоління, серце якого ще в пуп’янку переїхало жахливе колесо однієї з найстрашніших війн, покоління, якому не довелося знати своїх батьків. Вони були ще підлітками, але разом з мамами запряглися в плуга, щоб нагодувати і відродити країну. Дитинства у них не було, бо жили вони горем свого народу. І ці обставини спонукали їх дуже рано ставати на самостійний життєвий шлях.

Дитинство Бориса Мозолевського пройшло в с. Миколаївка Веселинівського району Миколаївської області, де хлопець народився 4 лютого 1936 р. в селянській родині. Народився він у степу. Із свого дитинства пам’ятає, як батько садовив його вечорами на плечі і ніс у степ: «Я, мабуть, тоді ще нічого не розумів, бо намагався вхопити рукою зірку, а тато сміявся тоді наді мною і казав: «Спочатку навчися ходити по землі, а потім будеш за зорі хапатися». Але батько загинув на війні, а дитинство Бориса теж було опалене нею.

«Освіта», так називається наступна (ІІ) сторінка журналу.

2 учень групи «біографи» Коли хлопцеві виповнилося 15 років, у нього почалося уже доросле життя. Закінчив сільську семирічку і вступив до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил. У той час Борис був запальним, романтичним юнаком, і його, звичайно, вабила професія льотчика, бо багато його ровесників, особливо у повоєнні роки, мріяли про неї. Старша Борисова сестра Клавдія Миколаївна згадувала, що мати казала: «Нехай іде, все одно його медична комісія не пропустить». Але, на диво, хлопця прийняли, і він навчався спочатку у спецшколі, а потім в авіаційному училищі. Але вже у 20 років Борис, який п’ять років марив небом, потрапив під скорочення за висновком медкомісії. Звичайно, це було ледве чи не трагедією. Хлопець приїхав до Києва, влаштувався на роботу кочегаром і став заочно вчитися на історико-філософському факультеті КДУ імені Т.Г.Шевченка, потім почав їздити до археологічних експедицій. А кочегарські університети навертали до невеселих думок. Борис-студент бачив розбіжність між гучними гаслами і реальним життям, і це заставило його дійти до такого невтішного висновку:

                                               Какими тропами

                                               Поднимались мы к безднам,

                                                                  срывались вниз,

                                               Чтоб однажды открылось,

                                                                  что был утопией

                                               Марксом выстраданный коммунизм.

У ті роки, коли переслідувалась жива думка, такі переконання вважалися крамольними. А вожді нації учили, що їхнє покоління житиме при комунізмі, всі нації зіллються в одну, тому треба позбавитися національних почуттів. Так поволі український хлопець почав забувати, звідки він родом, став думати і писати російською мовою. Але, як згадував поет, на нього зійшло провидіння, і він зрозумів, що пишучи вірші російською мовою, він зраджує мову матері. І ці думки вилились у такі рядки:

                                      Устав на ветру качаться

                                      И поняв, что жизнь – одна,

                                      Мальвы ко мне стучатся

                                      В синий проем окна.

                                      Оранжевые и рубиновые,

                                      Бордовые, как вино, -

                                      Как будто бы вся Украина

                                      Пришла под мое окно.

                                      И веки поднять нельзя мне,

                                      И больно мне понимать,

                                      Что это сухими глазами

                                      Меня укоряет мать.

                                      Вот и пришла награда, -

                                      Словно по сердцу плеть.

                                      Не надо, не надо, не надо

                                      Так на меня смотреть!

                                      Был я недобрым сыном,

                                      Сошедшим с твоей стези,

                                      Но в сердце моем, Украина,

                                      Была ты вдали и вблизи.

/слайд 3

Третя сторінка журналу «Перші твори, написані українською мовою»

3 учень групи «біографи» Борис Мозолевський згадує: « Працюючи взимку кочегаром, написав я велику низку віршів, що й склали мою першу збірку, видану українською мовою. І тепер, коли праця моя здобула визнання, я бачу, що тільки завдяки слову, навченого мамою, і зміг я торкнутися тих духовних глибин, прилучення до яких і робить людину людиною». Ми знаємо, що ще за часів турецького панування зародилося яничарство. Відбираючи у матерів дітей по сплюндрованих землях, османи виховували їх у лютій ненависті до свого народу – і страшніших головорізів у своїй історії український народ не знав. Поет вважає, що сам мало що не став яничаром, забуваючи рідну мову. Тому дуже радий, що ті кобзарі, які є ще в Україні, співають його пісню.

