Головна » Культура

Стилістичний аналіз пам’яток мистецтва бароко

Пропонуємо фрагмент ікони (на жаль, кольоровий варіант не вдалося знайти) із зображенням останнього кошового гетьмана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Це чи не єдине його прижиттєве зображення, що збереглося до наших днів.

 

                  Стилістика бароко виразна в українському іконописі. Український бароковий живопис мав свої особливості. По-перше, колір мав особливе навантаження– був емоційно напруженим, виражав почуття та ідеї. Основу живописного враження складала світло-кольорова гра, площина і глибина. Крім того, барокова ікона відрізняється психологізмом і тим, що на ній разом з біблійними героями, поряд зі святими можуть бути зображені реальні люди – українці (як правило, це відомі особи, герої з козацької старшини або ктитори, шановані народом). Реалізація цілісної єдності сюжетної лінії, впровадження ідеї постійної сюжетної динаміки призвели до „ефекту безперервного руху” всієї іконописної композиції. При цьому втілена ідея про подвійність світу: співіснування духовного й фізичного начала. Ікони бароко мають об’ємне зображення, що теж було новим словом в іконописі.

               На іконі „Покрова” ми бачимо літнього, сивого чоловіка з козацьким „оселедцем”, що висить вздовж вуха, й дещо завеликим носом. Цей чоловік середній на зріст (серед інших козаків, зображених на іконі, він не вирізняється). Його очі зведені догори, до діви Марії („Покрова”!), він палко - очевидно, вголос - молиться. Руки, обернені долонями вгору, творять жест, з яким люди в енергійній бесіді звертаються до співрозмовника. Уста відкриті: вони про щось просять Богородицю. Обличчя схвильоване: чоловік переповнений почуттями. Уся поза його, а також пози козаків з гурту за його спиною, справляють враження, що вони щойно дуже швидко зайшли до церкви, що це люди заклопотані, що це люди дії. Мабуть, Калнишевський багато чого хоче сказати Заступниці, до того ж, не як абстрактній святій, а як добре знайомій і дорогій людині, яка неодмінно має зрозуміти й допомогти.

                Обличчя й поза Калнишевського на іконі передають складний психологічний образ гетьмана: молитва – й майже вимога до Богоматері, побожність – і поспішність, шанобливість перед Пречистою Дівою – й майже фамільярність тієї молитви. Це враження поєднується з відчуттям „безперервного руху”, надзвичайної динамічності зображеної картини.

            Ікона наповнена внутрішньою сильною енергетикою, що забезпечується не лише сюжетом, а й кольоровою гамою. Калнишевський одягнутий у червоні кунтуш та шаровари, темно-синю свиту, підперезаний розшитим золотом широким поясом, на грудях у нього велика золота медаль з діамантами (орден Андрія Первозванного, в 1770 році пожалуваного Катериною ІІ „за доблесть в російсько-турецькій війні”), на лівому боці поблискує сріблом традиційна шабля. Напружене поєднання контрастних „червоного” – „синього”, демонстративний блиск „золотого” – й холодний простір „темного” храму. Цей кольоровий конфлікт підкреслює внутрішні протиріччя самого гетьмана, з одного боку, а з іншого – наповнює ікону енергетикою настільки сильною, що вона здається дещо недоречною у церкві (де всі мають утихомирити дух і молитися). Для барокового сюжету така конфліктність, контрастність й така невтримна динамічність природні, бо персона бароко роздирається від протиріч, вона невтримна й шалена, бо насправді не може розібратися ні в собі, ні в тому, що її оточує, але відчуває себе не то жертвою, не то ареною запеклої боротьби Божественного – й Сатанинського, Добра – й Зла, Ангелів – й Демонів.

             Цікава в цій іконі й трактова образу Богородиці: гетьман до неї звертається не як до недосяжної святої, а як до добре знайомої земної жінки, якій можна поскаржитись на проблеми, а можна й докоряти за щось. Справа в тому, що в Україні Богородицю здавна сприймали як Заступницю цієї землі. Численні війни, боротьба народу призвели до того, що виникла духовна потреба не в абстрактному покровительстві, а в реальному захисті. Виникло багато легенд та історій про те, що Богородиця часто являється поміж люде, ходить, слухає, допомагає нужденним. Існувало багато розповідей про дива, створені Богородицею для тих, кому пощастило з нею поспілкуватися. Тому й Калнишевський прийшов під її Покров зі своїм наболілим.