 

Завдання перед читанням. Прослухайте поезію, який твір М.Вороного вона нам нагадує? Яка головна думка твору? (Виконання пісні кобзарем Остапом Кіндрачуком  /слайд 4)

Ідея. Висловлює надію, що українці, збайдужілі до рідного краю, можуть ще повернутися в лоно своєї нації.

 

Четверта сторінка «Мозолевський – відомий археолог»./слайд 5

4 учень групи «біографи» Після здобуття вищої освіти Б. Мозолевський працює у видавництві «Наукова думка» і бере участь у дослідження курганів у Запорізькій області. Розкопки велися поблизу річок Солона, Базавлук, Чортомлик. Багаторічна робота дала свої наслідки. Молозевський знайшов відкриття ХХ ст. – велику нагрудну прикрасу – золоту царську Пектораль. Після цього його ім’я стало відомим у всьому світі (демонстрація фото Пекторалі).

/Слайд 6

П’ята сторінка «Якою людиною був археолог-поет»

5 учень групи «біографи» Усі, кому випала доля працювати з Борисом Миколайовичем, згадують, що він був організованою і відповідальною людиною. Велика любов до археології поєднувались у нього із захопленням риболовлею, грою в шахи і карти. Крім цього, він гарно грав на баяні й фортепіано. У спілкуванні з людьми був демократичним, жартома називав себе «Бурбон-Мозолевський, принц Херсонський, князь Чортомлицький». Усі ці назви мають пряме відношення до тих могил, які він досліджував. Мозолевський дуже любив природу, знав назви багатьох трав, обожнював природну красу Базавлуцького краю, бо тут відчував душевний спокій і рівновагу.

 

Шоста сторінка «Останні роки життя»

6 учень групи «біографи» З останньої експедиції Борис Миколайович повернувся зовсім хворим, а було йому лише 56 років. Узявся писати наукову працю, присвячену скіфам, але її не дописав. Сказав приречено: «Не встиг!». Покинув цей світ Борис Мозолевський на 58-му році життя. Останнім його віршем був ось цей:

 

                                      Вітер провулком ридає,

                                      Листя торішнє жене,

                                      Хлопці, я вас покидаю,

                                      Ви вже не лайте мене.

                                      Та, що нас косить, безлика,

                                      Винен у всьому час.

                                      Вирій мене покликав,

                                      Міг би покликати вас.

                                      Мовчки огляну з портрета

                                      Шлях, що судилось пройти,

                                      Тільки не плачте, не треба,

                                      Я ж вам лишаю світи.

                                      Втім, а чи хтось заплаче?

                                      Наче й весь вік горів,

                                      Був і не злим неначе,

                                      А тільки кого зігрів?

                                      Серед усіх століть

                                      Одна лиш затужить рибонька:

                                      «Ой чий то кінь стоїть,

                                      Що сива гривонька?»

 

Любив Борис Миколайович співати. А улюбленою була пісня «Ой чий то кінь стоїть?»

                   (Учні виконують пісню)

 

Учитель. Отже, ми переглянули сторінки життя Мозолевського-археолога, але не менш цікавим є для нас і Мозолевський-поет. У передмові до поеми «Ірій» Борис Миколайович роздумує:

/Слайд 7/ «Могили, могили, могили – глибокий світ далекої і неповторної Скіфії. Місячної ночі і погідної днини, у зливі і заметілі стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними… Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили і когось ненавиділи.

Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі мовчазні могили, в чому ж тоді полягає сенс людського буття?

Коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскресаєш до нового життя – життя вже в науці – те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею, не можеш не пройматися такими питаннями і не шукати відповіді на них, і тоді починаєш бачити, що, крім історичної інформації, всі ті рештки несуть ще якесь незбагненне світло людського духу, яке і тебе спонукає бути трішечки чистішим і довірливішим, трішечки уважніше придивлятися до всього, що діється навкруг. І як мені, людині, що останньою вже бачить це світло, залишатися байдужим і не зробити спроби перекласти його на людську мову?»

Зверніть увагу на епіграф, це рядки з його поезії. Прослухаймо і проаналізуємо його. Слово дослідникам творчості поета. Вони повинні прочитати вірші і зробити їх аналіз.

 

1-й учень.           Пройшли шляхами, ураганами,

                            Звели із попелу життя.

                            А степ все світиться курганами

                            Й не дозволяє забуття.

                            І в незатишному цім світі

Тим на землі щасливий я,

Що в золотому верховітті

Зоря лишилася й моя.

Люблю тебе, гіркий мій степе,

Солончаки та полини!

Як раптом зможу жить без тебе,

Мене навіки прокляни.

Понад громами і органами

Новий заходить буревій.

А ти зориш мені курганами,

Як тиха ласка із-під вій.

Слайд 8

Тема – герой відчуває любов до степу, гордість, що у його дослідженні залишив частку свого життя.

Ідея – ліричний герой переконаний, що справжнє щастя в любові до рідної землі, вірність їй.

Художні засоби – епітети: шляхами ураганними, золоте верховіття, гіркий степ; метафора: степ світиться курганами.

 

2-й учень.

Словникова робота (учні із групи дослідників творчості пояснюють значення незрозумілих слів: Герри – місце поховання скіфських царів; кипчаки – половці, кочовий народ; сармати – кочовий іракомовний народ; гуни – союз кочових племен; готи – східногерманські народи)

                            Герри

Гробниці скіфських царів містяться в Геррах, до яких Борисфен ще був судноплавний.

Геродот

Життя і смерті спивши щедрий келих,

Усі літа спаливши на вогні,

Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,

І стугонять століття по мені.

 

Колись цю річку звали Борисфеном,

А Скіфією – всі оці краї.

Як пахли по степах тоді нестерпно

Кочівками осінні кураї!..

 

Гай-гай!.. Все так. Колись я був юним.

Ходив на бій. Поїв коня з ріки…

Мов сон, пройшли сармати, готи, гуни,

Авари, печеніги, кипчаки.

 

Чиї тепер там кроки землю будять?

Яка зійшла над обрієм доба?

Я міцно сплю, тримаючи на грудях

Тяжінь високовольтного стовпа.

 

Над ними гудуть громи в сталевих струнах,

Під ними крає землю чересло.

Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,

Чоло ж моє колоссям проросло.

 

І хай сівач з блакитними очима

Ще тричі вищих обширів сягне –

Це наша з вами спільна Батьківщина,

Бо як ви з неї вирвете мене?

 

Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже

І хто навчить любити ці кряжі,

Коли і він зі мною поруч ляже,

Три кроки не дійшовши до межі?

 

А гуси знов гелгочуть на озерах,

І пахнуть медом плавні навесні!..

Я скіфський цар, похований у Геррах, -

Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.

 

Тема – життя безкінечне.

Ідея – єдність поколінь, нерозривний зв'язок сучасності з історичними подіями.

Образи – скіфський цар, сівач, високовольтний стовп.

Художні засоби – порівняння: мов сон, пройшли сармати, готи, гуни; метафора: життя і смерті спивши щедрий келих, стугонять століття, кроки землю будять, зійшла доба; епітети: щедрий келих, пекельні струми.

 

3-й учень. Поезія «Летять несамовиті»

 

                   Летять несамовиті,

Непізнані світи.

Хто я в цьому світі?

Хто в цьому світі ти?

В безмежжі галактичнім,

У вічності на дні,

Такі мікроскопічні

Й діяння наші, й дні!

Та попри всі мірила,

Які ми не малі,

Для чогось же створила

Нас вічність на землі?

Знайди ж свій шлях єдиний

І йди по нім, іди.

А звідки і куди ми?

А звідти і туди…

/слайд 9/

Тема – роль і місце людини у цьому світі.

Ідея – заклик «Знайди ж свій шлях єдиний

                           І йди по нім»

Образи – людина, безмежжя галактичне, земля.

Художні засоби – метафора: нас створила вічність на землі; епітети: непізнанні світи, дні і діяння мікроскопічні.