 

 

                                       ІІ. Пам’ятка літератури бароко

 

           Як і в живописі, в літературі бароко важливі напруженість, контрастність, протиставлення (але й поєднання) земного й неземного. Крім того, для літератури характерна ускладненість форми та захоплення химерним, дивним. Через складні образи, тропи, заплутані сюжети, химерні малюнки віршів персона бароко намагається не то приховати „справжнє”, не то захиститися від власної розгубленості перед складнощами світу, перед тим розладом, що твориться у душі, від жахливої недовершеності світу. Мереживо „вибагливих витинанок” художніх літературних текстів творить свою філософську модель світу. І вона глибока й цікава.

            Сучасному читачеві, звісно, важко сприймати літературу бароко через декілька причин. По-перше, література українського бароко багатомовна: використовувалась латинська, польська, українська, староруська й навіть російська мови. Ми знаємо цю літературу переважно в перекладах. Крім того, силабіка все ж важка для сприйняття.

            Але ж поети (в Україні бароко охопило переважно лірику та драму) бароко цікаві й самобутні. Наприклад, Данило Братковський з його натуралістично-сатиричним комізмом, з його ущипливими образами.  Чого вартий лише створений ним образ жінки! Наприклад, у вірші „З чого зроблено жінку” автор кидає докір Богові, що зробив жінку із кості ( а не з глини, як чоловіка), а тепер „Мужеві гірше, аніж її мості”; або у вірші „Покірна жінка” образ „покірної жінки”, що чоловіка „з любові лупить, бо дуже вже любить”. Проте найколоритніший образ - у вірші „Чим є жінка”. До знайомого, всім відомого „в сімействі голова – мужчина”, Братковський додає абсолютно несподівану думку. Він каже: „Жінка – це шлунок. Шлунок всім керує”,,,смачно у шлунку чи у шлунку гидко – все на обличчі зразу буде видко”. Ця натуралістична метафора приваблює своєю точністю та дотепністю, а ще оригінальністю.

           Поети бароко тяжіли до створення циклів. На жаль, не пощастило знайти хоча б один цикл Братковського, лише окремі віршики.

 

           Цікавим є поет Іван Величковський. Він автор багатьох фігурних – курйозних віршів. Він любив гратися з поетичною формою, бо навіть, як він казав, „короткіє, маленькіє” „штучки поетицкіє” „великую компонуючим их задают трудность и довгого, пока ся зложать, потребують часу”

 

           Для детального стилістичного аналізу оберемо цикл „Зеґар з полузеґарком” Івана Величковського.

           Цей цикл складається з 6 силабічних віршів (принаймні, в нашій збірці).

 

                                             „Зеґар з полузеґарком” Івана Величковського

 

„Автор ко читателю”

Це курйозний вірш, мезостих, що складається з двох рядків, 13-складників. Зашифровано в ньому (великими літерами) ім’я та прізвище автора.

Виконує цей вірш у циклі роль передмови, в якій, по-перше, автор рекомендується в зашифрованому тексті, чим підкреслює не лише своє авторство, а й наголошує на тому, що він теж – частина представленого в циклі світу; по-друге, нагадує читачеві, що „час в бігу своєму прудкий”, а значить, треба пильнувати думки і вчинки („О смерті пам’ятай”). Так визначається філософська проблема циклу. І висловлюється застереження.

 

„Минути”

2 рядки, 13-складники.

Побудовано як каламбур, оснований на використанні слів-омонімів: „До Зеґарка належать” минути, їх не годиться минути.

Каламбур будується на викривленій лінії, на тому, що щось в алгоритмі сприйняття буде порушене, зламане. Але цілісність картини, як не дивно, забезпечується тим, що слово „минута” походить від дієслова „минати” (спільнокореневі слова!), хоча люди про це зовсім забувають.

Так звучить застереження: не забувайте про первісне значення слів і про первісний смисл речей. Інакше можна проминути все!

 

„Минути всіх общії”

Курйозний риторичний анафоричний вірш.

Складається з 13 рядків, у яких 6-складники змінюються на 5-,4-,3-складники, а потім знов додаються склади – до 6-складника. Останній рядок – 13-складник.

12 рядків починаються словом „минет” („мине”, „минуть”) - анафорою. В останньому рядку це слово пересувається до центру, підкреслюючи особливе значення цього рядка, як квінтесенції думки вірша.

Цей вірш малює картину того, як минає життя: від „младенчества” до „перестарілості”, від весни – до зими. Анафора своїм повторенням нагнітає враження невідворотності такого плину часу. Останні три рядки сповнені суму, бо думка спрямована до загальної катастрофи: минуть всі роки – і „всі времена”. Але найбільшою драмою є те, що мине „час покаянія”(останній рядок).

Таким чином, „общії” минути для всіх страшно втратити, щоб не прогавити час покаянія, без покаянія не можна йти на суд Божий! Це застереження – і мораль.

 

„Минути злих”

Знову курйозний анафоричний вірш з анафорою „Минет” (минуть).

40 рядків, різноскладових (від 3х складів). Без анафори останніх 4 рядки – в них головна думка вірша.

Цей вірш малює картину того, як непоміченим мине все, чим дорожать злі: слава, багатство, все, що тішить тіло й пиху, всі пороки, що народжують злість, мине все, що є суєта. По смерті не буде ні багатства, ні слави, бо їх погубить смерть.

Тобто, злим варто боятися в житті марноти, суєтності своїх минут. Це – застереження і мораль.

 

„Минути добрих”

Теж курйозний анафоричний вірш з анафорою „Минет” (минуть).

19 рядків, різноскладові.

Картина того, як мине все зле, що може непокоїти добрих: хороби, мученія, біди, обиди, сльози та ін. Минуть труди, невчаси, невпокої, всякоє злоє. Анафори в усіх рядках.

Таким чином, добрим боятися нема чого: мине все зле. Для добрих навіть не згадується смерть. Відсутнє застереження (не потрібне) й мораль.

 

             „Злі” й „добрі” – антитеза. Цим підкреслюється довічна контрастність життя й

             світу (що характерно для мистецтва бароко).

 

      6. „Дві страшнії минути”

Два рядки, не пов’язаних ритмом, вони сприймаються як проза: «Бо промовить Господь: «Небо і земля мимо ідуть».

Відсутні анафора, ритм.

Окреслена страшна картина: земля й небо можуть йти мимо! Це – всесвітня катастрофа! І залежить – чи не залежить? – від людей вона! Це грізне застереження, висловлене Господом.

 

Висновки

 

У цьому циклі міститься філософський роздум над швидкоплинністю часу і над тим, як людина втрачає свої шанси перед Богом. Настільки це постійно буває, що може статися катаклізм. Це і є образ кінця кінців: „Небо і земля мимо ідуть”.

 

Напруження росте протягом усього циклу, нагнітається за рахунок анафор. Перший і останній вірші утворюють рамку для цикла: в обох присутній Бог і відповідальність перед ним людини. Завдяки рамці та повторам створюється відчуття цілісності, але останній рядок про те, що „земля та небо мимо ідуть” залишає якийсь сумнів і розгубленість. Адже незрозуміло: йдуть один мимо одного, чи мимо Бога, чи люди в тому винні, чи ні. А чи можна щось виправити? Так цілісний світ стає немов надтріснутий, гармонії в ньому шукати вже важко. Ліричний герой знов має маскуватися, приховуючи свою розгубленість перед світом, - а чим? Повторами?

 

Контрастність світу подається через антитези: злі-добрі, младенчество-отрочество, юношество-старчество і т.і. Конфліктність записано в сам образ часу, який судилося людині втратити. Але одночасно присутня й єдність світу, на яку натякають слова-омоними, які, на повірку, виявляються спільнокореневими, а значить, у своїй глибинній сутності однаковими словами.

 

Використання курйозних віршів (мезостих, анафорний вірш, каламбурний вірш), силабічного віршування підкреслює „фасадність” („пишну” форму) барокового циклу. Ця формальна (зовнішня) пишність якраз і необхідна персоні бароко для того, щоб приховати підсвідомий страх і розгубленість перед світом, в якому можна знайти лише зовнішню гармонію, бо в глибині завжди коїться щось фатально-неминуче, незбагненне й від того ще більш трагічне. У циклі „Зеґар з полузеґарком” такою трагічно-незбагненною субстанцією є швидкоплинний та швидкоминучий час, що не дає людині оговтатись у цьому світі й кожну помилку назавжди фіксує як шлях до можливої втрати „часу покаянія”.


Теги: Іванова Л.І., бароко
Навчальний предмет: Культура
Переглядів/завантажень: 84/13


Схожі навчальні матеріали:
Всього коментарів: 0
avatar