 

4-й учень. І плакати, і радіти –

Тепер вже не те, не те!

Бунтуйте ж, трикляті діти,

Якого ви дідька спите?

 

Чи ви вже як ті автомати -

Бездумні знаряддя століть?

Чи вас уже можна ховати?

Чи будете й далі тліть?

 

Не нидіти – битись варто!

Ніхто вас не вирве з пітьми.

Просніться й на працю ставайте

Хоч так, як ставали ми.

 

Горіти – а не чадіти!

Хотіти! – і знати – чого!

Нехай вам серця освітить

Безсмертне Шевченка чоло.

 

Тема – звернення до людини з побажанням прожити життя активно.

Ідея – заклик не бути байдужим спостерігачем життя, «горіти, а не чадіти».

Образи – «трикляті діти».

Художні засоби – епітети: бездумні знаряддя, безсмертне чоло; метафори: якого ви дідька спите? Будете й далі тліть? Просніться й на працю ставайте.

 

5-й учень. Спогад про Скіфський степ

Слайд 10

Словникова робота (учні із групи дослідників творчості пояснюють значення незрозумілих слів: катіари, траспії – військово-політична організація Скіфської орди; агафірси — іранці, близькі скіфам, але не скіфи,

                            Степе мій полиновий і тирсовий!

                            Білі хмари на небі без дна.

                            Катіарами та агафірсами

                            Озивається далина.

 

                            Хоч до Дону іди, хоч до Каспію, -

                            Ані кущика, ні деревця!

                            З табунами спинилися траспії, -

                            Ловлять дикого жеребця.

 

                            Казани вже лаштують літні.

                            Діти бавляться край води…

                            У якім це було столітті?

                            Як я з нього прийшов сюди?

 

Тема – спогад про Скіфський степ.

Ідея – утвердження думки про необхідність вивчення історії свого краю.

Образи – степ, пращури.

Художні засоби – метафора: долина озивається; епітети: степ полиновий і тирсовий.

 

6-й учень.                    Століття кров’ю сходили в молитві,

Як хвилі розбивались об причал.

 А в балці Яблуневій цвів горицвіт,

  Так божевільно цвів, немов кричав!

                                      Чи то вогонь розсипало світило?

                                      Чи зливки мрій горіли в ковилі?

                                      А чи земля свічки свої світила

                                     Над тими, що у неї полягли?

 

Тема – пам'ять про тих, хто загинув, захищаючи рідну землю.

Ідея – утвердження думки про необхідність пам’ятати своє минуле і тих, хто поліг за свою землю.

Образи – земля, ковила, горицвіт.

Художні засоби – порівняння: століття, як хвилі, горицвіт немов кричав; метафори: століття кров’ю сходили, земля свічки світила.

 

Учитель. Ви прочитали й проаналізували вірші.

Що, на вашу думку, їх об’єднує? (тема любові до рідної землі, до людини, до степу)
Яке враження на вас справила поезія Бориса Мозолевського?
Чого навчають його вірші? (вони вчать нас пам’ятати, що ми ходимо по землі наших пращурів, що і до нас тут жили люди, а після нас житимуть наші нащадки. Життя безперервне, вічне, тому треба завжди залишатися Людиною)

Слайд 11 «Закінчи речення» (метод «Точка зору»)

 

Учитель. Мені хочеться вірити, що із сьогоднішнього уроку ви почерпнули для себе багато чого. Адже Борис Миколайович залишив нам не тільки золоту Пектораль, але й свої вірші, які вчать нас бути вірними дітьми нашого степового краю.

Оцінювання

 

Домашнє завдання / за вибором учнів/

 

Твір-мініатюра на тему: «Горіти, а не чадіти! Хотіти! – і знати – чого! – девіз життя археолога і поета Мозолевського».
Скласти сенкан  до теми уроку.

 

Приклад:

Археолог.

Золота Пектораль.

Син українського степу.

Досліджує, розкопує, вивчає.

Поет


Теги: Ліхацька А.Л., Кучерова Р.Г., Мозолевський
Навчальний предмет: Українська література
Переглядів/завантажень: 492/26


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar